Відповідь Ордена на скаргу (1416 р.)
Микола Жарких
Відповідь Тевтонського ордену, на відміну від скарги поляків, дуже змістовна, конкретна, насичена історичними подробицями. В ній згадується не тільки Ягайло з Вітовтом, але і Скиргайло, і Кейстут, і навіть охрещення Міндовга. Вона досить докладно висвітлює боротьбу Вітовта за престол великого князя і є дуже добрим доповненням до литовського оповідання, зафіксованого у «Повісті про Вітовта» (може навіть бути, що використано Меморіал Вітовта, але я це питання мушу лишити відкритим для подальших студій).
Наразі ми подивимось тільки згадки про татар у цій відповіді. До цієї теми документ звертався тричі.
Перша згадка звучить так:
Quantas enim insidias rex Polonie post suscepcionem baptismatis ordini tunc struebat, cum quandam suam consangvineam Steczkoni Waywade Parve Walachie nuptui tradidit, ut sibi cum magna sciendum arcum multitudine contra ordinem assisteret, qui eciam inde occasionem sumpsit domino suo naturali videlicet domino nostro Romanorum et Ungarie regi etc. rebellandi, qui in reducendo ipsum ad corone sue obedienciam non sine christiani sangvinis effusione largiflua multos sumptus tulit, et ab alia parte dux Wytaudus se confederando cum Thartaris et aliis hostibus crucis Christi et quomodo hec omnia clemencia prefate quondam domine regine Polonie non sine intrinseco cordis dolore usque eciam ad profluvia lacrimarum prefati regis redacta fuerunt in nichilum, ex eo pertransitur, quod multis de regno Polonie eciam hic presentibus sunt clarius manifesta ().
Як багато насправді пасток король Польщі після прийняття охрещення пізніше наробив Ордену разом із деяким своїм родичем; Стецькк, воєводі Малої Валахії, віддав наречену, щоб той йому допомагав проти Ордена з багатьма дуже вмілими лучниками, який з того часу також користувався будь-якою можливістю повстати проти нашого природного пана, тобто нашого пана римського і угорського короля і т. д., який задля поновлення послуху своїй короні не без рясного розливу християнської крові поніс чималі витрати, а з іншого боку князь Вітовт уклав союз із татарами та іншими ворогами Христа, і в такий спосіб усе вищезгадане милосердя колишньої пані королеви Польщі, не без внутрішнього жалю серця й аж до пролиття сліз вищезгаданого короля, вони звели нанівець, і це багато разів стосовно Польського королівства аж до нинішнього часу ясно видно.
[Віктор Талах, який зробив для мене цей і наступні переклади з латинської мови, подає тут істотне зауваження: «Родич, разом з яким Вітовт завдав шкоди Ордену, і Стецько – різні особи, вони в різних відмінках (родич в аккузативі, а Стецько в дативі). А про короля та королеву все правильно – Ядвіга померла 1399 р., і королем залишився Ягайло, який і проливав сльози». Висловлюю щиру вдячність пану Віктору за допомогу.]
Тут Стецько – це господар Молдавії (правив у 1394 – 1399). Йдеться про його ворожі дії проти угорського короля . Яким чином Стефан міг шкодити Ордену – мені не зрозуміло, хіба би припустити, що ворог мого союзника – і мій ворог також (а Орден був у союзі із Сигізмундом).
Згаданий союз Вітовта із татарами, я думаю, стосується участі татарських загонів у Грюнвальдській битві (1410). Побивши німців, Вітовт, на думку Ордена, втратив ті блага, котрі набув із прийняттям християнства.
Друга згадка міститься в наступному досить обширному розділі:
Item quia dominis regi Polonie et duci Witoudo tanta est de Tartharis confidencia, quod ad expediciones eorum singulas tot ipsorum milia suis voluntatibus obtemperant, quotquot ipsi appetunt et requirunt, prout in hiis duabus gverris experiencia decuitet colligi poterit ex quadam littera, in qua dux Witoudus inter cetera nuper significavit magistro generali, quod post mortem ultimi imperatoris Tartharorum duo sui filii inter se de imperio disceptantes aliter inter se concordare non poterant quam compromittendo [1031] in ipsum, et ad ipsum usque in Kiwen veniendo, ubi seniorem inter ipsos iuniore consenciente in imperatorem se glorioratur coronasse;
ideo similiter exhortandi essent quatenus ipsos inducerent similiter ad obedienciam sacre Romane ecclesie et suscipiendum fidei sacramenta, vel saltem, ut se abstinerent ab eorum conversacione propter scandalum christifidelium et preceptum apostolicum ad Cor[inthios] VI. capitulo, ubi apostolus sic inquit: Nolite iugum ducere cum infidelibus; que enim participacio iusticie cum iniquitate aut que societas lucis ad tenebras, que autem convencio Christi ad Belyal aut que pars fideli cum infideli etc.
Quam queso patres metuendissimi consolacionem vetusta christianitas ex eo potest concipere, aut cuius boni exemplum videndo, princeps tamen neophitus tam pacifica conversacione incolatus, morans inter turmas continuate paganicas et ira furoris sui eorum suffultus potencia, dextram solummodo extendere in acquisicionis populum ad hereditatem domini, videret modo sanctissimus cetus vester.
O christiane fidei incliti bellatores, patres metuendissimi, paterne compassionis auribus percipite sub quantis hodie periculis fluctuat misera christianitas in Prussia, ex quo cognovit in ipsam Tartharorum tirannidem sub ducatu prefatorum principum ad eius fines vias secretissimas didicisse que alias eis ignote in perpetuum permansissent, et hoc in tempore salutis ei salubri providencia succurere ne pigritenum ut vestris adiuta consolacionibus respirare incipiat a desperacionis aculeo quo pretextu premissorum miserabiliter est confossa ().
Крім того, оскільки панове польський король і князь Вітовт мають від татар таку довіру, що в походах кожного з них багато тисяч з власної волі їм підкоряються, стільки, скільки вони хочуть і вимагають, і в якості досвіду, отриманого обома у війнах, можна знайти в одному листі, у якому князь Вітовт між іншим недавно написав до великого магістра, що після смерті останнього імператора татар два його сини сперечались між собою за імперію, і не змогли досягти між собою згоди інакше, як через третейський суд про це, і для цього прийшли до Києва, де старший між ними умовився з молодшим щодо імператорства і зі славою коронувався.
Отже, вони нібито були заохочені до певної міри прийти до послуху святій римській церкві й зприлучитися до святої віри або принаймні вони утримувались у цьому способі життя від спокушання вірних Христові, згідно вчення апостольського у [посланні] до корінфян, 6, де апостол так говорить: До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з Беліалом? Або яка частка вірного з невірним? (2 Корінф., 6, 14 – 15).
Я прошу вас, превелебні отці, втішитися минулим християнства і з нього черпати сили або ж, побачивши добрий приклад того, коли князь, також новонавернений мирною проповіддю, жив серед війська, що залишалось язичницьким, і гнів та шал своїх придушував силою, поширюючи праве лише через прилучення людей до спадкового пана, і такий шлях ваша святість побачила нещодавно.
О славетні вояки християнської віри, превелебні отці, з батьківським співчуттям вислухайте та сприйміть, скільки небезпек чатує сьогодні на бідних християн у Прусії, відколи [вони] познайомилися з татарською тиранією під проводом вищезгаданого князя, і найпотаємнішими шляхами дізналися стосовно його намірів, які в іншому випадку назавжди залишилися б невідомі, і цього разу привітали з подякою провидіння, яке не забарилося підтримати їх, щоб втішені вашою допомогою вони почали дихати, а жало безнадії, внаслідок вищевикладеного, було б з ганьбою поховано.
Три останніх абзаци містять переважно красномовство, але, здається, в них є якісь натяки на намір охрестити татар. У це питання я не можу заглиблюватись.
Прихід татар до Києва і (можлива) участь Вітовта у полагодженні суперечок між претендентами на ординський престол належать, мабуть, до найновіших політичних новин того часу. Можливо, цю подію треба пов’язувати зі згадкою С1ЛСІ (6924 = 1416 р.), що татари воювали біля Києва та пограбували й спалили печерський монастир.
Але згадок про похід на Ворсклу тут не видно.
Третій фрагмент написано ясніше:
Ad quod respondetur: quod tempore primi conflictus postquam rex Polonie cum suis exercitibus terras Pruszie intraverat, Thartari et nonnulli alii infideles et gentibus regis opidum Gillgenburg quod in metis est Prusie proditorie intraverunt in quo stragem indicibilem commiserunt nulli parcendo penitus et quos furor gladii reliquerat igni tradiderunt consumendos, ubi inter alias inhumanitates ferocissimas, hec per Tartharos et alios impios commissa fuit, quod multorum nobilium uxoribus et filiabus, que pro sui tuicione ad ecclesiam parochialem dicti opidi confugerant, tota ilia nocte exsecrabiliter in ipsa ecclesia in vituperium nostre fidei et sacramentorum abutentes, mane facto quas secum ducere noluerunt obstructis a foris clausuris ecclesie in ipsa crudelissime cremaverunt ().
На це відповідаємо: коли за часів першої війни, після того, як король Польщі зі своїми військами вдерся на землю Прусії, татари з деякими іншими невірними й людьми короля, зрадницьки проникли у містечко Гільгенбург, що на кордоні Прусії, в якому влаштували невимовну різанину, нікого не милуючи всередині, а тих, хто залишився від шалу меча, віддали на поживу вогню, де між інших найжорстокіших нелюдськостей ці татари та інші нечестивці скоїли, було те, що коли багато шляхетних жінок та дочок задля свого захисту втекли до парафіальній церкві згаданого містечка, у ту саму ніч огидно в тій церкві задля блюзнірства над нашою вірою і святощами над ними наругалися; а рано вранці тих, що не хотіли йти з ними, причинивши іззовні церкву, найжорстокішим чином спалили.
Гільгенбург – це сучасне село Дубравна (). Поле Грюнвальдської битви 1410 року лежить за якихось 8 – 9 км на північний схід від Дубравни, тому природно, що польсько-литовські війська під час кампанії 1410 року здобули це містечко. Розглядуваний документ представляє справу так, що жорстокості там вчинили власне татари.
В цілому треба визнати, що участь татар у Грюнвальдській битві справила сильне враження на німців (отже, була правильним кроком з боку Ягайла і Вітовта). Німці закидали їм порушення солідарності християн (католиків, ясна річ) і намагання шкодити католицькій вірі, яку представляли вони, німці.
Згадок про спільні дії проти татар в поході на Ворсклу цей документ не містить. Таким чином, у справі 1416 року міститься тільки одна згадка про битву на Ворсклі, котру використав ще О. Барбашов [Барбашёв А.И. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы. – Спб. : 1885 г., с. 99]