Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Статті / Список князів із Любецького синодика / Текст списку / № 73 – 81

Список князів із Любецького синодика

Текст списку

№ 73 – 81

Микола Жарких

73. Князя Михаила Александровича Пронского,
убитого от своего брата

Філарет: такого в його тексті нема.

Р. Зотов: Михайло Олександрович Пронський (1 пол. 13 ст.) значиться у складеному Карамзіним родословії рязанських князів. Там він показаний онуком Кир-Михайла Всеволодовича (+1218). Але в родословії немає його братів (навіть двоюрідних чи троюрідних).

Л. Войтович: Олександр Михайлович Пронський захоплений і вбитий у 1339 р. своїм двоюрідним братом – рязанським князем Іваном Коротополом [Н4Л, 6848 р.].

Мої міркування: здається, Олександр Михайлович – то не Михайло Олександрович? Але мабуть для докторів наук – це пусте, наука не може спинятись через такі дрібниці…

Я ж думаю, що цю справу можна пояснити значно простіше…

У царя Гороха було три сини: Авесалом Белебейський, Веспасіан Бугурусланський і Михайло Пронський. Всі троє були, ясна річ, Гороховичі. Важливо знати, що третій був дурень, і це дуже скоро і дуже драматично проявиться в нашому оповіданні.

Коли цар Горох помирав, він покликав до себа синів і заповідав їм: «Живіть, хлопці, дружно, не сваріться. А ти, Авесаломко, пильнуй своїх братів – вони-бо молоді, щоб не накоїли яких дурниць».

Поховали брати свого батька і ухвалили через рік з’їхатись на поминки. А за цей час Веспасіан подумав: «Михайло дурний, уб’ю його і захоплю його землю» – і так і вчинив.

Минув рік, настав час поминок, приїхали два брати, а Михайла нема. Авесалом питає: «Веспасіанко, а де брат твій Михайло?»

– Хіба я сторож брату моєму? – відповідає Веспасіан. – Це ж тобі батько доручив пильнувати, а не мені. І що того дурня пильнувати? Мабуть, звалився десь із дерева та в’язи собі скрутив.

І тут Авесалом із жахом пригадав, що справді обов’язок пильнувати братів було покладено тільки на нього… Отак – через пробіл у посадовій інструкції – загинув князь Михайло Пронський, подібно до старорежимного Авеля.

Маленька невідповідність до запису в СКЛС полягає тільки в тому, що князь Михайло названий Олександровичем, а з нашої історії видно, що він – Горохович. Але враховуючи, що хрестильне ім’я царя Гороха нам невідоме, можна припустити, що його було охрещено як Олександра… Ну, і далі за текстом сучасних «генеалогічних студій».

Висновок: невідомий князь, згаданий тільки в СКЛС (4).

74. Князя Патрикия Давидовича Стародубского,
приемшего ангельский образ,
и княгиню его Елену, сына их князя Иоанна

Філарет: Литовська метрика, 1, 463, 457: в 1400 р. кн. Олександр Петржикович (Патрикійович) Стародубський дає клятву. Цей Патрикій – онук, а не син кн. Гліба-Давида Наримунта Гедиміновича, в 1408 р. переїхав до Москви (АЗР, 1, 28). Також (Долгорукий, 1, 274, 279).

Р. Зотов: (1383 – 1408). Мабуть, це той Патрикій Звенигородський, який приїхав до Москви зі Свидригайлом в 1408 р.

Олександр Звенигородський (згаданий в 1408 р.) – його син. [Тут пояснення щодо інших супутників Свидригайла.]

Л. Войтович: хотимський і карачевський князь Патрикій Наримунтович (+1408).

«Пом’яник уточнює хрестильне ім’я князя – Давид, а також те, що князь Патрикій тримав Стародубське князівство і передав його сину Федору чи Дмитру (обидва загинули у битві на Ворсклі 12.08.1399 р.), від яких це князівство перейшло до Олександра. Крім цих трьох синів у Патрикія-Давида був ще син Юрій. Син Іван іншими джерелами не засвідчений. Нам здається, що Іван – хрестильне ім’я одного з стародубських князів, скоріше Федора.»

Мої міркування: оскільки Патрикій – досить рідкісне ім’я, тому виникає спокуса ототожнити його із сином Наримунта Гедиміновича. Охрещений він був як Гліб, а не Давид. Де він княжив (якщо взагалі княжив) спірне питання.

Щодо погляду Войтовича я змушений зауважити, що ніяких Хотимських ніж Карачевських князівств ніколи в природі не існувало. Князь Федір Патрикійович, який загинув у 1399 р., названий там Волинським (ніяким не Стародубським).

Висновок: можна погодитись, що ім’я Патрикій запозичено від Патрикія Наримунтовича (2), але всі інші подробиці запису – вигадки автора СКЛС (3).

75. Князя Бориса Михайловича Тверского

Філарет: такого в його тексті нема.

Р. Зотов: мабуть, цей Борис Михайлович – син Михайло Олександровича Микулинського, потім Тверського (+1395 – ПСРЛ, 8, 65). Чому він потрапив до чернігівського списку – неясно.

Л. Войтович:

Єдиний князь з тверської династії, який називався Борисом Михайловичем, помер 19.07.1395 р. Він тримав Кашинське князівство (1389-1395 рр.). До Ольговичів цей князь не міг мати жодного відношення, отже і не міг бути вписаним у Любецький пом'яник.

Серед князів тверської династії був князь Борис Олександрович, який був великим князем тверським (1426-1461 рр.). Родинних зв’язків з Ольговичами або сіверськими князями з інших династій у нього не було. Але цей князь видав свою двоюрідну сестру Анну Іванівну за Свидригайла і активно допомагав останньому у війні проти Зигмунта Кейстутовича. Отже він міг бути внесеним у Любецький пом’яник.

Міг бути внесений у пом’яник і останній великий князь тверський Михайло Борисович (1461-1486 рр.). Він був одружений з дочкою київського князя Семена Олельковича. Не виключено, що він певний час перебував на Чернігівщині.

Мої міркування: у виписках М. М. Карамзіна з Троїцького літопису читаємо:

В літо 6903, 19 липня, помер князь Борис Михайлович Тверський у Кашині і привезли його тіло до Твері 22.07, і поклали у соборній церкві Спаса.

В інших авторитетних для цього часу літописах [РогЛ, Сим1Л] є цей запис, але немає виділеного слова «Тверський». Княжив Борис у Кашині, а у Твері на той час княжив його батько – Михайло Олександрович. Можна припускати, що це глоса, котра означала належність Бориса до тверського княжого дому. Я думаю, що так розумів справу і автор Воскресенського літопису, де є визначення «Тверський» [ПСРЛ, 8, 65], і автор СКЛС.

Висновок: Борис Михайлович Кашинський (+1395) (1).

76. Князя Василия Рыльского

Філарет: Василь Дмитрович (вже згаданий як № 64).

Р. Зотов: оскільки синодик не терпить повторень, припущення Філарета не підходить. Можливо: 1, що це нащадок раніше згадуваних в синодику рильських князів; 2, що це (1497 – 1529; ПСРЛ, 6, 45, 243, 260; 8, 239, 263, 270; Акты исторические, 1, № 124).

Л. Войтович: мабуть, Василь Шемячич.

Мої міркування: мабуть, Василь Шемячич.

Висновок: припущення щодо Василя Шемячича можна прийняти (1).

77. Князя Иоанна Глинского

Філарет: такого в його тексті нема.

Р. Зотов: мабуть Іван Олександрович Мансур-Кіята Мамаєвич Глинський, володів волостями на Чернігівщині (ВОИДР, 10, 84, 85, 157, 158, 195), брав участь у битві на Ворсклі (1399).

Л. Войтович: онук Мамая. «У Любецький пом’яник він потрапив через те, що мав володіння на Чернігівщині.»

Мої міркування: в окремому нарисі. Тут коротко: існування Івана Олександровича Глинського джерелами не підтверджується; натомість є інші князі (!) Івани (!!) Глинські (!!!): Іван Дашкович (1486 – 1499), Іван Борисович (1474 – 1499), Іван Львович (1482 – 1508..1522), Іван Михайлович (+1602), Іван Семенович (1466 – +1504), Іван Федорович (1534 – 1536) [Wolff J. Kniazowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 79 – 91]. Маємо уже не «», а цілих шість! Чого б я мав триматись за міфічного онука Мамая в умовах такої потужної конкуренції – я не розумію.

Висновок: цього князя не можна ототожнити (3).

78. Князя Феодора Звенигородского, княгиню его Софию
и сына их князя Александра

Філарет: за Єлецьким та Сіверським синодиками, кн. Федір, син кн. Адріана (+1339), вбитий на Куликовому полі.

Р. Зотов: на Куликовому полі вбито Федора Торуського, Філарет тут помилився. Мабуть, це Федір Андрійович, син Андрія Мстиславича Козельського, вбитого у 1339 р. (ПСРЛ, 7, 205). Цей Андрій, котрого родословні часто звуть Адріаном, – син Мстислава Михайловича Карачевського. Князі Звенигородські володіли Звенигородом Московським до його приєднання до Москви за Івана Калити, але продовжували зватись Звенигородськими і після втрати Звенигорода.

Олександр Федорович Звенигородський – родоначальник всіх гілок князів Звенигородських. Це – не той Олександр Звенигородський, котрий приїхав до Москви зі Свидригайлом в 1408 р.

Л. Войтович: в його тексті – «і сина їх Олега». Тому:

«Звенигородський князь Федір Андріянович у 1377 р. згадується як литовський васал. Він походив з карачевської гілки Ольговичів, тобто належав до нащадків Михайла Всеволодовича. Згідно пом’яника княгиню звали Софія, а сина – Олег. Джерелам відомий один син Федора Андріяновича – Олександр. У 1408 р. у свиті Свидригайла Ольгердовича він виїхав у Москву, де і залишився. Можливо, що Олександр – хрестильне ім’я Олега.»

Мої міркування: в окремому нарисі. Тут – коротко. Князя Федора Звенигородського, згаданого у Никонівському літописі (1520) під 1377 р., слід вважати «літературним князем», результатом генеалогічних фантазій автора літопису. Олександр Звенигородський (без вказівки на батька) та Федір Олександрович (здогадно, його син) з’являються в списку супутників Свидригайла при його приїзді до Москви в 1408 р. Але цього списку нема в авторитетних літописах, він уперше з’являється в Єрмолінському літописі (1481). Звідки Войтович узяв Олега – я не можу здогадатись. Мабуть, знову лихий попутав.

Ще один запис того самого Федора Звенигородського значиться як № 103.

Висновок: цих князів можна вважати запозиченими із родословій кінця 16 ст. (2), але не можна визнати реальним їх існування в 14 ст. (3).

79. Великого князя Димитрия Черниговского

Філарет: Дмитро Ольгердович.

Р. Зотов: Молодший (1382 – після 1404). [Тут велика розвідка про різницю Дмитра-Корибута і просто Дмитра Ольгердовичів.]

Л. Войтович:

«Як сюзерен Чернігівщини сіверський князь Дмитро-Корибут міг носити титул князя чернігівського. Окрім того не виключено, що цей князь міг тримати Чернігів після смерті Романа Михайловича у 1401-1405 рр.»

«Ф.Шабульдо пропонував ототожнити Дмитра Чернігівського з Дмитром-Бутавом Ольгердовичем, який до 1380 р. володів Брянським і Чернігівським князівствами, а після переходу під московську зверхність, втратив їх обидва [Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. – К., 1987, с. 88 – 89]. Така інтерпретація також можлива.»

Мої міркування: як уже було відзначено з приводу Дмитра № 7, в СКЛС є 7 (сім!) безпритульних князів на ім’я Дмитро, не рахуючи Дмитра Ольгердовича – № 86.

Дмитро № 79 – у трохи кращому положенні, бо він мав брата Івана (№ 80). Тому виникає спокуса ототожнити їх із Дмитром та Іваном Ольгердовичами, як то роблять усі дослідники. Але великий князь московський Дмитро Іванович (+1389) теж мав брата Івана (+1364)…

Висновок: запис не вдається пояснити (3).

80. и брата его князя Иоанна

Філарет: Іван Ольгердович.

Р. Зотов: (1382 – 1397).

Л. Войтович: «Князь Іван-Скиргайло Ольгердович займав троцький (1382-1387 рр.), полоцький (1387 р.) престоли, був намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському у 1387-1392 рр. і київським князем у 1395-1396 рр.»

Мої міркування: оскільки цей Іван має паспорт на ім’я «брата князя Дмитра», його ототожнення залежить від ототожнення його більш відомого брата. А це останнє, як ми бачили, неможливе, тому неможливе ототожнення і цієї особи. Ну, і про іншого «безпритульного» князя Івана (№ 42) не забуваємо.

Висновок: запис не вдається пояснити (3).

81. Великого князя Иоанна Скиргайла

Філарет: князі № 79 – 81 – сини Ольгерда.

Р. Зотов: Іван-Скиргайло Ольгердович (1382 – 1397), подвоєння походить, мабуть, від того, що Скиргайло був князем київським.

Л. Войтович: без коментарів.

Мої міркування: запис вказує на Скиргайгла Ольгердовича. Цьому князю поталанило – завдяки унікальному імені ніхто не може сумніватись, що мова йде про нього.

Але хто сказав, що він був охрещений як Іван? Юзеф Вольф [Wolff J. Ród Gedymina. – Kraków : 1886, s. 86] посилався при цьому на літописець Даниловича (Супрасльський літопис, або Віт3Л), але я так такої вказівки не знайшов. Найновіший польський автор – Ян Тенговський в розділі, присвяченому Дмитру Старшому, згадує про це іменування з посиланням… на СКЛС! [Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów, Poznań-Wrocław 1999, s. 76]. Окремий розділ його праці названо «Скиргайло-Іван», і ніяких пояснень щодо цього «Івана» там нема, неначе це річ загальновідома й самоочевидна.

Після певних зусиль було знайдено запис у Печерському пом’янику: «великого князя Скиргайла, нареченого у святому хрещенні Іоаном» [Древний помяник Киево-Печерской Лавры (конца XV и начала XVI столетия) / Голубев С. – Чтения в историческом обществе Нестора летописца, 1891 г., т. 6, приложение, с. 7]. Ця пам’ятка почала писатись в 1483 році, і як здогадувався Голубєв – відтворювала давніший печерський пом’яник. Авторитетне джерело?

Цей запис створено через 86 років після смерті Скиргайла, що само по собі має викликати сумнів. Тобто ми не маємо сумніву, що серед київських ченців кінця 15 ст. князь Скиргайло вважався Іваном, але чи звався він так за життя – це ще запитання! Наразі залишаємо його відкритим.

Висновок: князь Скиргайло Ольгердович (1).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 384

Модифіковано : 21.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.