Шевченкове, Залуква

Микола Жарких

Шевченкове

Я фотографував тут у 1988, 1993 та 1994 роках і описую сумарні враження від цих візитів. Також я скористався серією фотографій, зроблених моїм приятелем Іваном Парнікозою 28 липня 2025 року. Висловлюю йому при цій нагоді свою щиру вдячність.

Як я вже зазначав, об’єкти, належні до давнього Галича, розкидані на досить значному просторі. Один з таких об’єктів – церква св. Пантелеймона – дуже ефектно поставлений біля брівки гори над місцем впадіння Лімниці у Дністер, у 6 км на північ від городища у Крилосі і в 2.5 км на захід від сучасного міста Галич. Від цього місця відкривається дуже гарна панорама долини Лімниці на північ та лівобережжя Дністра на схід.

Досить рідкісна посвята св. Пантелеймону надійно засвідчена написом-графіті на південному фасаді, ліворуч від порталу. В цьому написі згадані попи св. Пантелеймона [Гиппиус А. А. Галицкие акты XIII в. из церкви св. Пантелеймона. – «Письменность Галицко-Волынского княжества: историко-филологические исследования», Olomouc, 2016 г., с. 49 – 64].

В 1596 році давній храм, який ніяк не використовувався, було передано польським католицьким ченця-францисканцям, які до 1611 року відремонтували церкву й освятили як костел св. Станіслава. Довкола костелу розмістились будівлі кляштору францисканців. Ці будівлі видно на рисунку Наполеона Орди 1880-х років. У такий спосіб для будівлі було знайдено нове застосування, і це вберегло її від розтягання на будівельний матеріал, як було розтягнуто всі інші давньоруські храми Галича із Успенським собором включно.

Після скасування кляштору його будівлі були розтягнуті на будівельний матеріал, залишились фундаменти. Від усіх будівель кляштору залишилась тільки дзвіниця.

Церква квадратна в плані, з трьома апсидами, вівтарем орієнтована на схід. Апсиди об’єднані загальним ритмом аркатурно-колончастого поясу. Північна та південна апсиди – нижчі, прикрашені трьома арками кожна; центральна апсида – більша і вища, має п’ять арок. В центрі кожної апсиди – вікно; бічні апсиди мають великі вікна з півциркульним завершенням (мабуть розтесані за францисканців), в середній апсиді частина великого вікна закладена і утворилось надзвичайно елегантне вузьке вікно, як щілина, заглиблене в нішу. Красиво, але світла від нього дуже мало. Думаю, це результат якоїсь реставрації.

Крайні арки північної та південної апсид спираються не на колонки, а на міні-пілястри. Ступінь збереженості колонок і особливо тонко різьблених капітелей різна. На південній апсиді я бачу тільки одну давню капітель (ліворуч від вікна), решта три – реставраційні вставки у формі каменів-заготовок для різьблення капітелей. На центральній апсиді збереглися 4 капітелі (окрім крайньої північної). На північній апсиді всі 4 капітелі – реставраційні вставки. Розглядати різьблення капітелей, як і всіх інших давніх різьблень церкви – то правдива насолода.

Також на середній апсиді праворуч від центру на рівні зросту людини навіщось видовбано восьмираменний хрест на седесі. Це не графіті, а рельєф досить значного заглиблення, виконаний вельми грубо. Можливо, в давнину тут була якась прибудова (гробівець?) і над її дахом вирізали цей хрест. Тоді він мав би сенс.

Апсиди мають конічні залізні дахи. По боках центральної апсиди піднімаються плоскі пілястри, увінчані трикутним плоским фронтоном. В центрі фронтону – дуже маленька кругле віконце.

Південний фасад церкви складається із трьох прясел, розділених пілястрами. Кожне прясло має велике вікно із лучковим завершенням, під кожним – брівка, що виступає назовні, неначе підвіконня. В 1993 році внаслідок прямого влучання «реставраторів» центральне вікно було перероблене до невпізнання: воно стало меншим, отримало півциркульне завершення, профільоване обрамлення і брівку над вікном. Найновіша старовина, кінця 20 ст.!

Південний портал має три уступи з півциркульними арками, які спираються на різьблені капітелі. Середній уступ має профіль колонки, зовнішній та внутрішній мають прямі зовнішні кути. Капітелі півколонок мають вишукане різьблення (ліва капітель, права капітель). Тимпан порталу мав напис у три рядки: DOMUS / DEU / […]porintuli (останнє слово, здається, втратила початкові літери, я його читаю невпевнено і не можу зрозуміти). Ну, «покращення» і сюди дісталось – в 2025 р. напису вже не було, а двері, які в 1993 р. мали шість фільонок, а у 2025 році – вже вісім («Що їх більше, то серцю спокійніше», як казав Віні-Пух).

Піднімаємо очі вище і бачимо карниз по верху стіни, а над ним – односхилий залізний дах над південною навою церкви. Над дахом злегка підноситься південна стіна центральної нави з двома пілястрами; над ними – простий карниз із трьох тяг. Центральна нава перекрита двосхилим дахом. Але на згаданому рисунку Н. Орди і на фото (мабуть 1 пол. 20 ст.) добре видно, що дах південної нави був значно нижчим, а над ним у південній стіні центральної нави прорізано три вікна з півциркульним завершенням – на осях вікон південної нави. Церква із таким дахом була дуже подібна до костелів 16 – 17 ст., от наприклад, щоб довго не шукати, можна подивитись на південний фасад костелу кармелітів у Львові (1634 р.): та сама понижена бічна нава і ті самі два ряди вікон.

Подібність до костелу підкреслювала сигнатура в центрі даху середньої нави. Її можна побачити на фото Й. Пеленського, опублікованому в 1914 р. Як і личило костелу, західний фасад був прикрашений акротеріями (можливо, уже в 18 ст., коли мода на них з’явилась) – один з них видно на фото Й. Пеленського. Коли я відвідував цю церкву, сигнатури ніже акротеріїв уже не було, а вікна середньої нави були закриті отими підвищеними дахами бічних нав. Так із костелу зробили подібність колгоспної комори.

Ідемо далі, щоб подивитись на західний фасад. Він складається із трьох прясел, відділених пілястрами. Північне прясло не має ніяких вікон, південне прясло має маленьке прямокутне вікно в нижній частині. В середньому пряслі – два вікна. Нижнє – невелике, з півциркульним завершенням, має обрамлення з одним уступом. Над ним – велике вікно з лучковим завершенням, подібне до вікон південного фасаду. Тільки на західному фасаді таке вікно уміщено в заглибленій ніші, котра так само має лучкове завершення. Довкола цього вікна можна побачити квадратну раму з квадратними виступами-«вухами» на рогах. Рама злегка виступає над площиною фасаду, найкраще видно верхні «вуха».

Бічні пілястри західного фасаду мають карнизики на рівні карнизів бічних фасадів. А от середні пілястри мають такі ж карнизики на рівні трохи вищому, ніж бічні пілястри. Вище цих карнизиків середнє прясло має горизонтальний карниз, який переходить і на пілястри. Цей карниз розділяє вікна. На самому верху ці пілястри мають ще по одній горизонтальній тязі, а над ними – ще карнизики. Здається, між цими тягами й верхніми карнизиками мали б бути якісь капітелі, але на моїх фото ніяких слідів не видно.

Величезну цінність являє відносно добре збережений західний портал. Він, як головний, прикрашений значно рясніше, ніж допоміжний південний портал. Портал, як і західний фасад в цілому, дуже постраждав від артилерійського обстрілу під час 1-ї світової війни, що видно з порівняння фото, опублікованого в 1914 р., і пізнішого фото (1920-х рр.?). Я бачив портал уже у відреставрованому вигляді, зі значними реставраційними доповненнями.

Портал заглиблений у товщу муру чотирма уступами і перекритий півциркульним архівольтом. Уступи спираються на профільовані бази, в яких можна нарахувати шість чи навіть сім смуг, покладених одна на одну. Зовнішній уступ має на розі жолобок, який внизу та вгорі закінчується неначе «носом човна». Другий уступ має гранчасті колонки з базами і капітелями. Ці колонки з обох боків є реставраційними доповненнями. Третій уступ так само має жолобок із «носом човна». Четвертий, внутрішній уступ має тонкі профільовані колонки з «подвійним вузлом» на середині висоти. Обидві колонки зберегли оригінальні різьблені капітелі (ліва капітель, права капітель). Архівольт порталу так само має 4 уступи, із них другий має профіль із заокругленням і різьбленням у вигляді скісних жолобків – неначе якась навинена стрічка.

Над цими уступами проходить горизонтальний доволі широкий різьблений карниз, який частково зберіг оригінальне різьблення. Під час моїх відвідин карниз був реставрований, місця втрачених блоків заповнені новими блоками із різьбленням, подібним до оригінального. В центрі порталу, над дверима, цей карниз не зберігся. На фото Й. Пеленського видно дві горизонтальні лінії, які з’єднують жолобки карнизу, і між ними – напис латинською мовою. В тимпані порталу – сцена з житія св. Станіслава (не дошукувався, яка саме). Дверний проріз на цьому фото має півциркульне завершення і своїм верхом перерізає лінію давнього карнизу. Ясно, що цей отвір – не первісний, зроблений мабуть при реставрації поч. 17 ст., як і напис і стінопис. Двері на цьому фото мають якісь скісну лінії, мабуть залізні штаби окуття.

Далі на фото 1920-х років бачимо перш за все нові двері з вертикально поставлених дощок. На дверима немає вже стінопису, видно цегляне мурування. Архівольт порталу сильно пошкоджений, багато каменів вибити, і праворуч вище порталу видно велику діру в мурі, закладену цеглою (на фото, опублікованому в 1919 р., ця діра ще не замурована і, здається, немає західних дверей). Щоб влучити з гармат у західний фасад, треба стріляти десь із заходу; тому, думаю – це заслуга австро-угорських вояків.

Нарешті, на моїх фото видно нові двері з 10 фільонок, цегляне замурування пробоїни затиньковане і втрати каменів карниза й архівольта заповнені реставраційними аналогами, які, однак, нічим не відрізняються від давніх, так що зопалу можна подумати, що оце і є той самий портал, яким він був за княжої доби.

Але попри значні втрати оригінальних елементів цей портал – велика цінність, яка показує напрямки мистецьких зв’язків давньоруського часу і рівень майстерності наших будівничих та різьбярів.

Північний фасад має ті самі три прясла і ті самі чотири пілястри, що й південний. У середньому пряслі він має одне вікно з півциркульним завершенням, тобто не подібне до вікон південного фасаду. Віконний проріз викладено із каменів, але мені здається, що це – результат реставрації 20 ст., бо у відкосі вікна видно, що мур складено в основному з цегли, і тільки зовнішній ряд – з каменів («Тільки на трьох пачках спереду і ззаду наклеєні гроші», як сказав класик). Більше того – на середніх пілястрах немає карнизиків, які є на бічних, і в середньому пряслі немає карнизу. Виходить, вся верхня частина цього прясла перекладена заново під час якоїсь реставрації. На жаль, я наразі не маю давніх фото цього фасаду, який привертав найменше уваги відвідувачів.

Дах північної нави і північна стіна центральної нави, що вивищується над ним, не мають відмінностей від цих же елементів південного фасаду.

Всередині храму мені вдалося побувати тільки в 1993 році. Як я згадував у передмові, фотографувати в інтер’єрі мені було дуже важко, от можу похвалитися тільки базами стовпів. Але на цьому фото видно, що давні стовпи почали обмуровувати дуже гарними, ретельно обробленими новими блоками. Ах, я ані гадав тоді, чим це реставраційне новодєліє закінчиться…

Але перш ніж перейти до сумної сучасності, я маю ще розповісти про дзвіницю. Вона поставлена на осі церкви на захід від неї. Вона квадратна в плані, має два яруси. Нижній ярус (мабуть 17 ст.) має тричленні західний і східний фасади. Прясла розділені чотирма плоскими пілястрами. В середньому пряслі – проїзд, який на фасадах має півциркульні арки. Над верхом проїзду – горизонтальна тяга-валик, яка обходить усі фасади, а над нею на західному і східному фасадах центральні прясла мають заглиблені прямокутні ніші (мабуть для розміщення написів). Над нішами – профільований карниз із 4 тяг, який так само йде по всіх фасадах.

Південний фасад дзвіниці не має ніяких додаткових елементів, тільки грубо прорубаний жолоб (мабуть, для примикання даху якоїсь прибудови). Північний фасад має двері, і до нього приставлено дерев’яний ганок, яким можна піднятись на ярус дзвонів. Це, ясна річ, реставраційна прибудова.

Родзинкою першого ярусу є каземати західного фасаду обік проїзду. Кожен з них має давню бійницю для вогнепальної зброї, вирізану з суцільного каменю (вид ззовні, вид зсередини). Бійниці мають форму перевернутої замкової шпарини, типову для бійниць 16 – 17 ст.

Другий ярус надбудовано значно пізніше. Він має наріжні плоскі пілястри, горизонтальну тягу на всіх фасадах, вище – чотири вікна з півциркульними завершеннями (по одному на фасад), і простенький карниз, який завершує стіни. Все це перекрите невисоким пірамідальним чотирисхилим дахом.

Мудрі будівничі 2-го ярусу вирішили збагатити південний фасад і зробили в ньому три «бійниці», подібні до бійниць першого ярусу. Але не розуміючи, як вони мали би працювати, вони перевернули отвори прямокутними елементами вниз. Насправді кругла частина бійниці слугувала для ствола зброї (мушкета чи гаківниці), прямокутна частина над нею – для прицілювання. А як можна прицілюватись через отвір, розміщений нижче ствола? І куди мали би стріляти із оцих «бійниць» південного фасаду? По оборонцях, які стояли на валу, що примикав до дзвіниці?

На плані, складеному Й. Пеленським, показано прямокутне в плані земляне укріплення із валу й рову, в західній перії якого поставлено дзвіницю, котра слугувала і брамою укріплення. Вал найкраще зберігся на північ від церкви. За совітів біля церкви поставили були інформаційну дошку. В 1988 р. вона була геть іржава, читалась погано, а пізніше я її не зауважив.

Отакий був стан церкви під час моїх відвідин. Церква – ветеран восьми століть нашої історії – несла на своїх боках немало шрамів різного часу, одночасно до певної міри збагачуючись сумежними спорудами. Вона не збиралась здаватись і могла би простояти під сонцем, вітром, дощем та снігом ще не одне століття…

Так, церква не збиралась здаватись – на дев’ятому столітті життя її здали. І навіть не москалі (з них-то що взяти?), а так звані «свої», українці з незалежної України. В 1996 – 1998 роках банда вандалізаторів (ну, вандалів-«реставраторів») з інституту «Укрзахідпроектреставрація» під керівництвом славного комуніста Івана Романович Могитича (1933 – 2006; він же цю банду інститут і організував) капітально перебудувала храм, ретельно знищивши ознаки старовини.

Венеційська хартія реставраторів (1964 р.) забороняє «реставрувати» те, що не має документальної основи. Така «реставрація» позбавляє об’єкт статусу пам’ятки старовини через втрату автентичного вигляду.

Але у Львові про цю хартію не чули. І справді – звідки комуністу Могитичу знати про якусь там «хартію»? В Програмі КПРС про це нічого не написано!

Отже, вандалізатори знесли реставраційну надбудову, зроблену францисканцями на початку 17 ст. (котра сама по собі становила деяку цінність), підвищили стіни головної нави і трансепту, завершили їх карнизом і трикутними щипцями, поставили на їх перехресті квадратний постамент, на нього – восьмивіконний барабан з аркатурою і на барабан – шоломо-подібний купол. А вже на купол встановили хрест (не знаю, чи є на ньому напис «Партія – наш рульовий»; на доступних мені фото цього не видно). На вершині кожного щипця також встановили по хресту (присвячені мабуть Марксу, Енгельсу, Леніну і Сталіну).

Давньоруська архітектура не знає ані трикутних щипців, ані карнизів. Але вандалізаторам аналогії з інших пам’яток – не указ. «Нам своє робить», як сказав український комуніст Павло Григорович Тичина.

Стару бабу можна «омолодити», підтягнувши зморшки на обличчі пластичною операцією і зробивши її «вічно юною» як Слава КПРС, але чи стане вона від того молодою дівчиною?

Ну, спробую від памфлету перейти до опису пам’ятки.

Отже, на східному фасаді вандалізатори знищили вікна бічних апсид і зробили на їх місцях глибокі ніші з вузькими щілиноподібними вікнами – як в центральній апсиді (повторюся – я підозрюю, що воно було наслідком якоїсь попередньої реставрації).

На південному фасаді знищено усі три вікна першого ярусу. В бічних вікнах стесано брівки-підвіконня, лучкові завершення перероблено на півциркульні, ще й у відкосах зроблено орнаментальний розпис – аби ніхто не сумнівався, що це старовина кінця 20 ст. В середньому вікні так само зрубано підвіконня, проріз зменшено до розміру відреставрованого вікна північного фасаду і над ним зроблено брівку (ну, вікно в такому вигляді я бачив в 1993 р.). Бічні відділення південної нави накриті односхилими дахами – приблизно такими, які я бачив у 1988 році. Такі ж дахи є і на північній наві.

Вище йде чисто вандалізаторська надбудова трансепту з квадратною рамкою з «вухами», круглим вікном в центрі і рельєфом у щипці. Аби не повертатись до цього знову, скажу, що цей мотив повторено і на західному, і на північному фасадах. Досить-таки подібні «вуха» можна побачити на порталі костелу в Усті-Зеленому, виконаному близько 1741 року. Я був сумнівався – чи були десь в давній Русі отакі «вухасті» ніші, а тепер не сумніваюсь – не було. Це елемент декору доби бароко / рококо, який наші невігласи-вандалізатори прийняли за елемент 12 ст., тоді як насправді він – з 18 ст. (з того ж часу, що й акротерії на західному фасаді).

Я зовсім не хочу сказати, що я всі розуми поїв. Я як був фізиком-теоретиком (у 1988 році – це діючим, у 2026 році – давно відставним), так ним і залишаюсь. Але якщо я щось бачу – то вже ж бачу, і мовчати не буду, невігласів таки буду називати невігласами.

На південному фасаді маємо рельєф св. Пантелеймона, на західному – Ісуса Христа (ані разу не маршала Брежнєва, як можна було сподіватись!); на північному фасаді – архангела Михаїла.

Рельєфи надзвичайно незграбної роботи. Христос лівою рукою тримає розкриту книгу, але це – не програма КПРС: на її передній палітурці зображено два серця вістрями назустріч, неначе на гральній карті. Правою рукою він благословляє одночасно двома перстами (4-м та 5-м) і трьома перстами (1 – 3-м). Ну, на всяк випадок, щоб ніхто не дорікнув, що він благословляє не по науці. Архангел Михаїл правою рукою тримає довгий жезл, а лівою тримається (саме так!) за державу – величезний круглий диск із хрестом зверху. Держава висить у повітрі, ні на що не спираючись, ліва долоня архангела покладена на неї збоку, і не може в такий позиції нічого утримати. Ну, «с хахлов и такий бог бряде».

На західному фасаді над вікном нижнього ярусу зроблено брівку, а на віконній рамі закріплено гучномовець. Авжеж, 12-го століття, а ви як думали?

Вікно верхнього ярусу повністю перероблене на кругле в центрі рамки. Карниз, який був під рамкою, зрубано. Про північний фасад я вже сказав – слава Брежнєву, не прорубали вікна у бічних пряслах, хоча могли би.

Ще гірше справа з інтер’єром. Там можна побачити пілястри підкупольних стовпів, які нікуди не ведуть – розчиняються у склепіннях, і півколонки, які так само нікуди не ведуть і розчиняються у склепінні. Є залишки карнизів, які йдуть із нікуди в нікуди; є вікна в трансепті десь на рівні постаменту барабану, які теж нікуди не ведуть; є залізні стяжки склепінь, які нічого не можуть стягувати; і так далі. Іктін? Калікрат? Вітрувій? Альберті? – Ні, вони такого не знали, це унікальний внесок львівського хуторянства у світову архітектуру.

Але дарма, піпл все схаває. Поза тим в інтер’єрі маємо низький двоярусний іконостас (намісний + празниковий ряди), ще окремі іконостасики в бічних навах, панікадила, вузенькі гвинтові сходи на хори, і самі хори, й окремі ікони на стовпах, і хоругви, і червона килимова доріжка на підлозі. От тільки «давніх стінописів» і не вистачає.

Вся ця золочена розкіш сільської парафіальної церковки, прийнятна у будь-якій новозбудованій церкві, жахливо дисгармонійна в храмі, який претендує на глибоку давнину. Повторюся: неначе стара баба поначіпляла коралів та дукачів, які личили б молодій дівчині, але не личать оцій бабусі.

Дзвіниця особливих змін не зазнала, хіба що тиньк подекуди осипався. По лінії давнього валу встановлено парканчик, а залишки валу на північ від церкви знесено. Що цілком певно поліпшилось – так це інформаційні щити. Вони тепер кольорові і не мають (поки що) слідів іржі. І там написано, що церкву св. Пантелеймона закінчено в 1194 році, а до складу музею історії Галича входить «Галичина могила» 10 ст. І навіщо було учитись читати, щоби потім розбирати отаку нісенітницю? Але піпл все схаває.

Висновок: на місці, де була справді унікальна стародавня церква, правдива пам’ятка національного значення, тепер стоїть банальна одноверха церква, яку можна було би збудувати у будь-якому селі, не руйнуючи пам’яткові залишки. Але вандалізаторам захотілось похизуватись своїм вандалізмом.

Ось знайшов у Мережі варіант реконструкції відомого сфінкса. Правда ж, гарно? От і у нас у Львові уміють «реставрувати» не гірше!

Зі зловтіхою дізнався, що восени 2025 року у Львові розпочалось осіннє загострення хронічної львівської хвороби укр-захід-проект-реставро-знищення. Це «заведеніє» збираються виселити з його приміщення у пристінних келіях львівського кляштору бернардинів (7 грудня 2014 р., 23 листопада 2019 р., 10 вересня 2025 р., 23 вересня 2025 р.). При цьому з’ясувалось, що «директор» отого «заведенія» не має ключів від його приміщень. Правда ж, цікаво! Але причиною було зовсім не знищення пам’ятки у Шевченковому – хто би такими дурницями журився! – тільки бізнесові апетити на влаштування ресторану в центрі Львова. У відповідь – на захист вандалізаторів виступили їх спів-вандали зі «Львівської спілки архітекторів Національної спілки архітекторів України» (5 листопада 2025 р.) з очевидною метою – аби вандали могли займатись своїм вандалізмом і надалі. Отже, ресторанізація чи вандалізація? Я вболіваю за обидві команди.

Залуква

Назва села точно відповідає його положенню: якщо дивитись з центру Галича, воно лежить за Луквою, на її лівому березі.

Коли я був там у 1988 р., церкви в селі не було, але був пам’ятник Богдану Хмельницькому. Ну як – Хмельницькому? Напису на ньому не було, а за іконографією, за атрибутами – це міг би бути хоч Ян Собеський, хоч Стефан Чарнецький, а хоч і сам Миколай Потоцький.

Але я чомусь не мав сумніву, що то – Богдан Хмельницький. Він був єдиним героєм української історії, якого Москва терпіла (бо сам імператор Олександр 3-й зволив погодитись встановити йому пам’ятник у Києві). Наступними були Микола Щорс та Василь Боженко.

Стандартний пам’ятник типового вигляду, яких було розставлено по Україні немало, коли Комуністична партія в Москві наказала святкувати «300-річчя возз’єднання України з Росією». Попри все, пам’ятник показував: це наша, українська земля.

В 1993 році в селі уже була збудована нова церква св. Петра і Павла. Вона тридільна, бабинець і нава – прямокутні, вівтар – прямокутник зі скругленими кутами. Над вівтарем і бабинцем поставлено декоративні вершечки-сигнатурки, над навою – 8-гранчастий барабан із 8 вікнами і грушоподібним верхом. Бічні стіни нави мають трикутні завершення, тому дах над навою – восьмиспадний. Лейтмотивом архітектури є число три: три вікна у бічній стіні вівтаря, три вікна у бічній стіні нави, три вікна у бічній стіні бабинця. На чільній стіні бабинця маємо три високі ніші із трьома вікнами; над середнім вікном – хрест, над бічними – постаті апостолів Петра і Павла (стінопис). Перед входом до бабинця зроблено відкриту галерею на круглих стовпах і півциркульних арках. Ці арки прикрашені фестончиками.

Церква має чотири входи – на осі бабинця, на осях бічних фасадів нави і – несподівано – на осі вівтаря. Торцева стіна вівтаря, окрім дверей із ганком, має також три вікна. На осі вівтаря поставлено дерев’яну двоярусну дзвіницю. З північного боку від церкви на поперечній осі її нави встановлено три хрести.

Не будучи шедевром сучасної архітектури, церква показує поєднання різноманітних елементів традиційної української архітектури при загальній стриманості (без надмірних прикрас і пов’язаних з ними витрат).

І от я подумав: а чому львівські вандалізатори не запропонували громаді збудувати таку церкву, яка нині стоїть у сусідньому Шевченковому? В новій будівлі вони не мали би обов’язку імітувати «старовину» і могли би реалізувати в натурі свою буйну фантазію щодо невідомого нам «первісного вигляду» церкви стародавнього Галича. В такому випадку ту саму церкву можна було би похвалити і сказати: а справді, могло бути і так. Це збагатило би наше уявлення про можливий вигляд давно зруйнованих церков. «А счастье было так возможно, так близко…»

В Києві 14 – 25 лютого 2026 р. (наприкінці четвертого і на початку п’ятого року нашої праведної війни проти Гнило-Солом’яної Орди).