Образ Миколи Жарких у статті Н. Н.
Микола Жарких
І от тільки-но я встиг поставити останню крапку в попередньому підрозділі й натиснути Ctrl+S – як електроенергію в моєму будинку відключили (30 листопада 2022 р. о 9:00). Правильна наука дає правильні передбачення.
Отже, наступний підрозділ довелось перенести на наступний день (1 грудня 2022 р. о 8:40).
Все, що мені доводилось читати у жанрі «відповіді на рецензію», завжди зводилось до одного найважливішого положення: «Сам ти дурень!». І всі «відповіді на рецензії», які мені доводилось самому писати – так само зводились до цього положення [наприклад: Жарких М. І. Терехтемирословіє. – К.: 2021 р.].
І справді, якщо рецензент зрозумів суть аргументації автора і не був нею переконаний – хто ж він як не дурень? І якщо рецензент не зрозумів аргументації автора (як у випадку з Н. Н.) – хто ж він як не дурень?
Як же ж тут бути? Ключове положення «відповіді на рецензію» я уже написав, про що ж іще говорити?
Оскільки говорити про заснування Софійського собору немає сенсу – кожна із сект уже давно виклала все, що мала у своїх торбах – я хочу трохи поговорити про себе, про те, яким я постаю в уяві Н. Н.
(1) Серед тих, хто активно солідаризувався з ними [старшим і молодшим Толочками – М. Ж.] – М. Жарких, хімік за фахом, але, як він сам вважає, історик за покликанням [Нікітенко Н. Нова концепція датування Софії Київської: обгрунтування, параметри дискусії. – «Українська художня культура: пам’яткоохоронні проблеми», К., 2011 р., с. 215; далі скорочено УХК + сторінка].
Безумовно позитивно тут те, що рецензент подужав правильно написати моє прізвище і – більше того! – правильно подав ініціал імені! А це – неабияка заслуга. Мало який рецензент долетить до середини Дніпра і зможе так зробить. Ярослав Пилипчук, наприклад, так і не навчився цього, хоча і написав аж дві рецензії [докладніше: Жарких М. І. Перемудрив, або Псевдонаукова псевдонаука. – К.: 2017 р.].
А от де й коли я сам себе називав «істориком за покликанням» – далебі, не знаю! Хіба що у п’яному вигляді? Я спеціально перешукав весь свій персональний сайт, на якому виставлено абсолютно усе, що я написав за все життя – і не знайшов такого виразу (рис. 1). Натомість я часто й охоче називаю себе «відставним фізиком-теоретиком» і цілком виразно роблю протиставлення: Я – не історик, а відставний… і т. д. (рис. 2).
Рис. 1. Результат пошуку фрази «за покликанням»
Рис. 2. Результат пошуку фрази «відставний фізик-теоретик»
Виходить, я є «істориком за покликанням» лише в уяві Н. Н. Цікаво, чи не можна за це визнання отримати щось готівкою? Чи хоча б називатись «доктором історичних наук»? («Я назван был на ты – и грандом стал», як сказано у класика).
Хоча з іншого боку, бути таким доктором таких наук, як Н. Н. – то досить сумнівна честь. Краще я залишусь при тому ступені, який мені присудили справжні вчені – кандидата хімічних наук.
Називаючи мене «хіміком за фахом», Н. Н. знову показує, що не тямить предмета, про який пише. Кожен сміливий може переглянути мої статті з колоїдної науки і зважити, чого там більше – інтегралів чи диметілформаміду.
Яку конкретно мою статтю читала Н. Н. – зміркувати не так просто:
(2) На сторінках «Культурології» він [тобто я, М. Ж.] розмістив власну критичну статтю [УХК, с. 215],
і дає таке феноменальне посилання:
Жарких М. І. Свідчення про початковий етап історії Софії Київської // Культурологія [УХК, с. 249].
Тобто Н. Н. читала власне мою статтю для УХК і з нею полемізує, а назвати правильно не вміє. Такі форми посилань як «стаття у друці» чи «стаття в цьому ж збірнику» залишаються невідомими нашому доктору наук.
До речі, в назві моєї статті стоїть «Київської Софії», а Н. Н. воліє переставити ці два слова. Різниці в змісті ніякої, але цитувати треба так, як написано. І це правило – не для наших докторів наук.
(3) Прикметно, що ні М. Жарких, ані ті, з ким він солідаризується, не є дослідниками Софії як власне пам’ятки (!) і у своїх амбітних претензіях на високу академічність можуть похвалитися у цій царині лише «міркуваннями на тему» [УХК, с. 217].
Побачивши таке твердження, я знову перечитав свою статтю в УХК і жодною мірою не знайшов, де я там із кимось «солідаризуюсь». Н. Н., так само як і всі доктори історичних наук, хто мав нещастя заглядати в мої роботи, зовсім не розуміють мого методу, який полягає в наступному:
1, виявити всі письмові джерела по темі;
2, побудувати стемму залежності джерел і виявити серед них першоджерела;
3, оцінити вірогідність першоджерел;
4, побудувати картину історичного явища на підставі вірогідних першоджерел і зробити висновки.
5. І от тепер, коли мої власні самостійні висновки зроблені – можна читати попередників і солідаризуватись із тими, хто прийшов до таких же висновків (це зветься верифікація істини) та назвати помилковими ті положення попередників, які суперечать моїм (бо у мене написано все правильно, інакше я не став би виступати зі своєю роботою).
Здавалось би, нічого складного тут нема? У моїй статті, яку намагалась читати Н. Н., немає оцього останнього розділу, присвячено історіографії предмету, і через те я не мав нагоди виразно солідаризуватись із тими, хто писав так само – як із попередниками, так і з моїми сучасниками, котрі писали свої статті цілком незалежно від мене [: проблеми нових датувань. – К.: 2010 р. – 120 с.]. Коли хто побачив таку солідарність – я в тому жодної шкоди для себе не бачу, але не треба було приписувати моїй статті те, чого в ній нема.
Далі, секта тупоконечників (ну і я в її числі) справді займається не самим собором як матеріальним об’єктом, а письмовими джерелами про нього. Але ж і Н. Н. так само займається цими ж письмовими джерелами! Менше з тим, вона – представниця секти гостроконечників – є «дослідницею», а ми, тупоконечники – тільки «міркувальниками». Але якщо Н. Н. вважає за потрібне полемізувати із «міркувальниками», то мабуть вони таки чогось варті?
Далі, «амбітні претензії на високу академічність» влучили не лише по мені, грішному, але й по всій корпорації тупоконечників із кланом Толочків включно. «Бей сороку и ворону – зашибёшь невзначай и красного зверя». І якщо я справді не претендую ні на яку «академічність», то іншим може бути прикро (хіба що вони цієї статті Н. Н. не читали).
Мета статті Н. Н., зокрема, така:
(4) На прикладі критичного аналізу статті М. Жарких дати читачеві об’єктивне уявлення про наукову дискусію щодо цієї проблеми [УХК, с. 219].
О, я уже попав у «приклади»! Студенти можуть розбирати мене і дивитись, як треба і як не треба робити! Навіть не мріяв про таку честь!
(5) Та М. Жарких вся ця церковна «нудь» геть не цікавить, він її взагалі не розуміє, адже в своїх атеїстичних викладках… [УХК, с. 225].
Блюзнірське ставлення до джерела М. Жарких демонструє і в інших випадках [УХК, с. 225, і я ще повернусь до цих «випадків»!].
… На відміну від механістичних вправ М. Жарких… [УХК, с. 225].
М. Жарких у своїй фантастичній побудові… [УХК, с. 226 – 227].
Всі ж міркування М. Жарких щодо низької джерелознавчної цінності руських звісток Тітмара настільки наївні і позанаукові, що не вартують жодної уваги. Наш хімік-джерелознавець у своєму анекдотичному рейтингу дає таку оцінку джерелам… [УХК, с. 227].
Що я атеїст – це Н. Н. цілком слушно сказала, а от що таке «джерелознавча цінність» – я не розумію. Джерело може мати або не мати цінності, а джерелознавство? Чи джерелознавство – це те саме, що джерело?
Можу відзначити, що образ моєї особи вийшов у статті Н. Н. хоча й неприємним для Н. Н., але в цілому вірним. Найважливіше – що Н. Н. вважає мене істориком за покликанням і прикладом для когось / чогось. Це – факти з її біографії, не з моєї, але мені вдалося розворушити в Н. Н. людину:
Человек, не чин загробный,
Человек, тебе подобный…
І от з-під загробно-академічно-безособово-безбарвно-бездарно-безпредметної балаканини виглядає образ Н. Н. – живої людини.