Початок Інституту

Микола Жарких

Восени 1995 року (мабуть, у вересні) мені зателефонував Валерій Павлович Дудкін і повідомив, що утворено Інститут пам’яткоохоронних досліджень. Він запропонував мені перейти працювати до цієї установи. Оце був перший і – забігаючи наперед – останній випадок в моєму житті, коли я виявився для чогось потрібним.

З Дудкіним я був перед тим знайомий, але тільки пунктирно. Знав, що він займається магнітною розвідкою пам’яток археології, але не більше того. Тому про його зусилля по формуванню Інституту я нічого не знав і не знаю, окрім того, що наказ про утворення ІПД підписав Микола Яковина (якщо не помиляюсь, він на той час виконував обов’язки міністра культури).

Ми домовились зустрітись у приміщенні ІПД (Київ, вул. Почайнинська, 31 – на розі з вул. Ярославською). Там я зустрів Бориса Ушеровича Вайнера – заступника директора ІПД з адміністративних питань, і з того часу почалась наша довга – 20-річна – нічим не затьмарена дружба (Борис Ушерович пішов з життя 4 червня 2015 р. Світла йому пам’ять!).

Невдовзі прийшов Валерій Павлович. Я розповів йому про свої зусилля в галузі пам’яток (готового тоді в мене не було ще нічого, були тільки проекти на різних стадіях реалізації). Зокрема, я говорив про свою багатолітню (уже й на той час багатолітню) роботу по фотографуванню пам’яток України і про свій досвід у використанні персональних комп’ютерів. Дудкін розповів мені про завдання ІПД як відомчої наукової установи Міністерства культури (уже тоді він відзначив несмак у назві – «Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень»). Міністерство затвердило для нього п’ять тем, з яких перша і найважливіша – створення бази даних пам’яток України. Мені він запропонував узятись за виконання цієї теми.

Мені ця пропозиція дуже сподобалась, бо давала змогу поєднати мій інтерес до комп’ютерів (термін «інформаційні технології», ІТ, набув поширення пізніше, тоді ми його не знали) та до пам’яток. І за це – обіцяли платити гроші!

Повторю – до формулювання теми та її затвердження у Міністерстві я не мав ніякого відношення і не знаю ніяких подробиць визрівання цієї ідеї. Для мене затвердження такої теми означало серйозний інтерес влади до справи пам’яток. Єдине запитання, яке я поставив Дудкіну, було: «Чи розуміє Міністерство, що базу даних треба розвивати і підтримувати постійно, незалежно від конкретних тем?» Відповідь була ствердною: «Так, Міністерство це розуміє і буде підтримувати». З висоти збіглих років видно, що це звучало занадто оптимістично, але я хочу підкреслити – весь час моєї роботи в ІПД я керувався цією відповіддю, і звільнився з ІПД, коли Міністерство дало чітко знати, що воно не збирається це починання підтримувати і навіть не має поняття, що таке «база даних».

Отже, в листопаді 1995 року я розпрощався зі своїми колегами в Інституті біоколоїдної хімії НАН України і з 1 грудня 1995 року почав працювати в ІПД – як головний науковий співробітник, а далі завідувач відділу.

В ІПД на той час працював, окрім названих, тільки Микола Юрійович Корбут – давній співробітник Дудкіна, блискучий комп’ютерник-самоук (політехнічний інститут він закінчив, уже працюючи в ІПД. Треба знати, що спеціалістів з комп’ютерних наук чи інформаційних технологій тоді ніде не готували, і всі комп’ютерники того часу, в тому числі і я, були самоуками. Оце – одна з ознак романтичного періоду нашої роботи.).

Інші співробітники були зараховані в ІПД разом зі мною, або і пізніше (штат ІПД становив на той час бл. 60 чоловік). Це були Віра Євгенівна Герасимчук, яка перейшла з Міністерства культури на посаду вченого секретаря ІПД, Михайло Юрійович Відейко – кандидат (нині доктор) історичних наук, учень і колега Дудкіна, фахівець по Трипільській культурі, Ігор Миколайович Кошелев (учасник магнітометричних зйомок, які проводив Дудкін), Валерій Булгаков та його дружина Вікторія (Валерій займався фізико-хімічним аналізом візантійської полив’яної кераміки, Вікторія – давньоруською сфрагістикою).

Валерію Булгакову всі мають бути вдячні за те, що він запросив до ІПД Михайла Васильовича Панченка – мабуть, найдієвішого і найкориснішого з усіх працівників Інституту в романтичний період. Перед тим Михайло працював хранителем в Національному музеї історії України, поєднуючи фах археолога та музейника. Я запросив працювати в ІПД Тетяну Юріївну Люту – історика й археографа, фахівця з історичної картографії та історії Києва.

Пригадую, як скоро по моєму переходу (мабуть, у грудні 1995 р.) ми з Дудкіним ходили до Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра». Там був відділ, який займався комп’ютерними роботами, зокрема, розробкою мультимедійних альбомів. Містився він у 54-у корпусі Гостиного двора лаври (це тепер там усе захопили попи, а був час – там містились установи культури! Он про яку давнину я пишу!) В цьому відділі працював Сергій Антонович Богданець, з яким ми разом в 1973 – 1978 роках учились на фізичному факультеті Київського університету. Сергій перейшов до ІПД і очолив групу мультимедійних розробок.

Але всього цього було мало для повноцінної діяльності ІПД; найголовніше – не було жодного доктора наук, без яких наукова установи не виглядає солідною. Дудкін запросив велику групу співробітників Інституту археології, серед яких були доктори наук Олександр Петрович Моця, Михайло Петрович Кучера, Олег Васильович Сухобоков. До них треба додати завідувача кафедри археології Київського університету Михайла Івановича Гладких – «все промелькнули перед нами, все побывали тут». Всі вони працювали в ІПД за сумісництвом, не полишаючи основних місць роботи.

Так ІПД упродовж кількох місяців був укомплектований і приступив до виконання намічених планів.