Передмова

Микола Жарких

Початок

24 січня 1977 р. я записав у своєму робочому зошиті:

Не позбавлена інтересу думка про створення якогось зводу відомостей про пам’ятки архітектури в Україні. Основні засади створення зводу :

1. Джерела. Г.Н.Логвин, «Історія міст і сіл», жовта серія; всі інші не мають значення.

2. Включаються усі пам’ятки, як існуючі, так і ті, які зникли в давнину або недавно.

3. Розміщуються відомості у хронологічному порядку, по століттях, у кінці кожного століття – пам’ятки із загальним датуванням.

4. Включаються дані:

4.1. Назва

4.2. Дата

4.3. Місце

4.4. Посилання на джерело

4.5. Найстисліша характеристика – якщо можливо; вказівка на існування докладного опису

4.6. Вказівки на існування фотографій.

Оце був перший ескіз великої бази даних, яка мала охопити всі пам’ятки України. Зауважу, що цей проект був сформульований ще до того, як був оголошений «Звід пам’яток історії і культури СРСР» (1980 р.), ще до виходу в світ таких довідників, як «Памятники градостроительства и архитектуры УССР» (1982 – 1985 рр.), «Памятники истории и культуры УССР» (1987 р.) [головна цінність останньої книги – в ній перелічено всі 4700 пам’ятників В. І. Леніну, які були на той час в Україні].

Думаю, варто пояснити, що таке «жовта серія». Це серія книжок «Дороги к прекрасному», котра виходила в Москві у видавництві «Искусство» в 1970-80-х роках. Це були маленькі книжечки кишенькового формату, у м’яких палітурках щиро жовтого кольору. Не будучи путівниками у стислому значенні, вони містили досить кваліфіковані описи пам’яток певної території. Я високо цінив (і зараз ціную) ці книжечки і купував їх усі – які тільки траплялись. Деякі з цих книжечок були присвячені територіям України. В незалежній Україні друкувалась подібна серія під дещо обмежуючою назвою «Національні святині України» (думаю, Луцький замок важко вважати «святинею»). Я їх навіть рецензував у давно минулий час [Жарких М. І. Нові книги про пам’ятки архітектури. – Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1999 р., вип. 3, с. 131 – 136; Нові книги про національні святині. – К.: 2000 р.].

Каталог

Основним своїм завданням я бачив фотографування пам’яток. Це найпростіша робота, доступна кожному, навіть мені. Але щоби фотографувати – треба знати, де вони є, оті пам’ятки.

Ну, для цього існують книжки… І я почав переглядати книжки для заповнення карток пам’яток за наведеним вище зразком. По науці це зветься формуляр бази даних, але на той час, у 1977 році, я навіть не чув такого виразу – «база даних» і, відповідно, не мав поняття про «формуляри». А я учився на фізичному факультеті Київського університету, і нам програмування викладали, тобто мав би бути більш обізнаним… Та де! Курс програмування на Algol не придався мені жодною мірою. Мову Fortran, далі Pascal, SQL, Basic (у різних діалектах), PHP, JavaSript, HTML, CSS, XML – всі ці мови я вивчав самостійно, і так само самостійно наштовхнувся на метод програмування «згори вниз», структурне програмування й об’єктне програмування. Це я не для заслуженої мною похвальби пишу, а для розуміння предметів, необхідних для роботи над пам’ятками.

Майже одразу з’ясувалось, що наведена вище оцінка «всі інші не мають значення» – трохи перебільшена. Були вартісні книжки, і я по мірі читання записував їх на спеціально виділений аркушик. Ви не повірите – скоро аркушик заповнився! Я узяв другий аркушик, але він теж скоро заповнився.

Тоді я вирішив поставити це діло на твердий грунт і почав складати картотеку праць, які могли би бути корисними для пам’яток. Так було покладено початок моїй «Бібліографії старої України», котра тепер перетворена на веб-проект «». Йшов 1983-й рік, перший рік перебування при владі головного чекіста СРСР Ю. В. Андропова…

Фотоапарати

Отже, каталог, хоч і бідненький, але був, і з ним можна було планувати фотографування пам’яток. Я озброївся фотоапаратом ФЕД-3… (ах, ви не знаєте, що таке ФЕД! Це Фелікс Едмундович Дзержинський, перший із головних чекістів СРСР). Ці апарати вироблялись у («колонії») імені тов. Ф. Е. Дзержинського, звідси і назва виробу і його якість. Далі запасся плівкою «Фото-32» і поїхав до Острога.

Чому до Острога? – Тому, що книга Г. Н. Логвина «По Україні» мала суперобкладинку, а на ній було дуже ефектне фото Круглої башти Острозького замку. Побувавши в Острозі, я переконався, що така башта там справді є, отже, каталог працює.

Методика полягала у фотографуванні кожної пам’ятки з усіх доступних точок знімання, також деталей. Фотографувати інтер’єри я не збирався – для цього була потрібна високочутлива плівка «Фото-250» і окремий фотоапарат (перезаряджати наполовину відзняту плівку було неможливо), також потрібно освітлення, хоча би найпростіша імпульсна лампа (така лампа в опер-чекістській конструкції важила кілограми два), і штатив. І все це треба було тягати на собі. Словом, ані лампи, ані штатива я не мав.

Далі в 1978 році якийсь добрий чоловік приробив ноги моєму ФЕД-3 і він (чоловік і фотоапарат) утік від мене в невідомому напрямку. Я сказав: «Аби він тільки те й мав, що поцупив у мене». Отже, якщо ви побачите десь чоловіка, який сидить під церквою і жебракує – знайте, що то він (чоловік, не фотоапарат).

Після цього я подумав, що непогано було би придбати дзеркальний фотоапарат (апарати сімейства ФЕД були оснащені далекомірами, якими я не користувався і не вмію сказати, наскільки вони показували віддаль, а не щось інше. Для знімання пам’яток досить було викрутити об’єктив на нескінченість). Вибирати було легко – єдиний малоформатний дзеркальний фотоапарат в СРСР звався «Зеніт». Випускав його Красногорський завод (вибачайте, не знаю, іменем якого чекіста називалась ця тюрма), але куди він його випускав – було неясно. Однозначно – не у продаж, в магазинах «Зенітів» не було. Довелось купити апарат ФЕД-5 (без Дзержинського СРСР існувати не міг).

ФЕД мав і певну перевагу. Мало того, що його можна було купити, так до нього був випущений ширококутний об’єктив «Мир-1» (з фокусною віддаллю 35 мм замість стандартних 50 мм у стандартного «Индустар-61»). Це було корисно для моєї задачі – ширини кута мені постійно не вистачало.

Далі моя «мрія ідіота» здійснилась – я таки купив десь апарат «Зеніт-TTL». TTL – слово імпортне («through the lens»). Воно означає, що апарат обладнано фотоелектричним експонометром, чутливий елемент якого знаходився за об’єктивом, перед плівкою. Ідея була в тому, що так можна точніше визначити експозицію, ніж зовнішнім експонометром.

Ну, не знаю, може десь існували апарати, які реально вимірювали експозицію по такій схемі, але цей опер-чекістський «Зеніт» вимірював щось інше, тільки не експозицію. Наприклад, я виставив чутливість плівки 32 од. ГОСТ і викрутив витримку так, що стрілка експонометра стояла на нейтралі. І от я спробував переставити чутливість на 65 одиниць. Я сподівався, що витримку слід зменшити у два рази, чи не так? Ні, не так – говорив апарат. Тепер викрутити стрілку на нейтраль – не вистачало діапазону витримок. Окрім того, фотоелектричний експонометр потребує живлення. Ви тільки уявіть собі – воно було передбачене в конструкції! Якийсь маленький гальванічний елемент у формі плоского диску. Його теж треба було десь знайти. Словом, мороки було більше, ніж користі, і я цим TTL експонометром так і не користувався.

Далі я купив у свого приятеля телеоб’єктив «Pentacon» з фокусною віддаллю 200 мм. Цей об’єктив випускали в Німецькій демократичній республіці (НДР) для одноіменних фотоапаратів. Здавалось би, НДР як окупована совітами територія могла би продавати і ці апарати і ці об’єктиви в СРСР, але реально вони в СРСР не продавались. Ніколи їх не бачив. Отже, об’єктив треба було «діставати». Він підходив до «Зеніта» і був мені дуже корисним при знімкуванні пам’яток, хоча важив він чимало.

Тепер проблема була в тому, що ширококутний об’єктив був тільки для ФЕДа, а телеоб’єктив – тільки для «Зеніта». А хіба не можна було купити ширококутний об’єктив для «Зеніта»? – Ні, це зробило би життя радянських людей занадто легким і відволікало б їх від повсякденної боротьби з американським імперіалізмом. Так само не можна було купити телеоб’єктив для ФЕДа. Нині , що їх таки випускали – але хіба що в каналізацію. У продажу їх ніколи не бувало.

Далі я купив ще апарат «Зеніт-12сд». Він мав ті самі недоліки, що й «Зеніт-TTL», і до того ж у нього дуже швидко відвалилася спускова кнопка. А без неї нічого не працює, знімок зробити не можна. Пішов я у майстерню при заводі «Ремточмеханіка» (він знаходився у 4-поверховому будинку по вул. Василя Липківського, 1), а майстер мені каже: «Ніяк! Кнопка запресована у верхню кришку, треба міняти всю верхню кришку. А їх немає». Тут я ще раз згадав про мрію ідіота (уже без лапок). Скінчилося на тому, що майстер поставив кнопку від «Зеніта-TTL», і в такому вигляді цей витвір радянського технічного генія служив мені далі. Ну, на обриви шторок затворів чи на нерівномірний рух шторок уздовж кадру скаржитись взагалі не випадало. Які були чекісти – така була й якість, і надійність.

Уся ця Іродова морока продовжувалась до 2007 року, коли я нарешті наважився купити нормальний цифровий фотоапарат FujiFilm. Він мав усе, що мали усі названі вище відпадки радянської цивілізації, і багато такого, про що й мріяти не можна було. Перш за все – об’єктив зі змінною фокусною віддаллю (в еквіваленті 35-мм плівки це 28 – 280 мм). Він мав експонометр TTL, і експонометр цей працював так добре, що про вимірювання експозиції можна було просто забути – фотоапарат робив це сам. Автоматичне наведення різкості (за всі 15 років жодного разу не наводив її вручну!). Вбудована імпульсна лампа, яка спалахує автоматично, коли є потреба. Маса вбудованих експозиційних програм, з яких мені придалися лише декілька. Працює від стандартних елементів живлення розміру АА (акумуляторів або гальванічних елементів; не кожен навіть сучасний пристрій підтримує оце або). Нарешті карта пам’яті на 2 Гб, на якій може уміститись 38 стандартних плівок по 36 кадрів. Словом, все, що потрібно звичайній людині (не фотографу-професіоналу) для того, щоб зосередитись на предметі фотографування і не вступати у боротьбу з технічними деталями.

Ясно як божий день, що імперіалісти (в даному випадку японські) котяться у прірву – без такої автоматики вони і кроку зробити не зможуть.

Величезна ємність цифрового фотоапарату дозволила змінити тактику фотофіксації. Якщо перед тим фотографувались обрані пам’ятки (частково – з каталогу, частково – виявлені у мандрівках), то тепер можна було перейти до фронтального знімання. Таку назву я собі придумав для порядку, коли я йду по вулиці і фотографую всі будинки підряд, в усіх доступних ракурсах, і до того знімкую всі деталі декору, портали / двері, балкони (якщо бачу в них щось цікаве). Звичайно, таку систему можна застосувати переважно для міст (конкретно – Київ та Львів). Нерідко траплялось, що зафотографований таким порядком будинок, про який я нічого не знав, – виявлявся пам’ятковим.

Фотоматеріали

Але поки там дійшло до цифрової фотографії – треба було користуватись старим добре перевіреним бромо-срібним процесом. Для нього в СРСР випускались фотоплівки «Фото-32», «Фото-65», «Фото-130» та «Фото-250». Числа означали світлочутливість в одиницях ГОСТ. Теоретично вважалось, що плівка з дрібнішими кришталиками бромистого срібла дасть меншу зернистіть зображення, але зменшення розміру кришталиків зумовлювало зменшення світлочутливості. Я користувався всіма сортами плівок і ніякої різниці між «Фото-32» й «Фото-130» не побачив («Фото-250» – то зовсім окремий сорт, він виразно відрізнявся).

Далі відзняті плівки треба було проявляти. Світлочутливою речовиною згаданих плівок було бромисте срібло, і відзняті плівки треба було обробляти спеціальним розчином – проявником, який перетворював експоновані мікрокришталики бромистого срібла на клаптики аморфного металевого срібла (вони цілком чорні, добре поглинають світло). Далі залишок бромистого срібла (нерозчинного у воді) треба було вимити іншим спеціальним розчином – закріплювачем, який переводив бромисте срібло в іншу сіль, розчинну у воді.

Так утворювалась плівка з негативними зображеннями. Її треба було вставляти у фотозбільшувач і друкувати позитивні відбитки на фотопапері, які знову треба було проявляти і закріплювати. Тільки й усього бромо-срібного процесу.

Існували в той час також кольорові (по-російські «обратимые / обращаемые плёнки», а як по-українськи – просто не знаю). Продавались радянські плівки марки «ЦО-32» (Цветная обратимая) та плівки виробництва НДР Orwochrom (чутливістю 16 та 19 градусів DIN, приблизно 22 та 45 одиниць ГОСТ). Перевага була в тому, що зображення виходило кольоровим і позитивним.

Але й недоліків було багато. Першим був дуже складний процес обробки, який складався чи не з 8 етапів проти двох для чорно-білої плівки. Другим недоліком було те, що плівка «ЦО-32» мала тільки один колір – жовтий, на тлі якого інші кольори проглядались дуже слабо (ось, наприклад, ).

Плівка Orwochrom була незрівняно краща, хоча й коштувала дорожче. Сфотографована на ній радянська дійсність виглядала навіть кращою, ніж в натурі (ось, наприклад, ). Але пізніше виявилось, що її шар червоного кольору має властивість старіти й вицвітати. Причини я не знаю, та й виправити все одно було не можна.

Якість радянських плівок невпинно погіршувалась, і те, що я з бідою нафотографував у 1997 р., просто доводило до розпачу.

На щастя, в той час почали продаватись кольорові негативні плівки Kodak. Разом з ними в Україну приїхали автоматичні проявочні машини і автоматичний кольоровий фотодрук. І обробкою плівок і друкуванням контрольних відбитків тепер можна було не журитись – ателье фотопослуг робили це швидко і якісно. Тому в 2000 – 2002 роках я користувався такими плівками.

Після цього, як я уже згадував, доба бромо-срібного процесу закінчилась і почалась доба цифрового фото.

Оцифрування

Доба цифрового фото радикально полегшила як сам процес знімання, так і подальшої обробки зображень, їх опис, сортування і – найважливіше! – використання. Все це добре, але як бути із нагромадженим архівом малоформатних негативів і слайдів?

Робота з оцифрування розпочалась в 1998 році. Сканування негативів велось одночасно у двох напрямках: 1. сканувались нові надходження до архіву; 2. виконувалось ретроспективне сканування вже нагромадженого матеріалу.

Спочатку використовувався планшетний сканер Hewlett-Packard 6100 зі слайд-модулем. Максимальна роздільна здатність його була 600 dpi, і якість була незадовільна.

Робота була продовжена за допомогою спеціалізованого слайдового сканера Acer ScanWit 2700. Він забезпечував роздільну здатність 2400 dpi, так що стандартний малоформатний кадр 24×36 мм давав зображення на 11 Мпікс. Це було цілком задовільно, і я почав перескановувати свою колекцію заново. Цей сканер зіпсувався на 363-й день роботи (гарантія на нього була 1 рік). 364-й і 365-й дні були вихідні, а на 366-й день з’ясувалось, що в Києві взагалі нема сервісного центру Acer і, таким чином, що гарантія є, що її нема – все одно (не гонялся бы ты, поп, за дешевизною…).

Але за цей час було підготовано понад 15000 кадрів.

Наступним був слайдовий сканер Nikon CoolScan IVEd. Цей апарат витримав до кінця колекції, яка становила понад 55 000 кадрів. Ця колекція була підготована в 2006 році. Цей сканер мав об’єктив із 14 (чотирнадцяти) лінз. Якщо порівняти із 4 (чотирма) лінзами об’єктива «Індустар-61» для фотоапарата ФЕД – не так-то й мало. (Я ж уже казав, що японські імперіалісти стрімко скочуються у прірву. Ну куди, хочу запитати, їм розвиватись після 14 лінз?)

Додаткова обробка

Процедура була однакова як для сканів негатеки / слайдотеки, так і для нових цифрових фото.

Вона полягала у кадруванні зображення (найчастіше – через перекошений горизонт, який у мене трапляється досить часто). Далі – ретуш технічних дефектів. Їх майже не було на цифрових фото, але на сканах їх було доволі. В основному це були подряпини, які подекуди тягнулись через весь кадр, і подекуди дрібний пил. Тепер, у 2025 році, кажуть, їх можна видаляти за допомогою штучного інтелекту, але тоді доводилось користуватись своїм природним.

Далі майже всі зображення потребували автоматичного вирівнювання яскравості. Яскравість кодується одним байтом, тобто приймає значення від 0 – чисто чорний колір до 255 – чисто білий. Переважно гама яскравостей починалась і закінчувалась, не доходячи до цих граничних значень. Автоматичне вирівнювання розтягувало цю гаму до границь і поліпшувало вигляд, нерідко – досить істотно.

Далі окрім кадрів із повною роздільною здатністю виготовлялись зменшені копії, скорочені до максимального виміру 800 пікселів. Типово менший вимір при цьому мав 600 пікселів. Після цього я часто робив невелике підвищення різкості цих зменшених кадрів, котре теж поліпшувало зображення.

Окрема робота була з панорамами. У програмах редагування зображень була можливість компонувати панорами, але вона не завжди давала добрі результати, і я переважно склеював панорами вручну. Тепер, кажуть, штучний інтелект і це робить дуже гладко, але я не мав нагоди це перевірити й використати.

Далі я дещо чув про програми для фотограмметрії, котрі можуть побудувати план / креслення фасадів / тривимірну цифрову модель сфотографованого об’єкту. Я таких програм не мав і ніколи ними не користувався, хіба що хтось захоче скористатись з моєї фотофіксації.

Опис

Тепер можна було співставляти чорнові щоденники фотографувань із цифровими фотографіями. Назви файлів були числами і тільки числами. Описові дані (пригадуєте анкету, з якої все почалося?) – коли, де, що, з якого боку сфотографовано – записувались в окремі текстові файли.

Цей опис окремого кадру виглядав десь так:

929-38. 18.08.2000 р. Прилуки. Церква св. Миколи. Вигляд з позиції С2.

А що має означати оце С2? Це позначення положення чогось (в даному випадку – точки знімання) відносно храму (зрідка – відносно скульптурного монументу):

Ідея полягала в тому, що в храмі головне – вівтар, отже позицію на осі симетрії проти вівтаря позначаємо С1, і далі рухаємось за стрілкою годинника: асиметрична позиція 2 (А2) – симетрична позиція 2 (С2) і т. д.

І от замість того щоб говорити «дзвіниця розташована на південь від церкви, орієнтованої вівтарем на північний захід» – можна сказати «дзвіниця в позиції А3».

Далі з цих зображень і мінімальних текстових даних було скомпоновано цифровий каталог «Архітектура України у фотографіях Миколи Жарких», завершений у 2006 році. Технічно це була база даних програми «Мислене древо» для Win32, остання версія якої (2.5) була закінчена у 2004 р. Цю програму так само написав я (Pascal / Delphi, пригадуєте?). Перевагою її була можливість запуску з компакт-диску. Програма сама по собі займала тільки 3 Мб, а от каталог фотографій – 2.3 Гб. Тому все це хазяйство записувалось на DVD-R диск і в такому вигляді поширювалось. Ну, хто встиг у свій час (десь до 2013 року) таким диском запастись – має тепер щастя.

Паралельно із описом власної колекції я наповнював базу даних «Прадідівська слава» – ідея була охопити всі пам’ятки України та українські пам’ятки за її межами. Технічно це також була база даних «Мисленого древа», і вона так само деякий час поширювалась на компакт-дисках. Паки кажу – хто мав щастя, запасся ще й таким продуктом.

В 2021 р. вся моя колекція негативів, слайдів і цифрових фото була передана до Центрального державного архіву кіно-, фото- і фонодокументів (нині він зветься ). Були передані й файли коротких описів відзнятого. Тепер у мене залишився тільки цифровий образ моєї колекції, а негативи і слайди зберігаються в архіві. Іншаллах, колись там дійдуть до їх розбору і що визнають цінним і вартим постійного зберігання – буде включено в основну колекцію.

Мережева публікація

А що ж робити тим, хто не мав щастя і не устиг придбати згадані компакт-диски? І як бути з постійним поповненням бази даних новими й новими матеріалами?

Для цього я запустив у 2011 році веб-сайт «», який увібрав у себе все, що було на однойменному компакт-диску, і всю мою колекцію фотографій пам’яток. Тепер все це можна безкоштовно подивитись на сайті, який щодня поповнюється новими матеріалами.

Хід накопичення матеріалів відбито на наступній діаграмі:

Ці діаграми багато про що мені нагадують. На них видно піднесення інтенсивності знімкування у 1977 р. – після осмислення досвіду 1976 року і формулювання наведеного вище плану. Видно підготовку дисертації в 1981 – 1982 рр. (я її захистив у 1983 році). Видно спад внаслідок Чорнобильської катастрофи в 1986 р. Видно розчарування у низькій якості фотоплівок у 1998 – 1999 роках. Видно неве піднесення після купівлі цифрового фотоапарата в 2007 р. Видно спад через початок російської агресії (і викликані нею проблеми з моїм здоров’ям) – від 2014 року. І війна і проблеми зі здоров’ям триватимуть до самого мого кінця, так що можна вважати, що формування фотографічної колекції завершено.

Всього за 52 роки (1974 – 2025) нагромаджено, як видно з діаграм, 70 066 файлів зображень, а моя колекція на сайті «Прадідівська слава» містить 72 173 файли (на діаграмах не враховані слайди 1970-80-х років). Отже, є на що подивитись.

Тепер я хочу подати описи зафотографованих пам’яток. Природно, що таку кількість матеріалу не можна описати за один день. І навіть за два дні – теж не можна. Отже, треба встановити якусь послідовність опису, і рухатись – скільки вистачить сил (і електроенергії, яку через гаспидських москалів постійно відключають). Як приклад того, що я збираюсь зробити – вкажу свою статтю «», опубліковану у збірнику статей «» (Львів-Київ : 1998 р.). Там уміщено 20 нарисів про пам’ятки, які я бачив. Ці нариси я перегляну і мабуть використаю.

Отже, спочатку я хочу описати 10 сезонів експедиції по Дністру (1988 – 1997 рр.), далі збираюсь перейти до наших приватних експедицій 1998 – 2000 рр. Наша експедиція складалась із мене і моєї дружини Наталі Юріївни Мірюти, моєї золотої Наталі, котра незмінно допомагала мені в усіх моїх справах. Експедиція наша рухалась на складаних велосипедах.

Далі планую зайнятись тими пам’ятками, які не охоплені названими експедиціями. В окремих місцях я бував більше одного разу, в таких випадках я буду намагатись зосередити дані з усіх відвідин якоїсь пам’ятки в одному місці.

Порядок опису буде хронологічним – за трасами експедицій. Для полегшення пошуку буде додано абетковий покажчик поселень та географічний покажчик (ті самі поселення за адміністративним підпорядкуваням, область / район).

– Вы полагаете – всё это будет носиться?

– Я полагаю, что всё это следует шить.

У Києві, 5 – 20 листопада 2025 р. (це 1351 – 1366 дні нашої праведної війни проти Гнило-Солом’яної Орди).