Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Міфічна «битва на Синій Воді» / Повість про Подільську…

Міфічна «битва на Синій Воді»

Повість про Подільську землю

Микола Жарких

або Міф у період паростків

Наступний запис, який історики вважають «джерелом» до «битви на Синій Воді», походить з «Вітовтового» літопису. Я спеціально присвятив обширну роботу літописанню Великого князівства Литовського, і тепер буду спиратись на висновки цього джерелознавчого дослідження.

Діяння Ольгерда у «Вітовтовому» літописі записані в його першій частині – «Повісті про Вітовта» (за моїм поділом, епізоди 4, 9 – 12). Ця повість була написана орієнтовно в 2 пол. 1392 року і є цінним першоджерелом, відносно близьким у часі до періоду правління Ольгерда.

Єдиним вчинком Ольгерда, зафіксованим у цьому творі, була змова проти Євнута, внаслідок якої Ольгерд став великим князем литовським. Більше ніяких діянь Ольгерда літописання Великого князівства Литовського не знало, і по мірі віддалення в часі від його смерті він перетворювався на легендарну постать.

«Повість про Подільську землю» (ППЗ) була написана значно пізніше, орієнтовно наприкінці 1430 – 1431 рр., і була включена до складу «Вітовтового» літопису. Це – політичний трактат з метою обгрунтувати права Великого князівства Литовського на володіння Поділлям, яке після смерті Вітовта перейшло під владу Польщі.

Дуже близьку дату – 1431 – 1432 роки – для цього твору приймає Сергій Полехов [Полехов С. В. Летописная «Повесть о Подолье». – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2014 г., ; ]. Над спеціальним питанням про джерела синьоводського епізоду він не зупиняється, але відзначає, що усна пам’ять охоплює події останніх 50 років. Отже, доба Ольгерда для автора «Повісті», на думку Полехова, уже лежить за межами області спогадів.

Автор повісті починає історію краю від Ольгерда:

Коли володарем був на Литовській землі князь великий Ольгерд, і пішовши в поле з литовським військом, побив татар на Синій Воді, трьох братів – княз Хочебія і Кутлубугу і Дмитра. А ті три брати, татарські князі, отчичі й дідичі Подільської землі [цитую за найбільш авторитетним списком Віт3Л – ПСРЛ, 1980 р., т. 35, с. 66].

Що ж ми можемо побачити з цього тексту?

1. Автор не мотивує дій Ольгерда і не вміє прив’язати їх до якогось ширшого контексту. Він і сам не уявляв собі, коли це було, і не залишив нам ніяких натяків. Отже, хронологія розпливчаста – від 1341 до 1377 року, коли ми маємо відомості про політичну активність Ольгерда (або від 1345 року, якщо надавати стисле значення титулу «великий князь»; хоча у «Вітовтовому» літописі цей титул постійно прикладається заднім числом, наприклад, у «Повісті про Вітовта» Вітовт весь час титулується «великим князем», яким він фактично став тільки в самому кінці повісті).

2. Автор не уявляє собі географії цього походу, не знає, звідки вирушив Ольгерд і через які проміжні пункти він рухався. Напрямок походу окреслено дуже загально – «у поле».

3. Автор не знає складу війська Ольгерда і загально називає його «литовським». В той же час авторитетні джерела, сучасні правлінню Ольгерда (уже згаданий Рогозький літописець, наприклад), постійно відзначають коаліційний характер його війська. Щоб зібрати значнішу силу, Ольгерд змушений був закликати загони своїх братів, синів та інших литовських князів. Цього ми геть не бачимо в цитованому оповіданні.

4. Автор нічого не знає про існування Золотої Орди, а тільки загально пише про «татар» і «татарських князів». Він зовсім не уявляє собі політичної ситуації в Орді і політичного становища цих «князів».

5. Все, що він знає про цих князів – що вони були братами і що вони були отчичами і дідичами Поділля. В реальній Орді реальні татари ніякої спадкової земельної власності (отчин і дідин) не мали й мати не могли. Тут автор показав свою некомпетентність у татарських справах, але компетентність у справах литовських, де спадкове землеволодіння справді існувало. Автор просто не міг собі уявити, що соціальний лад татар може бути якимось іншим, ніж у Литві.

6. Автор нічого не знає про політичні наслідки «битви на Синіх Водах». Він не пише, що внаслідок битви татари були витіснені з Поділля. Він не пише, що внаслідок битви Поділля перейшло під владу Литви. Він не пише, що внаслідок битви Ольгерд призначив на Поділля своїх старост або віддав його своїм родичам – князям Гедиміновичам.

7. Наступний епізод з історії Поділля у Повісті – це прихід князів Коріатовичів. Однак автор не пише, що це сталось внаслідок битви на Синіх Водах чи взагалі внаслідок політичної активності Ольгерда. Цей крок Коріатовичів у нього знову ніяк не мотивований і не прив’язаний до загального ходу подій.

Отже, для складання процитованого оповідання автор мав знати тільки слова Ольгерд, татари і Поділля. Для цього не потрібні були ніякі джерела, а тільки невелика доля фантазії.

Автор продемонстрував у цьому уривку всі боки своєї некомпетентності – точно як нерадивий студент, який витягнув на іспиті найгірший білет.

А як же Синя Вода, у якій всі ми звикли бачити нашу рідну українську Синюху?

Слід знати, що ця назва досить поширена на території Східної Європи, і може стосуватись наступних об’єктів (рухаємось по колу довкола Вільни від півночі за стрілкою годинника):

Синя Вода на карті східної Європи

Синя Вода на карті східної Європи

1, більша (195 км) , яка починається на півночі сучасної Білорусії, тече з півдня на північ через Латвію і Псковську область росії і впадає у ріку Велику (320 км від Вільно);

2, маленька (до 20 км) річка Синя (Кашинська) у Тверській області Росії (як вище) (600 км від Вільно);

3, маленька (24 км) (Старицька) у Тверській області Росії (як вище, при аналізі Рогозького літописця) (660 км від Вільно);

4, маленька (23 км) у Могилівській області; вона протікає біла міста Осиповичі і впадає у Свіслоч (270 км від Вільно);

5, більша (111 км) , яка тече з півночі на південь через Кіровоградську та Миколаївську області і впадає у Бог (Південний Буг) (790 км від Вільно);

6, маленька (58 км) на півночі Вінницької області, яка тече із заходу на схід і впадає в Бог (Південний Буг) (62 км від Вільно);

7, село Синевідсько (нині Верхнє та Нижнє ) у Львівській області, при впадінні Опору до Стрия (650 км від Вільно). Назва якраз означає «село на Сині Воді»;

8, у Закарпатській області (700 км від Вільно);

9, велика (600 км) в Якутії, котра впадає у Лену з лівого боку трох вище Якутська (5470 км від Вільно по , отже, через Ямал). Якщо ніхто з істориків ще не відправив Ольгерда битись з татарами в Якутію (Велику Татарію на картах 16 – 18 ст.), то тільки тому, що не знав про її існування, а не тому, що це далеко, і не тому, що за Ольгерда ніяких москалів у Якутії ще не було і ця ріка по-якутськи звалась якось інакше.

Але не треба думати, що названими дев’ятьма об’єктами обмежується перелік претендентів на звання Синьої Води. Кожен, хто розігне «Словник гідронімів України» [К.: Наукова думка, 1979 р.] на сторінках 501 – 502, побачить

– яр Синенький (басейн Сіверського Дінця), потік Синеський (басейн Тиси, Закарпаття),

– річку Синець (басейн Синюхи, Тальнівський район Черкаської обл.),

– три річки Синиця (1 – басейн Бога, Христинівський та Ульянівський райони, 2 – басейн Росі, Богуславський район; 3 – басейн Пруту, Верховинський район),

– річку Синичка (басейн Синюхи),

– річку Синівка (доплив Стоходу, Волинь),

– два потоки Синій (у Косівському та Свалявському районах),

– річку Синка (басейн Тетерева, Житомирський район),

– річку Синківка (басейн Сули),

– ще три річки Синюха (окрім згаданої вище № 5 – 1, в басейні Росі; 2 – в басейні Ушиці, 3 – в Бершадському районі),

– дві річки Синява (1 – в басейні Горині, Славутський район; 2 – в басейні Десни, Менський район),

– цілих 5 річок Синявка (1 – басейн Тиси, Іршавський район; 2 – басейн Росі, Канівський район), 3 – басейн Ужа, Коростенський район, 4 – Ковельський район; 5 – Романівський район Житомирської обл.), балку Синяєва (басейн Сіверського Дінця, Луганська обл.),

– потік Синяк (басейн Тиси, Тячівський район)

– та річку Синяк (басейн Тетерева, Черняхівський район),

– річку Синянка (басейн Ворскли, Полтавська обл.),

– річку Синя Рудка (басейн Горині, Житомирська обл.; нагадаю, що рудка – це маленький потічок, річечка),

– річку Синька (доплив уже згаданої Синиці, Ульяновський район).

Отже, маємо на додачу до 9 – ще 26 невеликих річок (згаданий словник не містить озер, ставків чи боліт). А це ж не використано матеріал з території Білорусії та Росії (не знаю, чи є там подібні словники). Є в Україні також немале число сіл з назвами від кореня синій, частина з яких пов’язана зі згаданими річками, а частина може засвідчувати існування подібних гідронімів у давнину.

Дмитро Вортман вказав мені ще дві річки Синюхи на Кубані:

1, Синюха → → Лаба → Кубань;

2, Синюха → Грязнуха → Синюха 1-а → Чамлик → Лаба → Кубань;

Звичайно, виникає запитання – коли виникли ці назви? Оскільки вони не дуже схожі на адигейські, їх слід датувати часом проникнення українців за Кубань, тобто не раніше 19 ст.

Доповнено 16 травня 2017 р.

Детальні відомості про річку Синевод подав Євген гребінка у своїй повісті «Сеня» (1842 р.) (глава 7 «»). У його повісті це – типізована річка в Україні, а назву він сам вигадав (із голови). Але здатність вигадувати із голови і творити таким способом художню літературу почалася не з Євгена Гребінки, і ми не повинні відмовляти в такій здібності автору «Повісті про Подільську землю».

Доповнено 13 листопада 2017 р.

Велике князівство Литовське займало не таку вже малу територію, щоб ми мали обмежуватись якоюсь однією із цих назв, найближчою до нашого хутора. Ми також не повинні виключати, що існували ще деякі річки з такою назвою, які або змінили її на щось більш характерне, або зафіксовані у маловідомих джерелах. Не можна виключати, що така назва вживалась у Вільні в 15 ст. щодо якоїсь більшої річки у Латвії, Прусії чи Польщі, котра відома нам під іншим іменем (наприклад, татари не знають ніякої Волги, а знають Ітіль / Ідель).

Як же могла скластись ця легенда, як Ольгерд, татари, битва і Синя Вода згрупувались в одне оповідання? Зазначу одразу, що тут ми – самою природою речей – вступаємо в область припущень. Нам важко зрозуміти навіть, як склалась міфічна «Велесова книга» (якихсь 60 років тому), так що вже казати за міфи 600-літньої давнини. Але деякі припущення все ж таки можна зробити.

1. По лінії Ольгерд – Синя Вода: варто згадати досить обширне оповідання Софійського 1-го літопису старшого ізводу під 6850 (1342) роком про похід Ольгерда, Кейстута та інших литовських князів на допомогу Пскову проти німців [ПСРЛ, 2000 р., т. 6, ч. 1, стб. 415 – 417; є також у Никонівському та Псковському 1-у літописах].

Бойові дії точилися в основному біля Ізборська і були не надто вдалими для антинімецької коаліції, хоча німці і не досягли якоїсь рішучої перемоги. Але слід пам’ятати, що це – опис війни так, як вона виглядала зі Пскова. Опису її з литовського боку ми не маємо, а якщо подивитись на карту, то шлях із Вільна до Пскова чи Ізборська мав іти якраз паралельно рікам Синій і Великій. Так само проходив і їх зворотній шлях у Литву.

Тому не можна виключити, що литовці мали якийсь бій (з німцями) в районі ріки Синьої-Псковської (річка Синя-Старицька пасує менше, бо там бою ніякого не було, а тільки воєнний похід по здобич і полон).

2. По лінії Сина Вода – битва: можна пригадати запис Псковського 1-го літопису під 6914 (1406) роком:

Того же лета месяца 22 августа прииде местер Рижский со всею силою… и ходиша по волости 2 недели, и под Островом и под Котелном были, а на устье Сини стояли по обе стороны реки [ПСРЛ, 1848 р., т. 4, с. 197].

Битви тут ми знову не бачимо, але маємо орієнтир – Синя Вода – при описі війни.

3. По лінії татари – битва: можна пригадати уже процитований вище епізод 357 із Рогозького літописця (6882 / 1374 р.): «Восени литва ходила на татар Темеря, і був між ними бій». І це було – звернемо увагу! – за правління Ольгерда. Це, власне, перша і остання згадка про якусь зачіпку Ольгердової Литви із татарами. В Твері знали ім’я татарського командира (можливо, що від нього самого), але не знали імені литовського вождя. Епізод був незначний, але інших фактів такого роду ми взагалі не маємо!

4. По лінії Ольгерд – битва, я думаю, спеціальних джерел шукати не треба, бо його войовничість була добре відома, тому і битви, мабуть, якісь траплялись.

Тут треба особливо зазначити – «татарський князь Дмитро» був утворений із московського великого князя Дмитра Івановича, який справді був залежним від татар і з яким Ольгерд справді мав битви (в 1368 році). Звичайно, це – припущення, але коли ми говоримо про усну історичну пам’ять і формування усної традиції, ми в самій суті речі перебуваємо в області припущень, які принципово не мають такої доказової сили, як письмові джерела.

Зібрані зв’язки можна накреслити так:

Зв’язки складових міфа про «Синю Воду»

Зв’язки складових міфа про «Синю Воду»

Залишилось тільки об’єднати зазначені елементи в одне оповідання.

Будь-що-будь «Повість про Подільську землю» писалась через 90 років після початку політичної кар’єри Ольгерда і через 53 роки після її закінчення, і всі не записані діяння Ольгерда, збережені в усній традиції, устигли повністю фольклоризуватись. Переказ міг виглядати так: «Ольгерд побив якихось ворогів на якійсь Синій Воді». В такому разі назва Синя Вода могла теж фольклоризуватись, відірвавшись від вказаних вище конкретних не дуже відомих об’єктів і перетворившись на поетизм на зразок чистого поля Килиїмського чи Дунаю українського фольклору.

Автору «Повісті про Подільську землю» належить заслуга прив’язки такого переказу до потрібного йому Поділля. При цьому він проявив мудру обережність, обмежившись мінімумом цілком необхідних вигадок, і не намагався вразити читача квітами риторики, як це робили пізніші автори.

Все це – якщо припустити, що переказ про Ольгерда і Синю Воду справді існував (на що ми ніяких вказівок не маємо). Якщо ж припустити, що такого переказу не було, то Синю Воду треба прямо віднести до поетизмів. Наприклад, :

Грає синє море –

чому синє написано з маленької літери? Та тому, що це – не власна назва моря, а сталий епітет, який прикладається до моря чи взагалі водного об’єкту. Якби Шевченко написав «грає Біле море» чи «грає Жовте море», чи «грає Чорне море» – все це були б власні назви морів, а «синє» – епітет.

А сучасні історики, друкуючи та передруковуючи літопис, пишуть «Синя Вода» з великої, перетворюючи її на власну назву, хоча контекст оповідання не вимагає цього категорично – це тільки одна з можливих інтерпретацій.

На цьому місці цілком слушно може виникнути запитання: а чи не міг автор ППЗ скористатись якимось записом з часів Ольгерда (тобто більш-менш сучасним події), який дійшов до нього? Спробую пояснити, чому такого не могло бути, максимально терпеливо.

1. Серед слуг Ольгерда не було грамотних людей. Можна було знайти шматочок пергамента, та й березової кори у Литві не бракувало – але треба було ще знайти потрібну голову, яка уміла би писати. А між тим від Ольгерда до нас не дійшло жодного письмового документу!

Жалувані грамоти на землю, яких ми маємо сотні з пізніших часів, за Ольгерда не писались і не видавались. Це було настільки добре відомо, що не існує навіть пізніших фальсифікатів, віднесених до Ольгерда. Фальсифікати від імені Вітовта відомі (але відомі й справжні його грамоти!), а від Ольгерда немає нічого. А такі грамоти, як документи тривалої юридичної сили, завжди ретельно зберігались, і щось із того обов’язково дійшло би до нас – якби вони існували.

Договори великого князя зі своїми братами та іншими родичами укладались і виконувались, але вони всі були усними, нічого письмового тут не було. В «Повісті про Вітовта» ми маємо дуже виразну згадку про договір Ольгерда з Кейстутом, який регулював їхні взаємини – а де його запис? Немає, тому що не було кому записувати, і відповідно політична культура Литви того часу не передбачала ніяких письмових документів. (В той же час у Московському князівстві такі міжкнязівські договори не тільки укладались, але й записувались, і відповідно вони дійшли до нас, подекуди навіть в оригіналах.)

Заповіти (які християни звуть духовними грамотами) теж, звичайно, існували – але в усній формі. Вони не записувались і відповідно до нас не дійшли. (Проте дійшли в оригіналах заповіти московських князів.)

Через те, що при дворі Ольгерда не було християн (ні православних, ні католиків), не було й грамотних людей, і ці документи, абсолютно необхідні для нормального функціонування держави – при всьому бажанні правителя просто не було кому писати. Тим більше не було кому писати історію правління Ольгерда, потреба в якій зовсім нікого не пекла.

2. Але навіть якщо припустити неможливе – що якісь записи при дворі Ольгерда існували – вони не могли дійти до пізніших поколінь, тому що за Ольгерда не існувало ніякого державного архіву.

В цьому архіві мали б зберігатись примірники зазначених вище документів – а проте вони до нас не дійшли. Більше того, укладались міждержавні угоди, велося міждержавне листування (з тим же Орденом, наприклад, де грамотні люди були), і Ольгерд не міг не розуміти їх ваги. А проте жодних документів такого роду ми не маємо.

Нарешті, ми маємо в оригіналах дві міждержавні угоди з часів Ольгерда – з королем Казимиром 3-м з 1352 р. і Ольгерда з московським князем Дмитром з 1371 р. Оригінал першого документі зберігається у Варшаві (тобто це польський примірник), оригінал другого – відповідно у Москві (тобто це московським примірник).

А де ж литовські списки цих документів, які незаперечно існували? Вони не збереглися, бо зберігання таких документів (що ми звемо державним архівом) у Литві на той час не практикувалось.

3. Якщо припустити неможливу річ – що запис таки був, – як можна уявити собі збереження клаптика пергаменту / берести, на якій записано пару десятків слів? Чим менший за розміром носій інформації, тим легше він губиться / нищиться. Можа було б повірити, що цей запис зберігся у складі великого кодексу, тобто повнорозмірного літопису – але такого літопису якраз і не існувало, з чого я почав цей розділ.

Теоретично можна припустити, що запис було зроблено на берегах якоїсь книги. Що це могла бути за книга? – Ясна річ, церковна! Скажімо, вкладні записи (бл. 1350 р.) та – обидва були записані на пергаментних євангеліях, безсумнівно, тими церковними людьми, на користь яких були дані ці грамоти.

Так біда в тому, що у всій Вільні за Ольгерда не було жодної церкви ніже костелу (все, що про них писалось – це пізніші вигадки), а тому не могло бути і ніяких церковних книг. Навіть якби й була яка церква, – це ще не значить, що вона мала хоч якусь одну книгу, бо пергаменті книги – це була величезна цінність, як нині… мабуть, як нині 600-й «Мерседес» (порахуйте, скільки в Україні парафій, і скільки з них мають «Мерседес-600»).

Церковні книги з території Великого князівства Литовського – це взагалі величезна рідкість, а з самої столиці ми, здається, не маємо їх взагалі. Тому і таку можливість ми, залишаючись на грунті фактів, мусимо відкинути.

4. Оскільки інформація не може бути відділена від матеріального носія, то відсутність передачі матеріальних носіїв означає і відсутність передачі інформації, в нашому випадку – з часів Ольгерда в 1430-і роки, від сучасника «битви» до автора ППЗ. Quod erat demonstrandum.

Висновок: розглядуваний фрагмент «Повісті про Подільську землю» є пізньою фантазією на теми героїчних діянь великих предків, якому не можна надавати значення історичного джерела.

Через 18 років після написання «Повісті про Подільську землю», в 1448 році, польські посли, відповідаючи на вимоги литовців – передати Поділля Литві, сплели ще гіршу фантазію про короля Казимира 3-го, який відвоював Поділля у татар. Цей сюжет (за Длугошем) я вже розглядав, і бачу в ньому ту аналогію до «Повісті», що фантазер обмежився лише необхідним мінімумом фантазій, не вдаючись у ніякі хронологічні, географічні чи воєнні подробиці.

Тут варто тільки додати: 1, у польській «Подільській фантазії» немає ніяких слідів знайомства з «Повістю про Подільську землю». 2, Длугош, записавши «Подільську фантазію» як факт, що мав місце на з’їзді 1448 року, поставився до неї неприхильно.

Цю неприхильність можна добре бачити у тій його книзі, де йдеться про діяння короля Казимира 3-го. Там немає жодного натяку на якийсь похід проти татар на Поділля, а тим більше – похід самого короля. А якби Длугош сприйняв фантазію з ентузіазмом, він міг би додати хоч маленьку фразу такого змісту, хоча б до опису походу на Галичину в 1349 році. Він цього не зробив і тим дав нам повну підставу вважати польську промову 1448 року політично мотивованою фантазією.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 280

Модифіковано : 13.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.