Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Терехтемирів / Історія / 1 половина 17 ст.

Терехтемирів

Історія

1 половина 17 ст.

Микола Жарких

Відібраний в козаків Терехтемирів негайно (можливо, що на тому ж сеймі 1596 р.) було надано волинському шляхтичу Григорію Гуляницькому – ще одному з когорти «жовнірів заслужоних». Про нагороду для нього клопоталась волинська шляхта в 1595 р. [Zrzódła do dziejów polskich, wydawane przez Mikołaja Malinowskiego i Alexandra Przezdzieckiego. – Wilno: 1844, t. 2, s. 159]. Документу самого надання ми не маємо, але про нього є згадка у сеймовій конституції 1601 р.

Але козацьке військо не вважало боротьбу за Терехтемирів програною і в наступні 110 років – аж до 1710 року – при кожній нагоді вимагало від влади повернення Терехтемирова від чергового загарбника або підтвердження прав на володіння ним.

1601 рік

В 1601 році перша така вимога була заявлена в листі козацького старшого Самійла Кішки до коронного гетьмана Яна Замойського. Річ посполита на той час була не на жарт схвильована боротьбою за Лівонію, тому козацька вимога впала на сприятливий ґрунт. Менше ніж через два місяці після листа сейм прийняв постанову – вже третю з ряду за останні 11 років – яка торкалась Терехтемирова.

Ця постанова була типовою експектативою, тобто обіцянкою дати на горілку, коли трапляться гроші. Оскільки Терехтемирів надано Гуляницькому (слід здогадуватись – у доживоття), то віддати його козакам нині не можна, хіба би надати Гуляницькому якийсь інший маєток в заміну (якого, звичайно, ніхто не збирався шукати). Обіцяв пан – кожух дам, та й слово його тепле…

В цей час (у 1613 р.) Терехтемирів вперше з’являється на географічній карті Великого князівства Литовського Т. Маковського – М. Радзівіла. Ця карта, насичена новою на той час інформацією, сподобалась європейським картографам, і до кінця 18 ст. вони постійно наносили Терехтемирів на всі генеральні карти, які охоплювали середнє Подніпров’я.

1614 рік

До виконання цієї обіцянки дійшло (слід здогадуватись) після смерті Г.Гуляницького. В акті Житомирської комісії 1614 р. записано, що Терехтемирівський монастир має бути переданий козацькому війську.

Коли саме козацтво поновило своє володіння Терехтемировом? На мою думку, це сталось в період осені 1614 – початку 1615 рр. Чому так?

1, акт Житомирської комісії можна розглядати не тільки як рішення, яке треба виконати, але й як фіксацію вже фактично здійсненого права;

2, у скарзі Ф.Проскури на козаків з 12 (22) червня 1618 р. зазначено, що козаки вже чотири роки як забрали його маєток Григорівку. Формально віднявши 4 роки, ми отримуємо червень 1614 року. Але вираз скарги можна розуміти як інклюзивну лічбу років, коли кожен повний чи неповний рік рахується окремо. Тоді 4 роки становили б 1618 (неповний), 1617, 1616 (повні), 1615 (можливо, неповний).

3, на початку січня 1616 р. ми бачимо серед членів Київського братства терехтемирівського архімандрита Є. Курцевича. Напевно, він став архімандритом ще в 1615 р. чи раніше.

Згадана скарга Ф. Проскури 1618 року містить ще один важливий момент. Ця скарга занесена

на игумена и всіхъ чернцовъ монастыра терехтемировского и всіхъ фундаторовъ, албо подавцовъ тогожъ манастыра, то есть: гетмана, полковниковъ, сотниковъ, атаманъю и всихъ козаковъ Запорозского [войска].

Це речення показує, що розуміли сучасники під виразом «козацький монастир». Ф. Проскура як київський земський писар і сусід монастиря по маєтку, можливо, процитував тут фундаційний акт, за яким Військо брало на себе опіку над монастирем. Цей акт в цілості до нас не дійшов, так само як не дійшов і акт впису гетьмана з усім Військом Запорозьким до Київського братства. Але щодо останнього – у дослідників немає сумнівів, що самий факт мав місце і був оформлений у письмовому вигляді. На тих самих підставах можна вважати дану формулу скарги відлунням аналогічного акту щодо Терехтемирівського монастиря, який – за моїм припущенням – відбувся одночасно із впровадженням Є. Курцевича на ігумена, тобто трохи раніше за акт Київського братства. Новопоставлений ігумен підтримав братство своїм підписом (січень 1616 р.).

Ця моя реконструкція дозволяє додати новий епізод до боротьби П. Сагайдачного за розбудову українського національного життя і навіть дещо зміщує акценти, дозволяючи дивитись на фундацію Терехтемирівського монастиря як на генеральну репетицію фундації Київського братства.

Так чи інакше, нові господарі Терехтемирова негайно далися взнаки своїм сусідам. Зі скарг, занесених на козаків у 1616, 1618, 1622, 1624 роках, ми довідуємось, що до містечка й монастиря вони приєднали села Григорівку, Жердеву, Підсуче, Ромашки, Колесища, Букрин. Фактично весь Терехтемирівський півострів став володінням козаків. Попри різні скарги, сеймові постанови, комісії з розмежування ґрунтів цей маєтковий комплекс зберігався і у 18 ст. фігурує під назвою Терехтемирівського староства (наприклад, в люстрації 1765 р.).

У питанні про юридичний статус цього володіння певний інтерес становить той факт, що Терехтемирівський маєток не зафіксований у жодній люстрації королівщин 17 ст. (1616, 1622, 1630-х років; в люстрації 1631 року бракує даних по Канівському староству, де можна було сподіватись даних про Терехтемирів). Виглядає так, що люстратори прирівнювали це козацьке володіння до приватної (земської) власності; це загалом відповідало постановам про звільнення козаків від сплати податків, але становило виняток із загального порядку.

В акті Ольшанської комісії 1617 р. пункт про Терехтемирів є майже дослівним повторенням відповідного пункту Житомирської постанови 1614 р. Я думаю, це могло статись внаслідок певного недбальства. Комісари могли сказати писарю: «Впишіть Терехтемирів до акту», а писар не став журитись цим питанням і просто переписав його з попередньої постанови. В акті наступної Раставицької комісії 1619 р. Терехтемирів не згадується. Козаки, мабуть, вважали, що ця справа залагоджена, а комісари вирішили не піднімати питання про земельні самоуправства – попри те, що київська шляхта в інструкції на сейм 1618 року наполягала на скликанні комісії для розбору цих суперечок.

1616 рік

На початку 1616 р. в документах вперше з’являється ім’я конкретної особи, пов’язаної з монастирем – архімандрита Єзекиїла Курцевича (? – 1625? 1642?). Це – особа досить помітна, вихованець Падуанського університету, в каталогах якого 1600 р. він підписався українською мовою [Грушевський М.С. . – К.: 1995 р., т. 7, с. 403 – 404; це дослівно повторено в Т.Ю.Лютої та Н.М.Яковенко: Боплан Г. Л. . – Київ, 1990 р., с. 144 – 145].

Як рік його народження довідники подають 1589-й, але мені здається, що бути падуанським студентом у віці 11 років і черкаським підстаростою у віці 12 років трохи дивно. На мій здогад, він народився десь в 1570 – 1575 роках.

Далі він займав посади черкаського підстарости (1601), білоцерківського підстарости (1609 – 1613), був одружений з Варварою Михайлівною Загоровською [Яковенко Н.М. Українська шляхта. – К. : 1993 р., с. 281]. Слід здогадуватись, що у ченці він постригся після того як овдовів та полишив службу (тобто після 1613 р.).

Нам залишається невідомим, хто, коли й за яких обставин висвятив його на архімандрита. Митрополитом (уніатським, звісно) був на той час Й. Рутський, всі єпископи також були уніатами. Якщо Курцевич був висвячений одним з них, то він і сам мав би вважатись уніатом (згідно принципу, що яблуко має упасти недалеко від яблуні). Але такого ніхто йому не закидав. Невідомо – і край.

Курцевич жив у монастирі і був діяльним учасником територіальної експансії. Скарга Ф. Проскури 1618 р. занесена на «ігумена і всіх ченців», хоча й не називає імені Курцевича. Згадка про ченців важлива – ми бачимо, що Курцевич уже не сам стеріг монастир від пожежі, як його безіменний попередник з 1552 року, а мав для цього помічників.

Під час візиту патріарха Феофана Є.Курцевич був висвячений на володимирсько-берестейського єпископа. Літопис Густинського монастиря вказував, що сталось після виїзду Феофана з Києва, тобто під час другого його візиту до монастиря (січень 1621 р.). Цю звістку приймав М. Грушевський [. – К.: 1995 р., т. 7, с. 443 – 444].

У новій статті П.М.Саса [ ієрархії Київської митрополії (1620 р.) – Укр. іст. журн. – 2010. – № 4, с. 15 – 39] дані цього літопису відкинуто і подано нову реконструкцію ходу подій, згідно з якою Курцевич входив до складу першої групи, висвячення яких відбулось в Києві між 15 (25) і 31 серпня (10 вересня) 1620 р.

На мою думку, категорично відкидати свідчення літопису Густинського монастиря (будь-що-будь написаного самовидцем подій) не випадає. Питання потребує подальшого дослідження.

Новий титул Курцевича був номінальним – король видав суворий наказ заарештувати всіх незаконно висвячених ієрархів (щоб не робили українці, з польського погляду це все завжди було незаконним…). Є звістки, що в 1623 р. він став (мабуть, був іменований) ігуменом Дерманського монастиря на Волині. Але наказу про арешт ніхто не скасовував, і мені сумнівно, чи міг Курцевич реалізувати цей свій титул.

Принаймні в червні 1624 р. на нього (як на терехтемирівського ігумена) була подана чергова скарга за наїзд на Ржищів. На цій підставі я роблю висновок, що Курцевич перебував у Терехтемирівському монастирі безперервно від 1615 (1614?) до 1624 року.

Пізніше Є. Курцевич емігрував до Москви. Коли саме? Я не заглиблювався в це питання, а довідники подають різні дати від 1624 до серпня 1626 р. Я припускаю, що безпосередньою притокою до еміграції був похід С. Конецпольського проти козаків восени 1625 р. Після Куруковської угоди польське військо розложилось на Подніпров’ї і Курцевич мав підстави побоюватись, що тепер у поляків буде час і натхнення виконати давній наказ і заарештувати його.

У 2017 р. була опублікована прецікава книга про чернечі імена [Успенский Б.А. , Успенский Ф.Б. . – М. : Институт славяноведения РАН; СПб.: Нестор-История, 2017. – 344 с.], котру варто прочитати всім, хто пише на теми чернецтва.

Як у кожній роботі значного обсягу, там можна знайти окремі дрібні огріхи. Один із них стосується Курцевича. На с. 185 стверджується, що він був переіменований з Єзекиїла на Йосифа в 1621 році, з нагоди висвячення на єпископа. Тому цей епізод розглядається як приклад надання інавгураційного чернечого імені (при посвяченні у вищий духовний сан).

Не заперечуючи існування такого звичаю переіменування (на що в книзі є інші переконливі приклади), слід зазначити, що Курцевич продовжував зватись Єзекиїлом і після висвячення (див. у нашому літописі запис під 1624 р.). Йосифом він став зватись тільки після переїзду до Росії, і ми не маємо точної вказівки, з якої нагоди це сталось.

Доповнено 25 грудня 2017 р.

Під час тривалого перебування єрусалимського патріарха Феофана в Україні (1620 – 1621 рр.) він двічі відвідав Терехтемирівський монастир. Перша згадка міститься у листі Феофана з 26 травня (5 червня) 1620 р., тому візит Феофана слід класти на травень 1620 р.

1621 рік

Про другий візит ми довідуємось із листа Феофана, написаного 7 (17) січня 1621 р. в Терехтемирівському монастирі. Лист був адресований до козаків і закликав їх виступити на боротьбу проти турецької навали (після поразки польського війська під Цецорою в 1620 р. всім було ясно, що турки виберуться у великий похід проти Речі посполитої – той похід, котрий закінчився Хотинською битвою у вересні 1621 р.).

Отже, в цьому епізоді Терехтемирів відіграв певну політичну роль; до того ж далеко не кожен український монастир може похвалитись дворазовими відвідинами патріарха.

Наступні два епізоди з історії Терехтемирова також мале певне (нехай невелике) політичне значення. Восени 1622 р. козаки схопили у Києві чотирьох духовних-уніатів і тримали їх в ув’язненні у Терехтемирові. Якщо вірити листу Й.Рутського з лютого 1623 року, це викликало обурення уряду і листовні звернення до козаків від короля та магнатів з вимогою звільнення уніатів. Але жодного з цих листів (у множині!) поки що не виявлено, як не знаємо ми імені козацького старшого, до котрого вони були написані (якщо були!) і котрий наказав звільнити уніатів.

Ця історія, хоча й не викликає сумніву щодо своєї фактичної основи, показова тим, що документи, в яких вона описана, мають скоріше агітаційний і полемічний характер, ніж юридичний (ми не маємо формальних оскаржень у цій справі). Історія ця була пригадана перед елекційним сеймом 1632 р., і ми бачимо, що обидві сторони вдавались до кривотлумачень (якщо не фальсифікацій) обставин цієї справи.

Наступний епізод пов’язаний з перебування в Україні претендента на турецький престол, самозванця Яхії (Олександра). Яхія прибув до Києва у жовтні 1624 р. і зголосився до митрополита Й. Борецького. Той вирядив Яхію на Запоріжжя, де він вів переговори з калгою Шагін-Гіреєм та запорожцями. Наслідком цього візиту було посольство від запорожців до московського царя, виряджене 2 (12) січня 1625 р. Яхія, виїхавши із Запоріжжя, 24 січня (3 лютого) 1625 р. зустрівся у Терехтемирові з Борецьким. Борецький написав рекомендаційного листа для посланців Яхії, і вони саме з Терехтемирова відправились до Москви, приєднавшись по дорозі до запорозького посольства. Подальший розвиток цієї історії з Терехтемировом не пов’язаний.

В лютому 1627 р. ченці з Терехтемирівського монастиря прибули до Москви по милостиню. Документи про цей візит поки що не опубліковані, хоча в них можна сподіватись цікавих побутових подробиць. Мабуть, саме про цей візит згадував у 1660 році ігумен Іоасаф, коли писав, що цар Михайло Федорович відповідно до грамоти наказав пожалувати попередніх ігуменів Терехтемирівського монастиря.

Отже, в монастирі пам’ятали про царську милість і мали про неї письмові документи. Якщо розуміти слово «ігуменів» (у множині) буквально, то можна припустити, що царська милість була виявлена принаймні двічі за час правління царя Михайла.

1631 рік

В люстрації 1631..1633 років знову висловлено побажання відібрати в козаків села Колесища, Романки та Букрин, які вони привернули до Терехтемирова. Це побажання мав виконати канівський староста як особа, найбільш зацікавлена в захисті границь староства. Канівськими старостами в цей час були Мацей Лесньовський (1625 – 1632), Ієронім Харленський (1632 – 1636), Самуїл Лащ (1636 – 1646) [Rulikowsky E. Kaniow. – Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa: 1892, t. 3, s. 812], і побажання стосувалось когось із перших двох.

Але змагатись з козаками було небезпечно, і виконати це рішення зумів тільки С. Лащ, скориставшись скрутним становищем козацтва під час повстання 1638 року. Він домігся королівського привілею на села довкола Терехтемирова (я здогадуюсь, що це могло статись в березні – квітні 1638 р., під час роботи Варшавського сейму, який затвердив ординацію козацького війська). Незаперечно те, що у сільськогосподарському сезоні 1638 року він уже виступав як власник цих сіл (витратив гроші на засів, як записав у своєму щоденнику С.Окольський). Чи справді він щось витратив, чи тільки сказав, що витратив (останнє мені здається певнішим) – комісія, котра в грудні 1638 р. запроваджувала ординацію, визнала ці села за Лащем.

Самого королівського привілею для С. Лаща ми не маємо. Е. Руліковський [Rulikowsky E. Trechtemirów. – Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa: 1892, t. 12, s. 455], не посилаючись на конкретне джерело, вказав, що цей привілей стосувався сіл Ромашки, Колесища, Букрин Великий і Малий, Зарубинці, Підсуче Велике. (Останнє село раніше належало Олізарам, але С. Лащ, мабуть, не дуже переймався їхніми правами).

Козаки намагались заперечити це надання, вказуючи, що воно було виписане на підставі хибної інформації (хоча ми з люстрацій 1616 – 1633 рр. бачимо – не хибної…), але спірні села залишились за С. Лащем. Більше того – комісія, яка зібралась 1 (11) січня 1645 р., відмежувала ці села від Терехтемирова, як це було передбачено конституцією 1638 р. Рідкісний для історії Речі посполитої випадок (наступна аналогічна комісія була ухвалена сеймом 1717 року, але ми не маємо відомостей, чи вона реально збиралась).

1637 рік

В історії козацького повстання 1637 – 1638 років, на відміну від давніших і пізніших повстань, Терехтемирів відіграв певну роль. Вона зводиться до наступних трьох епізодів.

1, керівник повстання 1637 р. П. Павлюк десь у серпні – вересні 1637 року надіслав коронному гетьману С. Конецпольському скаргу, в якій було згадано про коштовності, котрі його попередники (козацькі вожді) подали до Терехтемирова на хвалу божу – нині вони були забрані. Я розумію це так, що вірні польському уряду козаки узяли з собою якісь речі з ризниці Терехтемирівського монастиря.

У тексті присяги на Старці 28 липня (7 серпня) 1638 р. козацька чернь нагадувала, що треба повернути монастирський скарб, який на той час знаходився у козацького полковника з характерним прізвищем Караїмович (Ілляш Караїмович).

Цей епізод цікавий у двох планах. По-перше, ми не знаємо, в чому полягав той скарб. Можна припустити, що це була олов’яна чаша для причастя і така ж ложка. Козаки були ображені не за матеріальну страту, а за символічну, знакову цінність речей, яка могли бути хоча б і дерев’яними.

По-друге, тут ми маємо єдину – хоча й мізерну – згадку про якісь матеріальні цінності у Терехтемирові. В уяві некомпетентних сучасників (Й. Рутський, 1626 р.; Я. Собеський, 1646 р., Г. Боплан, 1651 р.) та ще більше – потомків рисувалась якась скарбниця, сповнена неймовірних багатств. Ну, зберігати скарби в містечку, де влада належала польському комісару – це просто подарувати їх на приватний вжиток тому ж комісару. Але фантазія ніколи не звертала уваги на реальні обставини.

2, присяга реєстрових козаків у Терехтемирові. Після поразки реєстрового козацького війська під Кумейками та Боровицею були визначені польські комісари – Станіслав Потоцький та Адам Кисіль – які мали провести перереєстрацію козаків та привести їх до присяги на вірність Речі посполитій. Ця акція була проведена у Терехтемирові від 5 (15) до 11 (21) лютого 1638 р.

3, на Варшавському сеймі, який відбувся у березні – квітні 1638 р., було ухвалено нову ординацію козацького війська. Проект ординації склав Станіслав Конецпольський – єдиний з вищих польських урядовців, котрий знав різницю між «козаком» та «козою». Його проект ліг в основу сеймової конституції.

Цією постановою скасовувалась посада козацького старшого – замість нього для загального керівництва військом призначався польський комісар з числа шляхтичів (ним став Петро Коморовський). Як резиденція комісара і місце перебування козацької артилерії був визначений Терехтемирів. Для охорони комісара від підвладних йому козаків було визначено загін в 200 чоловік з числа кварцяного війська, ще по 100 жовнірів мали охороняти кожного з шести полковників.

Таким чином, для контроля над 6 тисячами козаків було призначено 800 чоловік (із загальної чисельності кварцяного війська в 3800 чоловік). Ще 700 чоловік, які не входили до кварцяного війська, становили залогу Кодака [Borowiak A. Powstanie kozackie 1638. – Zabrze: 2010, s. 45]. Один польський дозорця припадав на чотирьох українських вояків! Ця система тотальної недовіри і постійного збройного тиску тільки виснажувала Річ посполиту, не забезпечуючи тривкої стабільності.

При виконанні цієї ординації в грудні 1638 року польські комісари зіткнулись з несподіваним ускладенням. Виявилось, що Терехтемирів зруйнований, і польський комісар над козаками не може там поміститися (пригадаємо однак, що ще в лютому того року польські комісари прожили у Терехтемирові тиждень і не скаржились). Тим більше неможливим було розмістити там артилерію – її довелось тимчасово розмістити в Корсуні, як і комісара.

Коли й хто зруйнував Терехтемирів? У щоденнику С. Окольського (в описі запровадження ординації в грудні 1638 р.) було написано, що містечко спустошене пожежею через те, що там був головний опорний пункт повстанців і там вони чинили найбільш запеклий опір.

Це – очевидна брехня! Основні бойові дії під час повстання 1638 р. точились значно південніше, на Сулі. Основний опір вони чинили в таборі на Старці в гирлі Сули. Ані самовидець С. Окольський, який старанно нотував всі бойові сутички, ані сучасний дослідник А. Боровяк, який використав нещодавно введені в науковий обіг нові документи про це повстання, нічого не згадують про бої в самому Терехтемирові, про його оборону чи здобуття.

Ця брехня повторена у щоденнику С. Освєнціма (1643 р.), який був секретарем С. Конецпольського і міг прочитати як звіт М. Потоцького з грудня 1638 р. для свого начальника, так і брошуру С. Окольського. Тому ми не можемо вважати запис С. Освєнціма незалежним джерелом у цьому питанні.

С. Окольський занотував, що відділ ротмістра Ієроніма Хршонстовського був відряджений в напрямку Терехтемирова і вів перестрілку з повстанцями, які пливли Дніпром. Нині ми маємо надрукованим звіт самого Хршонстовського для С. Конецпольського, надісланий з Паволочі 14 (24) червня 1638 р. [Korespondecja Stanisława Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632 – 1646 / oprac. A. Biedrzycka. – Kraków: 2005, s. 501; Borowiak A., s. 90], в якому знову немає ніяких згадок про бої в Терехтемирові.

Отже, треба здогадуватись, що польсько-шляхетські цивілізатори спалили Терехтемирів без підстав, просто для забави. Можливо, це зробив уже згаданий С. Лащ, коли привертав собі села довкола Терехтемирова. Та оскільки нічого героїчного у спаленні безборонного містечка немає (навіть за нормами європейських цивілізаторів), довелось зіпхнути відповідальність на українців.

І ця брехня повторювалась починаючи від 1639 року, коли був надрукований щоденник С.Окольського з цитованим звітом – аж до наших днів!

Ці рядки вже були написані, коли мені трапилась нагода ознайомитись з книгою кореспонденції коронного гетьмана С. Конецпольського, надрукованою в 2005 році. Там було вперше надруковано звіт М. Потоцького, написаний 6 грудня 1638 р. і надісланий С. Конецпольському. Пояснюючи, чому неможливо розмістити комісара у Терехтемирові, Потоцький зазначив, що містечко було зруйноване «нинішнім державцем» (С. Лащем) під час інтромісії, тобто введення у володіння.

Таким чином, моє припущення, оперте на аналіз розвитку ситуації, тепер має повне підтвердження у джерелі, найбільш компетентному в цьому питання (написаному по свіжих слідах події, недалеко від її місця, особою, яка тримала в руках усі нитки політики щодо козацтва).

Цей звіт не призначався для сторонніх очей і тому М. Потоцький не вважав за потрібне вигадувати якісь виправдання чи щось приховувати. Натомість щоденник С. Окольського одразу писався з розрахунку на шляхетський загал (і був надрукований ще в 1639 році). Тому Окольський, який мав в руках оригінальний звіт і знав, хто насправді зруйнував Терехтемирів, вирішив у цьому пункті збрехати, щоб вибілити С. Лаща. Отак пишеться історія України.

Наслідком ординації 1638 р. і запровадження польського Neues Ordnung-а було повне зруйнування терехтемирівського володіння козаків. Села довкола Терехтемирова були приєднані до Канівського староства, а сам Терехтемирів став резиденцією польського комісара з немалим прибічним військом. Козакам залишився, мабуть, один монастир, але й це не є певним – ми не маємо конкретних джерельних згадок про монастир від 1637 до 1654 року. Цілком може бути, що цивілізатори загарбали й монастир, і він був відновлений тільки після їх вигнання у 1648 р.

Козацьке військо в 1638 та 1639 роках надіслало петиції до короля, в яких містилась і вимога повернути їм Терехтемирів. Король обіцяв… але не кожух (це було б занадто конкретно!), а комісію, яка мала полагодити всі суперечки і привести нарешті польського вовка до мирного співжиття з українським бараном.

В 1643 р. із записок С. Освєнціма ми бачимо, що польський комісар над козаками (ним був уже Миколай Зацвіліховський) мешкав у Терехтемирові, і до нього з інспекцією приїхав коронний гетьман С. Конецпольський. Інспектори побачили замість містечка маленьке село, у якому був обнесений гостроколом двір комісара.

Оцей гострокіл – єдина джерельна звістка про якісь укріплення у Терехтемирові. Можна припустити, що при штабі Конецпольського був Г. Л. де Боплан і також бачив гострокіл. Це не перешкодило Боплану подати на спеціальній карті України (1651 р.) Терехтемирів у вигляді п’ятикутної фортеці, яку я вважаю умовним знаком, а не контуром реальних укріплень.

До цього ж часу (1645 р.) належить публікація хроніки Павла Пясецького з докладним викладом Баторієвої легенди. Складовою частиною цієї легенди був фантастичний образ Терехтемирова. Надалі ця легенда зажила самостійним життям. Про це докладніше розповідається у розділі «Баснословіє».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 773

Модифіковано : 25.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.