Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Дві традиції літописання… / «Вітовтів» літопис / Повість про Подільську землю / Длугош…

Дві традиції літописання
Великого князівства Литовського

«Вітовтів» літопис

Повість про Подільську землю

Длугош про справу Поділля

Микола Жарких

Згідно Я. Длугоша, справа Поділля декілька разів виникала при з’ясуванні відносин Польщі та Литви.

Так, у 1446 році, при обговоренні справи обрання великого князя Казимира польським королем, поляки заманювали Казимира і литовських панів обіцянкою: якщо Казимир стане королем, він своєю владою зможе передати Поділля кому завгодно (як Ягайло віддав його Спитку, потім Свитригайлу, потім Вітовту) [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 12, 1445 – 1461, s. 43]. Обіцянка – цяцянка…

У 1448 році в Любліні був скликаний з’їзд спеціально для обговорення справ унії та Поділля. Там розглядались договори, укладені між Ягайлом та Вітовтом. Литовці наполягали, щоб з них були усунуті формули, згідно яких вони на вічні часи підлягають владі поляків; також просили повернути Поділля Литві, оскільки ним володів у свій час Вітовт, і тільки після його смерті Поділля було відірвано від Литви.

Поляки на це відповідали: загальновідомо, що Поділля здобув король Казимир [третій] від татар і побудував там багато замків: Кам’янець, Хотин, Чечунь, Бакоту, Брацлав, Меджибіж. Потім цю землю успадкував угорський король Людовік, а після нього – Ягайло як польський король. Ягайло віддав Поділля Спиткові, а після його смерті – Свитригайлу. Коли ж Свитригайло утік, Ягайло надав Поділля Вітовту, але з того ніякого постійного права не виникає. Перед смертю Вітовт розіслав накази своїм урядникам, щоб вони після його смерті не передавали ту землю нікому, окрім короля Ягайла і Польського королівства. І урядники виконали цей наказ. Великий князь Сигізмунд в офіційному документі ствердив, що Поділля до нього не належить й ані він, ані Велике князівство Литовське не мають до нього ніякого права [Длугош мав на увазі документи Сигізмунда, видані у Городні 15 жовтня 1432 р. Вони опубліковані: Akta unii Polski z Litwą 1385 – 1791. – Kraków: 1932, № 55, 56]. Але якщо литовці вважають, що їм заподіяна якась кривда, ми можемо створити комісію для розгляду цього питання.

Литовці, побачивши, що в них немає правових аргументів, полишили цю справу [с. 69 – 73].

У 1451 р. (мабуть, у січні) у Вільні було скликано литовський з’їзд для обговорення справи повернення Поділля. Але всі способи для того виявились або несправедливими, або важкими. І щоб не склалось враження, що литовці просто закинули цю справу, вони запропонували полякам спільний з’їзд у Бересті для її обговорення, але поляки не нього не погодились [с. 112]

У кінці вересня – на початку жовтня того ж 1451 року у Парчові таки відбувся проектований спільний з’їзд, на якому від імені литовців виступив віленський біскуп Матвій. Він повторив жадання і аргументи 1448 року.

Йому відповідав кардинал Збігнев Олесницький і очікувано відкинув литовські вимоги. Зокрема у справі Поділля він сказав:

Ніхто не має сумніву, що Поділля завжди належало до Польського королівства і поляки оселились там після усунення татар – тоді, коли ще навіть імені вашого (литовського) серед народів не значилось. Вітовт володів Поділлям завдяки щедрості короля Ягайла, з чого не випливає ніякого обов’язку. Відомо, що Поділлям управляли польські рицарі – Повала Слуповський та інші, а потім воно було надано Спиткові Мельштинському (ми й документ цей маємо). Після його загибелі передано управління князю Свитригайлу, а коли він утік – литовському князю Вітовту, і всі урядники присягнули, що по смерті Вітовта передадуть землю королю і Польському королівству.

Отже, Вітовт володів Поділлям тимчасово і по його смерті воно повернулось до Польського королівства як його власність. І щоб не було в цьому сумніву – маємо документ великого князя Сигізмунда з вашими печатками, який ти, віленський біскупе, передав мені – і в ньому князь виразно зрікався Поділля.

І Збігнев пред’явив цей документ, якого литовці не хотіли ані бачити, ані чути. Поляки на їх наполягання знову запропонували або утворити комісію, або віддати справу на вирішення Казимиру як польському королю і великому князю литовському.

Щоб не склалось враження, що стороні ні в чому не дійшли згоду, було ухвалено скликати через рік ще один з’їзд [с. 129 – 131].

І справді, в кінці серпня – на початку вересня 1452 р. на з’їзді у Серадзі питання Поділля було піднесене знову. Литовські вимоги і польські відповіді на них подано тут дуже скорочено, ніяких нових нюансів у порівнянні з попередніми переговорами не було [с. 150 – 151].

Наступний з’їзд у цій справі відбувся знову у Парчові на початку червня 1453 року. Литовські вимоги були ті самі, і відповідав на них Олесницький так само, як і на попередніх переговорах. Тут литовці нагадали, що Ягайло записав Поділля Вітовту у сумі 40 тис. [кіп] широких грошей.

На це Олесницький відповів, що з цього навпаки випливає право поляків, а не литовців, до Поділля. І коли поляки в інтересах литовців підняли війну з Тевтонським орденом і розбили його і вирвали від рицарів Жемайтію та Судовію для Литви, литовці відплатили за це благодіяння захопленням Луцької землі.

Олесницький запропонував ці спірні справи віддати на справедливий суд Казимира, або папи, імператора чи когось із католицьких королів.

Справу знову було перенесено на наступний з’їзд [с. 177 – 179].

30 серпня 1456 р. до короля Казимира у Ленчицю прибуло литовське посольство, котре поставило вимогу повернення Поділля Литві у відповідності з обіцянкою, даною Казимиром при коронації [мається на увазі документ Казимира з 2 травня 1447 р., яким було гарантовано нерушимість території Великого князівства Литовського в кордонах часів Вітовта: Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Kraków: 1894, t. 3, № 7]. Якщо ж король зволікатиме, то литовці відберуть Поділля збройною силою.

Король не дав ніякої відповіді на це посольство, котре Длугош зве «зарозумілим» [с. 291].

Відповідь була дана на з’їзді поляків у Новому Місті Корчині у жовтні того ж 1456 року: було ухвалено відправити спеціальних послів на Поділля, щоб вони відібрали від урядників нові присяги вірності польському королівству. Посли мали вимагати від старост, щоб їх замки були приведені в оборонний стан, забезпечені запасами – проти всякого ворога, а надто проти литовців [с. 299].

Мабуть, це було виконано.

Наступний польський з’їзд відбувся у Петрокові у січні 1463 р. На нього прибули литовські посли (це не був спільний з’їзд), котрі знову вимагали Поділля та інших земель, погрожуючи потоками крові.

Поляки на це ухвалили відправити на литовський з’їзд, який мав відбутися 3 квітня, своє посольство з метою уговорити литовців зняти свою вимогу як неслушну [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 12, 1462 – 1480, s. 62 – 63].

Наступний спільний з’їзд було визначено на листопад 1464 р. у Парчові, але литовці не схотіли туди їхати, і з’їзд відбувся у прикордонному селі Ломази. На литовську вимогу повернення Поділля поляки виставили вимогу повернення їм Луцької землі, і знову було ухвалено відкласти справу на один рік [с. 108].

Висновки

Хоча хроніка Длугоша продовжується ще понад 15 років, більше в ній нема згадок про справу Поділля. Висновки можна зробити такі:

1. Великий князь Сигізмунд, зрікаючись Поділля у 1432 році, скоріше за все просто не знав «Повісті про Подільську землю» (на мою думку, її писав прибічник Свитригайла, який вибрався з Вільна з усіма своїми творами і продовжував роботу десь у Білорусії). Окрім того, Сигізмунд, який тільки прийшов до влади (документ виставлено через 1.5 місяці після перевороту), був змушений до поступок, аби зберегти підтримку поляків, яка була для нього надзвичайно важливою.

2. В ході переговорів 1446 – 1464 років поляки спирались на письмові договори і грамоти великих князів, а литовці нічого письмового з собою не приносили. Ніяких слідів письмового меморандуму у справі Поділля з литовського боку ми не бачимо.

3. Більше того, литовці нічого не знали про Поділля часів Ольгерда і Коріатовичів, ба навіть про похід Вітовта 1394 року. Для них приналежність Поділля до Литви почалася з часу Вітовта, тобто з 1410 чи 1411 року.

4. Поляки, висвітлюючи історію Поділля, також не згадували нічого ані про Ольгерда, ані про Коріатовичів, ані про похід 1394 р. Натомість вони вигадали байку, що Поділля відібрав у татар король Казимир 3-й, і він же буцімто заснував там ті замки, заснування яких «Повість про Подільську землю» приписує Коріатовичам.

Ця байка була слабо обгрунтована, першим польським старостою на Поділлі вони могли назвати тільки Спитка (з 1395 р.; а хто ж управляв Поділлям у попередні принаймні 25 років, 1370 – 1395?).

Тобто в цілому з обох боків історичні аргументи не сягали глибше кінця 14 ст.

5. Поляки в цьому спорі прийняли і витримали тактику зволікання у формах відкладання справи на наступний з’їзд, передачі її на суд короля чи якоїсь комісії, висування зустрічних вимог та урядження зустрічних посольств. На погрози війни з боку литовців поляки не звертали ніякої уваги, і мали в цьому слушність. По-перше, вони не вірили у серйозність війни без головнокомандувача, яким мав би бути великий князь; по-друге, литовці не мали на території сучасної України ніякої поважної збройної сили, а поляки на Поділлі певні сили мали.

Так протягання справи упродовж 18 років залишило Поділля за Польщею.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 239

Модифіковано : 1.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.