Кримські татари у романі Н.Рибака “Переяславська рада”

Розподіл персонажів

Микола Жарких

Звернімося тепер до вивчення розподілу персонажів за соціальним станом і національністю. Серед національностей виділимо п’ять основних: українців, росіян, поляків, татар, турків – “и разннх прочих шведов” (оскільки в категорії “разных прочих” шведи становлять найчисленніший прошарок – 16 відсотків). У соціальному відношенні розділимо персонажів на чотири основних і одну додаткову групи крові: блакитну (царі), зелену (пани-рада), жовту (шляхта), червону (селяне) – це основні групи; додаткова група – чорно-лилово-фіолетова – належить гнилій інтелігенції, яка не може становити основної групи крові, оскільки вона не шар, а тільки прошарок.

До групи царів будемо відносити государів милістю божою, тобто повновладних самодержавних спадкових монархів, членів їх сімей та кровних родичів. Це представники роду Гіреїв у Криму, турецькі султани, австрійські імператори, французькі і шведські королі, російські царі зі справжніх. Сюди ж віднесені й польські королі Сигізмунд 3, Владислав 4 і Ян-Казимир, але не тому, що вони – польські королі, а тому що вони належать до правдивої королівської династії Ваза.

До групи панів-ради, ми будемо відносити государів неповноцінних, тобто конституційних або виборних (прирівнювати їх до справжніх государів ніяк не можна – так кожен писарчук почне плескати по плечу помазаника божого!). Це венеційські дожі, молдавські воєводи, валаські господарі та інші. Сюди ж потрапляють Борис Годунов та Лжедмитрій, оскільки вони стали царями “не по божьему изволению, но по многомятежному человеческому хотению”. Сюди ж відносимо вищу знать усіх країн – думних чинів Росії, польських сенаторів, титулованих татар та турків (титули бей, мурза, ага), графів, князів, герцогів. Сюди ж відносимо гетьманів України, генеральну старшину і полковників (останніх на тій підставі, що гетьмани обиралися з числа генеральної старшини і полковників, і таким чином, у соціальному плані вони рівні). Сюди ж відносимо вищих церковних ієрархів – пап, патріархів, митрополитів, єпископів.

До групи шляхтичів будемо відносити польську дрібну шляхту, російських дворян, найманих офіцерів, козаків і взагалі військових слуг, шпигунів, чиновників, рядових священослужителів, – словом, усіх, хто не високий за соціальним станом, але тим не менше не добуває собі хліба власними руками.

До групи селян будемо відносити всіх, хто заробляє собі на життя сам – селян, ремісників, слуг.

До прошарку гнилої інтелігенції віднесемо поетів, істориків, гірських інженерів, медиків, студентів, художників та іншу гнилизну.

Результати класифікації представлені у таблицях 4, 5 та 6.

Таблиця 4. Розподіл персонажів роману
за національністю і соціальним станом.

Таблиця 5. Відсоток представників кожної національності у загальній кількості персонажів з даною групою крові

Таблиця 6. Відсоток представників кожної соціальної групи у загальній кількості персонажів даної національності

Розглядаючи п’яту графу анкет персонажів роману, не можна не відмітити, що ніхто в ній не проставив “так”. Нема серед персонажів євреїв, і край! Причому дивно не те, що їх нема серед власне-тиняючихся осіб, – дивно те, що жодна з тиняючихся осіб навіть не згадує їх у розмовах! Тут без жодного біноміального розподілу, простим, не озброєним статистичними методами оком видно, що коли у виборці на 362 українця і 193 поляки припадає ноль євреїв, то ця вибірка сформована далеко не випадковим чином. Ні, ця вибірка сформована під впливом цілком певного принципу – “щоб жидівським духом не тхнуло”. Цей принцип ми також повинні долучити до відкритих нами рис світогляду автора. У зв’язку з відкриттям цього принципу дещо прояснуеться причина слабкого нагляду автора за своїми персонажами і наглядових інстанцій – за автором: схоже, що всі вони дивились виключно за тим, щоб жоден єврей, чи “особа єврейської національності” чи хоча б така людина, що була колись євреєм, не пробралася на сторінки роману. Не будемо забувати, що Натан Самуїлович Рибак належить до числа не просто радянських письменників, а до особливої, приниженої, пригніченої і безправної навіть на фоні усієї цієї забитої і зацькованої касти підкасти “українських радянських письменників”. Ця підкаста знаходиться у такому суворому рабстві у начальства, що навіть мені, людині сторонній, стає страшно. Як подумаєш, яку масу люті і зубодробительства треба вжити, щоб змусити людину забути навіть своє національне почуття, – стає страшно. І як подумаєш, яку масу поступливості, підлабузництва і плазування треба виявити, щоб ці гвалтівні заходи досягли мети, – теж стає страшно. Погано бути “українським радянським письменником”, панове!

Пильнуючи євреїв, автор і наглядові інстанції не звернули належної уваги на те, що другу за чисельністю групу персонажів після українців становлять поляки, а не росіяни. І тих і тих багато, і без підрахунків тяжко вирішити, кого ж більше. Якби хтось уважно читав роман, він неодмінно скористався б з цього спостереження і сказав, що це прихований геть-від-москвізм і буржуазний націоналізм. От якби я жив у ті роки, то неодмінно сповістив би про це куди слід і одержав би, напевно, звання капітана літературної служби. А потім, розміркувавши як слід, вирішив би, що негаразд, коли в українському історичному романі серед персонажів переважають українці, а не росіяни, – і сповістив би куди слід, що це приниження визначної історичної ролі російського народу, який… і так далі. І за це повідомлення одержав би певно звання майора тієї ж служби. Отож якби наглядові інстанції (комітет літературної безпеки чи як він там зветься) мали на озброєнні передові математичні методи викриття літературних шкідників, справа нищення вільної думки просунулась би набагато далі. Але в ті роки панувала простота правів і ніхто не передбачав, що комп’ютери можуть допомогти у справі державної безпеки. Всі чомусь вірили, що навпаки, комп’ютери для неї дуже шкідливі…

Отже, розглядаємо таблиці 4, 5, 6. Перше, чому радіє око – це розподіл інтелігенції. Характеристично, що в тих країнах, де абсолютні монархії розвинулися на своїй власній основі і стоять твердо і непорушно (досягли фази “розвинутої абсолютної монархії”, як-то Росія, Крим, Туреччина, Швеція), жодного інтелігента не знаходиться. Там, де ідея абсолютної монархії зіпсована долученням ідеї виборності короля (Польща) – там один інтелігент з’явився. Там же, де до виборності начальства додається ще нуртування черні (Україна) – там у наявності вже чотири представники цього прошарку. І зрештою, там, де це нуртування увійшло у звичаї і прийняло характер, так би мовити, незворотний (Західна Європа) – там зосереджена основна маса цієї гнилизни (73.7 відсотки загальної маси). Такий прямолінійний зв’язок між інтелігенцією і демократією розкриває нам ще одну рису світогляду автора – що інтелігенція є таким злом, якому може зарадити тільки деспотизм, або, інакше кажучи, там, де є справжні начальники, там непотрібні незалежно мислячі люди. Не треба і наголошувати, що такий погляд на інтелігенцію цілком збігається із пануючим. Далі, варто відзначити, що основна маса інтелігентів – це “інші”, національність яких у багатьох випадках навіть не згадана або згадується з якоюсь грайливістю:

[Л.Капуста] – Італієць Іоган Белоу твердить, що се хвороба […]

[Б.Хмельницький] – Тільки, кажеш, тямущий лікар італієць, а я мислю – шахрай. Не буває італійців з ім’ям Іоганн Белоу.

– Богдане! […] Ти вже мені повір, раніш ніж привезти його та інших ескулапів, я вже про оних дізнався належним чином.

– Вірю, Лавріне. [2, 448]

І тут без будь-яких рівнянь Ньютона, неозброєним оком видно, куди, у який город спрямовано політ цього камінця: на тому городі росте тотожність “інтелігенція є космополітизм”, а “лікарі – це убивці у білих халатах”, про яких треба дізнаватися “належним чином”, що також узгоджується з поглядами начальства на цей предмет.

Підсумковий розподіл персонажів по соціальних групах (останній стовпчик таблиці 6) підкреслює зроблений вище висновок про перевагу аристократичного елементу: на кожного царя припадає по 8 панів-ради, по 12 шляхтичів і по 3 хлопа, не рахуючи половини інтелігента (і то гнилої половини). Це нагадує склад Третьої думи чи ще чогось, що звично таврується наличкою дуже реакційного зібрання, у якому всі начальники мають можливість представляти свої інтереси особисто, а селяни роблять це через своїх виборних, чи, як їх звуть у літературознавстві, типових представників. Наскільки ці типові представники мають змогу висловити свої забаганки і стремління у цьому дивному парламенті, показує таблиця 7.

Таблиця 7. Розподіл числа переходів розповіді на персонажів з даної соціальної групи:

З цієї таблиці видно, хто в цьому парламенті виступає з промовами і хто засідає тільки для умеблювання; видно, що аристократичний розподіл числа тиняючихся осіб ще більше аристократизується при вивченні числа переходів розповіді на них. Видно також, яка змінна монотонно змінюється рівнобіжно зі зміною “групи крові”: це середнє число переходів розповіді на осіб з даною групою крові. Воно монотонно спадає з 19.4 для середньостатистичного царя до 1.3 для гнилого інтелігента. Хоча серед царів також панує глибока нерівність у розподілі ЧПР, пересічний цар згадується на сторінках роману у 10 разів частіше за пересічного хлопа. Весь інтерес історії зосереджено у начальстві.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ