Напад татар 1438 року

Микола Жарких

Оповідання Яна Длугоша

Татарсько-українсько-литовсько-польська ідилія, котра панувала до 1430-х років, почала порушуватись походами татар на землі сучасної України. Перший такий похід занотував Ян Длугош [подаю у скороченому викладі, не в перекладі]:

Отже, близько 1 червня 1438 р. татарський хан (Sadchmath) з великий військом напав на Поділля. Пани, рицарі і шляхта руських земель [але не Поділля! – М. Ж.], зібравши досить сильне військо, пішли за ними в погоню. Польське військо перевищувало татар як числом, так і відвагою. Татари ж зупинились у місці, захищеному болотами.

Поляки відважно атакували татар і почали тонути в болоті. Інші польські загони почали повертати, щоб обійти це пагубне місце, але в цей момент роздався галас «Утікаймо!», і поляки так зробили.

У цій пригоді згинуло багато тисяч [так подає Длугош!] шляхти і панів: подільський староста Михайло Бучацький, Скарбек з Гори, Миколай Гіза, Ян Коля та інші. Уцілів тільки сильно скалічений Ян Влодкович з роду Сулимів, і Длугош сам бачив його шрами. [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009, Ks. 11, Ks. 12, – 212].

В коментарі до даного епізоду зазначено, що цей напад відомий також з інших джерел, із посиланням на «Критичний розбір» праці Длугоша. Але на зазначеній сторінці сказано рівно протилежне – що цей напад невідомий з інших джерел [[Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1385 – 1444. – Wrocław: 1961, , s. 300].

Можна погодитись із авторами «Розбору», що Длугош дізнався про подію від самого Яна Влодковича [Rozbiór…, передмова, с. 59], а не мав ніякої письмової реляції. Ян Влодкович – особа відома, в 1435 – 1439 рр. він обіймав уряд львівського підстолія, а в 1439 – 1461 рр. – галицького старости [Jana Długosza Roczniki…, прим. на с. 212], і десь в ці роки він зустрівся із Яном Длугошем.

Аналіз оповідання

Що можна сказати про загиблих у битві?

Найскладніша справа з найбільше відомим Михайлом Бучацьким. Чому найскладніша? Тому що у 15 ст. було не менше п’яти Михайлів Бучацьких: протопласт роду Михайло Авданець (ну, гербу Абданк) востаннє згадується у 1394 р. Він мав синів Михайла (1), Теодорика (2) і ще одного Михайла (3), званого Михайло-Мужило. Кожен із цих трьох братів мав синів, серед яких обов’язково був Михайло: Михайло Михайлович (4), Михайло Теодорикович (5) і Михайло-Мужило Михайло-Мужилович (6).

Плутанину між ними маємо навіть у такого визначного знавця Поділля, як Януш Куртика. У нього читаємо: «Михайло з Бучача (1) був… воєводою подільським у 1437 – 1438 рр. Поліг у битві з татарами на Красному Полі бл. 1.06.1438 р.» [Kurtyka J. Teodorykowi z Buczacza z r. 1442. – Annales Academiae Paedagogicae Cracoviensis, 2004, Folia 21, Studia Historica 3, s. 71]. Перечитайте ще раз процитованого вище Длугоша і вкажіть мені, будь ласка, пальцем, де там написано «Красне Поле» (без такої вказівки я його не бачу). Куртика переплутав Михайла (1) з його сином Михайлом (4), котрий теж загинув у битві, і таки на Красному Полі, тільки бився не з татарами, а з молдаванами, і не в 1438, а в 1450 році.

Для довідок існують енциклопедії та біографічні довідники, але вони подають дурниці, і то такі дурниці, що їх видно при найповерховішому читанні. Мало допомагає навіть книга Віталія Михайловського, хоча в ній присвячено цьому роду великий розділ [Михайловський В. . – К., 2012 р., с. 117 – 175]. Хто коли народився, хто коли помер, хто які посади займав – нічого не можна розібрати. Здається, про рід в цілому писати простіше, ніж про його представників.

Адам Бонецький подав про них наступні відомості [Boniecki A. Herbarz polski. – Warszawa: Cz. 1, 1900, t. 2, ; деякі доповнення зроблені за книгою В. Михайловського]:

1. В 1401 р. Михайло (1) разом із братом Теодориком (2) були власниками Бучача.

2. В 1414 р. Михайло (1) був галицьким старостою (до 1436 р.).

3. В 1430 р. Теодорик (2), Михайло (1) та Мужило (3) брали участь у кам’янецькій змові, внаслідок якої Кам’янець-Подільський опанували поляки.

4. В 1434 р. Михайло (1) був галицьким чашником, а потім галицьким каштеляном (1433 – 1437 рр.).

5. В тому ж 1434 р. Михайло (1) звільнив князя Федька Несвізького з ув’язнення.

6. В 1437 р. Михайло (1) став подільським воєводою. Єдиний документ з таким його титулом датований 8 серпня (здогадно) 1437 р. Від 23 червня 1439 р. починається велика серія згадок про Грицька Кирдея на уряді подільського воєводи [Михайловський В. Еластична спільнота, с. 328 – 329].

7. В тому ж 1437 р. Михайло (1) набув село Чешибіси (нині – Тисменицького району Івано-Франківської області).

8. Михайло (1) мав з дружиною Єлизаветою з Княгиницьких доньку Катерину і синів: Яна (7), Миколая (8), Петра, Якуба та Михайла (4).

9. В 1442 р. Михайло (4) мав судову справу зі своєю матір’ю Єлизаветою.

10. В 1443 р. Михайло (4) згаданий із титулом «каштелян чешибіський».

11. В 1444 р. Ян (7) Михайлович Бучацький – староста теребовльський. Його стриї – Теодорик (2) і Мужило (3) – дали йому зобов’язання за його неповнолітніх братів Миколая (8), Петра і Якуба: коли вони дійдуть повноліття, то дотримають поділу маєтків.

12. В 1445 р. Ян (7) перебрав опіку над своїми молодшими братами від свого стрия Мужила (3).

13. В 1453 р. Ян (7) придбав села (Підгаєцький район Тернопільської області, або Старий Литвинів у тому ж районі) та (нині – с. Набережне Галицького району Івано-Франківської області) від Мужила (3).

14. В 1457 р. діти Яна (7) – син Ян та донька Анна – були неповнолітні, в опіці їх стрия Миколая (8).

Далі про рід Теодорика (2) маємо такі відомості:

15. В 1424 р. Теодорик (2) отримав від князя Вітовта села , , та Гуменець у Червоногородському повіті (перші три – у Заліщицькому районі Тернопільської області, останнє – мабуть Кам’янець-Подільського району Хмельницької області).

З приводу такого надання можна сказати: «Не мала баба клопоту, так купила порося». Невже Вітовт не мав нікого із числа своїх литовських слуг, отих Кезгайлів та Пирхайлів, кому можна було би надати володіння на Поділлі для зміцнення свого (ну, литовського) впливу? Виходить, не мав і надав володіння польському шляхтичу. І куплене Вітовтом порося таки завдало клопоту, якщо не самому Вітовту, то його наступникам.

16. В 1437 р. Теодорик (2) був старостою червоногородським.

17. В 1442 р. Теодорик (2) був призначений подільським генеральним старостою.

18. В 1448 р. Теодорик (2) володів , (Монастириського району), (Бучацького району; все – Тернопільська область) та іншими маєтками.

18. В 1450 р. Теодорик (2) брав участь у молдавському поході, в якому в битві на Красному полі загинув Михайло Бучацький (виходить, це був Михайло (4), про якого більше не чути).

19. В 1452 р. Теодорика (2) згадували у зв’язку з нападом татар на Рів (як нижче).

20. Останній документ Теодорика датований 29 листопада 1454 р. [Михайловський В. Еластична спільнота, с. 346].

21. Між 24 березня 1455 до 1 квітня 1457 р. маємо 5 документів, де подільським старостою названий син Теодорика – Бартош. Того ж року Бартош загинув у битві з татарами (як нижче). [Бонецький помилково датував обидві події 1456 роком.]

22. В 1458 р. кам’янецьким старостою був син Теодорика – Михайло (5) (до 1464 р.).

23. Про Михайла (5) є більше згадок, зокрема акти поділу маєтків Бучацьких 1469 р.

Про Михайла-Мужила (3), власника Бучача та (у Підгаєцькому районі Тернопільської області) маємо наступні відомості:

24. В 1436 р. Михайло-Мужило (3) отримав від короля Владислава 3-го в заставу Снятинське та Коломийське староства (тримав ці староства до 1470 р.).

25. В 1439 р. Михайло-Мужило (3) заснував парафіальний костел у (Городенківський район Івано-Франківської області).

26. В 1460 р. Михайло-Мужило (3) став кам’янецьким каштеляном (до 1466 р.).

27. В 1466 р. Михайло-Мужило (3) став подільським воєводою (до 1471 р.).

28. Михайло (6), син Михайла-Мужила (3), оженився у 1464 р.

Ці дані можна представити у вигляді наступної генеалогії.

В епізоді [1] нас дивує відсутність Михайла (3). Хіба би він був наймолодшим із братів, а не середнім, як показує , і на час видачі документу ще був неповнолітнім.

Повноліття наступало в 14 років (повноліття короля Владислава 3-го було оголошене 8.12.1438 р., коли йому виповнилось 14 років [Jana Długosza Roczniki…, s. 223]). Якщо припустити, що Михайло (1) мав у 1401 р. 20 років, Теодорик (2) – 15 років, а Михайло (3) – 10 років, вийде, що Михайло (1) загинув у віці 58 років, Теодорик помер у віці бл. 70 років, а Михайло (2) – бл. 80 років (або принаймні 70, бо народився він однозначно перед 1401 р.).

Що Михайло (3) був наймолодшим серед братів, видно і з того, що згадки про нього починаються найпізніше, від 1430 р., і дійшов до високих посад він також після своїх братів.

Таким чином, Длугош перерахував учасників кам’янецької змови 1430 р. не у порядку їх старшинства; чому Мужило в довідниках заїхав на друге місце, перед Теодориком – я не вмію пояснити, але помилка має місце.

Котрий же з Михайлів Бучацьких загинув у битві 1438 р.? Ми одразу можемо відхилити представників молодшого покоління, бо Михайло (4) вперше з’являється в 1442 р. (епізод 9), Михайло (5) – в 1458 р. (епізод 22), Михайло (6) – в 1464 р. (епізод 28), і всі вони продовжували діяти пізніше.

Михайло-Мужило (3) також продовжував діяти пізніше. Зникають тільки звістки про Михайла (1), і якраз згадка Грицька Кирдея на посаді подільського воєводи в 1439 р. є незаперечним незалежним свідченням, що Михайло (1) помер перед тим. Воєводи обіймали уряди типово до кінця життя, і якщо ми не бачимо якогось воєводи на вищому уряді (як в даному випадку), то це має означати смерть особи.

Єдина неточність в оповіданні Влодковича – що він назвав Михайла (1) подільським старостою, в той час як він був подільським воєводою, а подільських старост тоді взагалі ще не було, цей уряд з’явився в 1440 р. [Михайловський В. Еластична спільнота, с. 328 – 344].

Далі, Миколай Гіза з інших джерел невідомий, можливо, він був родичем Якуба Гізи – опікуна Галицької землі в 1435 – 1437 рр. [Jana Długosza Roczniki…, прим. на с. 212].

Ян Коля з Далейова згаданий у 1435 – 1436 рр. як галицький земський суддя; далі Ян з Далейова – галицький підкоморій 1465 р.; ще один Ян Коля відомий у 16 ст. як польний коронний гетьман [Михайловський В. Еластична спільнота, с. 123, 161, 233]. У довіднику А. Бонецького ані роду Далейовських, ні роду Коля немає [Boniecki A. Herbarz polski. – Warszawa: Cz. 1, 1901, t. 4; 1907, t. 10]. Можливо, згадка 1465 р. стосується не тієї особи, що відома з 1436 р.

Якуб Скарбек з Гори відомий з 1410 р., за короля Владислава 3-го був опікуном Львівської землі, після 1438 р. не згадується [Jana Długosza Roczniki…, прим. на с. 212].

Таким чином, явних промахів у переліку загиблих немає. Датування події 1438-м роком також узгоджується зі зміною осіб на уряді подільського воєводи.

Також бачимо тісний зв’язок всіх названих осіб із Руським воєводством і спеціально – із Галицькою землею, так що згадка Длугоша про шляхту руських земель також підтверджується.

Можливий хід подій

Важливо, що поляки знали, хто їх противник. Це були не анонімні «татари» з попередніх років, а значне військо на чолі із ханом, відомим на ім’я (це перша згадка Сеїд-Ахмета у Длугоша).

Єдине, чого не вистачає в оповіданні – це географічної конкретності. Можна думати, що татари пройшли кудись глибоко в Галицьку землю, так що змусили місцеву шляхту заворушитися і переслідувати татар, котрі вже відходили.

Оскільки татари були відомі як майстри швидких нападів, між повідомленням про їх прихід і самим приходом залишалось дуже мало часу, а військо ще треба було змобілізувати й зібрати. Тому ми майже не бачимо зустрічних боїв поляків (литовців) із татарами, а переважно атаки на татарський кіш або на відступаючі загони татар (зустрічна битва на Ворсклі в 1399 р. – виняток).

Отже, поки галицьке військо встигло зібратись, татари відступили на Поділля, і тут відсутність конкретнішої вказівки місця дивує. Це же не Дике поле, де мало орієнтирів, а відносно густо заселена земля. Могло бути так, що Поділля було мало відомим спеціально для Влодковича, і він не знав напрямку руху, а коли довелось рятуватись, мабуть було вже не до розпитувань.

Гарні болота, у яких може потопитись не одна кавалерійська дивізія, знаходяться на півночі Подільського воєводства, уздовж верхнього Бога (приблизно від Чорного Острова до Летичева). Це місце вигідне тим, що на північ від нього пролягає Чорний шлях, а на південь – Кучманський шлях (цих назв у розглядуваний період ще ніхто не знав, але самі вододіли існували). Але сумнівно, щоби йшлося про цей великий і добре відомий об’єкт. Скоріше це було якесь невелике болото, котре залишилось невідомим полякам Галицької землі. Тому справа його локалізації безнадійна.

Про Сеїд-Ахмета ми маємо відомості, починаючи від 1433 року, коли він став ханом. Де було на той час його «ханство» – невідомо. Вважається, що у 1436 – 1442 роках він володів Кримом [Гулевич В. : Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 182 – 188], а далі ми знову не знаємо, де він перебував.

В цілому дана битва, як її подано у Длугоша, виглядає прототипом славної Пилявецької битви 1648 року, коли польське військо кинулося тікати від однієї тільки чутки, що наближаються татари.

Записки Перо Тафура

Маленький додатковий штрих до розглядуваної події вносять записи іспанського мандрівника Перо Тафура, котрий у літні місяці 1438 року відвідав Кафу. Він занотував:

Татари воюють проти сусідніх християн, захоплюють їх у полон і продають у Кафі, особливо після смерті пана Вітольдо, який правив Литвою та Руссю і був братом королю [в українському перекладі помилково: королеві; як звали ту королеву – науці невідомо; в англійському перекладі: king of Poland – М. Ж.] Польщі і помер без спадкоємців. Коли король Польщі успадкував його землі, тому що вони були далеко розташовані від Польщі, люди не хотіли його мати правителем, отже, країна була розділена і таким чином втрачена [Галенко О. Крим у 1438 р.: подорожні нотатки Перо Тафура. – Україна в минулому, 1996 р., т. 8, – 182, 187].

Тільки перша фраза є безпосереднім враженням мандрівника. Після неї він переходить до викладу політичних подій у східній Європі від 1431 р. (смерті Вітовта). Маємо тут натяк на боротьбу за Литву між Свитригайлом та Сигізмундом, але не маємо вказівок ані на її закінчення, ані на зміну короля у Польщі. Отже, огляд подій доходить максимум до 1434 року, а далі його кафинський інформатор не хотів (не вмів?) розповісти. Не думаю, щоби Тафур проігнорував свідчення про ситуацію в найближчому минулому, бо про неї найлегше було би довідатись і вона по свіжих слідах робить найбільше враження на місцевих жителів і місцеву владу.

До того ж своє оповідання про Тафур розпочав словами: «За кілька днів перед тим городяни вирушили разом з військом…» [Галенко О. op. cit., с. 180, виділення моє – М. Ж.]. Але ця війна, за всіма іншими джерелами, мала місце в 1434, не у 1438-у році. Як тоді розуміти виділену фразу? За кілька днів перед чим, перед якою конкретною подією, котру можна було би датувати одним днем – так, щоби був сенс рахувати відносну дату у днях, не у тижнях, місяцях чи роках?

Безпосередньо перед описом війни йде опис укріплень Кафи, котрі явно не один день будувались. Ще вище – опис порядку продажу невільників, котрий не стосується конкретної дати. А вище є згадка: «Я придбав там двох невільниць і одного невільника, яких я маю і зараз у Севільї» [Галенко О. op. cit., с. 179]. Оце, на мою думку, і є та конкретна подія, значима для Тафура, відносно якої він міг рахувати дні. Але тоді виходить, що він придбав своїх рабів у середині червня 1434 р. (битва при Солхаті сталась 22 червня 1434 р.).

Все стало би на свої місця, якщо припустити, що Тафур був у Кафі влітку 1434 року – з цим узгоджуються обидві розібрані згадки, котрі надаються для датування.

Прямих дат у всьому творі Тафура немає ніяких, і дату 1438-й рік дослідники виводять з того, що Тафур був у Константинополі, коли імператор Іоан 8-й відпливав до Італії на Феррарсько-Флорентійський собор. Це було 24 листопада 1437 р., і після цього Тафур вирушив на Чорне море. З цього виводять літо 1438 року як час його перебування у Кафі [Галенко О. op. cit., с. 177]. Отже, із цим датуванням маємо якусь суперечність, з якою я не вмію дати ради, тим більше, що граничні роки мандрівки Тафура визначають від 1435 до 1439 р. Для пошуку розв’язку треба розглядати весь твір в цілому, з’ясувати, коли Тафур записав свої подорожні враження, якими джерелами користувався – словом, провести повний цикл джерелознавчого дослідження. Але це лежить уже за межами моєї роботи.

Чи були уже в цей час напади татар на землі Великого князівства Литовського й Польщі – даний текст прямо не говорить. Якщо припускати 1438-й рік для нотаток Тафура, то татари могли продавати полонених, захоплених під час розглянутого вище походу на Поділля. Якщо ж думати про 1434-й рік, то залишається припустити дрібні напади на ближчі до Криму території, власне, Побожжя – напади, від яких не залишилось ніяких письмових згадок. Припускати їх можна тільки чисто теоретично.

Наслідки битви

Подивимось тепер на контекст та наслідки події.

Я не думаю, що треба серйозно брати до уваги слова про кілька тисяч загиблих поляків, бо їх стільки не було в усьому Руському воєводстві. Але можна погодитись із тим, що втрати були значними і болючими.

З польської перспективи ця пригода стала своєрідною «Куликовською битвою», з досвіду якої стало ясно, що треба всіляко уникати польових битв із татарами. Це була увертюра до трагикомедії «Треба просто припинити стріляти, або Польська оборона України від татар», котра у кількості тисячі актів розігрувалась на наших землях упродовж наступних двох з половиною століть. Мало який рік проходив без нападів татар, натомість часто траплялись роки, коли татари приходили по кілька разів. Останній візит татар до Львова відбувся в 1695 році, і коли татари пізніше до Львова не доходили, то вже ж не з вини поляків.

Тактика «оборони» полягала у відсиджуванні по замках і перечікуванні, поки «татари зникнуть самі собою» – так, як після дощу знову само собою проглядає сонце. Значні зусилля поляків були спрямовані на стримування воєнної активності українського козацтва: «якби козаки не шарпали Крим, татари б не робили нападів у відповідь. Треба просто припинити стріляти». (Тут треба зауважити, що напади козаків на Крим почалися через 150 років після початку нападів татар на Україну. І напад 1438 року не був ніякою «відповіддю», лише – говорячи сучасною дипломатичною мовою – «неспровокованим актом агресії»).

Всі випадки, коли поляки намагались битись із татарами в полі, мали місце на заселеній території України, не в безлюдних на той час степах. Коли хто пропонував похід у степи, щоб побити татар там або й у самому Криму, поляки починали репетувати: «Так не можна, тоді Туреччина втрутиться і будемо мати турецьку війну» [Czermak W. Władysława 4. – Kraków: 1895. Цей лемент проходить лейтмотивом по всій книзі]. Але до 1475 р. було безмаль сорок років, коли Туреччина ще не була заангажована у кримські справи, і як поляки з того скористались?

И пока сосед на сёлах,

Нивах, пажитях весёлых

Будет зло своё срывать,

Ты успеешь и поспать…

Зрештою, коли від кінця 17 ст. російська загроза завоювання Криму стала на наступні сто років постійним фактором, усієї турецької допомоги для оборони Криму не стало би коту на снідання. Так що виправдання бездіяльності поляків в активній обороні від татар посиланнями на турецьку загрозу безпідставні.

Поляки до такої міри змирилися зі своєю безрадністю супроти татар, що навіть не заявляли дипломатичних протестів на напади і не вважали їх за casus belli. «Царствуй, лёжа на боку» – і крапка.

А коли якесь порушення міждержавного порядку не викликає ані збройного опору, ані навіть словесного «занепокоєння» причетних держав – воно перестає бути порушенням, а стає новим порядком (neues Ordnung) відносин.

Про причини нападу 1438 р. Длугош нічого не повідомив, і треба думати, що ніяких політичних причин і не було. Війну за владу у Великому князівстві Литовському Свитригайло вже програв, а Сигізмунд із поляками остаточно переміг, і «допомоги» вже не потребувала ні та, ні друга сторона. Натомість маємо стандартне пояснення «татари прийшли грабувати». Конкретно у випадку 1438 року можна мати сумнів щодо цього, бо нічого не чути про територію, постраждалу від нападу. Але з подальших випадків стало ясно, що татари емпіричним шляхом таки знайшли спосіб отримувати «данину» із сусідніх земель. Система полягала в тому, що не треба нічого просити чи вимагати від сусідніх урядів, а просто приходити і брати все, що можна узяти.

На відміну від «даними» з попереднього періоду, про яку ми майже не маємо свідчень, джерельних даних про цю нову систему є достатньо. Тільки історики цим не цікавляться, документованого каталогу татарських нападів ми не маємо, і уявлення про це масштабне явище все ще залишається на рівні думи про Івася Коновченка.

А що ж «хоробра Литва»? Яка була її роль у війні 1438 року? Татари вийшли з Криму, і щоб напасти на Галицьку землю, вони мусили пройти через «литовську» Брацлавщину. І вони її такий пройшли – спочатку зі сходу на захід, а на зворотньому шляху ще із заходу на схід – і не помітили на цій території нічого литовського – ані уряду, ані війська, ну геть нічого. Литовський уряд у Вільні нічого не знав про таке «порушення суверенітету» і не звертав на нього уваги. Підкреслю – литовці не робили вигляд, що їм байдуже про «литовську» Брацлавщину, а їм таки справді було байдуже.

Тут треба ще раз наголосити – йдеться не про міфічні «причорноморські володіння» Литви, де справді ніколи нічого литовського не бувало, а про заселені території середнього Побожжя, де ми знаємо замки, а в замках припускаємо існування залог та старост – їх командирів і управителів. Але результат виходив усе такий, ніби нічого цього не було.

Звичайно, я зовсім не думаю, що прикра картина України – заповідного поля для здобування білих рабів – була наслідком одного цього конкретного випадку 1438 року. Але кожна велика справа завжди починається із малого, і ось ми подивились на перший видимий прояв чогось нового, перед тим не чуваного. Він міг би стати сумною випадковістю, але з огляду на подальші події його слід вважати першим кроком в напрямку нової системи експлуатації України шляхом постійних грабунків.