ЮНЕСКО і пам’ятки

Микола Жарких

Але Центру всесвітньої спадщини (чи Всесвітньому центру спадщини) нема коли розбиратись, яка номінація перетинається чи поглинається іншою. Подала Україна саме такі, а не інакші заявки – в Парижі їх поклали на розгляд мишам. У працівників Центру і без того роботи вистачає.

Уявіть собі – нині у Списку 1248 об’єктів, і правила WHC вимагають, щоби держави-учасниці щороку подавали звіти про стан цих об’єктів. Добре, якщо хтось подаватиме ці звіти раз на 10 років, але якщо всі ретельно виконають настанову? Вийде 1248 звітів за один рік.

И каждая бумага сброшюрована,

И каждая бумага прошнурована,

И каждая бумага нумерована

И в реестры внесена!

А тепер у мене запитання – скільки треба чиновників, щоби прочитати ці звіти? І знову запитання: прочитати – навіщо? Щоби що? Мабуть же висновки якісь треба зробити? І якщо подати по три рядки на кожен об’єкт, вийде екстракт на 3744 рядки. А його хто подужає прочитати? Думаю ніхто, окрім мишей славного міста Парижа, ці папери не читає.

От вам простенька ілюстрація, як чиновники створюють роботу один для одного і породжують паперову бурю. Паки цитую Паркінсона: ця буря буде бушувати незалежно від того, збереглись десь якісь пам’ятки чи ні.

І якби це були всі проблеми отого Всесвітнього списку! Фундаментальною помилкою проектування самої конвенції було об’єднання в одному документі спадщини (пам’яток людської діяльності) та природних об’єктів. Вони не мають між собою нічого спільного ані у зовнішньому вигляді, ані у заходах щодо охорони, ані навіть в науках, які ними займаються (і відповідно немає й ніколи не буде фахівців, які могли б щось кваліфіковане сказати на тему об’єктів обох типів).

Скажу одразу – вважаю поняття «природна спадщина» непорозумінням. Спадщина – це те, що створили попередні покоління людей. Розтягувати це поняття на всю природу – безглуздо. Елементарні частки, протони там чи електрони, потребують нашого захисту? (Від кого / чого захищати протони? – Ну, скажімо, від прискорювача на зустрічних пучках, який у нас спрощено звуть «адронним колайдером».)

Навіть прийнявши одну конвенцію й заснувавши один Центр, можна було створити два списки – окремо для пам’яток і окремо для природних об’єктів.

Але Центр проявив наполегливість і на підставі помилкового фундаменту зробив логічний, послідовний і цілком помилковий крок – створив поняття «культурний ландшафт», який, на думку бюрократії, мав би об’єднувати природу і культуру, і почав приймати до Списку названі отак – прости господи! – «об’єкти» (properties). Ось приклад.

Зі згаданим вище «культурним ландшафтом каньйону в Кам’янці-Подільському» ми маємо чисте непорозуміння. Каньйон Смотрича – справді виразний ландшафт, який має чіткі межі (урвища), котрі відділяють його від оточуючого ландшафту – плато. В каньйоні ніякого культурного ландшафту немає (ну, був у 18 ст., але давно зник). Пам’ятки Кам’янця розташовані на плато, а це – якраз протилежне каньйону. В каньйоні є запруда на Смотричі, далі частина споруд Польської брами, далі опори Новопланівського мосту (сам міст, його проїжджа частина лежить на рівні плато), далі пішохідний місток з Руських Фільварків до Старого міста, далі частина споруд Руської брами, електростанція 1930-х років (притулена до Турецького моста) і нарешті дерев’яна церква Воздвиження на Карвасарах. Ані пам’ятки, розташовані на плато Старого Міста, ані Старий і Новий замки до каньйону не належать і в номінаційні документи їх не включено.

Далі, цей бюрократичний витвір («культурний ландшафт») не має меж. Ну, поперек каньйону вони-то є, а от уздовж – їх немає. Каньйон починається значно вище за течією Смотрича від Кам’янця і закінчується аж при впадінні Смотрича у Дністер (ну, Дністровське водосховище). Ті ознаки культури, які є в каньйоні в межах Кам’янця, – є й вище від міста, і нижче від нього. Відсутність зрозумілих меж зводить нанівець оцей – даруйте за вираз! – «об’єкт».

Друга проблема «культурного ландшафту» – це відсутність зрозумілої цінності. Ну добре, ландшафт є, а що в ньому такого цінного, що тягне на всесвітнє значення? Повернімось до Кам’янця – що там цінного в каньйоні? Скелі, урвища? Ну, ще річка по дну тече. Каньйон як каньйон, яких по всьому світі сотні, якщо не тисячі. Навіть в Україні Дністер і багато його допливів утворюють цілком порядні каньйони, а є ще каньйони на Бозі () й на Гірському Тікичі (). Немає заперечень проти того, щоб вважати їх цінними природними об’єктами, але мені неясно, чим каньйон Смотрича вирізняється на їх тлі?

Ці дві проблеми – відсутність зрозумілих меж і зрозумілої цінності (а отже, і предмету охорони) – супроводжують кожен елемент Списку, позначений як «культурний ландшафт».

Мало того – Центр узяв на озброєння теорію лібералізму в особливо великому розмірі, яка учить, що всі народи світу рівноцінні і всі роблять рівний внесок у світову культуру. Подивимось на потужні прояви цієї теорії на наступних прикладах.

В цьому порівнянні мені подобається абсолютно все. Собор в Ахені освячений у 805 році (так, ще за імператора Карла Великого). Коли збудована хатинка в Сукурі – не знає ніхто, навіть ті люди, що потрапили на фото. Далі, Ахен був столицею імперії франків, з якої виросла сучасна Західна Європа, тобто світ сучасної цивілізації. Це може комусь не подобатись, але це так.

Ну, а Сукур – це що? пояснює:

Sukur Cultural Landscape is a UNESCO World Heritage Site located on a hill above the village of Sukur in the Adamawa State of Nigeria.

Хутір, найбідніший хутір, найкраща будівля якого в України згодилась би хіба що на свининець!

Із собору в Ахені ми маємо сотні фотографій тільки у галереї Вікімедіа (навіть на є кілька десятків фото), а з оцього Сукура маємо 3 (три!) фото у Вікіпедії і 0 (нуль) – на сайті Списку. Велика держава Нігерія з населенням 236 (двісті тридцять шість) мільйонів не спроможна зробити навіть одну фотографію, щоб поставити її на сайті Списку! Справді – величезна цінність, просто, можна сказати, загальносвітова!

Чому так? А тому, що Ахенський собор має номер у списку – 3-й (третій), а Сукур – 938-й (дев’ятсот тридцять восьмий). Сподіваюсь, усе ясно? Все, що було на світі справді цінного, умістилось в перші кілька сотень позицій, і на цьому слід було би поставити крапку в наповненні Списку. Але бюрократія не може зупинити паперову повінь, яку вона сама викликала, і змушена засмічувати Список усілякою поганню, яка не має ні есенції, ні каденції.

Отже, порівняння тільки двох позицій Списку виразно доводить протилежне тому, що хотіли довести: не всі народи зробили однаковий внесок у світову цивілізацію. Є народи, які справді до того прилучились, але більшість народів за всю свою історію не створили нічого цінного. І на це нема ради. Ніякий Список всесвітньої спадщини виправити цього не може.