Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Терехтемирів / Додатки / До історії Терехтемирова

Терехтемирів

Додатки

До історії Терехтемирова

Микола Жарких

Тут ми розглянемо деякі додаткові питання історії Терехтемирова, про які не було нагоди поговорити докладніше.

Терехтемирівський шпиталь

Перша звістка про шпиталь у Терехтемирові належить Е. Лясоті (1594 р.). Чи був він пов’язаний з монастирем – не видно.

Нагадаю при цій нагоді спостереження Володимира Яроша. У Речі посполитій шпиталі для скалічених вояків була засновані: у Варшаві – в 1620 р., в Тикоцині – в 1633 р., у Львові – в 1638 р. [Jarosz W. Legenda Batoryańska. – Kwartalnik historyczny, 1903, № 4, s. 616], тобто значно пізніше цієї звістки.

В сеймовій конституції 1601 р. записана обіцянка пана дати кожух постанова, що на «шпиталь гродський» буде надано Терехтемирів, коли трапиться нагода якось винагородити тогочасного державцю Гуляницького. Це були не більше як слова, але такі теплі, що лікували краще всякого шпиталю…

Нагода трапилась після смерті Гуляницького. У постанові Житомирської комісії (1614 р.) записано, що монастир Терехтемирівський надається для влаштування шпиталю для хворих, скалічених та немічних козаків. Тут вже бачимо зв’язок між монастирем та шпиталем. Ця постанова повторена майже дослівно в акті Ольшанської комісії 1617 р.

Річ посполита не скупилась обіцяти кожухи й пізніше. В кінці 1621 р., розмірковуючи, як би винагородити козацьке військо за його участь у Хотинській війні і не зробити при цьому ніяких витрат, комісари прирадили королю – пообіцяти козакам на шпиталь усе, чого вони собі бажали б, і застерегти, що король за законами Речі посполитої не може своєю владою дати їм не тільки усе, але й взагалі нічого. Хто не згоден – може скаржитись до сейму. Премудрий цар Соломон міг просто відпочивати… саме в той час, коли після великої битви скалічених було чимало, і питання з ними стояло гостро.

Наступна звістка про шпиталь вписана до щоденника С. Окольського і стосується початку 1638 р. Описуючи підготовку козацтва до повстання, він відзначив, що у Терехтемирові козаки приготували шпиталь. Хоча речення (власне, період), де стоїть ця звістка, виглядає дуже літературно, її все ж слід взяти до уваги як таку, що записана учасником подій.

30 вересня 1638 р., після придушення повстання, козаки просили не відбирати терехтемирівські маєтки, надані для забезпечення шпиталю (про монастир мови не було). Але їх таки відібрали, знайшовши ще ліпший спосіб винагородити козаків, до якого комісари 1621 року не додумались.

Тільки коли козаки повернули собі Україну шаблями, польська влада схаменулась і почала надавати їм привілеї на ті землі, якими козаки володіли незалежно від ласки начальства. В 1650 році дійшло і до Терехтемирова – король Ян-Казимир видав привілей для шпиталю (знову про монастир мови немає).

Наступний привілей того ж Яна-Казимира з 1652 року вносить деякі нові нюанси. Король надає війську Терехтемирівський монастир з умовою, що прибутки від нього відповідно до намірів «побожних фундаторів» ішли на скалічених вояків. (Не минуло й 14 років з того часу, як «побожні фундатори» обдерли монастир і шпиталь з усього, що вони мали – а як змінились обставини!).

Наскільки можна судити з побіжної згадки, такого ж змісту був і наступний привілей 1659 р. для монастиря і шпиталя.

Важливі подробиці про шпиталь містить чолобитна Іоасафа Креховського (1660 р.). З неї чітко видно, що шпиталем опікувався монастир, і це був його важливий обов’язок. Для забезпечення шпиталю гетьман Ю. Хмельницький повернув монастирю право вільного вилову риби у Самарі та її допливах. Для цього ж ігумен просив у царя надати монастирю якийсь маєток, де можна було б брати дрова на опалення, і данину з млинів (така данина була звичним в Україні способом матеріальної допомоги монастирям).

В інструкціях для козацьких послів на сейми з 1664 та 1666 років вписано пункт домагатись привілею для Терехтемирівського монастиря, який є шпиталем (тобто повторення формул привілеїв 1652 і 1659 років). В аналогічних інструкціях 1670 року є згадки про монастир, але немає шпиталю.

Немає згадки про шпиталь і в універсалі П. Дорошенка для Терехтемирівського монастиря (1673 р.). Як це пояснити – я не знаю.

Остання згадка про шпиталь міститься у пактах П. Орлика (1710 р.). Ця згадка, як і всі пакти, свідчить не про реальне існування шпиталю в той час, а про наміри, з якими Орлик приступав до відбудови Гетьманщини.

Ще одна важлива ретроспективна згадка про шпиталь міститься у довідці про володіння Війська Запорозького 1745 р. Там зазначено, що на шпиталь йшли доходи з тамошнього перевозу.

Отже, звістки про шпиталь належать до періоду 1594 – 1666 років. Організаційно він був частиною монастиря, тому слід припустити, що ним опікувались ченці. Ми бачимо, що у зверненнях до польської влади часто фігурує шпиталь без згадки про монастир. На мою думку, це зумовлено бажанням не дратувати католицького гонору влади, щоби – ховай нас боже! – надаючи якісь документи для шпиталю, найхристиянніший (католицький) король не зробив якогось добра песьїй (православній) вірі. Тому з частини документів шпиталь постає як світська установа, не залежна від монастиря.

Щоб зробити якісь ширші висновки щодо всієї справи українських шпиталів, треба зібрати додатковий порівняльний матеріал. Пізніші шпиталі влаштовувались, мабуть, на зразок найдавнішого – Терехтемирівського, і з подробиць про них можна сподіватись довідатись щось і про наш шпиталь.

Терехтемирівський перевіз

В давньоруський час біля Заруба був брід через Дніпро. В 16 – 18 ст. тут був перевіз, і в 1708 р., повідомляючи про можливість переходу вбрід, Мазепа писав про це як про несподівану дивину. У більшості згадок виступає перевіз або пором, тобто глибина Дніпра в цьому місці була значною і вимагала плавучого засобу для переправи.

В 1638 р. С. Окольський відзначив намір козаків переправитись біля Терехтемирова.

В 1648 р. Я. Вишневецький писав про свій намір переправитись із військом у Терехтемирові, від чого йому довелось відмовитись і тікати далі на північ. Оце були справжні «козаки» в стилі Пясецького – вони тікали так прудко, що козам і не снилось…

В 1651 р. Г. Боплан в «Описі України» зазначив, що біля Терехтемирівського монастиря є пором для переправи через Дніпро. На картах Боплана ця переправа не позначена.

В 1652 р. російський розвідник доповідав, що поляки мають намір іти походом на Лівобережжя й переправитись у Терехтемирові та Ржищеві.

В 1654 р. Б. Хмельницький радив В. Б. Шереметеву переправити російське військо через Дніпро у Каневі, Ржищеві й Терехтемирові.

Цікаво, що у докладних чолобитних І. Креховського 1660 р. ніякої згадки про перевіз немає. Можливо, ігумен волів не згадувати про це джерело прибутків заради того, щоб його скарги на бідність звучали переконливіше.

В 1661 р. Я. Сомко попереджав про наміри правобережних «изменников» переправитись через Дніпро, для чого вони громадили пороми й судна у Ржищеві, Стайках, Терехтемирові та Каневі.

В 1669 р. російські втікачі переправились на лівий берег Дніпра Терехтемирівським перевозом, у чому їм допоміг ігумен монастиря.

В 1672 р. була чутка, що татари мають намір переправитись на лівий берег Дніпра у Жердеві (поруч із Терехтемировом).

Універсал П. Дорошенка для Терехтемирівського монастиря (1673 р.) відзначив, що перевіз належав до монастиря з давніх часів і гетьман це володіння підтверджує.

Універсалами з 4 лютого, 7 квітня, 10 грудня 1701 р. гетьман І. Мазепа надав Терехтемирівський перевіз Вознесенському монастирю в Переяславі. 3 березня 1702 р. це пожалування було затверджене грамотою царя Петра 1-го.

В 1704 р. Мазепа наказував переяславському полковнику пильнувати, аби люди користувались тільки київським і терехтемирівським перевозами.

Згадка про перевіз міститься у пактах П. Орлика (1710 р.). Перевіз згідно цих намірів мав належати до міста, не до монастиря.

В 1720 р. цар Петро 1-й нагадував гетьману І. Скоропадському, що згідно умов Вічного миру 1686 р. Терехтемирівський та Ржищівський перевози не повинні використовуватись.

Важлива згадка про перевіз міститься у довідці про володіння Війська Запорозького 1745 р. Там зазначено, що доходи з перевозу йшли на шпиталь.

У люстрації Терехтемирівського староства 1765 р. зазначено, що перевіз обслуговується московським поромом, і тому староство не має з нього ніякого доходу.

В 1775 р. у Терехтемирівському монастирі розмістилась польська прикордонна варта та індуктор – чиновник, який збирав ввізне мито (очевидно, з тих, хто переправлявся перевозом).

Поромна переправа через Дніпро позначена на карті 1868 р., але не біля Монастирка, а вище за течією.

Ми бачимо, що в 16 – на поч. 17 ст. перевозу ще не було, тому що Лівобережжя було ще дуже мало заселене. З ряду згадок випливає, що перевіз належав до Терехтемирівського монастиря і знаходився у безпосередній близькості до нього. Доходи з перевозу йшли на шпиталь. Цей порядок, імовірно, був визначений під час революції середини 17 ст.

Перевіз служив також важливим пунктом для переправи військ, і доходи для монастиря від нього «врівноважувались» шарпаниною монастирського майна під час переходів військ…

Найтрагічнішим епізодом в історії Терехтемирівського перевозу була катастрофічно невдала спроба радянських військ повести наступ на правобережжя з Букринського плацдарма (жовтень 1943 р.). Бездарний радянський «полководець» М. Ф. Ватутін, якого з невідомої мені причини вважають воєнним генієм (можливо, через те, що інші були ще гірші…) втратив у двох наступах близько 20 тис. бійців загиблими, і знадобився геній товариша Сталіна, щоб це припинити: «Неудача наступления на Букринском плацдарме произошла потому, что не были своевременно учтены условия местности, затруднявшие здесь наступательные действия войск, особенно танковой армии», – говорилось в секретній директиві, підписаній Йосипом Сталіним (). Мабуть, тов. Сталін подивився на карту Боплана, якої не було у тов. Ватутіна – як інакше можна пояснити, що совіти, які володіли цими землями понад 20 років, бачили тільки, що гладко було на бомазі і «не знали» про овраги?

На маргінезі. Мені невідомо, звідки українська Вікіпедія узяла 250 тис. втрат. , яка показує значно більшу обізнаність у цьому епізоді, оцінює загальні втрати вбитими в 20 тис. осіб.

Пізніші апологети «радянського воєнного генія» почали вигадувати, що Букринський плацдарм був відволікаючим, а основним вважався Лютізький. Так, він справді відволікав… радянські війська, які без пуття склали тут свої голови…

Терехтемирів і Самара

Виявлена група джерел, які засвідчують якийсь зв’язок між Терехтемировом і Самарою.

Так, у 1552 р. ревізори Канівського замку записали: «А на низу устьи Самары к тому Телехътемирову уход на бобры, на рыбу, на мясо».

У проханні козаків 1639 р. зазначено пункт – аби поляки не забороняли користуватись самарськими уходами (мабуть, у зв’язку з побудовою Кодака козаки побоювались посилення урядового контролю над Самарою). На жаль повного тексту цього прохання і відповіді короля ми не маємо, і не можемо сказати, чи пункт про Терехтемирів стояв там окремо від Самари, чи у якомусь зв’язку.

В 1654 р. козацькі посли просили московський уряд, аби цар затвердив приналежність ріки Самари до Терехтемирівського монастиря. Уряд відхилив це прохання.

Найбільш докладно про Самару написано в чолобитній Іоасафа Креховського (1660 р.), згідно якої гетьман Ю. Хмельницький повернув Терехтемирівському монастирю право ловити рибу в ріці Самарі, у всіх її допливах та у ріці Протолчі. Навіть з нашого дуже обмеженого матеріалу ми бачимо, що ігумен мав рацію, коли наголошував на відновленні цього права.

Останній документ, де разом виступають Терехтемирів та Самара – це сфальшований в 1751 р. «універсал Баторія – Хмельницького» та його прототип – довідка 1745 р. Кожен з цих пунктів потрапив до «універсалу» на підставі окремих моментів політичної ситуації середини 18 ст. Про давню традицію автор «універсала» не знав – це слід вважати випадковим співпадінням.

Кам’яний промисел у Терехтемирові

Біля Терехтемирова знаходяться значні виходи каменю-пісковика, які можна розробляти відкритим способом без великих трудозатрат. Природно, що тут здавна набув поширення каменярський промисел.

Найдавнішою його пам’яткою слід вважати надмогильний хрест козака Івана Мухи (1652 р.), збережений з певними втратами до наших днів. Нагадаємо, що цей козак значився у 1649 р. в реєстрі Терехтемирівської сотні; на його хресті зроблено напис із датою. Напис чітко засвідчує, що і сам козак, і його родина, яка замовила хрест, і майстер-каменяр – всі були грамотні. Це – додатковий штрих до історії культури України доби Хмельниччини.

Цінну інформацію подає універсал І. Мазепи 1701 р. для Переяславської кафедри. Перераховуючи маєтки та повинності, в документі згадано «десятины камѣня млынового от каменщиков належитіе». Ми добре знаємо, що ці десятини найбільше стосувались Терехтемирова та довколишніх сіл на правому березі Дніпра, де є поклади пісковику. Знаємо й те, що в 1701 р. всі ці села були спустошені й ніякого реального доходу не давали (говорячи сучасною мовою, база оподаткування була нульовою).

Ясно, що цей порядок оподаткування склався раніше, в часи, коли промисел діяв. Я думаю, можна віднести його формування до періоду піднесення 1648 – 1678 рр.

З 1672 року маємо рідкісне свідчення про торгівлю Терехтемирова млиновими каменями: в цьому році по них приїхали покупці з Шишаків. Це 200 км від Терехтемирова, і мабуть ніде ближче не можна було цього каменя (власне, готового жорна) дістати. Бачимо, що сфера торгівлі жорнами була значною, і можна припустити, що вона поширювалась на всю Гетьманщину (окрім хіба що Придністров’я, де є свої поклади каміння).

Пізніше значення цього промислу зменшилося. Докладний реєстр доходів Терехтемирівського староства (1765 р.), в якому не забуто навіть податок на рибалок у Дніпрі, не згадує про цей промисел. Однак в описі Києва 1775 р. та пізніших років відзначено, що млинові камені купують у Терехтемирові. 9-а ревізія, проведена в 1850 р., не зафіксувала у Терехтемирові ніяких заводів чи промислів – мабуть, виробництво жорен розглядалось як хатній промисел, не вартий урядової уваги.

Терехтемирівська сотня Переяславського полка

Терехтемирівська сотня Канівського полка була евакуйована з правого берега Дніпра в 1678 році. Вона не була розформована, а включена до складу Переяславського полка як організована одиниця, і проіснувала у складі цього полка до кінця існування полкового устрою (1782 р.).

Ми маємо два списки сіл цієї сотні – з 1730 та 1781 років. Оскільки більша частина сіл сотні нині затоплена Канівським водосховищем, ми нанесемо її межі на топооснову 1868 р.

Терехтемирівська сотня Переяславського полка на карті 1868 р.

Терехтемирівська сотня Переяславського полка на Російської імперії Ф.Ф.Шуберта, 3 версти в 1 дюймі, надрукована в 1868 – 1869 рр. за зйомками 1846 – 1863 рр.

Червоним кольором підкреслено назви сіл сотні, зеленим контуром обведено імовірні межі сотні.

Із старшиною цієї сотні ми маємо чисте горе. Відомо аж два їх списки. Перший складено Володимиром та Іриною Кривошеями [. – Сіверянський літопис, 1998 р., № 5]. Він не має наукового характеру, тому що джерела його складання не вказані.

Другий складений Віктором Зарубою [ та адміністрація Війська Запорозького у 1648 – 1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 210 – 211] через дев’ять років. Він також не має наукового характеру, і що найдивніше – з тієї ж самої причини: тому що джерела його складання не вказані.

Згідно прийнятого нами принципу – спиратись тільки на першоджерела і відкидати всю «історіографію» – треба починати наукове вивчення історії сотні з нуля, тобто зі складання літопису першоджерел. Я не збираюсь в цю справу заглиблюватись, тому що моя робота й так добряче розрослася. Занотую для майбутніх студій тільки те, що назбиралось на маргінезі.

Семен Цибуленко був терехтемирівським сотником в 1682 р. [Мотыжинский архив. – К.: 1890 г., с. 125]. Оскільки він перелічений серед інших сотників Переяславського полка, що брали участь у слідстві в Переяславі, то зрозуміло, що Терехтемирівська сотня в цей час належала уже до Переяславського полка. Це ще одне підтвердження правильності нашого датування виникнення такої сотні 1678 роком.

Яків Рустанович спочатку був переяславським полковим писарем (1708 р.) [Мотыжинский архив. – К.: 1890 г., с. 140]. В цей час («за полковника Томари») він користувався селом Скопцями [Мотыжинский архив. – К.: 1890 г., с. 219]. Як терехтемирівський сотник, згадується в документах 1730 р. [Сулимовский архив. – К.: 1884 г., с. 60, 63, 68]; сотник і наказний суддя Переяславського полку в 1730 р. [там само, с. 71], в 1733 р. уже покійний [там само, с. 69]. Опис його маєтків зроблений у 1739 р. [Мотыжинский архив. – К.: 1890 г., с. 40]

Рустанович оженився із донькою переяславського полкового судді Олександра Сулими. У такий спосіб (десь від 1721 – 1727 рр.) він став володіти селами Строковою 2-ї полкової сотні (нині Переяслав-Хмельницького району; 9 дворів) та селом Мицалівкою (6 дворів) у Золотоніській сотні; від 178 [1718?] року він володів деревнею Виповзками 2-ї полкової сотні (6 дворів), наданою за службу полковим писарем [Генеральное следствие о маетностях Переяславского полка: 1729 – 1731 гг. – Харьков: 1896 г., с. 8, 27, 32, 33, 36].

Терехтемирівський сотник Дараган володів якийсь час селами Кодинцями та В’юнищами [там само, с. 10, 11].

Доповнено 28 лютого 2018 р.

Сава Гриневич був терехтемирівським сотником в 1738 р. [Мотыжинский архив. – К.: 1890 г., с. 35]. В 1742 р. він мав двір у Переяславі [там само, с. 50]; в 1764 р. – уже абшитований (відставний) сотник [там само, с. 97]

Не дуже густо для повної історії сотні, але ці факти – безспірно документовані, чого не можна сказати про книги і статті наших присяжних козакознавців.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 608

Модифіковано : 28.02.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.