Висновки

Микола Жарких

Характер джерел

1.1. Основним джерелом виступає літопис Яна Длугоша.

1.2. Літопис висвітлює події переважно у Польському королівстві і з польської точки зору, події у Великому князівстві Литовському відбито лише епізодично.

1.3. В літописі відбито не всі татарські напади, а тільки найбільші, такі, відомості з яких дійшли до польського короля.

1.4. Всі джерела показують дуже мізерну обізнаність у татарських справах, зокрема, вони не знають про існування в цей час кількох незалежних ханів. Трохи ліпший рівень компетентності показують генуезькі документи з Кафи. Московські джерела показують незрівняно вищий рівень обізнаності із татарськими справами, але для розглядуваного періоду й території вони майже нічого не дають.

Нападаюча сторона

2.1. Із 16 нападів, відбитих у джерелах, 15 разів нападали татари і один раз (1476 р.) – турки.

2.2. Три рази занотовано, що на чолі татар стояв хан Сеїд-Ахмет, ще один напад можна приписати заволзьким татарам (1469 р.). Але в останньому випадку зазначено, що нападали козаки, тобто вільні люди, які не визнавали ніякої державної влади над собою.

2.3. Два напади (1471, 1474 рр.) здійснили кримські татари (раніше цієї назви ми не зустрічаємо).

2.4. Решту 9 нападів здійснили «просто татари», про яких наші джерела не вміли сказати нічого конкретного.

Політичний бік нападів

3.1. Жодного разу джерела не зазначили якоїсь політичної мети нападу, і по всякій імовірності такої політичної мети ніколи й не було.

3.2. Польський і литовський уряди не звертали уваги на напади і не надавали їм ніякого значення. Вони розробляли фантастичні плани союзів з татарами чи то проти Тевтонського ордену, чи то проти турків, а пізніше – проти Москви. Тільки один раз (1469 р.) Польща та та Велике князівство Литовське мали користь від політичної співпраці із Менглі-Гіреєм, від якого король отримав цінну інформацію про майбутній напад.

3.3. Польський і литовський уряди намагались укладати мирні договори із розбійниками, надаючи їм у такий спосіб статус суб’єкта політики. Статус (разом із подарунками) татари приймали, а нападати продовжували.

3.4. Разом з тим в цей час польський і литовський уряди ще не робили спроб відкупитись від розбійників і усталити регулярну данину на їх користь.

3.5. На рівні теорії польський уряд розумів необхідність союзу з Молдавією проти татар, але практично переважало стремління захопити Молдавію (1450 р.) або нав’язати їй вигідного для Польщі воєводу (1448 р.). Під час великої війни 1476 р. поляки розгорнули свої сили на Дністрі, але нічим не допомогли Молдавії, котра вела війну на два фронти – проти турків і проти татар – самостійно.

3.6. Спроби міждержавної координації сил Польщі та Великого князівства Литовського проти татар були кволими (1439, 1474 рр.) і не мали ніяких корисних наслідків. Персональна унія між цими державами ніяк не допомагала справі, і можна навіть думати, що під проводом окремого великого князя литовці показали б більше енергії.

Територія нападів

4.1. Крайня північна точка, до якої доходили татари в цей час, – Мощаниця – лежала на віддалі 700 км від Перекопа і всього у 35 км на південь від сучасного українсько-білоруського кордону. На заході крайніми пунктами нападів виступають Володимир, Потелич і Городок (840..870 км від Перекопа) при сучасному українсько-польському кордоні. Тобто вся сучасна правобережна Україна була доступною для нападів, опинилась, як говорили в 15 ст., «на татарському кордоні».

4.2. Подільське воєводство виступає тереном нападів 7 разів; різні місцевості Руського воєводства заторкнуті нападами 9 разів. 4 рази тереном нападів була Волинь, 1 раз – Київська земля. Де більше було польської шляхти – там і більше нападів фіксувалось.

4.3. Побожжя у якості мети нападу не виступало. Двічі згадано один тільки Брацлав, попри який проходили татари.

4.4. Глибина нападу оцінювалась в даній роботі як віддаль між найближчим до татар пунктом нападу і найдальшим пунктом. У 5 випадках вона становила від 100 до 200 км, у 4 випадках – від 201 до 300 км, 1 раз – 320 км. У 5 випадках глибину нападу не можна оцінити.

4.5. Ширину зони нападу можна оцінити тільки в 4 випадках, вона становила від 40 до 100 км.

4.6. В розглядуваний час татари ніколи не нападали на більші укріплені міста (Кам’янець-Подільський, Львів, Луцьк).

Стратегія нападів

5.1. Ми не маємо ніяких документів, у яких татарська сторона викладала би своє загальне бачення політики, і не знаємо, чи існувало таке загальне бачення взагалі, чи не приписуємо ми татарам щось, чого їх політична культура не знала.

Узагальнюючи політичну практику, можна сформулювати такі стратегічні цілі:

5.2. Безпека – оточити життєві центри татарських суспільств «татарською границею» – зоною війни шириною 700..1000 км, що робило би ці життєві центри недосяжними для ворогів.

5.3. Економіка – живитись коштом постійних безперешкодних грабунків «татарської границі» і намагатись отримувати регулярну данину від урядів сусідніх держав.

5.4. Політика – приймати подарунки від послів, дивитись, як ці посли «падають до ніг» і плазують перед ханами, запобігаючи їх ласки, пропонуючи їм різні договори та союзи, – і відчувати себе достойними нащадками великого Чингіз-хана.

Тактика нападів

6.1. Оцінка сил татар на 7 тисяч воїнів була дана тільки один раз (1474 р.), і таке військо вважалось дуже великим.

6.2. Озброєння цього війська оцінювалось як погане (1474 р.), що прецінь не заважало татарам перемагати.

6.3. Про внутрішню організацію татарського війська немає ніяких даних.

6.4. Напади чинились переважно влітку, під час жнив. У травні – червні сталось 4 напади, у серпні – вересні – 5; квітнем датовано 1 напад, зимою – 1 напад, літом – осінню – 3 напади.

6.6. Татари намагались проникнути якомога глибше у терен дій, і це їм завжди удавалось. Лапати здобич вони починали уже на зворотньому шляху.

6.6. Маємо одну звістку (1466 р.) про поляків, які служили хану Хаджі-Гірею (але не знаємо конкретних імен). Маємо також одну звістку, що вигнані поляками зі своїх маєтків русини тікали до татар і служили їм провідниками (1444 р., теж не маємо конкретних імен, хіба що згадку про Калину з 1448 р. приточити сюди). Це показує, як татари орієнтувались у мало знайомій місцевості. До того ж численні татарські посольства їздили до короля до Кракова, до Вільна та до інших міст (Львів, Берестя…) і також дізнавали дорогу (у самому прямому сенсі) для майбутніх походів.

6.7. Окрім цієї стратегічної розвідки, котра відкривала татарам необмежені перспективи здобичництва на просторах східної Європи, вони мали й непогано поставлену тактичну розвідку, котра інформувала про дії ворожих сил.

Напад татар у вересні 1448 р. був здійснений з використанням свіжих даних від посла Калини. В 1469 і 1478 роках полякам удавалось дещо обмежити напади шляхом виставлення заслонів (котрі, однак, не вступали в бій з татарами). Виходить, татари звідкись дізнавались про розгорнуті проти них сили й відступали. Також у 1474 році татари відступили перед тим, як польська погоня вирушила в похід, тобто теж мали відомості про дії противника.

6.8. Маємо звістки, що татари для вилапування здобичі ділились на менші загони (1444, 1450, 1452 р.). Це давало можливість охопити більшу площу. Також маємо одну звістку (1457 р.), що татари рухались двома таборами, в одному з яких були переважно вояки, а в другому – переважно слуги (принаймні так думав Длугош). Мету такої організації з даної звістки зміркувати важко.

6.9. Татари, обминаючи більші, краще укріплені міста, нападали на менші замки і захоплювали їх (1452 р. – Рів; 1474 р. – Збараж). Замок у Литвинові у тому ж 1474 році був покинутий мешканцями, які втекли перед нападом.

6.10. Маємо одну звістку з 1457 р., що татари, скориставшись чисельною перевагою над польським загоном, оточили його і винищили стрілами.

6.11. Розподіл територій нападів дозволяє висунути припущення, що татари враховували, яку територію вони нещодавно пограбували, і наступний напад спрямовували на іншу територію. Втім, тут потрібно залучити більше матеріалу.

Стратегія оборони

7.1. З польського боку маємо один політичний меморандум (1457 р.), де зачеплено татарську справу. Польський уряд бачив свою місію в тому, щоби бути муром християнської (= католицької) цивілізації проти лютих безбожних татар.

7.2. Де саме мав проходити цей мур – чи між Краковом і Варшавою, чи між Львовом і Луцьком, чи між Брацлавом і Черкасами – польський уряд не конкретизував.

7.3. Про навернення татар на християнство уже не йшлося. Так само не йшлося про знищення татарських держав і завоювання їх територій.

7.4. З обережністю можна припустити, що польський уряд розігрував «татарську карту» в європейській політиці, спекулюючи на страх татарського нападу на Європу й намагаючись обміняти асекурацію від цього страху на якісь реальні політичні вигоди.

Тактика оборони

8.1. Основним прийомом «оборони» була утеча від татар. Рядове населення ховалось в лісах та болотах (1469 р.). Можна думати, що заможніші люди тікали до більших укріплених міст та / або до найближчих замків, але конкретних згадок про такі втечі ми не маємо. Натомість маємо згадку з 1474 р., що Михайло Бучацький, власник замку в Литвинові, утік з нього перед татарами (куди – невідомо).

8.2. Для попередження про напад розгорталась якась сторожа (1452 р.), про дії якої ми не маємо конкретних даних. Існування місцевої сторожі непрямо підтверджується подіями 1469 р., коли люди не звернули уваги на попередження через те, що в попередній час було багато ложних тривог.

8.3. Король Казимир зобов’язував місцеву владу стежити за татарами і доповідати йому (1466 р.); в 1469 р. він устиг розіслати попередження про напад, отримані від хана Менглі-Гірея; в 1474 р. він не звернув уваги на подібні попередження, отримані від київського воєводи М. Гаштовта.

8.4. Для зміцнення оборони обмірковувалось будівництво нових замків. Перевага віддавалась кам’яним замкам, які могли б витримати атаки татар (Ольчедаїв 1452 р.). Але поляки не мали технічної можливості будувати такі замки, і ці наміри в даному періоді залишились не здійсненими.

8.5. Місцеві шляхтичі будували замки для захисту своїх володінь. До історичних джерел згадки про такі замки потрапляли з нагоди нападів татар на них. Маємо згадки про замки, які відбились від татар (1474 р. – Дунаїв, Поморяни; 1478 р. – Брацлав), так що деяка користь від замків була.

8.6. Основною силою проти татар була місцева шляхта. Успіх татар в 1452 р. пов’язували з тим, що всі місцеві начальники перебували на з’їзді, а не не своїх місцях. Королівський привілей 1457 р. мав на меті надати шляхтичам можливість більше перебувати у своїх маєтках, щоб зміцнити територіальну оборону.

8.7. Досвід показав, що мобілізації однієї тільки місцевої шляхти недостатньо для успішної боротьби з татарами (поразка галицької шляхти в битві 1438 р.).

8.8. Мобілізація більших сил (з кількох воєводств) для дій на Поділлі здійснювалась кілька разів: 1448, 1450 рр. – проти Молдавії, 1476 р. – проти турків. Боротьба з татарами жодного разу не ставилась як задача цих сил.

8.9. Маємо нечисленні випадки, коли для боротьби з татарами виділялись / були потрібні гроші (1452, 1474 рр.). Можна думати, що вони були потрібні для загонів найманого війська, але конкретних даних про якусь роль таких загонів не маємо.

8.10. Успішні дії подільських шляхтичів проти татар в 1453 р. пов’язані із залученням селян-русинів. В цьому епізоді ми бачимо успішну нічну атаку на татарський табір та герць командирів (чи не перший з початку 11 ст., з поєдинку князя Мстислава Володимировича із Редедею). Так само в 1457 р. була спроба мобілізації місцевих селян проти татар.

8.11. Окрім нечисленних польових боїв практикувалось виставлення заслону проти татар (1469, 1478 рр.). Планувалось виставити заслін і в 1452 р., але цього не було зроблено. Заслони в битви з татарами не вступали і відлякували їх самим фактом своєї готовності (force-in-being).

8.12. Поляки ніколи не встигали зреагувати на вторгнення татар, і всі дії вчинялись, коли останні уже відходили. Погоня за татарами в 1438 р. скінчилась поразкою поляків, у 1474 р. поляки татар не наздогнали.

8.13. Маємо нечисленні і не дуже виразні згадки, що полякам удавалось звільнити захоплений полон (1444, 1448 рр.).

8.14. Про дії литовських сил маємо дуже мало згадок. В 1469 р. литовці не наважились напасти на татар з огляду на чисельну перевагу останніх; в 1474 р. литовські загони татар також не бачили, і спроби координації дій із поляками були невдалими.

8.15. Маємо тільки одну й дуже невиразну звістку (1471 р.), що русини й молдавани чинили шкоди татарам. Ми не знаємо, в чому полягали ці шкоди (з пізнішого часу маємо звістки про пограбування татарських купців та про захоплення татарської худоби), але важливо відзначити, що дія татар таки почала викликати протидію – ні, не урядів, а місцевого населення, і ця протидія розгорталась у пізніші часи.

8.16. В цілому рахунок польових сутичок в даному періоді був 3 : 2 на користь татар (якщо ми зарахуємо татарам перемогу в 1444 р.); рахунок захоплених і не захоплених замків був 3 : 3.

Вигода татар і шкода Україні від нападів

9.1. Основна вигода однієї сторони і шкода другої полягала у захопленні худоби й полону, про що є цілий ряд звісток (1444, 1448, 1452, 1453, 1471, 1474 рр.).

9.2. Великі напади давали багато тисяч полонених (1453, 1474 рр.), менші – до однієї тисячі (1471, 1473 рр.). Тут треба повторити, що відомості про дрібні напади не доходили до вищого начальства і не відбивались у наших джерелах.

9.3. Жодного разу ми не бачимо якоїсь делікатнішої мети нападу, скажімо, зібрати залізні предмети чи захопити умілих ремісників. Слід думати, що татари хапали все, до чого допадались.

9.4. Маємо одну звістку (Львів, 1456 р.) про шляхтича, котрий дбав за викуп своєї жінки з татарського полону (мабуть, захопленої в 1452 р. при нападі татар на Львівську землю).

Загальний підсумок

10.1. Загальним результатом нападів татар у розглядуваний час було перетворення всієї території сучасної України на «татарську границю», де татари могли робити все що хотіли.

10.2. Від цього й пізніших часів в українському народі міцно закріпилось слово татари як еталон чогось найгіршого: «Голо, як би татари перейшли», «Непрошений гість гірше татарина», «Люди, не татари», «Бодай вас татари з’їли» і т. п. [Приклади зі збірки І. Франка «»].

Історіографія нападів

11.1. Напади татар на українські землі ані взагалі, ані конкретно в цей період ніколи не були предметом спеціального зацікавлення за весь час існування української історіографії. Оглядова стаття О. Галенка [. – Український історичний журнал, 2003 р., № 6, с. 54 – 63] починає відлік нападів з 1482 року, ігноруючи весь розглянутий мною період. Нічого рівного книзі О. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в 1 пол. 17 в.» (М.: 1948 г.) ми не маємо.

11.2. Трохи краще стоїть справа у польській історіографії, де з’являються спеціальні статті на цю тему, але, здається, немає узагальнюючих праць.

11.3. В українській історіографії сюжети з цієї теми розглядаються принагідно, в основному при вивченні політичних подій у Великому князівстві Литовському та / або Кримському ханстві.

11.4. Детальний розгляд найновішої монографії В. Гулевича [: Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г.] показав численні помилки у хронології та інтерпретації джерел; зокрема, Сеїд-Ахмету приписується ряд нападів, командирів яких сучасники не знали.