18 століття

Микола Жарких

Не можна сказати, щоб з боку гетьмана І. Мазепи та царя Петра 1-го не було спроб перетягти цю спірну придніпровську ковдру на себе і «підправити» Вічний мир 1686 р. на свою користь. У зв’язку з відновленням Переяславської єпархії в 1701 р. І. Мазепа видав п’ять (!) універсалів, а цар Петро – три грамоти. В кожному з цих документів згадувалось, що новопризначений єпископ Захарія Корнилович має право користуватись маєтками запустілих Терехтемирівського та Канівського монастирів.

Зокрема, в універсалі І.Мазепи від 1 (12) грудня 1701 р. перелічено такі маєтки:

Містечко Терехтемирів пусте, Зарубинці, Григорівка, Букринов, Дударі, Ромашки, Бучак, Ходорів, перевіз на Дніпрі здавна від предків його даний.

Маючи в руках повний літопис Терехтемирова, ми можемо стверджувати, що з усього цього переліку тільки перевіз дійсно деякий час належав до монастиря; але монастир за все 17-е століття не володів жодним селом! Більшість названих пунктів належали колись до терехтемирівського володіння козаків, а Дударі та Ходорів і до нього ніколи не належали.

Тому всі «надання» для Переяславської кафедри слід вважати бюрократичними фантазіями гетьманського і царського урядів.

Слід підкреслити, що йшлося саме про користування маєтками, а не про відновлення спустошених монастирів. Грамота З.Корниловича з 1714 року підписана ним як ігуменом монастиря терехтемирівського і канівського – з цього випливає, що окремих ігуменів (а тому й монастирського життя) в тих монастирях не було.

Звісно, ці пожалування, хоча і підкріплені універсалом І. Скоропадського 1710 року, мали б якесь значення, якби запустілі місця вдалося заселити. Але з цим єпископу не повелося. Ми не маємо ніяких даних про відродження спустошених сіл за цими грамотами. Навіть найкращі укази найвищої і наймогутнішої влади не мають ніякої сили без народу!

Те саме можна сказати і про останню спробу відродити Терехтемирів – такий намір висловив був Пилип Орлик у своїй конституції, ухваленій в 1710 році під час обрання його на гетьмана. Аби зробити щось для Терехтемирова, він мав установити свою владу принаймні на правобережній Україні, а з цим йому не повелося.

В 1711 році цар Петро зазнав прикрої поразки під час Прутського походу і був змушений укласти дуже невигідний для себе Прутський мир. За цим договором Росія зобов’язувалась вивести свої війська з Речі посполитої і не втручатись в її справи. Повертаючись з Прутського походу, цар розіслав накази правобережним козацьким полковникам – негайно перевести свої полки на ліву сторону Дніпра.

Ця евакуація була проведена в кінці 1711 – на початку 1712 року [Артамонов В.А. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы : 1709 – 1714 гг. – М. : Наука, 1990 г., c. 116], але змагання за правобережну Україну, докладно описане Артамоновим, тривало до 1714 р. Лише в травні 1714 р. польські війська встановили свій контроль над усім Правобережжям [Артамонов В.А., с. 151; див. також Архив юго-западной России. – К.: 1868 г., часть 2, т. 2, № 296, с. 775 – 777].

Внаслідок відмови Росії від правобережної України знецінились і пожалування для переяславської кафедри, яка в 1735 році подала клопотання про заміну втрачених маєтків Терехтемирівського та Канівського монастирів на щось істотне (маєтки чергового «зрадника»). Це клопотання залишилось без наслідків.

Як тільки правобережне козацтво було виведене, польська шляхта почала відновлювати своє панування на правобережній Україні. Знайшовся пан і для Терехтемирова – в 1715 році король Август 2-й надав його Антонію Трипольському, а в 1717 році сейм погодився з цим наданням і ухвалив розмежувати Канівське й Терехтемирівське староства. Слід знати, що у 18 ст. термін «староство», окрім давнішого значення адміністративної одиниці, почав вживатись на позначення будь-якого маєткового комплексу, як синонім слова «ключ» або пізніший термін «латифундія». Терехтемирівське староство 18 ст. було саме комплексом володінь, латифундією в руках того чи іншого шляхтича.

Цікаво відзначити, що А. Трипольський виказався на сеймі (та мабуть і перед королем) із «грамотою» С.Баторія 1576 р. про надання Терехтемирова на користь козаків. Я вважаю цю грамоту (повний текст якої невідомий) фальшивою на тій підставі, що сучасники та найближчі наступники С.Баторія (включаючи самих козаків) нічого про таку грамоту не знали, а для фальшування досить було прочитати хроніку П. Пясецького, яка на той час була відома вже 70 років.

До 1726 р. належить звістка про побудову церкви у Терехтемирові, до якої в Переяславі був висвячений православний священик Павло Григорович. Історики правобережної України 18 ст. постійно відзначають той факт, що задля сприяння колонізації польська шляхта йшла на незначні тимчасові поступки українцям, зокрема, дозволяючи будувати православні церкви. По мірі зміцнення колонізації та шляхетської влади ці поступки скасовувались, і церкви обертались на унію. Так сталося і в Терехтемирові в 1741 році: православного священика вигнали, а на його місце за презентою А. Трипольського призначили уніата Якова Прегалинського. Л. Похилевич, який навів ці дані з візитації 1741 р., не вмістив опису церкви, який звичайно подавався при візитації; а пізніші дослідники до цих візитацій не повертались, і навіть невідомо, де їх шукати.

Натомість Л. Похилевич навів опис монастирської церкви у с. Монастирок з візитації 1746 року. Церква була збудована в 1718 році на вигляд шопи (мабуть, глинобитна із солом’яним дахом, як то було типово для церков «першого покоління»). Іконостас в ній був мальований на полотні, чаша для причастя – з олова. Церква, за уніатським звичаєм, одночасно була й парафіальною для села Монастирок.

А.Трипольський володів Терехтемирівським староством в 1715 – 1751 рр., наступними власниками були Станіслав Щеньовський (1751 – 1773 рр.), Каетан Косельський (1773 – після 1779 р.), пізніше – Станіслав Понятовський (небіж короля Станіслава-Августа Понятовського), Плахоцький, нарешті російський поміщик Гудим-Левкович. Ці дані навів у своїй статті про Терехтемирів Е.Руліковський, і мабуть їх можна доповнити шляхом архівних пошуків. Рід Гудим-Левковичів володів цим маєтком принаймні до реформи 1861 р.

Від 1765 року маємо докладний реєстр доходів староства, котре тоді вважалось королівщиною й мало сплачувати кварту до коронного скарбу.

Структура доходів Терехтемирівського староства в 1765 р.

З цієї діаграми ми бачимо, що пан Станіслав Щеньовський не журився заведенням власного господарства з панщиною, а головним джерелом його доходів були корчми. Від їх оренди йшло 70 % загального доходу (а ще ж орендарі й себе не забували, і ми сміливо можемо вважати, що їх дохід виносив принаймні ще стільки, скільки вони платили панові). Єдина біда – не було ані шинкових домів, ані жидів…

Сплативши 2070 злотих кварти, пан Щеньовський отримував 6213 злотих, щоб попивати мальвазію чи ренське десь у Варшаві. Горілку продали – гроші пропили… Сам маршал Брежнєв, я думаю, не міг би не визнати таку економіку економною.

Єдиний недолік такої економічной системи полягав у її залежності від українського хлопства. Подолати цю залежність і створити у Терехтемирові князівство без єдиною живої душі вдалося тільки на початку 21 ст. А поки були хлопи – все була небезпека від гайдамаків.

Гайдамаки діяли в цьому районі не часто. В 1751 році зафіксовано їх напад на селянську удову в Селищі, яку вони пограбували і вбили. Це були якісь неправильні гайдамаки – не читали брошур товариша Леніна і не розуміли, що то є «класова боротьба» і «класовий ворог». Думали – якщо вдова багата, позичає гроші під заставу речей – чому б не поживитись…

В 1768 році «гайдамаки під приводом Майбороди напали на Терехтемирів і спалили василіанський монастир» [Rulikowsky E. Trechtemirów. – Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa: 1892, t. 12, s. 457]. Руліковський не навів джерела цього повідомлення, тому до нього слід ставитись обережно.

Для історії Терехтемирівського монастиря у 18 ст. ми не маємо представницького комплексу джерел. Хоча зусиллями В. Ластовського були виявлені деякі невідомі раніше документи, цілої картини вони не складають. Відомо, що уніатська церква, наслідуючи приклад католицької, зуміла налагодити облік своїх інституцій (чого ніколи не могла зробити православна церква), і ця облікова документація складає поважне історичне джерело.

Але до цього часу не виявлено цілісних комплексів документів про Терехтемирівський монастир – ані візитацій, ні справ про призначення ігуменів, ні листування з керівниками василіанського ордену, ані майнових документів.

Монастир був предметом суперечки між православною Київською (Переяславською) єпархією та уніатами (орденом василіан). У 18 ст. київський митрополит числився начальником усіх православних монастирів, які лишились на території Речі посполитої, а переяславський єпископ був його вікарієм. При перегляді документів про ці закордонні монастирі, надрукованих у свій час Ф. Титовим [Памятники православия и русской народности в западной России в 17 – 18 вв. – К.: 1905 г., т. 1, ч. 1 – 3] виявилось, що основна увага була притягнута до монастирів Білорусії, меншою мірою – Підляшшя, і зовсім незначна – до правобережної України. Згадок про Терехтемирівський монастир у цьому збірнику немає.

В архіві Синоду є перелік закордонних монастирів Переяславської єпархії, складений бл. 1769 р., в якому наведено й Терехтемирівський монастир. Але цей документ не опублікований, і з голої згадки можна зробити тільки такий висновок, що Переяславська єпархія снувала якісь наміри щодо цього монастиря; але писати «в 1768 р. на монастир напали гайдамаки і привернули його до православія» (як то доводиться читати) – у нас немає підстав.

В 1775 році всі кращі приміщення монастиря були зайняті комісаром польської прикордонної варти та індуктором (чиновником для збору мита). Вони мали до розпорядження воєнну команду, також дислоковану в монастирі. Ченцям залишили місце в поварні, й нічого їм не допомогло те, що вони були василіани, визнавали унію і користувались «захистом» Речі посполитої. Пізніше полякам здалося, що й поварня – це занадто розкішно, і в 1787 році два ченці жили в печері, як у часи Нерона чи Доміціана.

Після розбору Польщі й приєднання правобережної України до Росії (1793 р.) звістки про монастир остаточно зникають. На новоприєднаних землях створювалась мережа православних монастирів відповідно до намірів російського уряду, але Терехтемирівського монастиря ці наміри не торкнулись. Вирішальним аргументом, на мій здогад, була відсутність матеріальної бази. На той час монастир не мав ніяких капітальних приміщень (покрита соломою церква з 1718 р. в рахубу не йшла), і його треба було будувати з нуля, що мабуть перевищувало можливості. Зрештою, не на те влада закрила в 1786 році Межигірський козацький монастир, щоб через 7 років почати відроджувати інший монастир з козацькою традицією.

З переходом під владу Росії в 1793 р. Терехтемирів перетворився на рядове село Канівського повіту, хоча й продовжував до 1925 року іменуватись містечком. Показово, що з початком 19 ст. він зникає з генеральних географічних карт і залишається тільки на крупномасштабних картах, на яких позначено всі села поспіль.

Для історії Терехтемирова в 19 і 20 ст. нам бракує джерельної бази – всі джерела, які можна сподіватись знайти, знаходяться в архівах і чекають на дослідників.

Наприкінці 20 ст. в наукових колах Києва виник план створити на Терехтемирівському півострові історико-культурний заповідник [див. наприклад: В.О.Петрашенко, А.Я.Радзівіл, Ю.А.Куделя , охорони та використання пам’яток археології та геології Трахтемирівського заповідника. – Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1997 р., вип. 1, с. 99 – 105].

Але виявилось, що в української влади був зовсім інший план – створити на цьому півострові заповідник для себе, і то такий, в якому б мужицького духу не було. Цей антинародний план почав виконуватись за «антинародного режиму» президента Л. Кучми (називали навіть ім’я могутнього на той час чиновника – Ігоря Бакая), але до остаточного завершення він дійшов уже за «народного режиму» президента В. Ющенка (І. Бакай на той час переховувався в Москві, отже він не був ключовою фігурою проекту). Детальніше про це удільне князівство можна прочитати у .

І отут тільки виявився пророчий зміст гравюри «Терехтемирів» з 1687 року! Справді, Терехтемирівський «заповідник» побиває державу Сан-Марино за всіма показниками. По-перше, територія Сам-Марино – тільки 61 кв. км, а у нас – 110 кв. км, практично в два рази більше; по-друге, Сан-Марино експортує промислову продукцію і відповідно забруднює навколишнє середовище, а в нас нічого не експортують (тільки імпортують їжу) і відповідно відновлюють природне середовище; по-третє, Сан-Марино відвідують на рік 3 млн. туристів (скільки всього витопчуть і насмітять!), тому що для відвідання треба просто переступити з території Італії на територію Сан-Марино; а в нас – ніхто не відвідує, тому що відвідання треба погодити в 17 різних інстанціях (відповідно ніхто не смітить і нічого не витоптує). Збройні сили Сан-Марино мізерні й не до порівняння з потужним загоном наших козаків (поки що нереєстрових), які охороняють «заповідник».

Але найголовніша різниця полягає в тому, що в Сан-Марино мешкає 32 тисячі населення, і на кожну душу припадає по 34 тисячі доларів валового продукту, а у нас в цілому князівстві ніхто не мешкає, і відповідно ніякого продукту немає. «Бог за молитвою моєю володіння мої від мужика звільнив» – ця мрія щедрінського дикого поміщика нарешті знайшла своє конкретне втілення в Україні.

Інформаційна таблиця заповідника Терехтемирів з пробоїнами калібру 40 мм. Фото Д. Вортмана, 3 червня 2011 р.

І якщо російським вельможам майбутнього можна розважатись у своїх маєтках стріляниною з 37-мм зенітних гармат [Володимир Сорокін Цукровий Кремль. – 2008 р.], то чому українським вельможам сучасного не можна робити так само? (Хто придивиться до фото, побачить на металевій таблиці не тільки маленькі отвори від куль, але й великі, діаметром 37..45 мм. І як, на вашу думку, вони утворились?)

І що ж ви, панове князі терехтемирівські, будете робити, коли революція прийде?