Маятник Нікітенко

Микола Жарких

Колись давно, у січні 1972 року, коли я учився у 9-у класі, для нас, школярів із Кіровограда, організували екскурсію до Ленінграда. Там нам показали не тільки курінь товариша Леніна в Розливі й не тільки крейсер «Аврора», але й у . В зеніті його купола був закріплений , і от нам наочно продемонстрували, що Земля таки обертається довкола своєї осі, внаслідок чого маятник ніколи не повертається до попередньої точки, а виписує безкінечну незамкнену криву.

«Маятник Нікітенко», який вона демонструє у своїх творах, так само ніколи не повертається до попередніх точок і так само виписує якусь нескінчену незамкнену криву, – з тією відмінністю від маятника Фуко, що цей перший нічого не демонструє і не доводить.

Основну статтю про цей маятник написав О. Толочко [Толочко О. П. . – «Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань»., К., 2010 р.], до якої я можу додати лише кілька штрихів, співставляючи те, що сказано в книзі 2008 року [Никитенко Н. Н. Святая София Киевская. – К.: Горобец, 2008 г. – 384 с.] і у статті 2011 року, яку я розглядаю [Нікітенко Н. Нова концепція датування Софії Київської: обгрунтування, параметри дискусії. – «Українська художня культура: пам’яткоохоронні проблеми», К., 2011 р., с. 215; далі скорочено УХК + сторінка].

Перш за все, Н. Н. таки врахувала мій екскурс у теорію пізнання, де сказано, що без залучення нових джерел нове знання неможливе. Н. Н. вважає, що вона запровадила нові джерела:

Уперше в науці головним джерелом для мене стали не літописи, а сам собор (його архітектура, живопис, щойно виявлені датовані графіті) – автентичне та найбільш об’єктивне джерело. Враховано й результат новітніх археологічних досліджень довкілля Софії. Крім того, вперше залучено такі важливі пізньосередньовічні джерела з датою заснування Софії (1011 рік), як ктиторський напис Петра Могили і титульний напис над входом до неї [УХК, с. 219].

«Нове джерело» № 1 – сам собор, його архітектура. Досліджуючи архітектуру, ми дізнаємось про план собору, конструктивну систему, бачимо, як дотепно архітектор погасив бічний розпір склепінь, дізнаємось про товщину стін і спосіб їх мурування, про використані будівельні матеріали, нарешті про сліди пошкоджень і ремонтів.

Все це важливо й цікаво (і досліджено без допомоги Н. Н.!), але ж ми хотіли говорити про дату заснування собору. Як із того, що собор має п’ять нав, випливає дата його заснування – цього я не годен збагнути.

Мимоволі пригадується прадавній радянський анекдот, коли вчені всього світу ніяк не могли встановити, якому фараону належить новознайдена мумія. Прийшов радянський чекіст, попрацював і каже: «Рамзес 22-й». – «А як ви дізнались?» – «Сам зізнався».

От і собор у досвідчених руках Н. Н. сам зізнається, що був заснований в такому-то році (ні, уже не 1007-у, як то було в 1987 році, але в 1011-у).

Менше з тим, у книзі 2008 року фігурували «оборонні» башти Софійського собору, і це погляд був предметом моєї критики. У статті 2011 р. про цю оборонну роль башт уже не йдеться. Так чи інакше, а моя критика врахована.

«Нове джерело» № 2 – живопис собору. Вивчаючи його, ми дізнаємось, які сюжети зображені на стінах та склепіннях, яка їх техніка, кольорова гама, які взірці були використані для іконографії і як живопис Софії вплинув на пізніший живопис давньої Русі.

І це теж важливо і цікаво, тільки нічого н говорить нам про дату заснування собору. Спроби Н. Н. щось витягнути із програми стінопису нічого не допомагають з тієї простої причини, що ця програма нам невідома.

І навіть якби була відома – це нам нічого не допомогли би. Ті програми стінопису, які збереглись від пізніших часів, говорять: отут треба намалювати такий-то сюжет, а отам – такого-то святого. І тільки. А от чому, з яких міркувань вибираються такі, а н інакші сюжети, чому вони розміщуються в цих, а не в інших місцях – ні одна програма не говорить.

При реконструкції ідейного змісту стінопису, яку подає Н. Н., відбувається підміна предмету дослідження: замість програми та ідей 11-го століття нам подають програму та ідеї століття 21-го. Н. Н. може вірити, що вона відгадала наміри живописців 11-го століття, але це – факт із її біографії.

Світські сюжети стінопису – це чистої води «випробування чорнильною плямою» (): із того, хто що побачить у цих плямах, психолог може дещо дізнатись про особистість того, хто відповідає, але ніякою мірою – не про те, що зображено. Хтось бачить там княгиню Ольгу – і це факт з його біографії, а не з історії живопису. А хтось інший бачить там царівну Анну – і це так само факт із його біографії, а не з історії собору.

Н. Н. навіть побачила в соборі «портрет князя Володимира Святославича» в образі Ісуса Навина [УХК, с. 240, іл. 18] – і це знову факт із її біографії, а не з біографії Ісуса Навина чи князя Володимира.

І знову ж повторю – як не розуміти задум живопису собору, але з того, що в центральному куполі зображено Ісуса Христа, ніяк не випливає конкретна дата споруди.

«Нове джерело» № 3 – нові датовані графіті. Тут маятник полетів у зовсім несподіваному напрямку, бо ні одного із тих графіті, якими Н. Н. пишалась у 2008 році, тепер нема, а є нові, інакші.

Ніяких синів князя Святополка Володимировича тепер уже нема, як нема й їх матері Олісави разом із її міфічним «регентством».

– Где ж царица-то? – Пропала,

Будто вовсе не бывала.

Зникло й «графіті митрополита Іоана» – всі вони вже не потрібні, маятник полетів в інший бік.

Замість них з’являються зовсім інші графіті, в яких Н. Н. добачає якісь «ранні дати». Нікчемний рівень «софійської епіграфіки» був предметом критики цілого ряду фахівців (5 статей у збірнику «: проблеми нових датувань» 2010 року), тому мені залишається просто почекати, поки маятник Нікітенко рушить в інший бік і оці найновіші графіті також стануть непотрібними.

«Нове джерело» № 4 – археологічні дослідження довкілля собору (навіть не самого собору!).

Тут маємо те «покращення», що у 2008 році археологічні джерела свідчили для Н. Н. про часткове руйнування собору невдовзі після його побудови, і на це я був написав:

Датування археологічних матеріалів завжди розпливчасте; сто років – це дуже вузька дата, і лише в унікальних випадках її вдається звузити до 30..50 років. Але будівельне сміття до таких випадків не належить. Тому археологічним міркуванням у нашому питанні можна дати спокій.

Тепер оцьому «руйнуванню» Н. Н. таки дала спокій (моя критика врахована), але закон маятника поніс її в бік інших джерел, так само розпливчасто датованих давньоруським часом. Як з цього вивести конкретний рік – я не знаю, і мабуть ні один чоловік, який знає арифметику, не подужає цього зробити.

«Нове джерело» № 5 – ктиторський напис Петра Могили (не опублікований в цілості, до речі!), якого не було в книзі 2008 року. Тепер маятник заніс Н. Н. у цей бік. Це «джерело» уже було предметом нищівної критики в згаданому вище збірнику.

Ну, нехай би і був оцей «ктиторський напис» (2-ї чверті 17 ст., коли діяв Могила) і нехай би в ньому стояв отой гаспидський 1011-й рік – так що з того? – Факт із біографії Петра Могили, нічого більше. Він міг собі так думати, і ніхто йому в цьому не заважав (уже раз наводив цей анекдот, тут не повторюю).

Але чому він так думав? Оскільки П. Могила жив у 17 ст., він не міг на власні очі бачити, що діялось на початку 11 ст. Залишаються дві можливості: 1, вичитав десь у книзі; 2, сам вигадав. Але книги, де можна було би таку дату вичитати, ніхто не зумів назвати, отже, залишається власна вигадка.

Але ми говоримо про подію 11 ст., а не про те, що думали люди 17 ст. про цю давню уже в той час подію. Напис П. Могили належить до історіографії києво-софіє-засновознавства, і називати його «джерелом» не випадає.

В цілому можна сказати, що рух маятника Нікітенко відвів нашу докторицю від деяких помилкових положень, в тому числі таких, які були предметом моєї критики, але натомість привів її до інших положень, так само помилкових.