16 століття

Микола Жарких

Історію Терехтемирова слід починати з доби татарського панування на Наддніпрянщині (середина 13 – 1 пол. 14 ст.).

Аналіз власної назви «Терехтемирів» дозволяє припустити, що це село було засноване татарином на ім’я Терек-Темир неподалік від Канева, який був центром золотоординської адміністрації. Тяжіння до Канева проходить через усю наступну історію села аж до нашого часу (і нині Терехтемирів належить до Канівського району).

Терехтемирів був заснований неподалік від давньоруського Зарубського монастиря; цей монастир був розташований на території села Монастирок і в 16 – 18 ст. іменувався Терехтемирівським. Отже, в центрі нашої уваги будуть село (містечко) Терехтемирів та Терехтемирівський монастир, і весь час треба пам’ятати, що це два окремих географічних об’єкти – приблизно так, як Мгарський монастир біля Лубен, чи Густинський монастир біля Прилук, чи Крупицький монастир біля Батурина. Разом з тим в джерелах, написаних у переважній більшості далеко від Терехтемирова, монастир і містечко часто плутаються, і тільки тоді, коли в джерелі виразно йдеться про два об’єкти, можна мати певність щодо їх розрізнення.

Перші документальні згадки про Терехтемирів та монастир належать до 1552 року, але вони містять певні історичні пригадки, котрі дозволяють гіпотетично реконструювати історію попередніх 75 років. [Цитуючи історичні джерела я не буду обтяжувати текст точними бібліографічними вказівками – такі вказівки можна знайти при повних текстах відповідних джерел у розділі «Літопис».]

В описі Київського замку 1552 р. у переліку володінь, належних до Київської митрополії, названо Зарубський монастир. В описі Канівського замку того ж року згадана «церква Зарубська Терехтемирівська». Тотожність Зарубського та Терехтемирівського монастирів підтверджується записом Петра Могили 1637 р.

Зарубський монастир володів пашнею, бортною землею, озерами, бобровими гонами. Більше того – монастирю належали села Кам’янка на Дніпрі та Ачемаково й Макарино на нижній Сулі. В 1552 році вони всі були спустошенами, не селами, а селищами, але в той час, коли вони були надані на монастир, вони – я припускаю – були заселеними.

Коли це могло бути і хто міг надати цілих три села на монастир? Я думаю, що це мало місце до того, як середнє Подніпров’я було спустошене нападами кримських татар (в 1552 р. із 25 сіл Канівського староства населеними були тільки 6). Татари розвідали дорогу на Київ під час нападу 1482 р., перед тим сильних нападів не було. Тому я припускаю, що три села на користь Зарубського монастиря надав київський князь Семен Олелькович (1455 – 1470 рр.). Слід гадати, що у правління цього князя монастир переживав певне піднесення, котре було перерване татарським спустошенням.

У середині 16 ст. Зарубський монастир переживав скрутний час. Там був тільки один чернець (хоча слід підкреслити – за межами Києва в цей час діяв ще тільки Межигірський монастир; всі монастирі давньоруського часу повністю запустіли і не мали й одного ченця). Цей один чернець «пильнує від пожежі», сказано в описі. Але пильнує що? Що могло горіти в занедбаному монастирі, вся забудова якого складалась, на мою думку, з однієї келійки, льоха та криниці?

Історія села Терехтемирів простежується з початку 16 ст. Великий князь литовський Сигізмунд надав його Остафію Дашковичу. Слід здогадуватись, що це було в той час, коли О. Дашкович був канівським старостою (1508 – 1535 рр.).

О. Дашкович не мав нащадків і в 1535 р., перед смертю, заповів свої маєтки православним монастирям. Так, про надання села Колтегаїв на Росі для Пустинно-Микільського монастиря в Києві ми довідуємось із підтвердження цього надання Сигізмундом 1-м 1536 р., яке збереглось в оригіналі [Архив юго-западной России. – К.: 1886 г., ч. 7, т. 1, № 11, с. 71 – 72].

Заповіт О.Дашковича затвердив король Сигізмунд 1-й. Е.Руліковський, подаючи цю звістку [Rulikowsky E. Trechtemirów. – Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa: 1892, t. 12, s. 453], дав наступне посилання: «Summar ksiąg metryki WKL. – Zb. Konst. Świdzińskiego». Не маючи детальнішої інформації з цього документу, важко судити, чи малось на увазі відоме підтвердження Колтегаєва, чи щось інше.

Про надання Терехтемирова на користь Києво-Печерського монастиря, яке входило до складу заповіту О. Дашковича, збереглися лише згадки 1552 і 1554 років.

Печерський монастир з невідомої для нас причини поспішив спекатись Терехтемирова і обміняв його на якийсь інший, невідомий нам, маєток. Терехтемирів повернувся до фонду державних маєтків – до Київського воєводства і Канівського староства, де він зафіксований в 1552 р. Обмін маєтків був затверджений великим князем (невідомо, чи Сигізмундом 1-м, чи вже Сигізмундом-Августом) – цей документ в 1554 році занесено до переліку документів Києво-Печерського монастиря.

Отже, в період 1535 – 1552 рр. Терехтемирів двічі змінив власника, принаймні формально (припускаю, що печерські отці, розглянувши новонаданий маєток і його обставини, не вступали у фактичне володіння і в конфлікт з канівським старостою, а одразу почали клопоти за обмін).

Що ж діялось в той час довкола Терехтемирова?

Першим відомим нам з писемних джерел населеним пунктом, який з’явився на території півострова у післямонгольський час, було село Григорівка. Село було засноване київським боярином Григорієм в 1 пол. 15 ст. В 1451 р. київський князь Олелько Володимирович надав новий маєток Таганчу синам цього Григорія – Івашку та Петру [ – у статті М.С.Грушевського «Кілька київських документів XV-XVI в.»]. Таганча розташована за 27 км на південний захід від Григорівки.

Рід Григорія пильно дбав за документи на свої маєтності. Так, з грамоти великого князя Олександра з 1494 р. ми довідуємось, що ці Івашко та Петро вислужили ще маєток Товарів (Грушевський вказував, що він знаходився біля с. Межиріч – це 19 км на південь від Григорівки).

Наступна грамота великого князя Сигізмунда, дана в 1520 р., фіксує належність цьому родові сіл Мошни та Біл-берег. Мошни знаходяться за 40 км на південний схід від Григорівки. Село Біл-берег нині не відоме; Грушевський висловив здогад, що це – Білобережжя, великий простір на нижньому Дніпрі. Але мені здається малоімовірним, щоб у документі як рівнорядні об’єкти згадувалось би конкретне село і якась не обмежена ніякими кордонами територія. Тому я думаю, що Біл-берег – це село десь на Канівщині (можливо, навіть близько до Мошнів), яке пізніше зникло або було засновано заново під новим іменем. [Трохи більше про урочище Білобережжя…]

Нарешті, в 1572 р. всі ці документи (в тому числі й на Григорівку) були підтверджені королем Сигізмундом-Августом. Представники цього роду були найвидатнішими сусідами Терехтемирова.