Конкурс Міністерства культури

Микола Жарких

Але поки там корупціонери планували нові корупційні схеми, ІПД ще продовжував працювати. У кінці 2001 році мене включили до складу конкурсної комісії, котра мала визначити розробників програмного забезпечення для потреб Міністерства культури.

Щоб читачам було ясніше, я мушу трохи окреслити ще один бюрократичний зикурат – під назвою Загальнодержавна програма інформатизації. Була така програма (а може, і зараз десь ще є), і як у кожній державній програмі, найдрібнішими атомами, з якої вона складалась, були окремі міністерства. Коли яке міністерство вважало, що потребує якої інформаційної системи, воно мало записати це окремим рядком у ту програму, і потім отримувало право замовити розробку такої системи відповідно до правил виконання отої програми інформатизації.

Ну от, Міністерство культури подало заявки на три системи – документообігу для самого міністерства, обліку музейних предметів і… третю не пам’ятаю. Все це було без моєї участі, чому не було вписано програму обліку пам’яток – не знаю. Думаю, що й тут не обійшлось діло без «відкатів» та «схем».

На виконання програми Міністерство мало провести конкурс виконавців (який зараз модно називати тендером), а для цього сформувати відповідну комісію. Головою комісії був начальник технічного управління Міністерства Валерій Павлович Юферов, з яким я кілька разів зустрічався по справах ІПД.

Усім нам, членам комісії, були роздані примірники конкурсних завдань і конкурсних пропозицій від різних фірм – по кожній програмі. Це були досить об’ємні пакети документів. Ми мали з ними ознайомитись і підготувати висновки, а потім комісія мала визначити переможців. Засідання це було призначене через деякий час, так що я мав змогу відносно детально прочитати ці документи.

Згідно вимог до таких конкурсів, в них мало бути не менше трьох пропозицій, але могло бути більше. В нашому випадку було рівно по три пропозиції, що уже вказувало: конкурс не викликав великого ентузіазму серед виконавців.

Кожен претендент подавав довідку про свою діяльність і власне ескізний проект. В усіх довідках було показано, що 80 чи більше відсотків загальних обсягів операцій фірм становив продаж комп’ютерного обладнання, в той час як відсоток доходів від розробки нового програмного забезпечення був дуже незначний. Ну, був хоч якийсь досвід – і то уже треба було вважати за добро.

Пропозиції чи ескізні проекти були написані досить недбало, і у мене було враження, що декого із претендентів просто упросили щось подати, аби конкурс формально відбувся. Пригадую, одна з пропозицій містила просто виписку із статті про побудову багаторівневих програм (multi-tier applications), без найменшої прив’язки до конкретно поставленої конкурсної задачі. Там пропонувалось 4-рівнева модель, але я навіть не міг зрозуміти, чому саме чотири рівні, чому не три і не п’ять.

Найкраще виглядала пропозиція фірми «Банкомзв’язок», котра і перемогла на музейному конкурсі. Загальна сума в цій пропозиції виносилась на 300 тис. грн. (бл. 60 тис. доларів). Нова програма, яку треба було розробити, як я розумію, мала замінити морально застарілу програму на FoxPro, про яку я писав вище. Однак великим недоліком конкурсного завдання була відсутність будь-яких згадок про цю попередню програму, не було вимоги наступництва, не було вимоги конвертації накопичених даних у нову систему. А як ми пам’ятаємо – чого нема у завданні, те зроблено і не буде. І порятунок тут прийшов із зовсім несподіваного боку…

Отже, настав час засідати нашій конкурсній комісії. Ми зібралися у приміщенні Міністерства культури (вул. Івана Франка, 19) і приступили до обміну думками. На жаль, я геть не пам’ятаю прізвищ учасників. Представник Державного комітету з інформатизації (ну, за свою недовгу і безславну історію цей зикурат , то я називаю його спрощено) – він окреслив успіхи Державної програми (державна програма без «успіхів» – це кулінарний нонсенс). Хтось із присутніх дуже влучно сказав: «Нам доводиться обирати між поганими пропозиціями». І це була суть того конкурсу. Після обговорення було таємне голосування, котре і визначило переможців.

Мене зацікавила пропозиція фірми «Банкомзв’язок», і я домовився зустрітись з виконавцями. Ми з Панченком прийшли на вул. Кіквідзе (не пам’ятаю точно номера будинку, десь у кінці). Виявилось, що фірма займає окремий багатоповерховий офісний будинок (принаймні, інших табличок на вході не було), що вказувало на солідність підприємства. Нас прийняв Олександр Артемов, посада його була – керівник проекту. От він власне і писав ту пропозицію і мав би бути відповідальним виконавцем. Він розповів нам про своє бачення майбутньої системи. Це мала бути дворівнева клієнт-серверна система, але важливою особливістю її було використання «тонкого клієнта» архітектури, при якій на комп’ютері клієнта виконувався тільки веб-браузер, все інше виконувалось на сервері. Само собою, що взаємодія клієнта і сервера передбачалась через промислово стандартизований протокол HTTP. Нині такими рішеннями нікого здивувати не можна, але нагадаю – це був 2002 рік, і на той час вони були цілком новаторськими.

Артемов показав нам також реально швидкісний доступ до Інтернет, котрим були забезпечені їх робочі місця, що теж нас вельми вразило. З такою швидкістю Інтернет уже не був «скачками на волах», а виглядав реально корисним інструментом.

Панченко розповів Артемову дещо про встановлену в Національному музеї історії України систему комп’ютерного обліку. В цілому Артемов справив на мене якнайкраще враження, і я не мав сумніву, що запроектоване і прийняте до реалізації буде виконано.

І от прийшов час розпочати роботи. На 2002-й рік на музейний проект було виділено аж 22 000 грн. Як на Інститут пам’яткоохоронних досліджень, це були великі гроші, але при такому темпі фінансування загальна сума розкладалась на 13 (тринадцять!) років – і ця програма мала б бути повністю профінансована аж у 2015 році, коли я пишу оці спогади. отак-то пильно й енергійно працював наш зикурат.

На ці гроші виконавець обіцяв розробити детальний проект системи. І розробив… Я читав звіт по цій темі, отриманий від Юферова (початок 2003 р.). Це була справжня фількіна грамота, без підметів, без присудків, без зв’язок, з довільно розставленими комами і крапками (я не перебільшую! Відшукайте цей звіт в архіві Міністерства культури і самі переконайтесь). Для повноти картини не вистачало тільки підпису «прегордого бана Фільнія».

Я розумію ситуацію так, що виконавці мали неофіційну інформацію: цей проект реально фінансуватись не буде, і понад оці 22 тисячі, які вдалося ухопити – нічого не буде. Звичайно, вони поспішили відписатись якимось «звітом», не завдаючи собі клопоту із крапками та комами.

Коли я поскаржився Юферову на цю халтуру – у досить рішучих виразах – він одразу зі мною погодився: «А, так воно і є». Він теж мабуть знав, може ще й краще за виконавців, за реальні перспективи фінансування. І справді, цей проект далі не фінансувався, тому і за конвертацію даних журитись не довелось.

Отже, конкурс Міністерства культури, хоча й проходив на значно вищому організаційному рівні, ніж у Міністерства науки, мав такі самі плачевні наслідки – система померла на стадії вагітності, не встигши народитись.