Кримські татари

Микола Жарких

Формальні показники уваги автора до кримських татар виражаються такими числами: загальне число сторінок, що присвячені їм і туркам, дорівнює приблизно 10.6 відсотка обсягу романа (для порівняння нагадаю, що в романі З.Тулуб “” татарські і турецькі розділи займають 33 відсотки обсягу). Пріоритет татар серед інших категорій персонажів можна бачити з наступної таблиці 9.

Таблиця 9. Розподіл числа переходів розповідей
на персонажів різних категорій.

Таким чином, якщо середньостатистичний шпигун за пріоритетом уваги тягнеться за середньостатистичним царем, то пересічний татарин у цьому відношенні – щось середнє між паном і шляхтичем.

Частіше всього розповідь переходить на таких людей з числа кримських татар:

Таблиця 10. Найбільш вживані кримські татари

З останньої таблиці видно, що Магомет-Гірей за інтенсивністю переходів розповіді не поступається своєму антецесорові Іслам-Гіреєві і не потрапляє у число головних персонажів тільки тому, що спізнився стати ханом до початку дії роману. Доля татар серед персонажів, що потрапили до першого квартилю (згадаємо таблицю 2) – 11.1 відсотка, а серед персонажів другого квартилю – 6.45 відсотка, що більше за долю кримських татар серед персонажів взагалі (4.82 відсотка). Таким чином, не можна сказати, що татари не користуються увагою автора. Вони не євреї, про них можна говорити навіть “українському радянському письменникові”. Вся річ у тім, як говорити.

Але перш ніж розглядати, як говорить про татар Н.Рибак, хочу відзначити, що стосовно татар властивість № 9 письменника Н.Рибака, про яку йшлося вище, а саме незнайомство з предметом, про який він пише, виявляється посилено. Ось приклади:

1. Автор вірить, що Калга і Нурадин – імена кримських царевичів [1, 68, 73, 92, 112, 197, 245], тоді як насправді це титули, і їх вартувало б писати з маленької літери. Калга – перший заступник хана. нурадин – другий заступник. Допіру на с. 242 другого тому автор звідкілясь дізнається про це, вживає ці титули правильно і навіть називає імена тих, що їх носили: калга Кази-Гірей і нурадин Адиль-Гірей, але в силу властивості № 10 забуває внести відповідні виправлення у перший том.

Але й розібравшись з іменами і титулами, наш автор зумів наплутати: під час відпуску послів у хана ані калга, ані нурадин не присутні. Відпуски послів у них – це особливі елементи посольського обряду, і про це корисно знати людині, яка береться писати, тобто нести знання іншим. І така хиба була допущена попри те, козаки “пильнували, аби чин зберігався без порушень” [2, 242]. От і маєш: козаки стежили за ханом, автор – за козаками, наглядові інстанції – за автором, а посольського чину все ж таки не дотримали. Правду кажуть, що в семи вертухаїв зек ледащіє.

2. Автор вірить, що турецького купця можуть звати Рейс-ефенді [2, 226, 236, 240, 431], але мені це дуже сумнівно, навіть з урахуванням того, що цей купець – геть не купець, а шпигун. Річ у тім, що рейс-ефенді – знову ж таки не ім’я, а титул дуже важливого турецького урядовця; цей титул найточніше перекладається виразом “державний секретар” у значенні “міністр закордонних справ” (як у США).

3. Український шпигун Андрій Малюга не міг підучувати Магомет-Гірея отруїти свого державного брата, як пише автор [2, 230], з тієї простої причини, що смерть Іслам-Гірей-хана застала Магомета у будинку відпочинку на острові Родос, що лежить за межами дії українських шпигунів [Санин Г.А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине 17 века. – М.: Наука, 1987 г., с.87], а тому не було й пригод, пов’язаних з посіданням ханського місця Магомет-Гіреєм. І які, питається, сім років чекав Магомет-Гірей свого часу [2, 236]? З ханства його зігнали в 1644 році [Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в 1 половине 17 в. – М.: изд.АН СССР, 1948 г., с. 333], і до 1654 р., коли він знову став ханом, минуло начебто десять років…

4. Ширинський князь Келембет-Гамза не нападав на початку 1654 р. на Запоріжжя, як це пишеться у романі [2, 93 – 100]. Г.О.Санін, який старанно зібрав усі відомості про татарські напади за період, що його охоплює другий том роману [1654 – 1657 рр.], нічого про цей набіг не згадує. Але за допомогою його монографії цей розділ роману можна прочитати так: Ширинський князь, але не Келембет-Гамза, а просто Кельмамет, виступив у похід, але не взимку, а навесні, і не 1654, а 1657 року, і не на Запоріжжя, а на Молдавію, і не він напав на козаків, а навпаки, козаки напали на нього на переправі через Дніпро і побили його загін (оце останнє співпадає з написаним у романі) [Санин Г.А., с. 216-219]. Чи не нагадує все це безсмертний анекдот: “Усе правда, тільки не Абрамович, а Рабінович, і не в лотерею, а у преферанс, і не “Волгу”, а сто карбованців. І не виграв, а програв”?

5. Напад азовських турків на пониззя Дону [1, 455 – 457] дійсно стався у зимові місяці, але знову-ж таки не 1654, а 1656 року, і на це були певні стратегічні і політичні причини [Санин Г.А., с. 173].

Можна заперечити, що все це дрібниці й такі порушення історичної фактографії виправдані художнім задумом роману. Але я вважаю, що художність форми не вибавляє автора від обов’язку викладати події точно. Немає таких художніх міркувань, з яких слід було б твердити, що Зборівська битва відбулася після Берестецької – тут всім добре відомо, що було раніше і що пізніше, і який між цими подіями був логічний зв’язок, і такий відступ від фактографії обурить найневибагливішого читача. А от коли йдеться про події менш відомі, порушення фактографії можуть пройти непоміченими, і тому відповідальність письменника за їх правильний виклад вища.

Після таких прикладів мимохіть зрадієш, коли довідаєшся [Санин Г.А., с. 147-152], що польські війська у січні – березні 1655 р. дійсно допомагали татарам захоплювати ясир, як про це пише романіст [2, 354, 430 – 435], – хоч у чомусь наш автор не збрехав! Ці приклади показують, що фактам про татар, викладеним у романі, вірити не можна, оскільки вони потребують суцільної перевірки. Звідси ми виводимо, що у певних випадках “радянському письменникові” не треба знати і писати правду про ті події, що відбувалися у період дії його роману, а досить обмежитись доброзамірними вигадками. Які ж ознаки цих випадків?