Архів Володимира Винниченка

Микола Жарких

14 травня 1990 р. на черговому засіданні клубу “Спадщина” виступив заступник директора Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка АН УРСР Микола Григорович Жулинський. Тема його виступу – “Архів В.К.Винниченка”.

Ми дожили до того щасливого дня, коли ми можемо сказати бодай 80 відсотків правди про Володимира Кириловича Винниченка. Жоден з українських письменників не мав такої світової слави, як він. Він був першим з українських письменників, кого активно перекладали й видавали у Росії і в Європі, його п’єси йшли не тільки на сценах Росії та Грузії, але й у Західній Європі, проклали шлях туди для української драматургії.

Виїхавши з України у 1920 р., Винниченко оселився у Парижі і жив гонорарами з своїх видань, що виходили на Україні. Але з 1932 року, коли його проголосили у нас ворогом і контрреволюціонером, видання його творів припинилося і жодних гонорарів він не одержував. Це змусило Винниченка продати свій будиночок у Парижі і переїхати на ферму у 6 кілометрах від французького курортного міста Канни, на березі Середземного моря. На цій фермі, що він назвав її “Закуток”, він жив і помер 6 березня 1951 р.

Його дружина, Розалія Яківна (до речі, її щоденник є не тільки цінним, але й дуже зворушливим пам’ятником про Винниченка), дуже клопоталася збереженням архіву письменника. Еміграція не жалувала Винниченка через те, що він до кінця життя вперто називав себе комуністом, через те він фактично не друкувався в емігрантських виданнях. Допоміг зберегти цей архів Григорій Олександрович Костюк, що жив у Нью-Йорку. Винниченко заповідав повернути архів на Україну. Щоб забезпечити можливість зробити це у майбутньому, Г.Костюк домовився в адміністрацією бібліотеки Колумбійського університету, що архів буде переховуватись у цій бібліотеці, але право власності на нього належатиме Українській вільній академії наук у Нью-Йорку. Цей статус архів має й сьогодні. У бібліотеці Колумбійського університету він зберігається у фонді так званого Бахметьєвського архіву, де нагромаджуються документи емігрантів з Росії. У цьому фонді багато цікавого для україністів, але ці матеріали не відокремлені, бо українські матеріали там традиційно розглядаються як такі, що стосуються Росії. Я був першим дослідником з Радянського Союзу, що доторкнувся до матеріалів Винниченка.

До цього часу з цим архівом працювала комісія УВАН по літературній та мистецькій спадщині Винниченка. Вона видала низку праць: збірку статей і спогадів про письменника (1953 р.), п’єсу “Пророк”, два оповідання, романи “Слово за тобою, Сталіне” (що його недавно передрукувала “Вітчизна”) та “Поклади золота”, два томи щоденників Винниченка.

Щоденники ці – унікальне явище в українській літературі. Вони охоплюють дуже великий проміжок часу (видано два грубезних томи десь по 50 авторських аркушів, а ще треба видати чотири томи) і вирізняються надзвичайною відвертістю викладу. Українські літератори ніколи не мали можливості висловлюватись уповні відверто, і прямота Винниченка – явище унікальне. Іншої такої кардіограми психології письменника ми не маємо.

Твори Винниченка, його щоденник і архів тісно між собою пов’язані, утворюють єдиний комплекс. Є там листи до ЦК КП(б)У, чернетки листа до Леніна, листи до інших провідних діячів комуністичної Росії, звіт про його поїздку у 1920 р. на Україну (він звітував перед закордонною групою Української комуністичної партії, що перебувала у Відні), підшивка газети “Нова доба”, що виходила у Відні і про яку ми майже нічого не знаємо, матеріали про діяльність комітету на допомогу голодуючим на Україні у 1921-1922 рр., величезна кількість листів. Є в архіві матеріали, що стосуються суду над убивцею Симона Петлюри, з яких видно, що Винниченко на суді не виступав і проти Петлюри не свідчив (хоча циркулює чутка, що таке свідчення мало місце).

Зберігаються листи Максима Горького до Винниченка (а підбірка листів Винниченка до Горького лежить в Інституті світової літератури ім.Горького у Москві, і наші російські колеги щось не квапляться їх видавати). Взаємини між ними були складними і дуже погано вивчені.

Стосунки Винниченка і Сталіна – також не прості. Слід сказати, що Сталін таки зумів задурити голову Винниченкові. Коли у 1920 році Винниченко приїхав до Москви і вів переговори з різними діячами РКП(б) про своє призначення на керівну посаду у Раднаркомі України, він розмовляв з різними людьми, але Сталін його офіційно не приймав. Але у поїзді по дорозі до Харкова вони мали розмову, і Сталін говорив Винниченкові все, що той хотів почути, говорив про самостійну українську державу у федеративному зв’язку з Росією. І Винниченко йому повірив і навіть у 1936 р. у листі до Сталіна і членів Політбюро все ще покладається на ті давні обіцянки. Хоч щодо останнього листа я думаю, що Винниченко намагався використати найменшу можливість вплинути на ситуацію навколо України навіть і не маючи особливих ілюзій щодо дієвості свого листа. Так само я оцінюю декларацію Винниченка з приводу проекту Конституції СРСР 1936 року.

Про Винниченка-політика ми майже нічого не знаємо. І тут завинили не тільки дослідники з України, але й вчені української еміграції. Певно, все ще діє стереотип негативного ставлення до Винниченка-комуніста, але багато його оцінок показують, що Винниченко був талановитим аналітиком. Зокрема, він одразу збагнув, куди дме вітер, як тільки Гітлер прийшов до влади, і дуже дивувався, чому інші політичні діячі заграють з Гітлером. Ще в 1945 р., довідавшись про ядерні вибухи у Хіросімі та Нагасакі, він писав, що при наявності ядерної зброї намагання розв’язувати міжнародні конфлікти силою є безумством – ідея, до якої ми дозріли тільки недавно.

Особливим і дуже цікавим було ставлення Винниченка до української державності на Україні і в еміграції. Він бачив, що українська еміграція розділена на численні групи, що вона не має змоги скоординувати свої дії й не має впливу на Україні. Тому він скептично ставився до українських емігрантських урядів і писав: “Українська держава існує і формально, як система органів управління, і юридично, як визнана світовою опінією і законом, і фактично, як здобуток революційної боротьби українського народу”. Він вважав, що не визнавати цю державу, відкидати те, за що десятиліттями гинули кращі сини народу, наполягати, що українська держава існує тільки в еміграції – небезпечно і шкідливо для України.

На закінчення своєї доповіді я хочу сказати, що мною складено проспект видання творів Винниченка у десяти томах. Туди включено все, що було надруковане ним на Україні і в еміграції; не включено щоденники, листи і ті твори, що переховуються в його архіві не надрукованими. Сподіваюсь, що з наступного року почнеться робота над цим виданням.

Після виступу М.Г.Жулинському були задані деякі питання.

– Хто з родичів Винниченка живе зараз?

– Я не знаю, може, якісь далекі родичі його живуть на Кіровоградщині.

– Як Винниченко ставився до Грушевського?

– У процесі урядової роботи вони, бувало, сварилися, і про це є згадки у спогадах Грушевського. Але слід розуміти, що Грушевський, як і кожен геній, викладає події дещо суб’єктивно. Розгорнутих критичних оцінок Грушевського я у Винниченка не бачив. З Петлюрою – то інша справа; і тут у Винниченка були певні підстави ображатись.

– Як Винниченко ставився до Леніна?

– У 1924 р. Винниченко дорікав Леніну, що на основі СРСР вилуплюється курча фашизму. Але спеціальних присвячених Леніну матеріалів у Винниченка немає. Вони не були особисто знайомі, і в 1920 р. Ленін його не прийняв. Винниченкові передали, що Ленін не може його прийняти через велику зайнятість. З цього приводу Винниченко писав листа, що коли б Ленін справді надавав значення тій справі, якій хоче присвятити себе Винниченко – справі відродження України, то він би знайшов час його прийняти. Але цей лист так і не був відправлений, залишився у чернетках.

Опубліковано: Спадщина, 1990 – 2000 рр., т. 4, с. 88 – 90.