Структура і вірогідність
Микола Жарких
Класифікація текстів
Попри виконану М. Є. Бичковою велику роботу з класифікації списків родоводів я не вважаю, що тут зроблено все, що можливо.
Перш за все, варто відмовитись від поділу текстів на редакції та ізводи і покласти в основу класифікації послідовно проведений принцип структури родоводу, послідовності розділів.
Чому так? Коли якась родовідна книга складена, при подальшому її переписуванні може трапитись один з трьох випадків:
1, повне копіювання (пізній список раннього тексту, без свідомих змін, хіба з випадковими помилками). Це – найпростіший спосіб копіювання, котрий вимагає тільки уважності.
2, доповнення новими даними. При цьому до існуючої незмінної структури розділів додавались нові покоління – нащадки уже записаних осіб. Сюди ж можна віднести випадки додавання нових розділів в кінці книги, після закінчення розділів протографа. Для такої роботи не досить мати протограф – потрібно зібрати нові дані, це – складніша робота. Але розмістити їх на означених вище місцях – найпростіше з можливих вирішень. можна вважати, що такий спосіб потребує виконавця середньої кваліфікації.
3, переробка протографа. Це – найскладніший спосіб переписування, котрий вимагає відповідно найвищої кваліфікації. Переробка передбачає зміну структури: переміщення розділів протографа на нові місця, відкидання цілих розділів протографа, вставку нових розділів не у кінець книги, а в її середину, поміж розділами з протографа.
Така переробка – найтиповіший випадок співвідношення списків. Наприклад, у 3 списках РК-1540 можна побачити, що у списку Біляївський-1 роду Редегиних взагалі немає, у списку Воскресенський-1 він поставлений передостаннім, як 29-й розділ, а у списку Уваровський-1 Редегини заскочили на 16-е місце, в середину книги [Бычкова М. Е. Родословные книги 16 – 17 вв. как исторический источник. – М.: Наука, 1975 г., с. 179].
Ясно, що за кожною такою переробкою стоїть змагання інтересів, боротьба впливів, мотиви й подробиці якої переважно нам невідомі, але безспірно мали вирішальний вплив на складання книг.
Переглядаючи зміст родовідних книг [Бычкова М. Е., с. 179 – 199], складається враження, що ми взагалі не маємо (за рідкісними випадками) двох книг з однаковою структурою, і тоді вийде, що ми матимемо стільки редакцій, скільки є рукописів. Це, безумовно, ускладнює роботу, але – повторюся – за кожною зміною структури стоїть чиясь зацікавленість, і життя виявляється складнішим, ніж прості класифікаційні схеми.
Розділи і блоки
Подібну ситуацію маємо з літописами Великого князівства Литовського, котрі при очевидній спорідненості текстів ніяк не укладаються у просту стемму і коже літопис належить до своєї окремої редакції. Вихід я знайшов у поділі літописів на окремі повісті й складанні стемм для них (Дві традиції літописання Великого князівства Литовського, 2016 р.). Такі стемми вдалося скласти, так біда в тому, що вони переважно не співпадають між собою, тобто кожен окремий список літопису складався з повістей різного походження (ну, десь так, як сучасний комп’ютер можна скласти з комплектуючих від різних фірм). Особливої ясності у процес формування збережених списків це не внесло, але реальність є такою, і дослідник мусить з нею рахуватись, коли береться щось пояснювати.
Тому виникає ідея – поділити родовідні книги на окремі розділи і спробувати дослідити історію тексту кожного розділу за всіма книгами, де міститься даний розділ. А вже потім подивитись, що вийде, чи внесе такий підхід якусь ясність.
З розбивкою родоводів на розділи справа дуже проста, не те що у синодиках: кожен окремий рід треба розглядати як розділ (незалежно від того, чи він в рукописі має номер, чи включений у зміст книги). Далі кожну гілку роду можна розглядати як окремий блок (наперед не можна вирішити, чи буде від цих блоків якась користь).
Про порядок записів імен у родоводах, на щастя, ми не маємо підстав сперечатись (у порівнянні з повним хаосом записів у синодиках – це велике полегшення!). У родоводах ми не журимось, хто був чиїм сином і хто був старшим братом, а хто – молодшим. Ці книги власне для того й велися, щоб внести ясність в позицію кожної служилої особи серед свого роду.
Але з повнотою записів і родоводи мають певні проблеми:
Родоводи відзначають тих, хто не залишив чоловічого потомства, «помер бездітним». Це означає, що в нього не було синів, які служили [Веселовский С. Б. . – М.: 1969 г., с. 21].
Родовідні книги, як правило, записували не всі гілки роду, а тільки ті, що служили при дворі великого князя. Сім’ї, які рано припинили цю службу, у родоводи не потрапили, їх родичи не квапились згадувати про неродовитих сородичів [Бычкова М. Е. Родословные книги 16 – 17 вв. как исторический источник. – М.: Наука, 1975 г., с. 163].
Таким чином, окрім системного ігнорування дочок (котрих не записували ніколи – як таких, що не мають практичного значення для служби), згадки про бездітність у родоводах можуть означати: 1, фактичну відсутність синів; 2, сини були, але не встигли зайняти самостійне службове положення (померли в молодому віці від хвороб, чи погинули в битвах, чи з іншої причини не могли служити); 3, відсутність надійних відомостей про синів (наприклад, у випадку еміграції батька).
Завдяки упорядкуванню імен всередині кожного роду здебільшого немає проблем із датуванням родовідних записів, але тут, як і у випадку синодиків, треба розрізняти датування окремих розділів та датування книги в цілому, також пам’ятати про можливу різницю між датою складання родового запису й датою його внесення у родовідну книгу (останню різницю ми вже бачили на прикладі кримських царів у Бархатній книзі).
Вірогідність записів
В плані вірогідності записи родовідних книг дуже різнорідні, і їх вірогідність, так само як і синодиків, не можна характеризувати гамузом, «в цілому».
Перш за все треба відділити розділ, присвячений правлячому роду московських царів – «Государів родословець» у вузькому (strict) значенні. Він побудований на підставі літописів (яких саме? – варто з’ясувати), містить масу прямих дат і не викликає ніяких сумнівів. Вірогідність його дорівнює вірогідності тих літописів, з яких цей розділ утворений, і в цілому є незаперечною. Але з тієї ж причини ми не можемо сподіватись отримати з цього розділу якусь нову інформацію. В 16 ст., коли не було ані Вікіпедії, ані «Полного собрания русских летописей», такий сильно скорочений літопис служив корисним генеалогічним довідником, але для нас він є скоріше пам’яткою історіографії.
Далі йдуть записи князівських родин і нетитулованих родин. Джамбатісто Віко (1668 – 1744) у своєму трактаті «Основи нової науки про загальну природу націй» (1725) висунув був ідею, що історію кожного народу можна поділити на три періоди: міфічний (в якому діють боги), баснословний (в якому діють герої) та історичний (в якому діють задокументовані у джерелах особи). Щось подібне можна побачити й у цих записах, в яких часто маємо міфічних першопредків, баснословних діячів наступних часів та реальних історичних осіб.
Оскільки найдавніша із збережених родовідних книг походить з початку 16 ст., ми можемо, відрахувавши звичні для усної пам’яті поколінь 70 – 75 років, вирахувати, що історичні часи для родоводів не йдуть далі 1430-х років. Далі починається баснословна доба. М. Є. Бичкова схильна була навіть перенести цю межу на пізніший час, на 4 чверть 15 ст.:
За повнотою записів родовідні книги перевищують розряди, в основному доповнюючи, а не дублюючи їх відомості. Комплексне вивчення відомостей розрядів та родоводів дає основний склад удільної знаті. Хронологічні рамки однакові в обох джерелах – остання чверть 15 – друга половина 16 ст. [Бычкова М. Е., с. 160].
З цих розрахунків, звичайно, слід робити виняток для літописних родів – осіб, згаданих у ранніх літописах. Ці письмові згадки перевищували глибину усної пам’яті і слугували орієнтирами при складанні родоводів, що й відзначалось:
Літописи виступають основним джерелом для князівських родовідних легенд і найдавніших біографічних відомостей, причому складальники родоводів використали саме літописні повідомлення [Бычкова М. Е., с. 151].
Разом з тим до аналогічних згадок у пізніх літописах (16 ст.) слід ставитись критично:
Упродовж усього часу існування родовідних книг літописи були для них джерелом, яке підтверджувало ранні записи родоводів. Але саме ця якість літописів привела до того, що наприкінці 15 ст., а особливо у 16 – 17 ст. в літописи почали робити вставки родовідного характеру в інтересах особи чи сім’ї [Бычкова М. Е., с. 158].
Подекуди дослідники, як уже відзначалось вище, припускали, що же в 14 – 15 ст. окремі боярські родини вели родоводи, які послужили основою для записів родовідних книг. Не можу збагнути, на чому грунтується таке припущення. Ми не маємо жодного такого рукопису не тільки від 14 – 15 ст., але навіть копій пізнішого часу. Немає таких згадок у ранніх родоводах (вони є у Бархатній книзі).
Ми можемо тільки припускати, що при укладанні родовідних книг були використані записи окремих родів, але слід думати, що ці чорнові (й тому не збережені) записи складались спеціально для подачі писарям родоводів, а не заздалегідь, і тим більше не велися у кількох поколіннях.
Таким чином, для більшості родів (за винятком літописних) кінець баснословного періоду можна класти на 1430 – 1475 роки.
А початок баснословного періоду? Коли закінчується чиста міфографія і починається баснословіє (котре хоч малою мірою дає відлуння дійсності)?
Тут треба розрізняти роди князівські та роди нетитуловані. Вони вирішували задачу легітимації своєї давньої служби по-різному.
Походження князівських родів
Для князів був один стандартний шлях: треба було підшитись до якогось правлячого роду. Найліпше – до роду Рюрика, «породичавшись», хоч десятим колом у плоті, з московськими правителями. Гірше, але теж цілком прийнятно було підшитись до роду Гедиміна. Таким чином, у родовідних книгах ми геть не побачимо ніяких самозваних, самопроголошених князів – тільки «Рюриковичів» або «Гедиміновичів».
Ця райдужна картина настільки сподобалась дослідникам, що вони навіть висунули теорію, що ніхто не міг називатись князем, окрім синів «справжніх» князів. І це при тому, що не в одній тільки Золотій Орді, але і в Московському царстві самозванці ставали правителями, а інші самозванці, хоча й з меншим успіхом, виступали в Росії понад 150 років (аж до Пугачова і княжни Тараканової).
Насправді картина походження усіх князів від двох, і тільки двох правителів – результат свідомого політичного рішення, свідомої політики згуртування правлячої еліти Московської держави 1 пол. 16 ст. на основі ідеї спільного походження всіх князів від Рюрика, і тільки від Рюрика. Одна з генеалогічних теорій того часу намагалась підшити і Гедиміна у нащадки смоленських князів, тобто зробити його «Рюриковичем» – але без великого успіху. Звести всіх князів до одного першопредка так і не вдалося, для Гедиміновичів (дійсних та уявних) довелось зробити виняток із стрункої теорії, і такому вигляді московські князівські роди в’їхали у родовідні книги.
Мы рождены,
Чтоб сказку сделать былью,
– і, як бачимо, таки зробили. Бюрократична фантазія 16 ст. повністю затьмарила строкату політичну реальність двох століть – від середини 13 до середини 15 ст.
Тому міфічний період для більшості князівських родів – це час до нашестя Батия. Баснословних князів середини 13 – середини 15 ст. треба було прив’язати о відносно добре відомих князів давньоруського часу.
Походження нетитулованих родів
Інакше, але також стандартне вирішення проблеми (міфічної) старовинності роду було знайдено для нетитулованих родів. Більшість із них озброїлися міфами про виїзд їх першопредків з інших земель. Так в РК-1610 24 роди, або 80 %, мають такі міфи, і тільки 6 родів – «невиїзні», не зазначають походження родоначальника.
Із числа «виїзних» родів найбільше «виїхало» з німців (8, далі йде Орда (5), Литва (4), руські землі (Смоленськ – 3, Чернігів – 2, Волинь – 1), ще один рід вигадав собі походження з Мангупа і Кафи. Всі ці історії слід розглядати з позиції «презумпції фантастичності»; окремі випадки, коли ці міфи (чисті вигадки) можна підвищити до розряду баснословія (із зернятками якоїсь дійсності), не змінюють загальної картини.
Можна погодитись з афористичною думкою М. П. Лихачова:
Руське походження для служилого чоловіка 17 ст. було просто образливим [Лихачев Н. П. . – Санкт-Петербург : 1900 г., с. 10].
Тобто міфи про виїзд – це факти історіографії того часу, коли вони були створені. Їх цікаво вивчати з точки зору картини світу, яку собі уявляли їх автори, історії суспільної думки, зрештою, історії моди – тільки не намагатись видобути з них якісь спогади про минуле (повторюся ще раз – спогади, не підкріплені письмовими джерелами, не можуть іти далі 70 – 75 років).
Тому висновок М. Є. Бичкової здається мені занадто поблажливим:
Історіографічна традиція кінця 19 – початку 20 ст. з недовірою ставилась до родовідних легенд, не розрізняючи легенд 16 ст., які в основному не йдуть раніше за 12 ст. і не містять великих подробиць, і легенд, створених у 17 – 18 ст., в яких є міфічні подробиці про родоначальника [Бычкова М. Е., с. 136].
Всі зазначені в РК-1610 міфи про виїзд складені в 16 ст., і що в них історичного? Одразу два роди вели свої походження «із Орди» від літописного Редеді з початку 11 ст. В 11 ст. про ніяку Орду не йшлося, тут маємо в одному реченні нагромадження фрагментів з різних епох. Ясно, що це – чисто книжна конструкція, складена саме в 16 ст., тобто тоді, коли усяка реальна пам’ять про згадані епохи затерлась.
З нетитулованими родами маємо ту проблему, що різниця міфічного і баснословного періодів для них є дуже невиразною. Можливо, тільки для літописних нетитулованих родів можна її визначити, і то можна наскочити на пізні домисли. Але в інших випадках в родовідних записах можна виділити тільки найпізнішу (історичну) частину, котра загалом не викликає сумнівів, а всіх попередників вважати особами міфічними – такими, у яких вірили автори родоводів, а існування яких не підкріплене незалежними свідоцтвами.