Історія обліку пам’яток архітектури в Україні
М.І.Жарких
Облік пам’яток архітектури в Україні було розпочато виданням «Пам’ятники архітектури УРСР, що перебувають під державною охороною : список» (К. : Держбудвидав, 1956 р. – 111 с.) Видання має гриф «Для службового користування», тому воно дуже мало відоме.
Цей список затверджено постановою Ради міністрів УРСР № 320 від 28 березня 1956 р.
В ньому дано перелік пам’яток архітектури з датами побудови, всього 1513 пам’яток. Ці дати в основному (але не завжди) відповідають датам початку спорудження. Дані з цього довідника становлять велику цінність – вони показують, які споруди існували і числились під охороною держави в 1956 р. (це взагалі перший список пам’яток архітектури України).
В наступному році вийшла книга «Нариси історії архітектури України : дожовтневий період» (К. : Держбудвидав, 1957 р. – 580 с.)
В додатку подано список пам’яток архітектури, серед яких згадані й деякі зруйновані споруди. На той час такі згадки становили неабиякий вияв громадянської мужності, – адже визнавалось, що в Радянському Союзі не все в ажурі. Ця особливість списку не сподобалась начальству, і в наступних переліках радянського часу згадок про зруйнування пам’яток нема.
Суцільне порівняння цих двох списків показує, що зруйнованими показано деякі споруди, які в списку 1956 р. значились існуючими. Таким чином, список 1957 р. є незалежним джерелом інформації, але він не був офіційним державним документом.
Отже, на той час окреслилась така особливість обліку пам’яток, як наявність списків двох типів – офіційних (державних) і неофіційних (підготованих науковцями або громадськістю).
Державний список 1956 р. коригувався в бік виключення пам’яток в ході хрущовської антирелігійної кампанії 1962 – 1963 рр. і втратив чинність після прийняття постанови Ради міністрів УРСР № 970 від 24.08.1963 р., якою запроваджено новий перелік пам’яток (він містив тільки 864 об’єкти). Число охоплених пам’яток сягало, мабуть, 1000, оскільки окремі охоронні номери отримували ансамблі, котрі включали від 2 до 30 пам’яток.
У зв’язку з прийняттям загальносоюзного закону про охорону пам’яток (1978 р.) і аналогічного закону УРСР (1979 р.) облік пам’яток пожвавився і поліпшився.
Постановою Ради міністрів УРСР № 442 від 6 вересня 1979 р. додано із 50 пам’яток до комплексів, які обліковані постановою 1963 р., і включено ще десь 900 пам’яток. Тепер останній охоронний номер став 1790-м, тобто всього було до 2 тисяч пам’яток. Вивчаючи цей список, я зауважив, що у значній він повторює дані списку 1956 року. Разом з тим не можна не помітити, що у справі обліку пам’яток настала криза жанру, зумовлена тим, що все варте обліку вже було обліковане. Так, у списку 1979 р. старанно занотовані всі земляні фортеці Української лінії. Ці об’єкти є слідами нашої історії, і нема нічого поганого в тому, що про них згадали. Але вважати залишки земляних валів за архітектуру, порівнювати їх з Парфеноном та Колізеєм – нефахово і навіть смішно.
В 1983 – 1986 рр. був опублікований легендарний нині чотиритомний довідник «Памятники градостроительства и архитектуры УССР : иллюстрированный справочник-каталог».
Кожна стаття його містить історичні дані про споруду, її архітектурну характеристику, креслення плану та фотографію зовнішнього вигляду. Дуже багато з цього матеріалу введено в обіг вперше. Довідник містить дані тільки про ті споруди, які існували на той час і віднесені до категорії пам’яток архітектури.
Цей довідник є найвищим досягненням української науки в галузі обліку пам’яток; він є незамінимим і зараз. Але слід зважати, що це видання належить до категорії наукових списків.
Законом про охорону пам’яток було передбачено амбіційний науково-видавничий проект – багатотомний «Звід пам’яток історії і культури СРСР». На кожну область було заплановано випуск окремого тома. В Україні політична спрямованість цього проекту повністю визначалась його назвою : «Звід пам’яток історії і культури СРСР по Українській РСР». Це означало, що ніякої української історії, пам’яток і культури нема й не треба – є тільки пам’ятки СРСР, які за чисто територіальним принципом віднесено до сфери відання УРСР.
Цей грандіозний пізньобрежневський проект було повністю виконано тільки в Білорусії; в Україні велася підготовча робота, випускались методичні матеріали, формувались редколегії. Практичним результатом виконання цього проекту став каталог «Памятники истории и культуры Украинской ССР : каталог-справочник» (К. : Наукова думка, 1987 г. – 736 с.), який містить дані про 4700 пам’ятників В.І.Леніну (сам рахував !), а також про інші пам’ятки. Для пам’яток архітектури тут подано тільки адресу, назву й дату. Суцільне порівняння цих даних з іншими списками показало, що українські фахівці, прикриваючись парканом з пам’ятників Леніну, зуміли подати відомості про деякі церкви, яких не було в інших списках. Це видання також належить до категорії наукових списків.
З настанням незалежності України згадана криза жанру продовжувала поглиблюватись. Пам’яткою цього поглиблення став проект Державного реєстру національного культурного надбання в частині пам’яток містобудування і архітектури, опублікований в журналі «Пам’ятки України» в 1999 р. (№ 2-3). Цей список має статус проекту державного рішення (він не був затверджений Кабінетом міністрів). Він містить 3541 об’єкт. Збільшення списку відбулось за рахунок обліковування дзвіниць окремо від церков (наприклад, по Волинській області число охоронюваних «номерів» збільшилось виключно коштом такого крутійства), а також коштом включення до нього відвертого мотлоху, малоцінних і навіть дисгармонійних об’єктів, споруд без жодних претензій на архітектуру (таких як господарські флігелі, рядові житлові будинки).
Наприклад, до пам’яток національного значення, згідно цього проекту, запропоновано внести корпус № 11б (майстерню) Києво-Печерської лаври. Можливо, ви не годні пригадати, де там між Успенським собором і великою дзвіницею знаходиться той корпус і що він собою являє – то прошу подивитись :
Корпус 11б на космічному знімку Google Map
Цифрами позначено :
7 – Економічний корпус;
8-9 – Друкарня;
12 – Ковнірівський корпус
Загальний вигляд з півночі
Фото М.І.Жарких,
7 листопада 2008 р.
Видно охоронну таблицю пам’ятки
Загальний вигляд з півдня
Фото М.І.Жарких,
7 листопада 2008 р.
Я не бачу нічого поганого в тому, що ця хатинка буде перебувати під охороною держави в якості фонової забудови цілісного комплексу Києво-Печерської лаври; але не можу пригадати жодного курсу історії української архітектури, де була б дана характеристика її «архітектури» і визначено її вплив на подальший розвиток мистецтва.
В тому ж 1999 році вийшов перший том «Зводу пам’яток історії і культури України», присвячений Києву. Хоча генетично цей проект походить від вищезгаданого пізньобрежневського монстра, здобуття незалежності сприяло підвищенню об’єктивності, фаховості й інформаційної насиченості праці (я при кожній нагоді повторюю слова класика : «Пожар способствовал ей много к украшенью»). По-перше, поменшало пам’ятників Леніну та іншим комуністичним злочинцям; по-друге, з’явилась інформація про пам’ятки української історії та культури; по-третє, зник антирелігійний прес і з’явилась можливість подавати відомості про культові пам’ятки в такому обсязі, як вважають за потрібне фахівці.
Читання цього тому переконує, що список пам’яток був підготований незалежно від всіх інших списків і містить ряд об'єктів, які з точки зору держави не є пам’ятками (це видання також належить до категорії наукових списків). Отже, це видання є матеріалом для державних органів охорони пам’яток – матеріалом для взяття нововиявлених пам’яток на облік. Але державні органи, як скоро побачимо, не дуже з того зраділи…
В наступному році було опубліковано довідник «Пам’ятки архітектури і містобудування України : довідник Державного реєстру національного культурного надбання» (К. : Техніка, 2000 р. – 16, 327, 320 с.). Цей однотомний довідник є скороченою версією чотиритомного довідника 1983 – 86 рр. Ясна річ, що в одному томі не можна було подати стільки пам’яток, як у чотирьох; довідки переглянуто і відредаговано, в ряді випадків внесено уточнення; для деяких пам’яток видання доповнене зображеннями 19 ст. Разом з тим ряд ілюстрацій переїхав із чотиритомника без урахування можливих змін вигляду пам’яток. Це розкішне видання нестандартного формату, яке здалеку (і навіть зблизька) можна прийняти за коробку цукерок мало, здається, якесь спеціальне призначення. Разом з тим воно засвідчило, що робота над новими довідниками не припиняється.
У 2000 році в Україні було прийнято новий закон про охорону пам’яток. Це – своєрідна бюрократична поема, при знайомстві з якою мимоволі згадуєш іншого класика : «Цель издания законов двоякая : одни издаются для вящего государств устроения, а другие – для того, чтобы законодатели не коснели в праздности».
Закон був прийнятий у червні і ним було встановлено, що на протязі 6 місяців слід прийняти всі необхідні підзаконні акти, після чого всі попередні закони і постанови з охорони пам’яток вигасають.
Отже, звернемо увагу на два моменти : по-перше, всі згадані вище державні списки вигасли з початком 2001 року; по-друге, законом передбачено укладання Державного реєстру нерухомих пам’яток (це найважливіший підзаконний акт : закон стосується тільки тих об’єктів, які внесено до реєстру).
Реєстр було прийнято постановою Кабінету Міністрів України № від 27.12.2001 р. «Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України».
На такі дрібниці, що протягом усього 2001 року не було ніякого державного списку пам’яток, ми не звертаємо уваги.
Доброго в цій постанові те, що 600 пам’яток все ж таки набули статусу пам’яток національного значення. Щоправда, серед пам’яток археології немає ані Ольвії, ані Херсонесу, серед пам’яток історії забули про Корсунську битву 1648 р., а серед пам’яток монументального мистецтва ми не бачимо мозаїк київської Софії (єдиної мистецької пам’ятки України, яка має беззаперечне світове значення).
Але нам, українцям, до того не звикати. Ольвію з Херсонесом візьмуть на облік греки (набудували на нашій землі своїх міст, а нам тепер через них клопіт…), місце Корсунської битви занотують поляки (адже, здається, і прикладу іншого не було, щоб одразу два польських гетьмани в полон потрапили!). А софійські мозаїки, «як такі, що мають беззаперечне світове значення», візьме на облік і охоронятиме ЮНЕСКО…
Поганого в цій постанові те, що в ній пам’яток архітектури нема зовсім. Навіть нині, в червні 2009 року, через повних дев’ять років після прийняття закону, держава не може визначитись, є в неї якісь пам’ятки архітектури чи нема. Всі старі списки, як ми пам’ятаємо, скасовані і нині використовуються тільки за інерцією; отже, кожен спритний адвокат, узявши в руки закон та підзаконні акти, може наполягати, що Софійський собор не є пам’яткою, тому можна перефарбувати його у рожевий колір і перетворити на фітнес-центр. І в тому бюрократично-поетичному світі, в якому перебуває державна охорона пам’яток, це буде єдино правильне рішення…
Висновок : п’ятидесятирічна робота з обліку пам’яток архітектури прийшла до логічного завершення – ніякого державного списку пам’яток нині нема; з неофіційних списків найліпшим за повнотою і новизною залишається довідник 1983 – 1986 років.
4.06.2009 р.
Післяслово
Не люблю повертатись до переробки вже опублікованих статей, але тут виникли нові обставини, які змушують сказати ще пару слів.
3 вересня 2009 року Кабінет міністрів України прийняв постанову № 928 «».
Я був зрадів – он як швидко й енергійно відреагувала наша влада на мою статтю. Але виявилось, що я радів даремно. Я ж просив і радив прийняти хоч якийсь офіційний список пам’яток архітектури, а вийшло щось зовсім інакше…
Цією постановою попередній реєстр 2001 року скасовано, і на його місце запроваджено новий. Детальному порівнянню цих двох реєстрів я присвятив окрему статтю, а зараз поговоримо про те, що дає ця нова постанова для пам’яток архітектури.
1. Постанова 2001 р. мала назву «Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України»; постанова 2009 р. має назву «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України». Назва постанови 2001 року неначе запрошувала до прийняття ще однієї постанови – «Про занесення пам’яток архітектури…», яка, прецінь, так і не була прийнята. Назва постанови 2009 року вже нікуди не запрошує й нічого не обіцяє – ось яка є в нас культурна спадщина, і край:
Нет тебе реестра,
И не жди – не будет.
– Вот придёт ЮНЕСКО,
Оно нас рассудит.
2. Через дві точки, як відомо, можна провести пряму і визначити напрямок – куди рухається облік наших пам’яток. Спільна точка обох реєстрів – та, що вони не містять пам’яток архітектури. Отже, накреслена начальством пряма огинає всю нашу архітектурну спадщину – так, неначе українці були в минулому і залишаються зараз кочовим народом, як туареги в Сахарі, і ніколи не будували нічого тривалого. Навіть монголи, які й досі залишаються частково кочовим народом – і ті мають давні буддійські монастирі зі своєрідною архітектурою, а в нас і того нема.
3. Оця відсутність пам’яток архітектури в державному обліку має не тільки етичний чи виховний зміст, не тільки дає притоку публіцисту погострити кігті об це питання, але має й певні практичні наслідки. Перш за все, виділення з державного бюджету коштів на реставрацію пам’яток архітектури стає незаконним : реставрації підлягають тільки пам’ятки, а звичайні споруди – звичайному ремонту.
4. З цього в свою чергу випливає, що ведення будівельних робіт на архітектурних об’єктах на реставраційними розцінками (значно вищими за звичайні розцінки на аналогічні роботи) є безпідставною перевитратою (розкраданням) виділених коштів. Ці роботи треба вести за звичайними розцінками.
5. Оскільки реставраційні роботи прирівняні до звичайних ремонтних робіт, треба зліквідувати корпорацію «Укрреставрація», проекті інститути по реставраційних роботах, ДНТЦ «Конрест» та всі інші організації, створені для проведення реставраційних робіт. Їх треба злікідувати як такі, що невідь-чим займаються і тільки безпідставно витрачають кошти. Кадри реставраторів треба перекинути на картоплю (картоплю нема кому збирати, доводиться з Китаю завозити, а вони тут «реставрацію» розвели…)
6. Двічі підтверджена на найвищому державному рівні відсутність пам’яток архітектури, як я уже наголошував, відкриває перед нащадками Остапа Бендера нові можливості порівняно чесної приватизації чужого майна.
7. Наша держава (не подумавши ?) взяла на себе зобов’язання перед світовим товариством, ратифікувавши Конвенцію з охорони культурної спадщини. Наслідком цього стало занесення 4 (чотирьох) наших пам’яток до . Довідково : така стародавня і висококультурна держава, як Зімбабве, має в цьому списку 5 пам’яток, Танзанія – 7, Лівія (де власне найбільше туарегів) – 5. З цих наших пам’яток світового значення тільки дуга Струве числиться в новому реєстрі, отже, охороняється на національному рівні. Ані Софія Київська, ані Києво-Печерська лавра, ніже історичний центр Львова не охороняються на національному рівні, тому є всі підстави для виключення їх зі списку ЮНЕСКО. «От не лізли б в те ЮНЕСКО – і жилося б спокійніше…»
8. Ще 14 пам’яток України є , і відсутність належних документів про охорону цих пам’яток на національному рівні ускладнює (унеможливлює ?) подальше їх просування до Списку всесвітньої спадщини.
9. Звичайно, окреслені тут перспективи ліквідації одних каналів розкрадання державного майна і відкриття нових каналів існують тільки як потенційна можливість. Висока вимогливість наших законів компенсується необов’язковістю їх виконання, і в нашої влади часто ліва рука просто не здогадується про існування правої. Але пам’яткам архітектури від того не легше…
20.12.2009 р.