«Мы вечно говорим / На разных языках»
Микола Жарких
Українська армія за 3 грудня 2022 р. ще півтора батальйони лермонтоїдів.
Відчувається, що Гнило-Солом’яна Орда почала економити танки. Таких концертів, коли упродовж доби до Кобзона відправлявся цілий танковий батальйон, уже не бачимо, так, 1 – 2 танки на добу.
Те саме відбувається і з бронетехнікою – уже не 40 і не 50 одиниць горить за добу, а хіба 3 – 4.
Літаки москалів давно скінчились. Якщо на перші 6 годин війни їх було збито сім, то тепер така кількість набирається хіба за місяць. Така сама ситуація і з гелікоптерами. Думаю навіть, що те, що ще формально залишилось «у строю», вичерпало свій ресурс, і відновити його неможливо. Упав же літак у Єйську одразу після злету – оце воно й є.
У таких умовах – продовжую (4 грудня 2022 р. о 10:15).
«Мы вечно говорим / На разных языках»
– А звідки ця цитата?
– З Висоцького.
– Гм. Я знаю двох Висоцьких і ще одного Височана.
– Ну, з Володимира Висоцького.
– Тоді Височан відпадає, бо він – Семен, а от ті два Висоцьких – вони обидва Володимири.
– Ну гаразд, із Володимира Висоцького, поета. Так ясно?
– Не дуже. Обидва Володимири Висоцькі, яких я знаю – вони обидва поети.
– Ну, з того, що «Стреляй, Глеб Егорыч! Уйдёт!»
– А, з того поета Володимира Висоцького, московського актора, який помер у 1980 році. Тепер ясно, бо інший поет Володимир Висоцький був київським фотографом і помер у 1894 році.
Отак люди говорять і чують одне слово, а розуміють під ним зовсім різні речі. В науці такого типово не буває, бо вчені вживають терміни у суворо визначеному значенні, а якщо запроваджують нові значення – це обов’язково явно зазначається: в рамках даної роботи оцей термін слід розуміти отак. Наприклад, коли вчений пише «інтеграл», то типово (за умовчанням) розуміє інтеграл Рімана, а от коли він має на увазі інтеграл Лебега, то так і напише «інтеграл Лебега» або зробить застереження: «в даній роботі інтеграл Лебега будемо скорочено називати інтеграл».
Але гуманітаристика – це не наука, і тут загальні правила не діють. І от це ми бачимо бачимо у статті Н. Н. – відверто і буквально.
Що таке «наукова істина»? Який-небудь відставний вчений, типу мене, почне говорити: «Це таке положення, яке виведено із перевірених вірогідних фактів шляхом коректних логічних міркувань».
А що розуміє під цим виразом Н. Н.?
У жовтні 2009 року рішенням 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО до календаря пам’ятних дат на 2011 рік внесено 1000-річчя заснування Софії Київської. 11 червня 2011 р. Президент України В. Ф. Янукович підписав указ № 682/2010 «Про святкування 1000-річчя заснування Софійського собору». За рішенням Синодів УПЦ КП, УПЦ МП та УГКЦ ювілей буде відзначатись і на церковному рівні [Нікітенко Н. Нова концепція датування Софії Київської: обгрунтування, параметри дискусії. – «Українська художня культура: пам’яткоохоронні проблеми», К., 2011 р., с. 215; далі скорочено УХК + сторінка].
Простою мовою, наукова істина встановлюється указом начальства. Є указ – є істина, нема указу – нема істини. Скасували указ – істина, ним встановлена, уже не істина, і так далі.
Знову повторю – ніхто не тягнув Н. Н. за язика, щоб почати статтю оцим убивчим (на її думку) пасажем. «». Рим сказав своє слово – питання вирішене. І то треба радіти, що всіх, хто продовжує сумніватись, Н. Н. не оголосила ворогами народу.
Але з другого боку, якщо начальство видало указ і тим самим вирішило питання, то треба було поставити крапку одразу після процитованого фрагмента! Навіщо було писати статтю на 30 сторінок? Таке поступування показує непряму критику дій начальства, котре, виходить, своїм указом нічого не вирішило і питання залишилось відкритим. Таким чином, Н. Н., бажаючи сховатись під парасольку начальства, своїми незручними діями показує, що начальство не є ані всевідаючим, ані всемогутнім, і без допомоги з боку Н. Н. – йому гаплик. Я не думаю, що це сподобається, єдиний порятунок – у тому, що статтю Н. Н. ніхто не читав (ну, я в рахубу не йду).
Далі читаємо:
У своїх висновках М. Жарких виходить з виведеної ним «теорії пізнання», яка базується на таких постулатах:
«Якщо дослідник використовує вже відомі джерела і загальноприйняті методи дослідження, він обов’язково прийде до тих самих висновків, що його попередники…
В тих галузях, де правильні погляди вже встановлено (?! – Н. Н.), перевороти неможливі. Києво-софіє-засновознавство належить саме до таких галузей». [Точного джерела цитати у Н. Н. немає, подаю його для цікавих: Жарких М. І. Фальшивий ювілей, або Помилковість думки про заснування Київської Софії князем Володимиром. – К.: 2009 р., розділ «Що таке відкриття у гуманітаристиці і коли воно можливе»].
От і все, хімічна реакція відбулася, абсолютну істину здобуто, а відтак історичну науку можна закрити […] Незрозумілим залишається те, чому це історики досі дискутують з цієї проблеми. І не лише з цієї, а й з усіх спірних проблем, навіть маючи в арсеналі ті самі джерела й застосовуючи загальноприйняті методи їх дослідження.
А річ у тім, що «теорія пізнання» М. Жарких не враховує головного – людського чинника. бо отримуваний результат передусім залежить від суб’єкта пізнання [УХК, с. 217]..
Не знаю, чи радіти мені з нагоди проголошення мене винахідником теорії пізнання, чи плакати. З одного боку, гонорово стати автором загальної теорії, а з другого – не можна забувати, що таке визнання подає людина, котра не знає арифметики і не тямить додавання цілих чисел у межах першого десятка.
Розповідати таким людям, що теорія пізнання має античне коріння, що її елементи були уже у Евкліда, я не маю найменшої охоти, бо вони підуть до відділу кадрів, дізнаються, що Евклід ніколи не працював у Національному заповіднику «Софія Київська» і, отже, не може бути авторитетом. Є – от хай її і вивчають. А ще є стаття «» (так-так, жіноча логіка), котра може більше сподобатись Н. Н.
В той же час мені здавалось, що всі люди, які працюють в науці ще з часів СРСР, учились по університетах або інших вищих навчальних закладах. Там скрізь викладали марксистсько-ленінську філософію, і скрізь вивчали геніальну книгу геніального товариша Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм». І обов’язково розповідали про теорію пізнання, називаючи її гносеологією. І от виходить, що Н. Н. щасливо уникла не тільки початкової школи з її арифметикою, але й вищої школи із її гносеологією.
І знову ж – ніхто не тягнув Н. Н. за язика, щоб виступати з такою відвертою демонстрацією власного невігластва.
Охочим я пропоную зробити переворот в області класичної механіки, щоб збагнути, що таке «правильні погляди» (одразу застерігаю, що ані Ньютон, ані Лагранж у Національному заповіднику «Софія Київська» ніколи не працювали, і можна не звірятися з відділом кадрів).
Закривати історичну науку я не пропонував, такий намір Н. Н. приписує мені «оплошно и не справясь с делом». А от «дискусії» в царині києво-софіє-засновознавства я справді не бачу – просто через відсутність самого предмета дискусії, спірного питання. Не знаємо і ніколи не дізнаємось – ну що тут дискутувати? Н. Н. спрощено називає «дискусією» млявий обмін шпильками і колючками між сектою тупоконечників і сектою гостроконечників – обмін, який не додає нам ані одного біта позитивного знання.
Зрештою, ми з Н. Н. говоримо різними мовами, бо для мене наука – верифіковане знання, незалежне від особи дослідника, а для Н. Н. наука – це «передусім суб’єкт пізнання».