Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / «Потрібна база даних пам’яток України» / Комп’ютерна техніка

«Потрібна база даних пам’яток України»

Комп’ютерна техніка

Микола Жарких

У попередніх главах я розповів про зовнішні умови діяльності ІПД, з тим, щоб далі до них не повертатись. Переходжу нарешті до суті нашої роботи, і з цим повертаюсь у грудень 1995 року.

Для розробки і використання бази даних пам’яток України були потрібні комп’ютери, так само як для заморського плавання – кораблі. Ця, здавалось би, очевидна істина не була так очевидна Міністерству культури, котре з одного боку зобов’язувало нас працювати над базою даних (затердивши відповідну тему), а з другого боку – не дозволяло купувати комп’ютерне обладнання (про купівлю програмного забезпечення тоді й чувано не було), тому що на це нема ніяких інструкцій.

Тому мені, як керівнику теми, доводилось час від часу писати «пояснення» і «обгрунтування», що комп’ютери нам потрібні. Яке враження ці пояснення робили у Міністерстві – я не знаю, але тоді, в грудні 1995-го, було дозволено витратити якусь суму на цю закупівлю. Слід знати, що для бюджетної установи «дозволено витратити» – це одне, а «витратити» – це зовсім інше, дуже часто цілком незалежне від дозволу. Витратити можна було тільки те, що з’являлось на рахунках ІПД, а ця купівля була віднесена до «залишкових витрат». Ці гроші переводились установам за кілька днів до закінчення бюджетного року (а він закінчувався десь 27 – 28 грудня), і все, що не було витрачено, поверталось до бюджету.

Ми підготували договори на купівлю заздалегідь, і зуміли оплатити їх у той самий день, коли гроші прийшли в ІПД (чим викликали заздрісне здивування у Міністерстві).

Пам’ятаю, як ми з Корбутом ходили по ці комп’ютери. Це нині, у 2015 році, для купівлі нового комп’ютера досить два рази клацнути мишкою – і його привезуть до ваших дверей. Тоді це не виглядало так просто. Ми пішли в якийсь готель на вулиці Голосіївській, де містилась фірма, що мала нам їх продати. Те, що готельні номери мало придаються для офісів, а ще менше – для роздрібної торгівлі, було відомо, але тут хаос був надзвичайний (на тлі звичайного хаосу, який доводилось бачити в інших такого роду конторах). Але ми знайшли потрібного нам хлопця і узгодили з ним комплектацію двох (двох, мої любі!) комп’ютерів, здається, 486-го калібру.

Як мало треба було нам для щастя! На тлі старорежимного AT-386 в корпусі «baby» (пошукайте в Мережі його фото, хто не бачив, бо таких корпусів уже давно нема) це було величезне багатство.

Але комп’ютери без програм не працюють. Істина також незаперечна, але якось все ще мало відома начальству. Закони проти піратського копіювання програм приймаються (на радість американцям), а з інструкціями, котрі б дозволяли їх легально купувати, не дуже поспішають. І американці, які не в змозі зрозуміти, що інструкція у нас важливіша за закон, не годні збагнути, чому не зростають обсяги продажу ліцензійного програмного забезпечення. Не одну тільки Росію «умом не понять».

Єдина ліцензійна програма, яку ІПД купив за мій час, це була картографічна програма ArcView 3.0 (про неї – нижче). Решта програм, якими ми користувались, була «невідомого походження». Невідомого для начальства, а читачам я поясню, звідки воно бралося.

На той час у Києві була маса дрібних яток, у яких продавалось програмне забезпечення на компакт-дисках. Пригадую, одну з найкращих колекцій я купив у такій ятці на площі Льва Толстого і користувався цим диском років п’ятнадцять. Нові версії програм з того диска повиходили уже через пару років, але я користувався саме тими застарілими версіями, котрі офіційно купити уже було неможливо, проте мені підходили.

Якийсь час весь Хрещатик був обставлений такими ятками, пізніше всі вони зникли, і торгівля дисками зосередилась на ринку біля станції метро «Петрівка». Там будь-який диск продавався за десять гривень (нагадаю – на той час близько п’яти доларів). Ну, от там ми все і брали – за класичною радянською схемою «дефіцит – дістав».

Отже, на двох нових комп’ютерах було встановлено операційну систему Windows 3.11 та офісний пакет Microsoft Office 2.0. Один з цих комп’ютерів призначався для групи бази даних, другий – для групи мультимедійних розробок. На ньому працювали в основному Богданець та Корбут, пізніше до них приєдналася Марія Бабенко – комп’ютерна художниця. У них я вперше в житті (1996 рік) побачив програми для перегляду та редагування зображень, а також веб-браузер (це був Netscape Navigator якоїсь дуже ранньої серії).

Так ми були озброєні базовим, стандартним програмним забезпеченням – тим, що можна було «дістати». Наступна проблема полягали в тому, що переважна більшість молодих співробітників ІПД або бачили персональний комп’ютер лише здалека, або не бачили взагалі (ну, доктори наук тут в рахубу не йшли). Для того, щоб вони могли щось робити, треба було їх навчити хоча б елементарним прийомам і поняттям.

Для цього мені, як керівнику групи і найбільш досвідченому користувачу, довелося провести курс навчання співробітників. Паралельно я і сам продовжував учитись – я не даремно відзначаю, що те чи те з комп’ютерного світу побачив уперше.

Навчання наше йшло так: я сідав за комп’ютер, довкола сідали – скільки можна було вмістити – співробітники; я щось показував на екрані (14 дюймів = 356 мм; нині таких екранів уже й не буває) і пояснював, що ми робимо, а народ слухав і подекуди записував. Практичні заняття були – за умовами нашої озброєності – індивідуальні, хіба що я міг щось підказати, коли не виходило.

Окрім того, ми досить ретельно купували комп’ютерні книжки (за свій кошт, ясна річ). Велику користь принесла всім нам серія «Для чайников» у характерних жовтих м’яких обкладинках. Я ці книги читав із задоволенням і користю нарівні з іншими, бо я ніколи не робив перед ними вигляд непогрішимого всезнайки. Також велику користь приносила серія «Секреты» тих чи інших програм. Особливо маю згадати товсту (чи не 800 сторінок) і досить дорогу (50 грн.?) книгу «Эффективная работа в MS Access 2.0» – майбуть, найкращу комп’ютерну книгу, яку доводилось читати.

Всі ці книги ретельно читалися, поступово розвалювалися (обкладинки ж м’які) і зникали. Але свою позитивну роль вони відіграли.

В нашій школі не було формальних домашніх завдань чи формальних заліків, кожен опановував перш за все те, що йому було потрібно для практичної роботи. Всім були потрібні, по-перше, навики роботи з файлами…

От пригадую характерний для тих часів епізод: приніс я кудись якийсь документ на дискеті, а дівча, котре сиділо там за комп’ютером, геть не знало, як скопіювати цей файл. Нарешті винайшла спосіб: відкрила файл з дискети у Word, а потім командою «Зберегти як…» записала на свій жорсткий диск. Це було трохи смішно, але коли мені вперше в житті довелось сісти за ноутбук Apple, щоб скопіювати туди файли з мого флеш-диска, – я теж показував вид відомого персонажа з байки, котрий «уставясь в землю лбом» намагався виконати елементарну операцію.

Той, хто працює з комп’ютерами, весь час повинен «вивчати матеріальну частину», щоб не відстати від життя і бути готовим користатись новими технологіями.

По-друге, всім був необхідний текстовий процесор MS Word (ми тоді почали користуватись версією 2.0). Це дуже потужна програма, вивчення всіх закапелків котрої зайняло в мене не один рік; починали ми вивчення, ясна річ, з елементарних операцій, але потім розглядали і складніші теми – використання і форматування таблиць, побудову діаграм, розмітку сторінок (page layout), колонтитули і пов’язані з ними «розділи» (sections), створення і використання стилів.

Потім все це практично використовувалось у редакційній підготовці і верстці наших видань, про що ми ще поговоримо нижче.

Отак – методом ФЗО (фабрично-заводского обучения) – співробітники ІПД опановували комп’ютерні знання та навики, і пізніше могли самі вчити і показувати іншим.

В той же час – в 1996 році – я вперше побачив, як Богданець і Корбут встановлюють на свій «мультимедійний» комп’ютер операційну систему Windows 95. Коли я поцікавився, з якої причини – виявилось, що хлопцям була потрібна нова версія якоїсь програми (чи не Netscape Navigator?). Так світовий технічний прогрес змушував нас до поступу, без якого Україна залишилась би й досі при «Програмі КПРС», якщо не при «Руській правді». Впроваження Windows 95 йшло дуже важко, працювала вона нестабільно, повністю виправдовуючи всі анекдоти, які про неї розповідали. Був анекдот і нашого власного виробництва: мовляв, Корбут починає свій робочий день з переустановки Windows 95. Оновлення операційної системи – не забуваймо! – треба було «діставати» і випробовувати, а все це забирало час і відволікало від пам’яток. Зрештою ми таки перейшли на Windows 98, а потім і на Windows ME (Milennium edition). В останні роки моєї роботи в ІПД уже була випущена Windows XP, але я не пам’ятаю, чи ми її використовували.

Наступну партію комп’ютерної техніки Інститут придбав за кошти грантів Міністерства науки, отже, в 1998 році (про самі гранти я розповім пізніше). Це було 4 чи 5 комп’ютерів на базі процесорів Pentium, з великою кількістю мультимедійного обладнання (в тому числі – перший в моєму житті пристрій запису компакт-дисків). Серед них виділявся могутній корпус «big tower», в якому розмістилась значна частина цього хазяйства.

Тоді ж було куплено комплект мережевих карт, коаксіальний кабель та фурнітура для локальної мережі. Так, перша в моєму житті комп’ютерна мережа була на 10-Мб картах Ethernet та коаксіальному кабелі (нині, мабуть, мало хто й пам’ятає, що це таке – кабелі UTP, unshielded twisted pair, все витіснили, і навіть гнізд таких на сучасних картах нема). З усім цим добром возився Микола Корбут, який власними руками порозкладав кабелі, виконав усі з’єднання, а потім налаштував програмне забезпечення. Щира, незатьмарена радість, коли комп’ютери вперше «побачили» один одного в мережі: «Гей, ви мене бачите?» – гукає Корбут, котрий сидить за сусіднім столом. «Бачу» – відповідаю я.

Слід знати, що коаксіальний кабель диктував нашій мережі топологію «шина», а вона плюс недосконалість тогочасних протоколів приводила до проблем із «баченням», які подекуди примушували перезавантажувати комп’ютери.

Ще однією проблемою нашої першої мережі було псування даних при передачі. Ми не одразу це збагнули, і коли така підозра виникла, мені довелось написати маленьку програмку для порівняння даних. З її допомогою вдалося переконатись, що псування дійсно має місце, і потім Корбут визначив, що причиною була одна дефектна мережева карта. Як він до того дійшов – не знаю, це за межами моїх здібностей. Дефектну карту замінили, і проблема зникла.

Пізніше були куплені мережеві концентратори і кабель UTP, і наша друга мережа мала вже кращу топологію «зірка». І цю другу мережу теж змонтував власними руками Корбут. Грошей на те, щоб запросити фахівців-монтажників локальних мереж, ІПД не мав, та й фахівці того часу, я думаю, ледве чи були кращі, ніж наш самоук Корбут.

Більше закупівель комп’ютерної техніки не було аж до 2004 року (про це я розповім на своєму місці). Наші «ящики» зношувались, випрацьовували свій ресурс, а оновлення парку не було. Ще швидше і радикальніше зношувалось периферійне обладнання, і що найгірше – наші комп’ютери застарівали морально, не встигали за непомірними апетитами нових версій операційних систем та інших програм.

Так само туго йшло опанування Інтернет. Перший модем (ну, телефонний апарат для з’єднання комп’ютера з Мережею через комутовану телефонну лінію… Таких уже нині не побачиш…), скільки пам’ятаю, приніс в Інститут Корбут, і він же пробував його використовувати. Це вже було на Петропавлівській, мабуть 1999 (якщо не 2000-й) рік. Ці комутовані з’єднання були страшенно повільні, індикація «9600 біт / сек» кидала у дрож, бо на такій високій швидкості з’єднання працювало дуже нестабільно. Зараз, коли швидкість 100 Мбіт / сек вважається середньою, все це звучить як казка – «так живали при Аскольде / Наши деды и отцы».

Не забуваймо також, що телефонна лінія була в Інституті тільки одна, і модем можна було використовувати тільки коли вона не була потрібна для розмов. Практично можна було користуватись тільки електронною поштою. Поштові скриньки, як і мало бути в романтичному періоді, співробітники створювали за свої гроші. Нині, коли маса найбільших фірм пропонує безкоштовну електронну пошту, читачам може бути незрозуміло, навіщо для цієї пошти гроші. Поясню, що тоді таких безкоштовних сервісів в Україні не було, вони були десь за океаном, і щоб ними скористатись, треба було мати доступ в Інтернет (платний – як тоді так і зараз). А доступ цей забезпечували місцеві, київські провайдери, котрі надавали в пакеті з доступом також поштові скриньки. Отже, щоб отримати ще одну скриньку, треба було створити новий обліковий запис у провайдера і покласти на нього гроші (навіть якщо ви не збирались входити в Інтернет з цим обліковим записом).

Отака була електронно-поштова бухгалтерія. До речі, дві скриньки, заведені у такий спосіб, я використовую і досі, уже 15-й рік поспіль.

Перегляд веб-сайтів через таке з’єднання вимагав великого терпіння, і я пригадую, що після атак на Нью-Йорк 11 вересня 2001 року я таки потрапив на якийсь сайт новин і отримав з нього жахливе фото диму над Манхеттеном. Я приніс його на дискеті в Інститут і показував співробітникам. Технологія «власні ноги + дискета» тоді працювала швидше і надійніше за Інтернет…

Підводячи підсумок розділу про комп’ютерне обладнання, порівняю перший персональний комп’ютер, за яким довелось працювати (1992 р.) з тим, за яким я пишу оці спогади (2015 р.): швидкість процесора виросла в 150 разів (20 МГц / 3 ГГц), його розрядність – у 4 рази (16 біт / 64 біт), число обчислювальних ядер подвоїлося (1 / 2), оперативна пам’ять зросла у 2000 разів (2 Мб / 4 Гб), об’єм жорсткого диску збільшився в 87500 разів (40 Мб / 3.5 Тб), ємність зовнішніх носіїв даних – в 13000 разів (1.2 Мб / 16 Гб).

В 1992 р. про ніякі мереж ніхто не чув, швидкість мережі проти першої, якою довелось користатись, зросла в 10000 разів (10 кбіт / сек – 100 Мбіт / сек). Також у 1992 році ніхто не чув ні за сканери зображень, ні за цифрові фотоапарати, без яких нині не можна ступити ані кроку.

Має бути ясно, що за умов такого швидкого технічного прогресу все, що робилось 10 років тому, нині виглядає (і не тільки виглядає, але і по суті є) безнадійно застарілим. Як казала Чорна королева, «якщо ми будемо бігти з такою швидкістю, то будемо хіба що залишатись на місці. Для того, щоб прибігти в інше місце, треба бігти принаймні вдвічі швидше». В наступних розділах ми подивимось, наскільки нам удавалось бігти.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 712

Модифіковано : 20.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.