Короткий зміст попередніх серій
Микола Жарких
Триває наша праведна війна проти наших гнило-солом’яних «братів», котрі вдерлись в Україну, аби накрасти тут унітазів і пральних машин.
За перші дев’ять місяців з’ясувалось, що унітази їм ні до чого, бо потребують підключення до водопроводу та каналізації, а в Орді немає не те що водопроводів, а навіть і поняття – що це таке.
Натомість пральні машини виявились корисними – із них можна видобути мікросхеми і поставити в ракети. Отак вони й жили – із лапте-ракетами, але без лапте-проводів.
Ну, поки анти-дюринги із міста Енгельс не влучили в мене своєю чудо-зброєю і поки мої «страждання» обмежуються відключеннями електроенергії – я можу продовжувати свою роботу (30 листопада 2022 р. о 7:50).
Як то буває із багатосерійними кінофільмами, подекуди публіка дивиться наступну серію через великий час, і треба їй нагадувати, що було перед тим.
У нашому конкретному випадку: наші предки в нині вже далекому 11 столітті збудували в Києві Софійський собор. Збудували добре, так що він і нині стоїть (ну, лапте-ракети в нього ще не влучили), але якось не потрапили ані записати проект будівлі і затвердити його у київського князя, ані скласти акт передачі завершеної будівлі в експлуатацію.
І через це їх нащадки, включаючи нас із вами, не знають точних дат цього будівництва: було це десь за князя Ярослава Мудрого, та оскільки він діяв безмаль сорок років, то датування виходило дуже розпливчастим.
Далі проходили століття, «» – ну, так, дрібнота якась:
Как томительно и вяло
дни за днями длятся…
– аж поки на київському небі не зійшла нова зоря в особі Надії Миколаївни Нікітенко. Трапилось це у 1987 році [Никитенко Н. Н. Княжеский групповой портрет в Софии Киевской и время создания собора. – «Памятники культуры: новые открытия 1986 г.», М., 1987 г., с. 237 – 244]. Там сказано: собор побудовано у 1007 – 1008 роках, тобто ще за князя Володимира (ні, не Путіна, а Володимира Святославича, хрестителя Русі й батька Ярослава).
Тут зчинилась ціла буря (в одному окремому загумінку, але все ж таки буря). Всі знайомі із предметом почали й собі писати статті про заснування Софійського собору, так що утворилась ціла «наука» києво-софіє-засновознавства, і я навіть склав перший бібліографічний покажчик (розділ «» на сайті «Знання про Україну» нині налічує 27 позиції).
В цій «науці» давно окресилился два напрямки чи, точніше, дві секти: секта тупоконечників обстоює побудову собору за князя Ярослава, тоді як секта гостроконечників приписує цю заслугу князю Володимиру. Секта гостроконечників складається з однієї Надії Нікітенко (далі скорочено Н. Н.), котра в одній особі є і пророком «нової хронології», і її єдиним адептом. Всі інші люди, які висловлювались на цю тему, належать до секти тупоконечників.
Полеміка між сектами одразу набула характеру чисто релігійного, бо всі аргументи за останні 170 років давно вже висловлені, і ніхто нікого ні в чому не здатен переконати: «Я на цьому стою і не можу інакше».
Софійське заповідне начальство вирішило скористатись «новою хронологією» Н. Н. і відсвяткувати ювілей – 1000-річчя собору – в 2011 році (ні, не у 2007-у і навіть не у 2008-у). У зв’язку із перспективою отримання бюджетних коштів на святкування справа дати заснування собору перестала бути чисто релігійною і набула певного суспільного значення – адже йшлося про виділення і розподіл наших і вами грошей (через державний бюджет).
На серію монографій Н. Н. секта тупоконечників відповіла цілим збірником статей «: проблеми нових датувань» [К.: 2010 р. – 120 с.].
І от в такий ситуації я написав був статтю «Фальшивий ювілей, або Помилковість думки про заснування Київської Софії князем Володимиром» [К.: 2009 р.], резюме якої під назвою «» було уміщено у згаданому збірнику.
Я спеціально сформулював назву статті так, щоб суть мого погляду були видна із заголовку, так що представники єдино правильної тупоконечної віри могли б її не читати. Ну і представники цілком помилкової гостроконечної віри також могли б її не читати – із зазначеної вище причини.
Але так воно не сталося. У 2010 році Інститут культурології запропонував мені подати згадану вище статтю до збірника праць Інституту «» [К.: 2011 р. – 272 с.; далі скорочено УХК]. Оскільки моя стаття («Свідчення про початковий етап історії Софії Київської» – с. 194 – 214) містила у собі непряму критику начальства, котре витрачає бюджетні кошти на необгрунтовані ювілеї, редакція, по--перше, випустила збірник лише наприкінці 2011 р. (підписано до друку 17 листопада 2011 р.), коли ювілей уже пройшов і гроші уже були витрачені; по-друге, до збірника було додано статтю Н. Н. «Нова концепція датування Софії Київської: обгрунтування, параметри дискусії» [с. 215 – 250]. Ця стаття мала служити проти-отрутою і врятувати читачів збірника від геєнни, у яку їх втягувало таке страшилище (enfant terrible) як я.
Отже, на початку 2012 року я отримав свій авторский примірник збірника, побачив, що у статті Н. Н. йдеться про мої погляди… і поставив книгу на полицю.
Чому ж тепер, коли минуло 11 років, я звертаюсь до цієї давньої статті Н. Н.? Чому цього не сталося раніше або пізніше?
Річ у тому, що я читаю різні книжки щодня, але тільки ті, що мене цікавлять і тільки з екрану комп’ютера. І от усі ці роки я так і читав, і було не до Н. Н. І тільки у листопаді 2022 р., коли світло почало часами зникати, я згадав, що стоїть десь на полиці збірник зі статтею Н. Н., який можна читати без електрики.
Наука – світло, а Нікітенко – темрява.