Крилос

Микола Жарких

Я фотографував тут у 1988 та 1990 роках і описую сумарні враження від цих візитів. Також я скористався серією фотографій, зроблених моїм приятелем Іваном Парнікозою 28 липня 2025 року. Висловлюю йому при цій нагоді свою щиру вдячність.

Перша письмова згадка про Галич належить до 1140 чи 1141 року, коли князь Володимирко Володаревич переніс свою столицю із Перемишля на схід, до Галича. Далі цілих сто років (аж до татарської руїни 1241 р.) Галич був центром влади і запеклої боротьби за цю владу.

І було за що боротись! На картосхемі позначено 14 храмів давнього Галича, відомих в археологічних рештках, і ще 26 місць, де можна сподіватись таких залишків [Лукомський Ю.В. Архітектурна спадщина давнього Галича. – Галич: 1991 р.]. Вони розкинулись на території 9 × 10 км – оце був розмір давньої міської агломерації. Звичайно, ця територія ніколи не була забудована чи бодай господарськи освоєна цілком, але вся вона звалась «Галичем».

В 1241 році татари Батия зруйнували Галич. Бажаючих захищати його не знайшлося. Руські князі, оті Данили Галицькі, ховались від татар у Польщі та / або в Угорщині. Загибель Галича не відбилась у жодних записах, і давня столиця ніколи не була відбудована.

Навіть місце столиці було забуте, так що львівський історик Ісидор Шараневич у 1880 році надрукував спеціальну статтю під характерною назвою «На котрім місці нинішнього Галича і його околиць стояв староруський княжий город Галич?» [Діло (Льв.), 1880 р.; до речі, на моєму сайті «Знання про Україну» є перелік праць Шараневича, сред яких немало присвячено Галичу].

І все ж таки сумніви не зникали й остаточно розвіялися тільки в 1937 році, коли Ярослав Пастернак відкрив у Крилосі залишки великого храму, слушно названого ним давнім Успенським собором [Пастернак Я. Галицька катедра в Крилосі. – Записки наукового товариства ім. Шевченка, 1937 р., т. 154. – 21 с.; там викладено історію попередніх студій і поглядів різних авторів на давній Галич].

Отже, городище давнього Галича – це типове для давньоруського часу мисове городище, яке має у плані форму трикутника, оберненого гострим кінцем на північ, а із південного боку, з боку плато, відрізаного оборонними валами та ровом. Довжина його в напрямку північ – південь – десь 650 м, ширина у найширшій (південній) частині – десь 530 м, площа – приблизно 20 га.

Кажуть, що поле на південь від валів городища обмежено з півдня ще іншими валами, що додає ще десь 23 га. Я тієї південної лінії валів не розшукував і не бачив; але можна сказати, що ця територія не була у давньоруський час забудована, там немає археологічних решток міста. Можливо, цей пояс укріплень був збудований «на виріст», у сподівання дальшого роквіту міста, який так і не наступив.

Зі сходу городище обмежене яром, який понижується на північ і впадає в Лукву; із заходу городище обмежено схилом долини Лукви, яка нині відступила далі на захід.

Основна лінія укріплень давнього Галича складається із двох валів, між якими міститься рів. Вони збереглися досить добре, задерновані, подекуди поросли деревами і нині не розкопуються, не руйнуються. Попри те, що вали розпливлися, а рів частково заплив грунтом, ці укріплення і зараз справляють велике враження. Але я не вмію сказати, навіщо було насипати два вали, між гребенями яких – ледве 30 метрів.

Вал прорізано двома проїздами, які добре розпливлися. Основний проїзд нині – західний, а східний лежить десь у 120 м на схід від нього. Вісь цього західного проїзду орієнтована точно на Успенський собор, і я не сумніваюсь, що в давнину саме тут була головна брама Галича. Мені здається, що робити другу браму поруч з основною сенсу не було; припускаю, що східний прохід крізь вали було прокопано пізніше, можливо через якийсь конфлікт за землю на городищі.

У 140 метрах на північ від місця давньої брами знаходяться фундаменти Успенського собору. Під час моїх відвідин вони були покриті шаром консервуючого мурування, котре добре читається. Решта території заросла травою (але не деревами!).

Великий собор, майже квадратний у плані, орієнтовано вівтарями на схід. Я. Пастернак визначив його розміри на 35.5 × 37.5 м і вважав його п’ятинавним. Оскільки крайні від півночі й півдня відділення не мають своїх апсид, сучасні дослідники думають про галерею, яка з трьох боків охоплювала храм [Бевз М., Бевз В., Лукомський Ю., Петрик В. Успенський собор давнього Галича: історія вивчення, проблеми збереження та консервації. – Пам’ятки України, 2001 р., № 4, с. 30 – 35].

На території храму встановлено пам’ятний знак – тут у 1187 році було поховано галицького князя Ярослав Осмомисл. Знак було встановлено в 1976 році, і він міг би собі стояти десятиліття, якщо не століття. Але наші сучасники вирішили внести «покращення» – викопали плиту із землі і поклали її плазом. Прогрес!

Як виглядав давньоруський собор? Наявних даних жодною мірою не вистачає для реконструкції його вигляду. Пропонують два варіанти – храм з одним верхом або храм з п’ятьма верхами. Для останнього варіанту виготовлено макет, встановлений на північній апсиді; ще один такий самий макет можна побачити і в Галичі.

Коли саме зруйнувався залишений без догляду собор – достеменно невідомо. Руїни, як то часто буває, служили кар’єром для видобування будівельного каменю, з якого близько 1500 р. збудовано існуючу церкву Успіння і каплицю св. Василя (остання в давнину була надбудована дерев’яним ярусом для дзвонів).

Ініціатором цих будівельних робіт був Марко Шумлянський, який помер у 1535 році і був похований у новій (на той час) церкві. Його надгробну плиту можна побачити в притворі церкви. Дата на плиті видна цілком добре, і з неї виміркувано орієнтовну дату існуючого храму.

Для нової церкви було обрано місце на захід від давніх руїн, тільки каплицю-дзвіницю поставлено з використанням залишків південної стіни давнього собору (дзвіницю можна побачити на фото Й. Пеленського, опублікованому в 1914 р.).

Нава церкви має план у формі квадрату. До нього із західного року приєднано прямокутний притвор, а зі східного – три апсиди, які мали нагадувати про три апсиди давнього собору.

На східному фасаді центральна апсида має велике вікно з півциркульним завершенням, під ним – кругла ніша (мабуть в ній був рельєф). По боках ніші – камені з написами, де легко читається дата АФПД (1584 р.). В місцях примикання бічних апсид центральна апсида має плоскі пілястри, увінчні різьбленими капітелями. Такі самі пілястри й капітелі є і на всіх інших фасадах. Над капітелями довкола всієї церкви проходить антаблемент у вигляді скромних тяг.

Південний фасад нави має три прясла і три вікна – таких самих як і в апсиді. Він поділений чотирма пілястрами. У середньому пряслі – портал з дверима прямокутної форми, увінчаний трикутним фронтоном. У тимпані фронтону – напис про реставрацію 1975 р. і рельєфний герб, подібний до герба північого порталу. Думаю, що герб так само зроблений у 1975 р. Південна стіна притвору має таке саме вікно і такі самі дві пілястри, що уже згадані.

Західний фасад притвору має таке саме вікно і дві наріжних пілястри. Справжньої окрасою фасаду і всієї церкви є портал з прямокутними дверима, які вміщені у прямокутній рамці, злегка заглибленій від площини фасаду. Портал фланкований пілястрами з іонічними капітелями. Завершення його – півциркульне, але арка спирається не прямо на пілястри, а на додаткові капітелі із рельєфами та голівками херувимів. Додаткова висота була потрібна, щоб умістити в тимпані рельєф «Успіння».

Померла Марія покладена на столі, про який нагадують дві фігурні ніжки. Її постать подана не в перспективі, а повернута до глядача. По боках Марії – два апостоли, над нею – Іісус з душею Марії у вигляді немовляти, обабіч нього – два ангели, над ним – ще одна голівка херувима. Усі постаті (окрім ангелів) мають круглі німби. Рельєф добре збережений і виконаний, я думаю, у Львові наприкінці 16 ст. (у 1584 р.?), коли у Львові уже були скульптурні майстерні.

Північний фасад загалом подібний до південного – ті самі вікна й ті самі пілястри. Північний портал так само має трикутний тимпан, в якому вміщено герб з ініціалами ІШЕЛГК, тобто «Іосиф Шумлянський єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський». По боках герба дати в круглих рамках: ліворуч «АΨВ» (1702), праворуч «1702». Це пам’ять про ремонт храму за І. Шумлянського. Цей портал зберігся краще, на пілястрах має скульптурні прикраси. У крайньому східному пряслі прорізано прямокутний дверний отвір у простій рамці без приклас.

Нава перекрита двосхилим залізним дахом із маленькою сигнатуркою над середніми пряслами фасадів.

В інтер’єрі збереглася цінна деталь – рельєф із драконом. Крилатий звір з довгим хвостом уміщений у заглибленому ковчезі. Він має чотири лапи – передня добре видна, задня ховається за хвостом і дуже довгу шию з непропорційно великою головою й величезною відкритою зубастою пащекою (мені здається, різьбяр ніколи не бачив драконів). Перед мордою звіра – рослина, яку дракон, здається, почав їсти. Вважається, що рельєф походить із давньоруського собору і служив там оберегом. Розмір його невеликий і він явно не призначався для фасадів, тільки десь для інтер’єру.

В 1988 році поруч із церквою стояла маленька дерев’яна дзвіниця. В 1990 році її вже не було – на північний захід від церкви побудували нову дерев’яну дзвіницю, до якої примикав дерев’яний паркан із брамою.

Каплиця св. Василя має в плані форму квадрата. На східному фасаді вона має маленьке кругле віконце, на південному та північному фасадах – відносно великі вікна з півциркульним завершенням, без жодних прикрас. На західному фасаді вона має дверний проріз із півциркульним завершенням, обрамлений пілястрами. Над цим порталом зроблено горизонтальну брову. Каплиця отинькована, на рогах зроблено зондажі, щоб показати характер давнього мурування.

На фото 1985 р. видно, що каплиця мала чотирисхилий залізний дах, але під час моїх відвідин він був уже замінений на гонтовий, вищий. В 1990 році перед каплицею з’явились дві скульптури.

Кажуть, що в інтер’єрі у східній стіні зроблено вівтарну нішу; але я всередині не бував, та й фото інтер’єру від інших відвідувачів не бачив.

На південь від церкви знаходяться палати митрополита – одноповерховий будинок із планом у формі хреста, перекритий залізним дахом. Цей будинок був обсаджений деревами, і його складно було сфотографувати.

На східному кінці городища (Золотому Тоці) знаходиться джерело, яке нині зветься «Княжою криницею». Мати власне джерело води було надзвичайно важливо на випадок облоги міста. Під час моїх відвідин джерело не мало ніякого опорядження, поруч лежало велике залізобетонна кільце, котрим мабуть збирались оцямрувати джерело, але ентузіазм скінчився раніше. Поруч лежала видовбана колода для напування худоби.

На західному кінці, на полі проти місця давньої брами, знаходиться давній курган княжих часів [Пастернак Я., с. 4]. Це – справжня загадка. Курган стоїть точно на осі давньої брами, але що було спочатку? Чи на полі був одинокий давній курган (у 12 ст. ніяких поховальних курганів уже не будували), чимось важливий для будівників міста, так що вони розмістили браму проти нього? Чи були збудовані укріплення і брама, а проти неї насипали курган? Останнє здається ймовірнішим, бо в кургані не було знайдено поховання. Тоді яку роль міг би відігравати цей курган?

В 1990 р. цей курган уже був опоряджений, на вершині встановлено хрест і дві стели. На верхню площадку вели залізобетонні сходи. Біля початку сходів умішено ще дві стели, доріжка до сходів вимощена. У такий спосіб давній курган перетворився на пам’ятник борцям за волю України (в інших селах можна бачити нові кургани-кенотафи, насипані задля такої пам’яті, а тут пристосовано давній).

При повороті з шосейної дороги Івано-Франківськ – Галич на бічну дорогу до села Крилос встановлено пам’ятний знак «Давній Галич». Це курган, у вершину якого вертикально вбито залізобетонний меч і встановлено залізобетонну стелу з рельєфами жителів давнього міста. Це доречне нагадування для тих, хто хотів би відвідати городище давнього Галича.

Ось таким я побачив Крилос в 1988, 1990 роках.

Не так-то багато часу з того часу минуло, – а не так-то багато із побаченого мною залишилось. Що ж нового показують фотографії І. Парнікози з 28 липня 2025 р.?

Вали і проїзд на місці брами залишились без змін, це добре. Також курган перед брамою додатково оточил огорожею, теж добре. Криницю на Золотому Току опоряджено, над нею збудовано ківорій на 6 стовпах, з’єднаних півциркульними арками, з опуклим дахом і хрестом на ньому. Словом, доречна стилізація давньоруської архітектурної форми.

Залишки давнього Успенського собору також уціліли, хоча були грандіозні наміри його відбудувати. Поки що встановили макет, про який я уже згадував.

Каплиця св. Василя тепер позбавлена тиньку і стали видно її нездале мурування. Ще на рогак покладено камені більш-менш правильної форми, з прямими кутами; решта ж стін викладена бутовим каменем. Таке мурування просто просить вкрити його тиньком! Верхня частина каплиці стягнута кільцем зі сталевих швелерів; мабуть так потрібно для статики будівлі. Зроблено новий гонтовий дах із навісом над північний вікном. Дах увінчано 10-раменним хрестом. На західному фасаді, праворуч від входу, встановлено меморіальну дошку Ярославу Пастернаку – цілком доречно. В цілому – каплиця зазнала значних змін.

Натомість церква Успіння «відреставрована» до повного невпізнання. «Реставратори» знайшли десь, що давніше церква мала чотири стовпи, три нави, муровані склепіння і купол. Ну й вирішили «реставрувати» її в оцьому гіпотетичному «первісному вигляді». Кажуть, що реставрація закінчується там, де починається гіпотеза? Ні, чи отут, в нашому селі Крилос, такого не чули. Верх вийшов непропорційно високим. Дах, ясна річ, повністю перероблено (сподіваюсь, він тепер мідяний, не залізний).

В інтер’єрі дракон, на щастя, уцілів; все інше «покращено» до ступеня банальної сільської церкви початку 21 ст.: чотири білих круглих стовпи несуть півциркульні склепіння і верх на парусах; вівтарна частина відділена одноярусним іконостасом. В консі центральної апсиди намальована богородиця «Знамення», на парусах, як звичайно, євангелісти. Словом, справжнє благоліпіє, хоч святих заноси. Ніякою мірою не можна здогадатись, що церква – 16 ст., коли у Львові не було не те що собору св. Юра, але й П’ятницької церкви, й церкви Успіння в середмісті.

Дерев’яні споруди на захід від церкви, які були в 1990 році – всі знесено, на їх місці збудовано кам’яний мур з декоративними «бійницями». На північному й південному його кінцях збудовано каплиці з великими вікнами, з них північна стоїть на схилі і тому має ще цокольний поверх, а зверху – дерев’яний ярус дзвіниці.

Проти західного порталу церкви у мурі зроблено фіртку з півциркульним завершенням, а перед нею (і перед усім муром) – ганок із мурованим нижнім ярусом і ажурним дерев’яним верхнім, перекритим опуклим дахом. На західній стіні нижнього ярусу – аркосолій із кам’яною скульптурою якогось покійника, точнісінько там, як у католицьких храмах роблять почесні поховання. З тією різницею, що почесні поховання розміщуються всередині церкви, а тут – на вільному повітрі. Сподіваюсь, що скульптура покійника не означає князя Осмомисла, хоча від наших «реставраторів» усього можна чекати.

Походження цього чуда «реставраційної» практики трохи пояснює названа вище стаття М. Бевза зі співавторами, де наведено план консервації. На ньому нанесено контури огорожі, збудованої за І. Шумлянського в 1699 – 1702 рр., із п’яткикутними башточками на рогах, але без брами із західного боку (брама показана з півдня). І тепер ми маємо замість консервації, тобто трасування залишків давніх стін огорожі, частково відбудовану огорожу, яка в такому незавершеному вигляді не має ніякого архітектурного глузду.

Знав я одного чоловіка, котрий ділив усіх своїх знайомих на дві нерівних групи: більша складалсь із таких, що за своє життя не побудували навіть туалета, і менша – таких, що принаймні туалет побудували (туди він і себе відносив). Я – виразний представник першої групи, нічого не тямлю в реставрації, не украв навіть одного мільйона на цих роботах, тільки все ж хочу запитати: а що в нас із реставраційною датою?

Якщо мурований паркан побудовано на рубежі 17 – 18 ст., то в той же час у поруйнованій Успенській церкві розібрали внутрішні стовпи і перекрили наву дерев’яними балками замість склепінь. Ну, і сигнатуру замість купола спорудили. Ансамбль ніколи не мав такого вигляду, який має нині. Це вінегрет з елементів різних часів.

Не забули «реставратори» зіпсувати й митрополичу палату. Тепер вона має мансардний поверх та дах із заломом. А на фото 1914 р. ми бачимо дах із заломом, але без мансарди. Тепер це зветься «реставрацією», відновленням того, що було. Так, де намає давніх зображень, як з церквою, там «реставратори» фантазують на власний розсуд, а там, де є давні зображення – вони теж фантазують, і теж на власний розсуд.

Великим успіхом «реставраторів» є побудова в нуля, у чистому полі найновішої «пам’ятки старовини» – «Галичиної могили». Вона-то згадана в Галицько-Волинському літописі, але з тієї згадки ніяк не можна зміркувати, де вона знаходилась. Ну, якщо назва цілого давнього міста була повністю забута, то як могла зберегтись назва незначного об’єкту? Ясна річ – ніяк, і суперечливі думки дослідників найкраще показують, що навіть гіпотези скільки-небудь переконливої немає.

І от «реставратори» вирішили виправити цей недолік. Узяли та й насипали новий курган і почепили на нього табличку «Наіональний заповідник «Давній Галич». Пам’ятка історії, археології. Галичина могила сер. 10 ст. Охоронний №…» Ну, зганьбилися «заповідні» хлопці, й не самі, а разом із «заповідними» дівчатами. Хто ж не знає, що у 1998 році в Галичі відзначили 1100-річчя міста, отже, заснування його призначили на 898 рік. А тут – «середина 10 ст.»! Якщо вигадувати, так уже з розмахом.

Коли було насипано курган? Найдавніше фото з Вікіпедії датоване 2014 роком, і це треба прийняти за рік побудови «пам’ятки старовини». Ця найновіша старовинність ще тим ліпша за справжню, що має інтер’єр! Так, курган насипано над круглим залом з купольним перекриттям і «вхідним дромосом». Добрий чоловік skeiron у липні 2023 року відзняв кругову панораму цього залу і виклав її в Мережі. Там і портрети авторів цього дива можна побачити – Володимира Барана (1927 – 2019) та Богдана Томенчука (нар. 1950 р.). І ці портрети янайкраще доводять, що перед нами – об’єкт середини 10 ст., а не якогось іншого часу. Ну і човен посеред залу виставлений, і гарненький червноий вогнегасник біля входу можна побачити – теж середини 10 ст., не інакше.

Правильною дорогою йдуть галицькі товариші. Дорогою фальшування нашого минулого. Піпл все схаває.

Гасло «Піпл все схаває» можа поставити девізом найновішої моди – «управління спадщиною». Бачите нюанс? Не застаріла «охорона», а найновіше «управління» (можливо, навіть «management»). Якщо заради управління треба знести дійсні залишки старовини – їх треба знести, і якщо заради управлння треба побудувати нові залишки старовини – їх треба побудувати. Ну, будували ж у поміщицьких парках «романтичні руїни» – їм, виходить, можна було, а чому нам не можна?

І не кажіть, що це – фантастика. Ні, це сучасна «наука»! Відкриваємо стпеціальну статтю про Галич [Олена Жукова Інтеграційні моделі ревіталізації городищ: індикатори сталого розвитку та перспективи для давнього Галича. – Галич (збірник наукових праць), 2025 р., т. 10, с. 134 – 154] і наолоджуємось такими перлами пседонаукової імітації квазінауки, як «ревіталізація, індикаторно-критеріальний аналіз, музейний метод, інтеграційна модель».

Стаття присвячена аналізу сучасних інтеграційних моделей музеєфікації археологічної спадщини з метою окреслення можливих перспектив розвитку городища княжого Галича [с. 134].

Які можуть бути перспективи у городища? Знести його ік бісу і забудувати звільнену територію хмарочосами, Нью-Васюками. Авторка, засліплена своєю новою релігією, так відверто і пише:

Сучасна модель орієнтована переважно на фізичне збереження пам’яток, однак цей підхід не враховує необхідності інтеграції спадщини в культурний, соціальний і економічний контекст [с. 135].

Збереження пам’яток – фі, а от інтеграція в економічний контекст, тобто у хмарочоси – це наше все. І далі стаття заповнена усілякими «індексами інтеграційної стійкості спадщини», «генеруваннями попиту місця» та іншими атрибутами псевдовченості. Ані однієї пам’ятки давнього Галича у статті не згадано – вони для авторки не потрібні й не цікаві, тому що «фізична, інформаційна та інклюзивна доступність об’єктів археологічної спадщини є ключовими факторами ефективного управління» [с. 151].

Цілком може бути, що я – просто старий дурень, не здатний засвоїти нові підходи. І справді, я ж ані туалета не збудував, ані мільйона на украв. Навіть також мізера, як мільйон. Але здається мені, що таке псевдовчене пустословіє, як у розглянутій статті, не може служити прикриттям для розкрадання, не кажучи вже про побудову туалетів.

У Києві, 29 січня – 13 лютого 2026 р. (наприкінці 11-го року нашої праведної війни проти агресії Гнило-Солом’яної Орди).