Полонянки
Микола Жарких
Зрештою, останнє питання, що потребує розгляду в рамках теми “Н.Рибак і кримські татари” – це доля невільниць-українок у Криму. Окрім загальних міркувань на цю тему (цитованих вище) і згадок про полонених жінок, що ці згадки я вже лінуюся рахувати, цей сюжет розроблено тричі в особах Катрі Макогон, Оленки Гуляй-День і Марії Галайди з її сестрою Надійкою. Докладно розроблено тільки перший сюжет, а два інших потрібні горе-літераторові для доведення “типовості” зображуваного явища. Це видно з показників числа переходів розповіді: Катря має їх 22, Оленка – 2, Марія Галайда – 12, Надійка – 3. Катря, таким чином, посідає третє місце серед жінок по увазі автора, після Єлени Хмельницької (ЧПР = 41) – їй, як шпигунці, перше місце, і Ганни Золотаренкової (ЧПР = 26) – їй, як пані гетьмановій, друге. Подивимось, з яких компонентів складається вінегрет під назвою Катря Макогон.
1. Любов до Батьківщини, що розкривається автором як любов до її, Батьківщини, доблесного сина Мартина Тернового [1, 49-50 і далі].
2. Стремління загинути, але не потрапити у полон до ворогів: “Руки б на себе накласти, та немає сили на це, бракує волі” [1, 156]; “тепер вона билася на підлозі в риданнях, душила своє горло власними руками [??], просила смерті” [1, 199]. “Єдине, на що готова була Катря, це заподіяти собі смерть… Але як те зробити, де дістати отруту, як сховатися од тих очей, що стежили за нею вдень і вночі?” [1, 20. Певно, дівчина пересвідчилася, що власними руками задушити себе дуже тяжко. Кожен, хто знає, що таке негативний зворотній зв’язок, легко зрозуміє, чому це так]. “Ніколи, ніколи не буде того, про що євнух думає! Краще накладе на себе руки”. [1, 201 – хоча євнух Їй пропонував зовсім не зрадити батьківщині, а тільки стати дружиною Іслам-Гірея]. “Накласти на себе руки! […] Якби отруту хто дав” [1, 242-243] “Купали Катрю в глибокій мармуровій купелі. Два євнухи безсоромно тримали за руки, щоб не втопилась бува […] Катря билася головою об підлогу. Під потилицею були килими. “Якби то камінь”, – думала вона.” [1, 246] – всього сім разів повертає автор свою героїню до цієї думки. Причина цього нам зрозуміла: І.В.Сталін сказав, що в нас немає полонених, а є тільки зрадники, і вся “радянська література” як один заходилася твердити, що найвища мужність радянської людини – це вкоротити собі життя, але не здаватися в полон. І до того сильною була віра у високу якість цієї мужності, що навіть особісти зі Смершу і перевірочно-фільтраційних таборів – і ті розпитували “звільнених”: “Як же це так, братці, сталося, що ви у полон потрапили? Хіба не могли ви покінчити з собою? Хіба вам не відомо, що так мусить вчинила кожна радянська людина? І вам було б легше – не довелось би зараз відповідати, і нам клопоту менше…” Так що цей складник вінегрету, як і багато інших, узято з набору сталінської пропаганди.
3. Прагнення зберегти свою дівочість для Мартина і ні в якому разі не бути дружиною іноземця. Заради цього вона перед ханом стоїть “опустивши додолу очі, не в силі стримати ридання” [1, 199], “на виклади про блискучі перспективи – “була вона простою сільською дівчиною, яких тисячі, а тут вона – одна з дружин великого кримського хана, та якщо буде розумна і слухатиметься його, Селіма, то незабаром стане найулюбленішою хановою дружиною. Вона сподобалась ханові. Незабаром він покличе її до себе, і його небесна ласка огорне Катрю. Нема чого цуратися нового життя. Не таке вже воно погане, а захоче Катря, то буде навіть чудове – таке, що не присниться,” – у відповідь на це “вона закричала на старого ханського слугу, затупотіла, стала погрожувати кулаками.” [1, 200-201] Їй кажуть: “Дурненька, не бійся, сподобаєшся ханові, – подаруєш йому квітку кохання, будеш відзначена ним, тобі велика честь припала”, – а вона не слухає і продовжує борсатися: “Відштовхнула Фатьму, схопилася на ноги. Закричала. Євнухи схопили за руки, повалили на землю” [1, 246]. І все заради чого? Щоб сказати: “Чиста я перед тобою, Мартине, перед людьми [??] чиста…” [1, 242] Ця ідея – що правдива дочка нашої батьківщини не повинна належати іноземцеві – також постійна тема сталінської пропаганди, і не тільки пропаганди, але й кримінального законодавства. Тоді (не в 1654 р., а в 1954 р.) і закон такий був, що дівчат за зв’язок з іноземцями у табори відправляли. Тільки цією причиною – жахом перед невідворотністю таборів – і можна пояснити такий відчайдушний опір дівчини, її переляк перед небесною ласкою і щастям.
4. Ненависть до ворогів батьківщини і стремління всіляко їм нашкодити: “Якби де ножа дістати. Ні, не для себе, для нього, того масного, ненависного ката, підступного і хижого хана” [1, 243]. Намір цей не залишається в думках і виливається у спробу задушити Іслам-Гірея [1, 247], – і кожен, хто знає, що таке позитивний зворотній зв’язок, збагне, що це можливо, на відміну від спроб задушити себе. І тут пригадуються якісь історії про покоївку якогось гауляйтера (мінського, чи що), яка за завданням компетентних органів поклала йому в постіль замість себе бомбу з годинником, що шкідливо відзначилося на здоров’ї гауляйтера після вибуху. Можливо, безпосередньо в роки писання роману такі подвиги ще не потрапили у гласності (про історію з бомбою я читав у спогадах якогось підпільника, а такі спогади почали друкуватися тільки у брежнівські роки), але для “письменника” важливий не факт події, а прихильне ставлення начальства до можливості події (як ми неодноразово пересвідчувалися на прикладах маніпуляції автора з фактами).
Такі події, як бомба у ліжку або убивство ґвалтівника у ліжку же, уявлялися в ті віддалені роки, роки панування героїчної брехні, можливими, і ставлення до них було якнайпозитивнішим – і ось “радянський письменник” відбирає їх для свого роману.
5. Кульмінаційний момент у “розкритті образу Катрі” – це її героїчна загибель у вогні [1, 260-263]. “Найду ли краски и слова”, щоб достойно передати всю глибину і багатогранність такого повороту сюжету? Тяжко! Тяжко змагатися з “радянським письменником”, панове! По-перше, сам звичай виставляти дівчину на площі голою, вимазувати дьогтем і спалювати настільки мерзенний, настільки сильно розпалює в читачеві ненависть до татар, яких “хан давно не потішав таким видовищем” [1, 260], що краще й не треба. При всьому тому невігластві, що його автор демонструє у зображенні життя татар, немає жодного сумніву, що цей садистський звичай він сам вигадав, керуючись, певно, скоріше статтями І.Еренбурга і звітами комісії по розслідуванню злочинів німецьких фашистів, аніж історичними джерелами 17 ст. По-друге, картина страти викликає доброзамірні асоціації – чи то з кінофільмом “Зоя” (1942 р.), чи то з романом “Молода гвардія”. Неухильність перед лицем смерті рівною мірою властива героїням усіх перерахованих творів, та чи можна ганити Н.С.Рибака за неоригінальність? Не можна, тому що О.О.Фадеєв – найкращий письменник тієї епохи (саме тому він був міністром художньої літератури; якби Н.С.Рибак писав краще за О.О.Фадеєва, то він був би міністром), а коли Фадеєв кращий, то і вчитися в нього не гріх. Я, зізнаюся, давно, з десятого класу, не перечитував роману Фадеєва, і коли пан бог буде такий милостивий до мене у наступному житті, як він був у минулому, то сподіваюсь, що й до самої смерті мені його перечитувати не доведеться. А шкода – інакше я міг би виконати детальний порівняльний аналіз “образу Улі Громової” та “образу Люби Шевцової” з “образом Катрі Макогон” і вирішити, чи прийняли б Катрю у комсомол, чи ні. Я нічогісінько не пам’ятаю ані про Громову, ані про Шевцову, – пам’ятаю тільки, що отечество тоді було в небезпеці, що вони були комсомолками, що вороги їх катували і що на смерть вони пішли з гордо піднятими головами. На цій підставі я просив би прийняти К.Макогон до комсомолу з рекомендацією письменника Н.Рибака.
Третя асоціація не запланована автором, але також веде нас до реалій сталінської епохи: дівчина, що відкидає любов високого начальника, прирікає себе на загибель. В умовах фашистських диктатур такі історії мусять траплятися (про що хоча б приклад стародавньої Лукреції нам говорить), і дійсно – немає нічого таємного, що не ставало б у ході перебудов явним. От хоча б газета “Собеседник” оприлюднила обставини загибелі кіноактриси Є.Гаркуші-Ширшової:
За достовірними свідоцтвами, Є.О.Гаркуша-Ширшова стала жертвою беззаконня, поплатилася за те, що беззастережно відстояла свою людську гідність перед зазіханнями однієї високопоставленої особи. [Пусть никогда в жизни тебе не придется испытать этого / Из воспоминаний П.П.Ширшова. – Собеседник, 1987 г., № 23)
Що це за високопоставлена особа – мене анітрохи не цікавить; я певен, що і Сталін, і Берія, і всі інші фюрери цим промишляли, так що навіть анекдоти такого роду збирати нецікаво – загальна теорема давно доведена, що ж тут можуть додати частинні приклади… Цікаво інше – внаслідок цієї незапланованої асоціації кримський пан, масний, підступний, ненависний і хижий ворог, зближується вже не з панами-демократами, а з діячами фашистського кшталту. Це їх треба звати “своїми” з такою посмішкою, щоб мороз поза шкірою йшов; це вони впиваються нам пазурами в горло; це вони не дають нам спокійно жити; це їх треба було б прогнати, а то й провчити, і даремно наш народ з ними панькається! Це вони не дають нам об’єднуватися, хочуть, щоб ми жили у розбраті, щоб їм легко було грабувати наші землі! Це від них можна всього очікувати і на них насилати пропасницю! Це вони, наші свійські, внутрішні, логічні турки і татари – наші кати і грабіжники, а зовсім не народи, що живуть десь на краю нашої держави чи зовсім за її межами!!
Та нема до цього діла “радянському письменникові”. Він бере ті фарби, що є під рукою, тобто у свіжих газетах, і розміщує їх за своїм кволим, як ми мали нагоду переконатись, розумінням. Що ж тут дивного, коли у персонажів 17 століття прорізаються молодогвардійські вуха… Злоба того далекого дня, коли Гітлера вже не було, а Сталін ще був, заповнює духовний світ автора, і він не в змозі уявити собі, що колись люди могли жити не так, як зображала сталінська пропаганда…