Наукова установа
чи канцелярія при міністерстві?

Микола Жарких

1 вересня 2003 року ми зібралися в кабінеті директора, щоб відзначити 60-ліття В. П. Дудкіна. Хоча випито було немало, піднесеного настрою якось не відчувалось.

У цей день до дверей Інституту під’їхав «Мерседес» – уперше і востаннє за весь час моєї роботи. Справжній, шестисотий. Із нього вийшов не хто більше як Сергій Миколайович Платонов, відомий бізнесмен і колекціонер. Він привіз у подарунок Дудкіну сувенірну скляну пляшку коньяку у формі козацької шаблі. Оце все, що я можу сказати про взаємини цих людей.

Приїзд «Мерседеса» знаменував настання нових часів. Скоро ми довідались, що Міністерство культури не продовжило директорський контракт Дудкіна, і таким чином він був звільнений з посади. Наступні чотири місяці ІПД якось жив без директора, не було навіть призначено виконувача обов’язків.

І от на початку січня 2004 року мені зателефонував Вайнер і сказав бути в ІПД на таку-то годину. До інституту приїхав Леонід Михайлович Новохатько, на той час – заступник міністра культури. Він представляв нам нового директора – Олену Михайлівну Сердюк.

Промова Новохатька взорувалась на відому промову товариша Жданова з приводу Зощенко й Ахматової (ах, ви не знаєте, хто такий товариш Жданов? Прецінь знаю я!). Погромні наміри, погромні вирази, погромний тон – усе погромне. Відмінність полягала в тому, що у товариша Жданова все це звучало жваво, з вогником, а у тов. Новохатька – мляво і безбарвно. Казьонщина, одним словом.

Все, все в Інституті робилось не так і неправильно, всі роки свого існування він не приносив ніякої користі, ніякої науки тут не було, всі працівники тут – ледарі й дармоїди. Ось вам фельдфебель – жест в бік Сердюк, – «он в две шеренги вас построит»… і далі за текстом.

З такими погромницькими нахилами тов. Новохатько пішов на підвищення, дослужився до міністра культури (бідна культура!), доктора історичних наук (бідна наука!) і начальника київської міської організації партії крадіїв і корупціонерів (бідні крадії!).

Після такої промови мені варто було одразу написати заяву на звільнення, але я все чекав – ну, посердиться начальство й забуде, і все якось заспокоїться. Але виявилось, що Сердюк прийняла фельдфебельську програму до неухильного виконання. Я уже згадував вище про корупційну поправку до закону про охорону пам’яток – тепер ця корупційна схема впроваджувалась у життя, і для ІПД була відведена роль постановника димових завіс для оборудок з дозволами і погодженнями, чи то пак для «наукового обгрунтування» цих комбінацій.

Щоб не сказав хто, що я не маю ніякої фарби окрім чорної – я зараз назву ті позитивні зсуви в роботі ІПД, котрі запровадила Сердюк:

1, ІПД розширив свої приміщення – для нього було відведено кілька кімнат у 20-у корпусі Києво-Печерської лаври, де містилась Державна служба охорони культурної спадщини.

2, до ІПД перейшла група співробітників Сердюк з її попереднього місця роботи – Київського центру дослідження пам’яток; зокрема, Тетяна Скібіцька (на жаль, уже покійна). Це були досвідчені фахівці.

3, в ІПД з’явились «спецкошти». За весь час роботи з Дудкіним я навіть слова такого не чув, не те що бачив такі кошти. Теоретично кажучи, ІПД мав право виконувати договірні роботи понад план і заробляти оці спецкошти, але нічого не заробив. Звідки вони з’явились у перші ж місяці директорства Сердюк – нехай вона сама напише у своїх мемуарах.

4, за ці спецкошти була нарешті встановлена охоронна сигналізація у приміщенні ІПД на вул. Петропавлівській.

5, коли у березні 2004 року безповоротно вийшов з ладу мій комп’ютер, я написав доповідну записку – і через два тижні був куплений і встановлений новий потужний комп’ютер. Оце вперше і востаннє в моєму житті була якась користь від доповідної записки.

Уже після того як я пішов з ІПД, я стежив за його роботою збоку, і можу відмітити ще такі позитивні прояви:

6, кілька працівників ІПД захистили дисертації, зокрема, Едуард Градун та Руслан Осадчий. Я не маю поняття – якого гатунку була їхня наука, але сам факт, що наукові кадри виросли з працівників самого Інституту – безперечно позитивне явище.

7, було відновлено видання праць ІПД, відносно регулярно, чи не щорічно, виходили досить товсті (до 600 сторінок) збірники. Правда, заповнені вони були канцелярськими формами та інструкціями з їх заповнення (просто дивно, чому така сильна наука досі не здобула Нобелівської премії! Куди вони там у своєму Стокгольмі дивляться?!), але якщо не зважати на гатунок цих публікацій – факт видання праць був позитивним.

8, було створено веб-сайт ІПД, який дає досить повне уявлення про зовнішній бік роботи Інституту. Цей сайт досить регулярно оновлюється.

9, безперечно позитивно слід оцінити роль ІПД і особисто Олени Сердюк у справі мнимого «тисячоліття Софійського собору в Києві» – вони рішуче підтримали правильну думку про безпідставність і фантастичність цього «ювілею».

Разом з тим Сердюк із фельдфебельською прямолінійністю втілювала поставлену перед нею задачу: перетворити наукову установу на безкоштовну канцелярію при Державній службі. Основним завданням співробітників стало писання проектів рішень щодо знесення / перенесення / перебудови пам’яток, які потім подавались на підпис Кучеруку. Тобто наукові співробітники перетворились фактично на державних службовців, виконуючи їхню роботу, але не маючи при цьому їх статусу – забезпеченого законом статусу державного службовця. Дешево і сердито!

Навіть за свій недовгий час роботи під керівництвом Сердюк я написав кілька таких бумаг. Одна з них стосувалась пам’ятника Георгію Димитрову (ну, був такий злочинець міжнародного класу… В кінці життя – московський гаулейтер у Болгарії…) у Єнакієво. Цементний пам’ятник було побудовано десь у 1950-х роках, і з того часу він зіпсувався, що й було досить яскраво відбито в прикладеному акті технічного стану. Я з великою зловтіхою написав рекомендацію – дозволити знесення цього «пам’ятника».

Друга стосувалась пам’ятника на могилі радянських воїнів з часу 2-ї світової війни – теж десь у Донецькій області, не пам’ятаю, в якому селі. Там якийсь місцевий Герасим Калитка хотів відмежувати собі землю, і для заокруглення його ділянки місцева влада просила дозволу на перенесення цієї могили в інше місце. Тут я рекомендував відмовити у дозволі, тому що не було визначено ані нового місця, ані виконавця робіт, ані їх кошторису, ані джерел фінансування – нічого крім голої обіцянки. Погодитись – означало приректи цю могилу на безповоротне знищення, бо хто б там потім пригадував оті обіцянки.

Ну, не знаю, які наслідки мала моя бюрократична активність і які рішення ухвалила Державна служба – я згадую про них для того, щоб показати, що я щось тямлю в бюрократичній процедурі захисту пам’яток і міг би крутити оцю корбу. Але яке відношення усе це має до науки?

У процесі побудови канцелярії під назвою «Інститут пам’яткоохоронних досліджень» всі попередні напрямки його роботи були знищені – у повній відповідності до вказівок тов. Новохатька. Першими полетіли за борт «неруйнівні методи». Коли Дудкін запитав у Сердюк, що вона може йому запропонувати – відповідь була «старшого наукового співробітника». Дудкін очікувано відмовився і разом із ним ІПД позбувся всяких незрозумілих для свиней «магнітометрій» та «археометрій».

Далі було викинуто базу даних. Тут я маю зауважити, що у плані стилю керівництва Сердюк явно не дотягувала до рівня фельфебеля. Все її «керівництво» – це був безперервний істеричний вереск.

Погодите, медведь, не ревите,

Объясните, чего вы хотите, –

та де там! Істерика і вереск. Аж дивно, що людина може перебувати у такому стані довгий час, битись в істериці день у день і верещати місяць за місяцем. Якийсь особливий випадок.

От у травні 2004 року Сердюк покликала мене і почала верещати. Але це був уже не звичний для нас «виробничий» вереск – ні, в ньому досить виразно звучала особисті образи на мою адресу. Приблизно те саме, що тов. Новохатько говорив, не переходячи на особистості, тепер було прикладено особисто до мене.

Наступного дня я приніс заяву про звільнення – і вона була підписана без будь-якої проволоки. Все йшло за планом, і я зробив нарешті те, чого очікувало від мене начальство.

Так скінчився романтичний період роботи Інституту і розпочався період канцелярський.

Розмірковуючи, чим була немила для начальства база даних, я склав таку конспірологічну теорію. База даних по пам’ятках, яка б вона не була недосконала, обмежувала адміністративну сваволю в цій сфері. Інформації про пам’ятки загалом не бракувало, а нині дуже велика її частина легко доступна у Мережі. але слід чітко розрізняти наукову інформацію про пам’яткову цінність того чи іншого об’єкту, і облікову інформацію, інформацію для державного управління у сфері охорони пам’яток.

Оприлюдненню цієї управлінської інформації державні органи всіляко протидіяли. Якби ця інформація була доступна для громадськості, виникали б постійні турботи для наших свино-державників: там дах протікає, там тиньк осипається, там пожежа понищила, там мур загрожує обвалом, а ще десь «чорні археологи» нищать культурний шар, – і на все це державні свині мали б принаймні відписувати, якщо не реагувати. А навіщо такий клопіт?

«От не лізли б у те ЮНЕСКО – і жилося б спокійніше» – говорив Микола Максимович Кучерук, і ці слова стали девізом справи охорони пам’яток в Україні.

Доступність даних державного обліку пам’яток безмірно ускладнювала би всі оборудки із «дозволами» та «погодженнями», тому що змушували би свиней рахуватись із законами та підзаконними актами. Нехай свинськими, але все ж таки законами. І навіщо такий клопіт?

Той факт, що і на сьогодні, на кінець 2015 року, в Україні не налагоджено єдину централізовану систему обліку пам’яток, дуже яскраво свідчить про небажання, невміння і неспроможність наших державних свиней займатися охороною пам’яток.

Так що я можу закінчити свої спогади тим, з чого почав: «Потрібна база даних пам’яток України».