Побутові умови діяльності Інституту
Микола Жарких
На розі подільських вулиць Почайнинської та Ярославської в 1885 році за проектом Володимира Ніколаєва була побудована церква Введення. В 1900 р. поруч з нею збудували двоповерховий дерев’яний флігель для парафіяльної школи (я все ж таки колись був охоронцем пам’яток і щось з цієї області знаю. Тобто, строго кажучи, знає , а я знаю, де вона лежить і як нею користуватись).
В 1935 році злочинна більшовицька влада виконала першу частину своєї програми – «разрушить – до основанья» і зруйнувала цю церкву – таки до грунту. Але з другою частиною програми – «а затем» – у більшовиків якось нічого не виходило, і в 1995 році ділянка продовжувала уже 60 років порожніти – як вибитий зуб у щільній периметральній забудові подільських кварталів.
Школа ж, побудована ще за царя Гороха (ні, не Гороха! Миколи 2-го!), стояла, і в ній на той час містились якісь установи. ІПД займав кілька кімнат на 2-у поверсі: з коридора ліворуч були двері в кімнату бухгалтерії, а праворуч – двері в крихітний вестибюльчик. З нього можна було потрапити у три кімнати: праворуч була велика кімната зі столом директора (вона ж слугувала залою засідань та кают-компанією), прямо була зовсім крихітна кімнатка, ледве на двох чоловік, а ліворуч – трохи більша, мабуть на трьох – це були робочі кімнати працівників. Вікна цих трьох кімнат виходили на пустир і вул. Почайнинську.
Вигода від такого приміщення була тільки одна – воно знаходилось в центрі, і дуже близько від метро. А все інше…
Флігель був страшенно ветхий, тримався воістину на чесному слові. Співробітники нарікали… на царя: «От, не міг побудувати так, щоб вона хоча б двісті років простояла нормально». Підлога в коридорі вгиналась під кроками (це, зрештою, загальна проблема всіх старих будинків, де підлога покладена по дерев’яних балках). В кімнаті бухгалтерії доводилось час від часу пересувати сейф – інакше він продавив би підлогу і провалився б на перший поверх разом з усіма нашими скарбами. Вхідні двері й сходи були такі ж благенькі, як і все інше.
І в цьому приміщенні, «недоступному» тільки для дуже лінивого крадія, зберігалась не тільки каса з грошима, але й уся наша оргтехніка, наші комп’ютери з усіма розробками Інституту. Наші розробки злодіїв не цікавили, але комп’ютери могли зацікавити неабияк (крадіжки комп’ютерів з установ були тоді звичайною річчю. Останній випадок такого роду, котрий я пам’ятаю, стався у Софії Київській в 2005 чи 2006 роках). Ніяких грошей на охорону ІПД, ясна річ, не мав, та й ніяка міліція не взялася б охороняти приміщення, двері до якого можна було висадити просто натиском плеча. Тому з молодих хлопців-співробітників була сформована свого роду «народна дружина», члени якої по черзі залишались у приміщенні вночі, і взагалі кімнати не залишались без догляду ні на годину.
Не знаю, чи справді така форма охорони відлякнула крадіїв, але залишається фактом – що нам нічого не вкрали. Звичайно, були інші крадії та інші крадіжки – на рівні міністрів (від яких теж ніяка міліція не бралась охороняти), але про них ми зараз не говоримо, хіба пізніше. Поки що прошу запам’ятати: така форма роботи – ще одна ознака романтичного періоду в житті ІПД.
Телефон там був, ясна річ, тільки один (один номер з трьома паралельними апаратами. Слід знати, що перші мобільні телефони я побачив тільки у 1998 році, і вони були ще дуже дорогі – недаремно вважались ознакою «новых русских»). Ну, це була тільки незручність, а от п’ять пристроїв, включених в одну електричну розетку – це не тільки незручність, але й реальне небезпека пожежі. Як ми від неї врятувались – досі не розумію.
Звичайно, за правилами гарного бюрократичного тону я мусив би написати доповідну записку на директора – про технічні норми навантаження на одну розетку, про небезпеку пожежі і вимогу «привести електричну мережу Інституту у відповідність до норм експлуатації». Після цього я, як керівник комп’ютерної групи, зобов’язаний був усе відключити, покласти руки на коліна і чекати, поки «адміністрація» приведе все у відповідність. Але ж бачив, що «адміністрація» – це Дудкін та Вайнер, що ніяких додаткових електромереж в будинку тягнути не можна (розвалиться нівроку…) і вибір був простий – працювати або не працювати.
Ми вирішили працювати без доповідних записок і без огляду на порушення норм. Це – теж ознака романтичного періоду.
Автомобіль у розпорядженні ІПД був, але тільки один. Це був приватний «Запорожець» 969-ї моделі (на вулицях ви нині таких не побачите – пошукайте в Мережі фото), який належав Б. У. Вайнеру. Він ним і керував (в основному возив директора, куди там треба). Це чудо техніки, коли я його побачив, було у стані «шапка – бирка, зверху – дірка», але воно прослужило ще до 1998 року. Потім я його вже не бачив, мабуть довелось відправити його на звалище, й ніяких автомобілів більше Інститут не мав. І це було в той час, коли роль людини серед начальства визначалась номером моделі «Мерседеса» (про існування «Бентлі» та «Майбахів» тогочасна українська еліта ще на знала). Принцип був простий: у кого є 600-й – той чогось вартий, а у кого 300-й (400-й… 599-й) – на тих можна не звертати увагу.
В історії Інституту був таки один випадок, коли перед його дверима стояв 600-й «Мерседес» – але не будемо забігати наперед…
Сергій Богданець якось запропонував Дудкіну купити для співробітників холодильник та мікрохвильову піч. Про холодильник я чув (і навіть мав його у хаті), а от про таку чудо-пічку тоді почув уперше. З цього, однак нічого не вийшло: по-перше, ці речі просто ніде було поставити; по-друге, на це не було грошей. (Ну, про додаткове навантаження на електромережу вже мовчу). Так за все життя я жодного дня не працював у конторі, де була б мікрохвильова піч – тільки бачив такі офіси у кіно. (Ну, хіба що вважати, що моя квартира уже довгий час служить мені й офісом – home office, як кажуть американці – то тут пічку маю).
З усієї техніки, яку навигадували для приготування їжі, в нас були тільки автоматичні електрочайники (вони відтоді набули поширення і витіснили старорежимні радянські електрочайники, котрі не мали автоматичних вимикачів. «Зато мы делаем ракеты» – так само без автоматики…). Були ще чашки і чайні ложечки. І колективні чаювання. Михайло Панченко казав: «Не предаться ли нам чревоугодию?» – і починав заварювати чай. До цього він мав особливий хист, окрім всіх інших достоїнств. Я все дивився, як він це робив, але навіть не намагався мавпувати (ну, одне діло – слухати у філармонії концерт Бетховена, а інше – зіграти його самому…).
Колективні чаювання, під час яких можна неформально обговорити з колегами насущні питання – для мене абсолютно необхідний інструмент управління маленькою групою. Для мене такі чаювання – це необхідна ознака колективу, а не просто набору штатних одиниць. Я бачив на своєму віку й таких начальників, котрі не підтримували цього звичаю й навіть воювали з ним – але там не було ані колективу, ані керівництва з боку таких начальників. Там були тільки групи осіб, не пов’язаних нічим, окрім грошей з однієї каси, і тільки ілюзія, імітація керівництва.
Інколи в наших чаюваннях брав участь і директор. Він клав собі в чашку таблетку сахарину і взагалі тримав дієту. Він уже тоді знав, що в нього – радіаційний діабет, і старався бути обережним у їжі. Цей діабет – єдина «нагорода», яку Дудкін отримав за свою участь у боротьбі з Чорнобильською катастрофою, і він звів його у могилу в 2011 році, на 68-у (тільки!) році життя. Ах, незабутній академік Л. А. Ільїн! Як гладко він брехав на весь світ: «Ми не бачимо і ніколи не побачимо ніяких негативних наслідків чорнобильської радіації». Справжній лікар-убивця, не підроблений. Не там їх шукали, де треба – телевізор забули подивитись…