Галич
Микола Жарких
Замок
Після загибелі давньоруського Галича (Крилоса) в 1241 р. назва його не забулася, а була прикладена до нового міста, заснованого поляками над місцем впадіння Лукви у Дністер, у 5 км на північ від городища у Крилосі. Формально поляки опанували колишнє Галицьке князівство в 1349 році, але ще довгий час їх влада тут була хистка. Тільки в 1435 році (уже після смерті короля Ягайла) польський уряд ухвалив втягнути землі колишнього Галицького князівства до складу Польщі (до того ці землі вважались особистим володінням короля). Було утворене Руське воєводство з центром у Львові, поділене на 5 земель: Саноцьку, Перемиську, Львівську, Холмську і Галицьку. В усіх центрах земель було утворено адміністрацію за польським зразком, зокрема, земські (цивільні) та гродські (кримінальні) суди. В цих судах велись протокольні записи, і от від 1435 року маємо записи суду в Галичі [Akta grodzkie i ziemskie. – Lw.: 1887, t. 12].
Суди за польським же звичаєм діяли в замках, і я думаю, Галич тут не був винятком. Отже, принаймні від 1435 року, а може, навіть з трохи ранішого часу, з початку 15 ст. можна обережно говорити про замок у Галичі. Він займав трикутний майданчик на високій горі, яка із західного боку має крутий схил в долину Лукви, в північного сходу – схил в долину Дністра, а з півдня відрізаний від решти плато глибоким ровом, який і нині справляє велике враження.
Площа цього трикутника – близько 1 га (ясно, що відбудувати й далі захищати 20 га городища у Крилосі полякам було не під силу). Пишуть, що колись-то замок мав ще один двір (мабуть на південь), п’ять башт і три брами. Де все це було – при поверховому огляді сказати не можна, ясно тільки, що з брама була не з південного боку, з якого можна було повести атаку. Думаю, в’їзд був десь на східному боці, а дорога до нього огинала укріплення з півдня.
Більше того – пишуть, що укріплення були дерев’яними ще у 2 пол. 16 ст., і виходить, збережені мурування були виконані пізніше, десь в 1 пол. 17 ст. Трохи дивно, чому в цей час загального поширення бастіонових укріплень їх не спорудили в Галичі. Знову-таки неясно, коли замок втратив своє оборонне значення й занепав.
Нині територія замку і схилів густо поросла деревами, і це ускладнює спостереження. Звичайно, цих дерев не було й не могло бути в той час, коли замок був центром оборони (навіщо допомагати ворогам непомітно підбиратись?). Цих дерев не видно ще на гравюрі, опублікованій у 1847 р. Гравюра показує замок з південного заходу: ліворуч стоїть поруйнована башта над схилом, від неї у правий бік йдуть дві стіни: передня, нижча, примикає до башти; за нею піднімається друга, вища стіна (неначе палацу на території замку). В цій стіні – поруйнований отвір із заокруглим верхом, мабуть вхідний портал. Далі праворуч передня стіна підвищується, і в ній видно п’ять прямокутних отворів – вікон чи бійниць. На південь від лінії оборони нарисовано цвинтар з численними хрестами (ця територія, виходить, уже давно не була заселена).
В цілому гравюра виконана в романтичній манері, горби й яри перед замком надзвичайно перебільшені у висоті / глибині. Думаю навіть, що рисувальник примусово «знизив» передні стіну, аби показати на одному рисунку й те, що знаходилось за цим муром, а не було видно з обраної ним точки зору. Від того внутрішнього муру нині не лишилось ані сліду.
Найкраще збереглася двоповерхова п’ятикутна башта на південно-західному розі замку. Її східна стіна була повністю зруйнована і навіть завалу від неї не лишилось, все порозтягали на будівельний матеріал. Північна її стіна має у першому ярусі отвір-бійницю в глибокій ніші з розтрубом. Бійниця досить велика, прямокутна, можливо для гармати (але можливо – була розтесана під час пристосування башти для інших, не оборонних потреб). Таку саму бійниці можна бачити і в північно-західному пряслі, зверненому в бік схилу. Другий ярус має великі вікна, зроблені мабуть під час ремонту / відбудови замку.
Західна стіна також має в нижньому ярусі глибоку нішу, отвір її сильно поруйнований і має неправильну форму, можна хіба що припускати, що він був прямокутним. У верхньому ярусі так само є вікно. Слідів склепінь не видно, мабуть як міжповерхове перекриття, так і дах були на дерев’яних балках (як воно й має бути в оборонній споруді). Південна частина башти була повністю зруйнована.
Чільний південний мур зберігся фрагментарно. На схід від башти уцілів фрагмент із трьома бійницями, на його східному кінці видно, що мур начебто мав два шари – товщий внутрішній і тоншу прикладку з півдня. Далі на схід від цього фрагменту залишки стіни збереглись на значно меншу висоту і сильно заросли бур’яном і кущами.
З північного боку до згаданого фрагменту муру в 1988 році примикала дощата естрада зі східцями – мабуть призначена для розміщення хористів для концертів під відкритим небом. Не пригадую, чи вона ще була під час мого візиту в 1990 році.
Отак виглядав замок наприкінці панування совітів. Безглузда й нещадна українська «реставрація» знищила його рештки і збудувала на місці багатостраждальних руїн біленьку гарненьку башточку на чотири яруси бійниць, перекриту гонтовим дахом, і так само біленький (і гарненький!) мур на 5 бійниць, який примикає до башти з півдня. Цей мур має дах – так само гонтовий – який перекриває дерев’яний бойовий хід. Все це таке біленьке й таке гарненьке, що хоч у кіно знімай.
Коли був збудований оцей оперетковий діснейленд – наука не знає, найраніше його фото у Вікіпедії датоване 2010 роком.
Місто
Галич – дуже маленьке місто. Від замкової гори на захід він має 1 – 2 квартали із 2 – 3 вулицями уздовж Лукви, а на північ від гори – рівно два квартали і дві вулиці уздовж Дністра. В давнину він мав «магдебурзьке право», згідно з яким міщани окрім податків на короля, на воєводу, на каштеляна і на старосту мали сплачувати ще податки на користь війта з його лавниками та бургомістра з його райцями. Економічного чи торговельного значення Галич не мав ніколи, а заснування у якихось 20 км нового міста Станіславова (Івано-Франківська) остаточно знищили перспективу розвитку Галича. Єдиним містотворним фактором була місцева адміністрація, котра виправдовувала титул «міста» аж до 2020 року, коли його здеградовано з районного центру на центр територіальної громади.
Менше з тим, згідно із «магдебурзьким правом» місто було зобов’язане мати ринкову площу, на якій мусили бути ратуша, костел; далі місто повинно було мати хоч якийсь кляштор і – ad libitum – православну церкву. І цей набір – замок + ратуша + костел + кляштор + церква – часто буде зустрічатись нам у подальших мандрах.
Але Галич і тут пішов своїм шляхом. Ринкова площа в ньому є, але на ній немає ані ратуші, ані костелу. Й. Пеленський у своїй книзі 1914 р. умістив фото площі, на якому ліворуч видно двоповерховий будинок (згідно його пояснення – це давній кляштор св. хреста, в якому на початку 20 ст. містились магістрат і школа), праворуч – костел Вознесіння діви Марії. Костелу я під час своїх відвідин не побачив, коли його знесено – наука не знає. На будинок я не звернув уваги, бо не знав нічого про нього. Не вмію сказати, чи він ще стояв, чи ні. Роздивляючись сучасну панораму Google приблизно з того ж місця, з якого зроблене фото, бачу на площі тільки нову забудову.
Церква Різдва Христового
На ринкову площу виходить своїм західним фасадом церква Різдва Христового. Перша письмова згадка про неї належить до 1550 року, але який вигляд тоді мала церква, чи була вона уже на той час мурованою – невідомо. Дещо більше подає візитація 1757 р.: церква не мала склепінь, лише дах на балках, покритий гонтами.
Давня церква двічи ставала жертвою вандалізаторів. Два століття тому, в 1825 році, було зрубано чотири контрфорси (по два з північного й південного боків; що можна було ними підпирати у церкві, яка не мала склепінь – мені не зрозуміло); також влаштовано хори. Далі на початку 20 ст. (1904 – 1906 рр.) церква пережила пряме влучання «реставратора» Льва Левинського, який збудував на давніх фундаментах однокупольну церкву, яка дійшла до наших днів. Для сучасних вандалізаторів не залишилось роботи – від давньої церкви збереглися фундаменти та хіба нижні частини стін.
Отже, церква має три нави і три апсиди. Вівтарем вона орієнтована на схід, із західного боку має притвор такої самої висоти, як і бічні нави, так що здається, що церква з трьох боків оточена закритою галереєю. Середня нава більше ніж удвічі вища за бічні.
Північна нава має два входи: один веде у вівтарну частину, другий – у притвор. Входи не мають ніяких прикрас. На осі купола стіна нави має трикутний щипець з вікном з півциркульним завершенням. Вікно так само не має прикрас. Нава покрита односхилим гонтовим дахом.
Північний фасад середньої нави, який підноситься над дахом північної нави, має одне вікно в бабинці – в глибокій ніші, без прикрас. Нава покрита чотирисхилим гонтовим дахом, з нього виступає низенький квадратний постамент круглого барабану, покритого півсферичний куполом із металевою покрівлею. Барабан має вісім високих вікон із півциркульним завершенням, завершений він карнизом із восьми арок над вікнами.
Зі сходу до церкви майже впритул прилягав паркан сусідньої території, тому фотографувати зі сходу було неможливо. На своїх фото я бачу три великих вікна на осі та по боках центральної апсиди і по одному маленькому віконцю в бічних апсидах, кожне в глибокій амбразурі.
Той самий паркан заважав і фотографувати з півдня. В цілому південний фасад був подібний до північного.
Західний фасад церкви має нетипове вирішення. У західній стіні притвору зовсім немає входу (двері в нього ведуть з півночі та півдня). В центрі західної стіни бабинця, яка підноситься над дахом притвору, зроблено високе вікно з півциркульним завершенням, подібне до вікна на північному фасаді.
Церква, позбавлена завдяки Льву Левинському зовнішнього декору (окрім аркатури барабану), справляє враження суворої стриманості, притаманній (на думку реставратора) глибокій давнині.
Маленька дерев’яна двоярусна дзвіниця поставлена на північний схід від церкви (в позиції А2). Вона має вхід із західного боку, залізні дахи. Перший ярус ошальовано вертикальними дошками, другий – на стовпах, повністю відкритий.
Пам’ятник жертвам Талергофа
На поздовжній осі церкви перед її західним фасадом поставлено пам’ятник жертвам Талергофа у вигляді квадратного в плані ступінчастого обеліска з масивним восьмикінцевим (тобто православним) хрестом наверху. На чільному західному боці внизу вміщено таблицю з іменами загиблих, над нею – таблицю з пам’ятним написом, ще вище – терновий вінець.
Оскільки я більше ніде не зустрічав таких пам’ятників – вважаю слушним зупинитись перед ним і розповісти трохи докладніше.
На моїх фото написи не можна прочитати, але добрі люди зробили фото написів у високій якості. Отже, напис на пам’ятній плиті (зберігаю орфографію, бо тут вона має значення, як і старослов’янський шрифт):
Всѣмъ Русскимъ людѧмъ Галича во времѧ великой войны под австро-угорскимъ игомъ в Талергофе и другихъ тюрьмахъ за русское имѧ вѣру и народность страдавшимъ и животъ свой положившимъ и первому изъ нихъ о. Николаю Винницкому, доброму пастырю, великому гражданину, неустанному борцу, мученику, доблестному сыну Руси и еѧ защитнику въ вѣчную памѧть Руси на славу памѧтникъ сей воздвигнутъ гражданами г. Галича въ л[ето] б[ожие] 1929
Далі напис з іменами:
Вѣчная память мученикамъ талергофскаго заточенія Льву И. Павловскому, Афанасію П. Павловскому, Ильѣ П. Павловському, Ивану К. Яновичу, Гаврилу С. Борысевичу, Ивану М. Юськевичу, Иосифу И. Урсулу, Ивану А. Сьонкало, Михаилу Ф. Данилевичу, Даніилу В. Зелинскому, Ивану А. Чемринскому, Ивану М. Заседволку, Владимиру Г. Пашинскому, Ивану В. Васильковскому, Николаю П. Сегину, Михаилу Я. Павлусевичу, Михаилу Д. Сегину, Ивану С. Зелинскому, Иоаннѣ Ф. Григоровичъ
Отже, москвофіли. Колись дуже впливова, а нині повністю забута група галицького суспільства. В 2 пол. 19 ст. мало хто з галицьких греко-католиків думав, що вони – українці, а більшість думали, що вони «русские», ті самі москалі, тільки злегка зіпсовані польським / єзуїтським / католицьким / європейським впливом. Греко-католицьке духовенство усе поспіль було москвофільським, першим не-москвофілом був митрополит А. Шептицький (якого галичани заради особливого пієтету звуть не по-українськи – Андрій, а по-московськи – Андрей). Але й він не міг нічого поробити з масою попів і терпів москвофілів, аби не залишитись самому без пастви.
Москвофіли отримували гроші від петербурзького (не московського!) уряду через російське посольство у Відні і все мріяли: от завоює нас Росія – тоді заживемо! Але з початком війни проти Росії в 1914 році віденський уряд розпочав масштабну операцію з арештування й ув’язнення москвофілів. Для них спеціально обладнали концентраційний табір у Талергофі, де багато в’язнів загинуло.
І от ми бачимо, що з одного тільки Галича (ну, можливо, з околицями) і тільки загинуло 20 чоловік, названих поіменно (в тому числі одна жінка). Чи були хоча б у цей час в Галичі якісь українці – пам’ятник не згадує.
А тепер ми не можемо пригадати – хто були Богдан Дідицький, Іван Наумович, Ольга Грабар, Юліан Яворський, Дмитро Вергун. Тепер замість них маємо «ждунів», «ватників» та «зетників». Прогрес!
В незалежній Україні
В незалежній Україні багато чого в Галичі змінилося. По-перше, паркан на південь від церкви розібрали і розширили площу перед церквою. Це безумовно добре – тепер церкву можна розглядати і з південного боку також (ні, паркан зі східного боку все стоїть).
2, зрізали ліс, який був виріс довкола церкви – це теж однозначно добре.
3, по центру західної стіни притвору прорубали двері.
4. Але ж на цій осі стояв пам’ятник москвофілам? Ні, його не знесли – навіть у 2014 році він ще стояв на місці. Його пересунули ліворуч – так, неначе завжди там був.
5. Дерев’яну дзвіницю, яка ще стояла в 2014 р., знесли, і побудували нову чотириярусну дзвіницю в позиції А3. Із позолоченим куполом. Як на мене, вона завелика як для такої церкви, і тепер домінує на ринковій площі, відібравши цю роль у церкви.
6. Церкву і дзвіницю пофарбували у світло-помаранчевий колір, який, на мій хлопський розсуд, краще пасував би до дитячого садочка чи школи. Попереднє світло-сіре фарбування більше відповідало стриманій архітектурі церкви. Ну, мабуть, яка фарба залишалась – ту й пустили в хід.
7. На поперечній осі церкви, в позиції С2, збудовано пам’ятник митрополиту А. Шептицькому. Митрополит у повному парадному облаченні сидить на троні, прикрашеному рельєфами грифонів (крилатих пантер-птахів) у маєстатичній позі, має нагрудний 12-раменний хрест й у правиці тримає ще один чотирираменний хрест. Ще один хрестик увінчує його митру, як і має бути. Не знаю, з чого зроблено скульптуру, але пофарбована вона у більш насичений помаранчевий колір.
8. Між дзвіницею і церквою установлено макет церков стародавнього Галича. Він не є макетом цілого міста, що було на горі в Крилосі, а тільки храмів, змакетованих згідно уявлень дослідників.
Попри деякі недоліки, можна погодитись, що зміни пішли на користь і збагатили образ церкви Різдва Христова.
А ще до абсурдного «ювілею» «1100-річчя Галича», яке відзначали – невідомо з якого дива – у 1998 році, на ринковій площі встановили пам’ятник князю Данилу Галицькому. Ні, брешу! Не князю, але королю. Данило княжив у Галичі ледве кілька місяців: то він когось із Галича виганяв, то його хтось із Галича вижене. Ці захоплюючі пригоди цілу книгу заповнили (Галицько-Волинський літопис). Слід думати, що хан Батий в 1246 році заборонив Данилу претендувати на Галич, і з того часу місто Галич зникає з літопису – так, неначе ніколи й не існувало. Данило на час своєї ефемерної коронації (1253 р.) будував собі нову столицю в Холмі.
Отже, поки Данило бував у давньому Галичі (Крилосі) – він не титулувався королем, а відколи почав зватись королем – він уже не бував у Галичі. Але в нас немає іншого виходу: якщо не Данило, то Галич взагалі залишиться без героїв, і якщо встановити пам’ятник на городищі в Крилосі – його мало хто побачить.
Данило сидить на коні (який спокійно стоїть, понуривши голову), праву руку з оголеним мечем опустив додолу, лівою тримає повіддя коня. В одязі його привертають увагу рукави, від плечей до ліктів укриті бляшками (чи це кольчуга така?), на плечі накинуто плащ, застібнутий біля шиї круглою фібулою. На голові в нього немає шапки (ознаки князівської влади) ніже корони (ознаки королівського рангу). Але якщо не заглиблюватись у такі деталі (піпл у нас все схаває) – пам’ятник цілком гарний, маєстатичний, добре співмірний розміру площі.
Через брак власних українських героїв місцеві люди вирішили встановити пам’ятник Агенору Голуховському (1812 – 1875). Він був намісником австрійського імператора Франца-Йосифа Першого (і одночасно – Останнього) в Галичині і навіть двічі приїздив до Галича (1857, 1858 рр.). Місцеві поляки в пориві начальстволюбія оголосили його почесним громадянином Галича (27.11.1866 р.). І ще 41 місто оголосило його почесним громадянином – словом, він займав місце пізнішого тов. Леніна. А тепер без Вікіпедії ніхто й не скаже – що це за один.
Думаю – навіть за відсутності власних героїв будувати пам’ятники окупантам не слід.
Наступний пам’ятник такого ж розбору встановлено на згадку про судноплавство на Дністрі. Коли я в червні 1988 р. вперше був у Галичі, вода в Дністрі стояла відносно високо (не повінь, але вище норми) – і все ж таки навряд чи глибина десь перевищувала два метри. І з того часу він хіба ще більше обмілів. Але напис на пам’ятнику стверджує, що від 1863 року по Дністру ходили пароплави, останній був побудований в 1932 році. Поляки з німцями думали, що стараються задля себе, а виявилось – задля майбутнього каменю із написом.
Отже, бачимо, як стара старовина у Галичі та його околицях досить швидко і цілеспрямовано заміняється новою старовиною – кращою та ефектнішою. І все ж це не привід зневажати те, що хоч в якомусь вигляді залишилось. Хто має час і можливість по дорозі зі Львова до Івано-Франківська зупинитись на кілька годин у Галичі – тому можу порадити подивитись на пам’ятки самого Галича, побувати в Шевченковому заради його справді унікальних романських порталів, відвідати городище в Крилосі. Це – наша драматична й суперечлива історія.
В Києві, 28 лютого – 4 березня 2026 р. (на початку 13-го року нашої одвічної війни проти московської лапотної орди).