Культ особи

Микола Жарких

Математичне (статистичне) літературознавство якось не в пошані на Радянській Україні. Сучасні літературознавці наприкінці двадцятого століття, в епоху суцільної комп’ютеризації п’яти шостих частин земної суші користуються методами аналізу, розробленими за царя Панька. В таких умовах я не бачу іншого виходу, як цитувати самого себе і користуватись поняттям переходу розповіді, застосованим мною уперше для аналізу роману С.Скляренка “Володимир” [Жарких М. Синдром властолюбства. – Спадщина, 1990 р., № 3, с. 57 – 79]. Стисло нагадаю, що це таке. Текст твору розбивається на композиційно закруглені епізоди; перехід розповіді – це перша згадка даного персонажа в тексті даного закругленого епізоду (приміром, розмови чи опису якоїсь події, чи авторського відступу); інші згадки цього ж персонажу, які часто слідують за першою, не вважаються переходами розповіді, якщо вони не виходять за межі епізоду.

Виконавши аналіз розподілу числа осіб (ЧО) по числу переходів розповіді (ЧПР) на них, ми переконуємось, що увага автора приділена різним особам неоднакова і, таким чином, вимога романописної науки, що серед персонажів повинні бути начальники, або головні персонажі, та підлеглі, або другорядні персонажі, виконана (табл. 1; мал. 1). Щоправда, аналіз цей дещо утруднюється нездатністю автора зв’язно оповідати про щось, і як наслідок – граничною фрагментованістю романної ткані, коли протягом кожного уступу, що їх на сторінці декілька, автор згадує діячів мало не всієї Європи – не рахувати ж кожен уступ за новий перехід розповіді! Та попри деяку умовність поняття “перехід розповіді” стосовно роману Н.Рибака, я гадаю, що розподіл ЧО = ЧО(ЧПР) все ж показує розподіл уваги автора.

Таблиця 1. Розподіл числа осіб (ЧО) за числом переходів розповіді (ЧПР)

Малюнок 1. Розподіл числа осіб за числом переходів розповіді

В емпіричному розподілі звертають на себе увагу такі особливості: по-перше, 55 відсотків осіб згадуються всього по одному разу. Це значить, що в кожному найдрібнішому уривку тексту автор не може обійтись без того, щоб не назвати когось по імені, але від цього виходить зовсім не наповнення простору довкола головних персонажів, а враження, подібне до падіння дощових крапель. По-друге, аналіз квартилів розподілу (табл. 2) показує, що головних персонажів – всього дев’ять (або один процент від загального числа). Вони стягнули на себе чверть загальної кількості переходів розповіді. Другорядних персонажів – 31 (3.5 відсотки загального числа персонажів); вони стягнули на себе ще чверть переходів розповіді. Решта – вісімсот з лишком – особи епізодичні, дрібнота на кшталт англійського короля Карла 1 [1, 265], яка тільки під ногами плутається.

Таблиця 2. Квартилі розподілу ЧО = ЧО(ЧПР)

Таблиця 3. Характеристика головних персонажів роману

Розмах сторінок, що наведено у передостанньому стовпчику таблиці 3, – це число сторінок між першим переходом розповіді на дану особу і останнім переходом розповіді. СЧС (останній стовпчик) – середнє число сторінок між переходами розповіді.

Ми бачимо, що виділені нами персонажі тиняються практично на протязі всього роману, що підтверджує вибір їх як головних персонажів. З цих дев’яти людей четверо — государі божою милістю, а п’ятьох інших можна віднести до категорії государів виборних. Товариство, як бачимо, досить вишукане, мужиком тут не пахне. Аристократичний склад головних тиняючихся осіб показує, що автор в історії цікавиться головно начальниками. Мені можуть заперечити, що аристократизм і начальстволюбіє не можна вважати за риси світогляду автора, оскільки він, розповідаючи в основному про події військові та дипломатичні, мимохіть схиляється до зображення начальників. Але це заперечення неправомірне, оскільки той чи інший сюжет, таке або інакше його розкриття обираються автором не випадково, а під впливом його світогляду.

Але навіть серед цієї вишуканої публіки опинилися два шпигуни, або, точніше, один запеклий шпигун і зрадник, за яким мотузка плаче (І.Виговський) і один високодосвідчений розвідник і контррозвідник, керівник цілої шпигунської мережі (Л.Капуста). Отже, шпигуни у романі є (я нарахував їх сорок три) і користуються, на відміну від мужиків, підвищеною увагою автора. Це також характеристична рисочка його світогляду – а саме, звідси випливає, що автор надає шпигунській діяльності не менш важливе місце серед інших видів державної діяльності, ніж військовій (І.Богун) та дипломатичній (С.Мужиловський). Це не викликатиме нашого подиву, якщо ми згадаємо, що роман писався у ті роки, коли теорія, що нові суспільні відносини створюються, а старі знищуються виключно силами розвідок і контррозвідок, – коли ця теорія користувалася ледве не найширшим кредитом за весь час свого існування і впроваджувалась у життя з наполегливістю ідіотською і маніакальною.

Слід сказати, що Н.Рибак розумів (можливо, не без підказки наглядових інстанцій), що мужицького елементу в його романі не вистачає, розумів наслідки, що з цього випливали (незображення народного характеру війни і т.ін.) і намагався виправити цей недолік зображенням людей з народу. Заради цієї мети тиняються у романі Мартин Терновий (ЧПР = 61), Іван Гуляй-День (ЧПР = 42) і Демид Півторакожуха (ЧПР = 15) (інші мужики мають число переходів розповіді ще менше і не несуть таких відповідальних задач). Подивимось, що ж це за представники “трудящого люду”.

Мартин Терновий – з селян, рядовий козак, козак, що відзначився, сотник, – причому не простий сотник, а сотник гетьманського полку, сотник, що перебуває при особі самого Лавріна Капусти! Того самого Капусти, котрий при Хмельницькому займає те ж саме місце, що його тезко Лаврентій Берія при Сталіні! (Виникає підозра, що Лаврентій – спеціальне катівське ім’я; і виникає підозра, що Павлович – спеціальне катівське по-батькові, але приклад Капусти цього не підтверджує – його батька звали Свиридом [2, 468]; але Лавріна могли пожалувати з Свиридовичів у Павловичі за які-небудь особливі заслуги у справі державної безпеки. Щоправда, роман про таке пожалування не оповідає). “Нечай розглядав чуже обличчя, затягнуте машкарою шанобливості. Він добре знав, що то за державці Капусти” [1, 168]. Чуже обличчя – не в Тернового. Чуже обличчя – в іншого шпигуна, Д.Ковалика. Але саме в ці державці вступає Терновий. “В Чигирині Капуста і його сотники учинили нові арешти…” [2, 419]. Ось які державці у полковника Капусти! Щоправда, Терновий дозволяє собі пофрондувати, супроводжуючи заарештованого злочинця, дозволяє собі зітхати: “А бодай би городовому отаманові за цю докуку чорти наснилися в сю ніч! І вигадав таке для козака!” [2, 374], дозволяє собі навіть відпустити цього заарештованого, коли відчуває, що його як слід стерегти не треба [2, 376], та в цілому, не дивлячись на такі дрібні хмарки на формулярі, він залишається тим, кого хотів показати нам автор – вихідцем з простого народу, непідкупним лицарем революції, капітаном державної безпеки Мартином Максимовичем Терновим. Нічогенький мужик!

Іван Гуляй-День має не більше прав на звання трудящого, ніж Терновий. Після різних пригод він опиняється на Запоріжжі і там отримує пірнач з рук все того ж Л.Капусти, а такий пірнач у ті віддалені часи важив майже стільки, скільки зараз звання Героя Української РСР! Разом з цією відзнакою він одержує посаду наказного полковника, командира значного відділу, який допомагає російським військам завойовувати Білорусію. Демид Півторакожуха – трудівник справжній, але й він має відзнаки: він – реєстровий козак, причому не простий, а такий, що має спеціальний наказ від гетьмана, і на рудні він є чимось на зразок головного інженера, отримує навіть, на відміну від інших робітників, заробітну плату. З цієї причини він має число переходів розповіді – 15 і випереджає наступного мужика, Максима Тернового (ЧПР = 14).

Отже, треба зробити висновок, що хоча мужицькі латки на шляхетний в цілому склад тиняючихся осіб і накладені, вони лишаються саме латками, призначеними для заплюскування очей наглядових інстанцій, що приставлені спостерігати за дотриманням принципу народності літератури.

Останнє, що хочеться сказати про розподіл ЧО = ЧО(ЧПР), це спроба підбору теоретичного розподілу імовірностей, який би апроксимував спостережуваний емпіричний розподіл. Річ у тім, що емпіричний розподіл є необхідним і достатнім для аналізу персонажів даного роману, теоретичний же розподіл дозволяє досліджувати загальні закономірності романописання, прогнозувати необхідну кількість персонажів для майбутніх романів, і т.ін. Підбір теоретичного розподілу здійснювався методом мінімізації критерію згоди χ² [Справочник по теории вероятностей и математической статистике / В.С.Королюк, Н.И.Портенко, А.В.Скороход и др. – М.: Наука, 1985 г. – с. 558]. З усіх монотонно спадаючих розподілів (а саме таким є емпіричний розподіл) підходящим виявився тільки розподіл Парето, густина якого f виражається формулою

де А та В — параметри, що їх треба підібрати.

Вплив цих параметрів на вигляд функції розподілу такий: зі зменшенням В основна доля імовірності заключається у все коротшому відрізку осі ЧПР, що примикає до точки ЧПР = 0; зі зменшенням А розтягується “хвіст” розподілу при великих ЧПР.

Оптимальні значення параметрів такі: А = 1.0203; В = 1.289, при цьому χ² = 20.36. При числі ступенів свободи 21 рівень значущості критерію десь біля 0.5. Це означає, що теоретичний розподіл ідеально узгоджується з емпіричним (або, інакше кажучи, даний емпіричний розподіл є вибіркою з теоретичного), оскільки при фіксованому обсязі вибірки та фіксованому числі класів однаково малоімовірне і дуже близьке співпадіння емпіричної і теоретичної гістограм (дуже мала величина χ²) і дуже велика їх розбіжність (дуже велике χ²).

У чому ж літературний зміст такого теоретичного розподілу? Застосування статистичних методів у літературознавстві робить тільки перші кроки (і робить їх вже років із сімдесят, з часів перших спроб кількісного аналізу віршових ритмів, котрі так і лишилися спробами, не зробивши перемін у методології та світогляді літературознавців), і мені доводиться повністю покладатись на свій розсуд. Простих фізичних моделей, які приводили до розподілу Парето, також, здається, нема, і цим справа ще утруднюється. Тому єдине, на що я зараз хочу звернути увагу, це властивість розподілу Парето, згідно якого він має моменти від першого до К-го порядку тільки в тому разі, коли А > К. Зокрема, середнє значення існує тільки при А > 1, дисперсія – при А > 2, асиметрія – при А > 3 і так далі. Якщо вказані нерівності порушуються, відповідні моменти не існують (обертаються у нескінченість). Отже, для нашого теоретичного розподілу дисперсія не існує, що є формальним виразом сильного переважання “хвоста” розподілу при великих ЧПР над основною частиною розподілу (раніше ми спостерігали це на таблиці квартилів). Середнє значення обчислюється за формулою

і при визначеному вище оптимальному А дорівнює 49.26, в той час як емпіричне середнє дорівнює 5.5. Така велика розбіжність середніх – ще один формальний показник надзвичайної уваги до небагатьох вибраних осіб на шкоду основній їх масі.

Таким чином, з’ясовується літературний зміст критичного значення А > 1: при менших А характер розподілу ЧПР такий, що розповідь весь час переходить на одну особу, що збирає дуже велике ЧПР, а на всі інші особи розповідь переходить так рідко, що, скільки б цих інших осіб не було, вони не можуть внести істотного внеску у зміст книги (принаймні в тому плані, в якому зміст відбивається поняттям переходу розповіді). Ця картина нам знайома – саме вона зветься культом особи. Не вбивства – вони звуться просто вбивствами; і не концтабори – вони так і звуться концтаборами; і не терористична диктатура – вона так прямо і називається терористичною диктатурою, – а саме надмірна увага до Однієї Особи, до Особи З Великої Літери, до Справжньої Особи, увага, що закриває і відсуває кудись у безвість рядове життя рядових людей, – саме це зветься з наукової точки зору культом особи.

Отже, книга Н.Рибака балансує на небезпечній межі культу особи Богдана Хмельницького, культу визначної особи, якій можна все, культу історичної особи, яка за своїм розсудом направляє хід історії. Книга балансує на тій грані, коли з групи головних персонажів виділяється Єдиний Персонаж, Персонаж З Великої Літери, перед величчю якого в одну загальну ницість зливаються персонажі головні і другорядні, епізодичні і випадкові. На підставі одного спостереження важко стверджувати, що поява такого роману у такі роки є закономірною – для цього треба знайти параметри розподілу Парето для представницької вибірки романів, написаних у різні періоди історії СРСР, але гіпотеза про невипадковість відзначеного збігу має право на існування.