Образ Надії Никитенко в статті Н. Н.

Микола Жарких

Образ самої Н. Н. у статті Н. Н. я спробую окреслити наступними цитатами:

Представлений М. Жарких химерний симбіоз «оцифрованих» літописних цитат, поверхових категоричних суджень, різних фантасмагорій та шокуючих джерелознавчих «відкриттів» не підлягає серйозній критиці, проте сам факт оприлюднення його агресивного наскоку в авторитетному виданні, з огляду на безперечну актуальність теми, вочевидь потребує моєї відповіді. Тим більше що розрахований на непосвяченого в проблему читача «розгромний» опус М. Жарких жодним чином не є науковим аналізом позиції опонента і не дає коректного уявлення про цю позицію [Нікітенко Н. Нова концепція датування Софії Київської: обгрунтування, параметри дискусії. – «Українська художня культура: пам’яткоохоронні проблеми», К., 2011 р., с. 215; далі скорочено УХК + сторінка].

Н. Н. настільки ненавидить все, пов’язане із комп’ютерами, що слово «оцифровка» бере у лапки. Всякий сумнів у геніальності Н. Н. – це «агресивний наскок», який, з одного боку, «не потребує відповіді», а з другого боку – викликав відповідь на 30 сторінках. Так потребує відповіді чи не потребує? Тут уже треба або щось одне зняти, або щось інше зодягнути, як радить відомий анекдот.

Щоправда, із цих 30 сторінок 12.5 зайняті ілюстраціями, переважно загально відомими. Думаю, первісно стаття призначалась для журналу «Мурзілка», де потрібно саме таке співвідношення тексту та картинок і де найчастіше публікують витвори софіє-заповідного високого академізму. Але тут дорогу перебіг чорний кіт Микола Жарких – і довелось переробляти цей популярний текст на «мою непотрібну відповідь».

За М. Жарких, навряд чи у «Слові» зважається на «такі дрібниці, як побудова одного окремо взятого собору», бо «натяк стосувався Руської церкви як суспільної організації» [в моїй статті стоїть не «організації», а «інституції» – УХК, с. 206; оригінал цитати тут. Але це пусте, різниця неістотна – М. Ж.]. Такого висновку дійшов лише М. Жарких, бо всі серйозні дослідники не сумнівались у тому, що йдеться про створення Софії Київської [УХК, с. 224].

Ну, якщо сам себе не назвеш «серйозним дослідником» – ніхто і не здогадається. Я не займався спеціально історіографією києво-софіє-засновознавства і не можу ані підтвердити, ані спростувати – чи справді ніхто не робив такого припущення, яке зробив я. І якщо справді «серйозні дослідники» не сумнівались – вони це робили «оплошно и не справясь с делом», бо моє припущення дуже просте і лежить на самісінькій поверхні.

Мій критик не розуміє, що богословський зміст таких творів [мається на увазі «Слово про закон і благодать», СЗБ – М. Ж.] не є самодостатнім, оскільки він підпорядкований богослужбовому коду, зумовленому конкретною церковною подією [УХК, с. 225].

Справді не розумію!

По-перше, про яку «конкретну церковну подію» йдеться? Про якийсь факт з історії Софійського собору? Сама Н. Н. думає, що це було освячення Благовіщенської церкви на Золотих воротах, яке припало на кіріопасху 1022 року [УХК, с. 226]. Але це – факт із її біографії, ні для кого не обов’язковий. У самому СЗБ нічого не сказано про те, де, коли і за яких обставин воно виголошувалось, так що може бути, що воно не виголошувалось взагалі, а було тільки твором для читання. В такому випадку питання про «конкретну церковну подію» відпадає само собою.

По-друге, згідно вчення Н. Н., оця «конкретна церковна подія» зумовлює якийсь таємничий «богословський код», невідомий навіть самій Н. Н., не те що мені, атеїсту зі стажем.

По-третє, оцьому секретному й нікому не відомому «богословському коду» підпорядкований богословський зміст СЗБ. За Н. Н. виходить: якщо СЗБ читати на день св. Олександра – зміст буде один, якщо на день св. Бориса – другий, а на день св. Василя – ще третій. І от мені цікаво побачити ці три варіанти отого недоступного атеїстам «богословського змісту», але в статті їх нема – мабуть сама Н. Н. їх не знає. А в нас же є ще празник усіх святих – який же там буде богословський зміст?

Але на користь Н. Н. треба сказати, що такі перлини пустословія, як повища цитата, трапляються у статті зрідка, в той час як в інших докториць історичних наук такий рівень пустословія є цілком середнім, у них весь текст такий. Як казала класична Чорна королева, «ви скажете, що це бридня, але я бачила таку бридню, у порівнянні із якою оце – тлумачний словник!»

Блюзнірське ставлення до джерела М. Жарких демонструє і в інших випадках. «Скачавши» силу біблійних цитат і вдавшись до математичних розрахунків, він доводить, що «Слово» могло прозвучати з 13514 нагод, тому, мовляв, кожен може обрати той випадок, який йому до вподоби […] На щастя, у джерелознавстві не вдаються до такої сміховинної математики [УХК, с. 225].

Ненависть Н. Н. до інформаційних технологій проявляється і тут у слові «скачавши». Це – жаргонне словечко, доречне тільки в розмовному стилі (ну, в журналі «Мурзілка»), а в тексті, який претендує на літературність, слід писати «завантаживши» (download). Н. Н. мабуть не здогадується, що вона щодня «скачує» воду із водопровідної мережі, енергію для освітлення з електричної мережі й інформацію – із мережі Інтернет. Кожного разу, коли вона заходить на , щоб додати туди свою статтю, вона мимоволі впадає у тяжкий гріх «скачування» даних із Мережі, бо без цього жоден веб-сайт не працює.

Далі Н. Н. представляє діло так, що я вдався до «математичних розрахунків». Може, я вдався до моделювання методом Монте-Карло? Чи до розв’язання диференціальних рівнянь методом Рунге-Кута? Чи до пошуку мінімуму якоїсь функції методом Девідона-Флетчера-Пауела?

Ні, справа стоїть простіше. Н. Н. побачила в моїй статті вираз:

37*365 + 9 = 13514

і от його оголосила «математичними розрахунками» (у множині!). Так що Девідон разом із Флетчером, Пауелом, Гаусом, Ейлером та Лапласом можуть собі відпочивати.

Отже, перший «математичний розрахунок» – це операція множення цілого числа 37 (числа років правління Ярослава) на ціле число 365 (число днів у році). Множення цілих чисел вивчають у другому класі початкової школи на уроках арифметики, але Н. Н. їх прогулювала (або взагалі якось щасливо оминула початкову школу).

Далі, другий «математичний розрахунок» – це операція додавання до цілого числа 13505 цілого числа 9 (числа високосних років упродовж правління Ярослава). Додавання цілих чисел вивчають на уроках арифметики у першому класі початкової школи, але й ця наука залишилась для Н. Н. невідомою.

Наша освіта побудована за концентричним принципом, і коли учень переходить від одного концентру (скажімо, початкової школи) до наступного (скажімо, середньої школи), конструктори освіти вважають, що учень засвоїв усе те, що було в попередньому концентрі, і відповідно вибудовують подальші складніші програми. І коли хто доходить до захисту докторської дисертації, в нього вже не питають – чи вміє він користуватись таблицею множення, чи тямить він додавання цілих чисел. І тому людина, котра не має елементарної початкової освіти, спокійно може захищати докторську дисертацію.

Називаючи оцей елементарний розрахунок «сміховинною математикою», Н. Н. сама собі виписала патент на інтелектуальну убогість – патент, надрукований в «авторитетному виданні» (за версією Н. Н.)! І хто її за язика тягнув? Повторю – не бачу нічого поганого в іронії чи кпинах, котрі показують нам автора як живу людину, але треба ж обмірковувати, які висновки можна зробити з такої іронії.