Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Міфічна «битва на Синій Воді» / М. Стрийковський

Міфічна «битва на Синій Воді»

М. Стрийковський

Микола Жарких

або Міф у період овочів

Матвій Стрийковський, укладаючи свою «Хроніку» (вперше надрукована у Кенігсберзі в 1582 р.), скористався Лит1Л, Віт4Л та ще якимось «литовським» літописом (докладніше – у моїй розвідці про літописні джерела «Хроніки»). Всі екстраваганції в його тексті проти вказаних джерел слід вважати власними фантазіями Стрийковського, на які він був великий майстер.

До «битви на Синій Воді» він повертався неодноразово [цитуємо за виданням: Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, ].

1-1. Року від Христа 1331 Ольгерд, зміцнивши перемир’я на два роки з пруськими й лівонськими хрестоносцями, вирушив проти татар у дикі поля.

1-2. Йшли теж з ним чотири племінники – князі Коріатовичі, Олександр, Костянтин, Юрій і Федір, сини новгородського князя Коріата.

1-3. А коли прийшли до урочища Синьої Води, проминувши Канів і Черкаси, з’явилися перед ними у полі велика орда татар з трьома цариками, поділена на три загони. Один загон вів султан Кутлубах (Kutłubach), другий – Качи-Бей-Кірей (Kaczybejkierj), а третім командував Дмитро (Demejtr) султан.

1-4. Ольгерд, побачивши, що татар збираються битись, вишикував своїх, поділених на шість загонів, по кривій з боків і спереду, аби їх татари не могли звичними рухами огорнути і шкодити стрілами.

Татари з великим запалом густо пустили на литву залізний град із луків, рухаючись (маневруючи? атакуючи?) кілька разів, але литовцям стрільба мало зашкодила, внаслідок правильного строю та швидкого розступання (маневрування?).

Литва з русаками до них скочила, почали списами й шаблями в рукопашну з ними битись, прорвали їх чоло і перешкодили рухам (маневрам?). Другі ж, зокрема новгородці з Коріатовичами, з арбалетів бронебійними стрілами валили їх з коней, натискаючи з боків, так що татари летіли неначе снопи, збурені сильним вітром.

Татари не могли довше витримувати лобову атаку литви, почали мішатись і розпирснулись утікати по широких полях. На полі битви лишились забитими три їхні царики, Кутлубах, Качибей (від якого і нині названо солоне озеро Качибейське у диких полях, ідучи до Очакова) і Дмитро, а при них дуже багато мурз й уланів. Трупи побитих татар лежали різно, заповняючи поля і ріки.

Литва з русаками після тієї перемоги забрали кілька десятків кінських стад та верблюдів, і кочовища або обози, в яких татари звикли возити з собою усі свої пожитки з пасовиська на пасовисько.

1-5. Звільнили від татар Торговицю (від якої ще й нині у полях сліди мурів у гирлі ріки Бога стоять), Білу Церкву, Свиний Город [Swinigród, Звенигородку] і всі поля ах за Очаків від Києва і від Путивля аж до гирла Дону. А інших татар загнали до Кафи, і до Азова, і у Крим всередину Таврики або Перекопа.

1-6. Потім, користаючись з перемоги, назад до Поділля пішли, де теж татари, так як нині у Перекопі, тоді мешкали, поневоливши й примусивши до послуху русаків. Тих татар, які не мали вождів ані царя, Ольгерд легко переміг, вибив і виполошив з Подільських країн, так що з них ледве частина через Дністер утекла до Чорного моря і Перекопу.

1-7. А ті [татари] потім осіли у степах Добруджі, за Дунаєм на Турецькому шляху, яким і ми їхали, переправившись у Облучиці та Силістрії, через орду тих татар добруджанських.

Більша їх частина слов’янською мовою говорила, займалася господарством і нас із вдячністю приймали і пригощали винними гронами й солодкими гарбузами.

Коли я їх розпитував, вони розповіли, що їхніх предків Литва вигнала з Поділля. Але повернемось до предмету.

1-8. Коли Ольгерд отримав таку славну перемогу над татарами і очистив усі поля, які здавна належали до Києва, від їх розбоїв, він повернувся до Литви з частиною заслуженого війська, а друге військо лишив на Поділлі, над яким поставив племінників своїх, новгородських князів Коріатовичів – Олександра, Костянтина, Федора і Юрія, і всі прилеглі країни руські з Поділлям надав їм; і дав їм у владу й у панування, тому що вони добре заслужили у тій війні з татарами [с. 6 – 7].

Стрийковський задав собі усі ті запитання, які виникли у мене у зв’язку із оповіданням «Повісті про Подільську землю», і постарався дати на них грунтовні відповіді.

Вам потрібен був історичний контекст події – будь ласка, перечитайте епізод 1-1. Там навіть дата є. Я вже торкався питання про алгоритм датування у Стрийковського, тут повторю коротко.

Алгоритм складається з двох правил: 1, після походу на німців литовський князь має здійснити похід кудись на південь; 2, кожного року має бути якась подія, але не більше однієї (подій мало, а років багато, то ж витрачати запас подій треба обережно). Отже:

– 1328 р. Помирає Гедимін;

– 1329 р. Ольгерд і Кейстут скидають Євнута, Ольгерд став великим князем;

– 1330 р. Похід Ольгерда на німців, перемир’я на 2 роки;

– 1331 р. Похід Ольгерда проти татар;

– 1332 р. Похід Ольгерда на Москву.

Всі ці дати – результат розрахунків Стрийковського-історика, нічого більше. Джерельного значення вони (як і оповідання в цілому) не мають жодного.

Але ж ви хотіли знати маршрут походу? Читайте епізод 1-3 – Канів – Черкаси – Сині Води. Зауважимо, що в уявленні Стрийковського Сині Води – це Дніпро!

Ви хотіли знати склад війська Ольгерда? Прошу дуже, читайте епізод 1-2.

У вас був сумнів – чи справді названі татари були «отчичами і дідичами» Поділля? Маєте рацію, у Стрийковського вони не отчичі і не дідичі, і не мають взагалі стосунку до Поділля.

Вам хотілося знати політичні наслідки битви? А подивіться епізод 1-5.

Вам не був ясний зв’язок битви із долею Поділля? Читайте епізод 1-6.

Вас цікавила мотивація дій князів Коріатовичів? Читайте епізод 1-8.

Отже, у Стрийковського ми маємо повністю раціоналізовану й белетризовану переробку давнього лапідарного оповідання «Повісті про Подільську землю» – приблизно таку, яку Семен Скляренко здійснив у своєму романі «Володимир» із давньою «Повістю времен і літ». Всі подробиці, які вперше виринають у пізніх записах (у Стрийковського – через 250 років, у Скляренка – через 950), слід вважати белетристичними фантазіями, які цікаво і приємно читати, але яким не можна надавати жодного значення «історичного джерела».

Ще одне зауваження з приводу Торговиці в епізоді 1-5. Її не слід плутати із сучасною , що на річці Синюха, в Новоархангельському районі Кіровоградської області. Зовсім ні! Ця Торговиця виникла не раніше початку 17 ст.

У Стрийковського же йдеться про Торговицю на гирлі Богу, тобто у 200 км на південь від Торговиці-на-Синюсі. Які руїни могли там виднітись на поверхні землі? Елементарно, Ватсон! Це – руїни давньогрецького міста , залишки якого пізніше були розтягнуті на будівництво сусіднього Очакова. Ці руїни жодного стосунку до татар чи Золотої Орди не мали, і Стрийковський помилився з їх інтерпретацією.

Слід знати, що сам Стрийковський там не бував, але там проїздив Андрій Тарановський (принаймні під час свого посольства до Туреччини і Кримського ханства в 1569 р.). Тарановський же був і керівником посольства до Туреччини в 1575 р., коли його супроводжував Стрийковський. От від нього Стрийковський і довідався про цю «Торговицю».

О. В. Русина звернула увагу, що дуже подібний опис Торговиці міститься у трактаті Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців та москалів» [Русина О. В. Київ – Троя: передісторія та історія міфологеми. – В кн.: Русина О. В. , К., 2005 р., с. 258]. На її думку, висловлену, щоправда, дуже обережно і не розвинену, Торговицю можа ототожнювати із «торжищем борисфенітів» біля Ольвії.

Я вже колись , але про цей епізод згадав, читаючи статтю Русиної. Ясна річ, що трактат Литсвина, хоча й був написаний в 1548 р., залишався в рукописі до 1615 р. і не міг бути джерелом для А. Тарановського й М. Стрийковського. Думаю, що цей умоглядний трикутник – Троя – Ольвія – Торговиця – заслуговує на детальніше дослідження.

Доповнено 22 січня 2018 р.

1-9. Далі в Хроніці написано, що Ольгерд розгнівався на Федора Коріатовича, який став йому непокірним, і вигнав Федора з Поділля [с. 18 – 19] – тобто переповідається версія цих подій за Лит1Л.

2. В 1351 році […] великий князь литовський Ольгерд разом з татарами перейшов Поділля, всі Подільський країни Польської держави вогнем і залізом звоював, і відступив з великою здобичею, якою поділився з татарами [с. 30].

Це оповідання запозичено із Длугоша під тим самим роком [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 9, s. 330]. Співпадіння із роком Лит1Л є випадковим. Але Длугош писав тільки про татарську допомогу в нападі литовців на землі Львівську, Белзьку, Холмську та Берестейську. В нього, як бачимо, зовсім нема подільських земель, а тільки галицькі; немає також ані імені Ольгерда, ані жодного іншого литовського князя. Всі ці «вдосконалення» належать Стрийковському, який в цьому місці «забув», що на Поділлі уже 20 років мали би правити Коріатовичі.

Отаке-то «надійне і достовірне джерело» маємо у Стрийковського.

3. Далі Стрийковський розповідає історію, як Вітовт вигнав з Поділля Федора Коріатовича – загалом так, як вона розказана у «Повісті про Подільську землю» (наприклад, у згаданому Віт4Л). Але й тут Стрийковський не утримався, щоб не вставити свою вигадку, буцімто Вітовт схопив Федора Коріатовича і ув’язнив його у Вільно.

Тепер перед ним постало запитання – як узгодити це оповідання з описаним вище вигнанням Федора Ольгердом?

3-1. А як Ольгерд (стрий Вітовта) в 1331 році захопив Поділля, а татар та їх баскаків з нього вигнав і дав його у державу Коріатовичам, відтоді до того року, коли Вітовт видер і забрав Поділля у Федора, потомка Коріата, минуло 64 роки.

3-2. А ще перед тим, з чим усі литовські літописці згідні, Ольгерд сам був вигнав іншого Федора Коріатовича з Поділля, також через неслухняність, і усі його замки забрав, і його намісника Нестака схопив, а сам Федір Коріатович утік до Угорщини і там як вигнанець, перебуваючи при дворі короля Карла Угорського, помер в 1340 році, як ми про те вище у справах Ольгерда з певних джерел написали.

3-3. Отже, Поділлі двічі двом Федорам Коріатовичам було відібрано за непослух: перший раз Ольгердом в 1339 році, а потім у другий і останній раз Вітовтом в 1395 році, коли вже Поділля було остаточно обернено у провінцію або повіт і воєводство і приєднане до Великого князівства Литовського [с. 104].

Ми бачимо, що Стрийковський остаточно заплутався у двох соснах (версіях Віт4Л та Лит1Л) і надзвичайно незграбно намагався їх поєднати. Там, де він фантазує з чистого аркуша, не зв’язаний «джерелами», у нього виходить значно краще (як ми вже бачили вище – 1-4 і зараз побачимо ще).

Але зазначений вище алгоритм хронології діє і тут:

– 1339 р. Федора Коріатовича вигнали з Поділля;

– 1340 р. Федір Коріатович помирає на Угорщині.

Подій-бо мало, а років багато, тому не слід допускати скупчення кількох подій під одним роком. Один рік – одна подія, не більше.

4-1. Другу частину литовського і руського війська, поставивши на їх чолі гетьмана – литовського пана Ольгерда, Вітовт послав у дикі поля, до орди Заволзької і Задонської, бажаючи розвідати їхнє положенні і випробувати їх силу.

4-2. А коли гетьман Ольгерд з литовським військом і руськими козаками прийшов на ріку Дон (яку ми, латинники, і Птолемей звемо Танаїсом), заступили йому дорогу три царики, брати Кримський, Кіркельський і Манкопський, які з Поділля (як і Кромер з літописців у кн. 15 згадує) брали у той час данину.

4-3. Там татари на своїх місцях [дослівно – «на своєму смітті»] були сміливіші і з великим криком ударили на литву. Литовці (яким йшлося о славу і здоров’я, а тікати до батьківщини було далеко) теж з не меншою сміливістю першому і другому нападу татар дали відсіч.

Нарешті татари, бачачи нових гостей, перед тим невідомих, сильних і могутніх, не могли витримати третьої атаки, почали розсипатись по широких полях, куди який міг утекти. Литва ж переслідували тих утікачів і сміливо їх била.

Отак ті три орди за Божою ласкою, і Вітовтовим щастям, і литовською мужністю наголову були побиті, і три царики на полі зістались забитими (на що всі літописці згідні).

4-4. А гетьман Ольгерд з литовським військом повернувся щасливо до Вітовта, який ще у Смоленську у той час перебував. А то була перша спроба битви литовської з татарами [с. 111].

Тут ми маємо подвоєння оповідання про битву на Синій Воді. На цей раз в ролі Синьої Води виступає Дон. Ольгерд – той самий, що і в першій битві, тільки розжалуваний з князів у пани і з правителів – у полководці. Три вожді татар – ті самі, і титули їх – царики – ті самі.

Тільки замість вигаданих імен тут фігурують вигадані титули Кримський, Кіркельський (тобто з Кирк-Ора, який татари опанували тільки наприкінці 15 ст., через 100 років після вигаданої Стрийковським «битви») і Манкопський (тобто Мангупський; назва Мангуп виникла після турецького завоювання князівства Феодоро в 1475 р., тобто наприкінці 14 ст. ще не існувала; ніяких татар у Мангупі ніколи не було – спочатку там жили греки, а потім він перейшов під владу турків; ну, це ми з вами знаємо, але Стрийковський цього не знав, тому і фантазував так сміливо).

Маємо той самий результат битви – трьох цариків убито, татар розгромлено. Згадка про те, що всі літописці з цим згідні, однозначно вказує на джерело натхнення Стрийковського – «Повість про Подільську землю».

Ця битва теж має прив’язку до історичного контексту – походу Вітовта на Смоленськ в 1395 році. Ця хронологія також вигадана і нічим не краща (хоча й не гірша) за прив’язку до 1331 року.

Вигаданий Стрийковським титул царик (маленький цар) в автентичних джерелах не відомий. Татарський титул цар відповідає католицькому імператору, отже, Ольгерду випало щастя побити у двох битвах аж шість імператорів. Наполеон під Аустерліцем в 1805 році побив тільки двох (австрійського і російського). Англійський король Георг 5-й на спілку з французьким маршалом Фошем у 1-й світовій війні побили трьох імператорів (німецького, австро-угорського та турецького). Але шість імператорських зірок на фюзеляжі – такого, здається, жоден герой в історії не досягав, Стрийковський тут був першим і залишився неперевершеним.

Сказаного досить, щоби підтвердити висновок, зроблений мною раніше – всі екстраваганції Стрийковського проти давніх джерел слід вважати його власними фантазіями. Його «Хроніка», маючи високі літературні якості, може з приємністю читатись як історичний роман, але не може використовуватись як історичне джерело.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 312

Модифіковано : 22.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.