Наслідки нападу

Микола Жарких

Король Казимир на момент нападу перебував у Литві, мабуть у Троках (згідно ітінерарія: 21.08.1482 р. – Троки, 25.09.1842 р. – Чишки у Віленському повіті [Papée F. Polska i Litwa na przełomie wieków średnich. – Kraków : Akad. Umiejętności, 1904, , s. 383]). Тому можна припускати, що він дізнався про падіння Києва досить скоро, не пізніше середини вересня 1482 р. Але татари – майстри блискавичної війни (blitzkrieg) – уже зникли самі собою, коли литовська влада ще й пошкробатись у потилиці гаразд не встигла.

Казимир проявив «занепокоєння» і написав скаргу на «погані звичаї татар»… римському папі. Він просив дозволу оголосити відпуст (ну, прощення гріхів в обмін на якусь пожертву, найчастіше грошима; класичні індульгенції у Польщі та Литві, наскільки я знаю, не продавались) для збору коштів на викуп полонених і відбудову Києва. Булла датована 1 березня 1483 р., і можна думати, що Казимир не надто зволікав з цим проханням, бо потрібен був час, щоб вирядити посольство, щоб воно прибуло до Риму, щоб справа про відпуст пройшла через папську канцелярію і нарешті була затверджена папою. Можна думати, що ці клопоти початись ще восени 1482 року.

Далі можна покласти місяць березень 1483 р. на дорогу з Риму до Литви, і думати, що від квітня збір коштів таки розпочався. Що дав цей відпуст і чи вдалося викупити католицького єпископа – наші джерела не повідомляють. Деякі подробиці викупу родини І. Ходкевича подано в наступному підрозділі, при цьому ми не знаємо, чи була там використана допомога від Казимира.

Можна думати, що Казимир 4-й далеко не відразу довідався, що напад на Київ ініціювала Москва. Ми вже бачили, як московське посольство, повертаючись із Молдавії з нареченою для свого молодого князя, спокійно проїхало через територію Великого князівства Литовського. Це було восени 1482 р., отже, уже після нападу. Король не тільки не збирався перешкоджати цьому проїзду, але навіть надіслав подарунки на весілля. Подарунки були виразним знаком бажання поліпшити відносини з Москвою, які стали натягнутими після невдалого посольства Саковича.

Про роль Москви у київських подіях Казимир дізнався пізніше, і, здається, від самого Менглі-Гірея. Можна думати, що він лаяв хана московським попихачем (або, як прийнято нині говорити, «висловлював стурбованість»), так що ми читали вище виправдання хана: «Ні, ані разу не попихач». Хто виправдовується – сам себе звинувачує, каже французька приповідка, але вона була мабуть невідома нашим діячам.

Кто я – царь или дитя?

Рассержуся не шутя! –

заявив зрештою Казимир і наказав на літо велику мобілізацію для відбудови Києва.

Про відбудову київського замку повідомляють Ян з Тарговиська і записка для короля Сигізмунда. Тільки в першому джерелі чітко вказано, що відбудова здійснювалась наступного (тобто 1483) року. Натомість пізня записка титулує керівника всього підприємства Богдана Саковича – троцьким воєводою, а він отримав цей титул тільки в 1486 році, і виходило би, що Київ відбудовувався в цей рік або ще пізніше. [Титули Саковича виглядають так: маршалок земський, намісник полоцький (23.08.1482 р., LM 4, 2004, № 63, с. 110 і потім 25.08.1484 р., № 84, с. 118); маршалок земский, воєвода троцький (27.08.1486 р., № 97, с. 124). Тобто під час київської експедиції він був намісником полоцьким].

Думаю, що перевагу слід віддати джерелу, ближчому до часу події, і датувати її 1483 роком.

Але промах з титулом Саковича – не остання проблема записки. В ній зазначено, що робітники прийшли до Києва з Великих Лук та Великої Ржеви. Не думаю, щоб так справді могло бути. Ці землі були спірними, на них претендувала Москва, вплив якої весь час посилювався. Як ми вже бачили, навесні 1482 р. той самий Богдан Сакович їздив послом до Москви з пропозицією передати Великий Новгород та Великі Луки Литві – отже, Великі Луки до Литви на той час не належали.

А що таке Велика Ржева? Чи це сучасний на верхній Волзі, чи давно зникла Пуста Ржева у Псковській області (здогадно – біля сучасного )? Остання остаточно увійшла до Московської держави в 1484 р., але на неї теж претендувала Литва [Пиотух Н.В. . – Вопросы истории, 1992 г., № 11-12, с. 175 – 178].

Слід думати, що в записці відбилися давні претензії Литви на володіння вказаними землями, а не реальний факт.

Виклад мобілізаційного плану у записці також містить дещо цікаве, особливо якщо подивитись на карту:

На картосхемі позначено:

1 – Київ (і далі віддалі від нього)

Блакитні кола – центри мобілізації військ:

2 – Мстиславль (400 км)

3 – Одоїв (570 км)

4 – Воротинськ (580)

5 – Вязьма (580 км)

6 – Трубчевськ (320 км)

7 – Козельськ (530 км)

8 – Друцьк (430 км)

9 – Смоленськ (490 км)

10 – Вітебськ (530 км)

11 – Полоцьк (570 км)

12 – Новогрудок (470 км)

13 – Більськ-Підляський (570 км)

14 – Дорогичин (590 км)

15 – Берестя (500 км)

16 – Кобрин (470 км)

17 – Стародуб (280 км), Гомель (220 км), Брянськ (410 км) – володіння князя Можайського

18 – Новгород-Сіверський (260 км), Рильськ (315 км) – володіння князя Шемятича

Жовті кола – центри мобілізації робітників:

19 – Торопець (670 км)

20 – Великі Луки (650 км)

21 – Велика Ржева 1 (? Тверська область, 690 км)

22 – Велика Ржева 2 (? Псковська область, 730 км)

23 – задвинські волості

24 – наддніпрянські волості

Князь Мстиславський записки – це Іван Юрійович Мстиславський, відомий у 1458 – 1483 рр., який помер десь в 1486..1489 роках [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 264].

Про князів Одоєвських відомо дуже мало; в потрібний нам час, можна думати, діяли князі Михайло та Федір Іванович Одоєвські, а також їх брати у других, сини князя Семена Одоєвського [Wolff J. op. cit., s. 279 – 280]. Хто з них ходив до Києва – ми не знаємо.

Рід князів Воротинських близько 1483 р. представлений братами Михайлом, Дмитром і Семеном – синами князя Федора Воротинського, та князем Іваном, сином Михайла [Wolff J. op. cit., s. 585 – 586]. Хто з них (у множині!) ходив до Києва – ми знову не знаємо.

Князів Вяземських в 4 чв. 15 ст. відомо близько десяти, їх родинні зв’язки не вдається прослідкувати [Wolff J. op. cit., s. 551]. Хто з них (у множині!) ходив до Києва – ми знову не знаємо.

З князями Трубецькими справа складніша. В розглядуваний час мали б жити князі Семен та Юрій Трубецькі, але про їх діяння нічого не відомо, тільки про їх синів, котрі виступають в документах від 1487 р. [Wolff J. op. cit., s. 541]. Якщо автор записки нічого не переплутав, то і Семен, і Юрій мали б ходити до Києва в 1483 р.

А от ніяких князів Козельських в 4 чв. 15 ст. не існувало, та й раніші згадки про них є сумнівними [Wolff J. op. cit., s. 183 – 184]. Можна думати про князів Козловських, котрих в цьому часі відомо трьох [Wolff J. op. cit., s. 184]. Але де були їх володіння – невідомо, явно не в Козлові ( в сучасній Тамбовській області), як думав Ю. Вольф, бо це місто засноване в 1635 р. Якщо князі Козловські справді походили від князів Фоминських-Березуйських (також дуже мало відомих), то їх володіння мало би бути десь на півночі Смоленського князівства (в сучасній Смоленській області відомо 4 деревні ).

Розгалужений рід князів Друцьких у розглядуваний час представлений багатьма членами, яких мабуть можна нарахувати й понад 10 [Wolff J. op. cit., s. 64]. Можна думати, що кілька з них ходили до Києва в 1483 р.

Князь Іван Семенович Кобринський, відомий в 1469 – 1490 рр., був єдиним представником свого роду в цей час [Wolff J. op. cit., s. 163].

Князь Іван Андрійович Можайський відомий з 1448 р., від’їхав до Литви в 1454 р. і володів Стародубом, Гомелем та Брянськом. Помер він між 1471 і 1485 роками, від 1483 року згадуються його сини Андрій та Семен [Wolff J. op. cit., s. 261 – 262]. З обережністю можна припускати, що в київському поході був саме князь Іван.

Подібна ситуація з князем Шемятичем: син Шемяки князь Іван Дмитрович від’їхав до Литви у 1454 р. і володів Рильськом і Новгородом-Сіверським. Помер він між 1471 і 1485 роками. Родовідна стаття, додана до Воскресенського літопису, зазначила синів князя Івана: Семена, Володимира, Івана та Василя [ПСРЛ, 1856 г., т. 7, с. 238], із них князь Семен згаданий один раз у 1488 р., а його більш відомий брат Василь згадувався від 1496 року [Wolff J. op. cit., s. 519]. Думаю, з цього можна вивести, що в 1483 р. під Київ ходив князь Іван Дмитрович, а не хтось із його синів, як думав Ю. Вольф.

Таким чином, перелік князів із записки хоча й не додає нічого позитивного до генеалогії, в цілому не суперечить сумі наших знань (ну, за винятком «князів Козельських»).

На цьому тлі яскраво виділяються своєю повною відсутністю волинські князі, всі оті Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі та інші – так, неначе їх і на світі не існувало. Я навіть думаю, що слова записки «і вся земля волинська і подоляни» можуть бути вигадкою пізнього автора, котрий зауважив відсутність цих земель, а хотів представити справу як загальнодержавну мобілізацію.

Побожжя (східне, литовське Поділля) навряд чим могло прислужитись, бо про нього в попередній час джерела ледве згадують. Воно скоріше само потребувало отакої загальнодержавної допомоги, ніж могло чимось допомогти іншим. Але до такої акції ніколи не дійшло.

Не представлені також у київському зібранні міста по Прип’яті (Пінськ, Мозир, Турів), терени центральної Білорусії з її князями Слуцькими та Заславськими, землі корінної Литви.

Регіон воєнної мобілізації в цілому охоплював десь половину території Великого князівства Литовського, простягався із заходу на схід на 950 км, а з півдня на північ – на 500 км. Можна повірити, що ця територія могла виставити 40 тисяч війська.

Регіон будівельної мобілізації, окреслений в записці, має меншу площу. Двина тече генеральним курсом зі сходу на захід, і «задвинські волості», якщо дивитись із Вільна, лежали на її північному, правому березі. Наддніпрянські волості можна починати від Смоленська (або навіть від Дорогобужа) і продовжувати долі за течією Дніпра – мабуть, до початку київських волостей. Слід відзначити, що в записці велика увага приділена найдалі виставленій на північ території, володіння якою було проблематичним для Литви (принаймні частково). Можна думати, що наказуючи викликати робітників з цієї смуги, уряд сам ходів довідатись – чи його там послухають, чи має він там якийсь вплив.

І знову можна припустити, що така значна територія могла виставити 20 тисяч робітників. Це зовсім не те, що 12 тисяч робітників, змобілізованих буцімто на будівництво «Гедигольдового замку» [Жарких М. І. Де був і що бачив Жильбер де Ланнуа у 1421 році. – К.: 2020 р., розділ «Гедигольдів замок»].

Можна пошкодувати, що з цієї мобілізації ніхто не подбав зробити перепис війська (як в 1528 році) і взагалі від неї не лишилось ніяких письмових слідів у Литовській метриці.

Отакий значний розмах мало занепокоєння короля Казимира!

А які ж були результати цих безумовно значних зусиль? З цим було складніше.

Перш за все, записка називає Богдана Саковича одночасно і командиром війська (хочеться сказати – гетьманом, але само слово почало вживатись пізніше), і городничим при будівництві замку. Як можна було суміщати ці обов’язки, кожен з яких потребує постійної присутності – я не дуже розумію.

Зібране військо було, слід думати, розташоване десь на південь від Києва як заслін від можливого повторення татарського нападу. Піти далі у поле і нав’язати татарам битву воно не наважилось (після досвіду битви на Ворсклі залишився гіркий присмак!). Навіть меншу задачу – піти на Поділля і забрати цю землю у поляків – це військо вирішити не наважилось. Литовці любили говорити про повернення Поділля, але діяти в цьому напрямку ніколи не думали.

Отже, татар це військо так і не побачило, і тут уже не можна було виправдовуватись малим числом вояків, як в 1469 році [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1462-1480. – Warszawa: 2009, ].

Із відбудовою замку теж не все було гаразд. Максимально можливий периметр замку не перевищує 1000 метрів, і якщо поставити по два робітники на метр периметра, то вийде 2000 теслярів (і то сумнівно, чи не будуть вони заважати один одному). Ну, ще 2000 чоловік заготовляють деревину і 2000 зайняті при її транспортуванні до Києва. А решта 14 000 що робить? Зібрати багато людей – одна проблема, а забезпечити їх фронтом робіт – то інша проблема.

Записка висловлює незадоволення: замок, збудований під керівництвом Саковича, не відповідав потребам («на міру його не поставив»). Можна думати, що замок було розплановано меншим, ніж площа гори, і тому пізніше, уже за воеводства Юрія Паца, його довелось переробляти – щоправда, без закликання робітників із далеких волостей.

Виходить, що литовська гора народила литовську мишу.

Чи привело падіння Києва до якогось серйозного перегляду політики Литви на південному напрямку – наші джерела не повідомляють. Капітулянтська пропозиція князя Абдули не була прийнята дослівно, але скоро ми побачимо це капітулянтство в інших формах:

Я – не я,

Києва не моя,

Моя Вільна скраю,

Моёй тваім ни панимаю!