Як нам облаштувати Росію

Микола Жарких

або Заповіт Дмитра Донцова

Славний український публіцист Дмитро Донцов більше ста років тому надрукував у Відні книгу «». Основна думка книги дуже проста і зводиться до одного речення:

Підстава української політики – розчленування Росії.

Задача залишається актуальною і на сьогодні. Як би нам не хотілось, щоб на місці колишньої Росії розкинувся Мокшанський океан, а Середина-Буда, Мілове та Довжанськ перетворились на центри морської торгівлі – навряд чи це технічно можливо. Отже, після поразки Росії у війні її територію доведеться якось облаштовувати.

Найпростіший і найкращий спосіб – це поділити Росію на 87 незалежних князівств. Чому саме 87, а не 86 чи 88?

Тому, що нині Росія складається із 82 «суб’єктів федерації» та Чечні. Отже, кожен «суб’єкт федерації» перетвориться на окреме князівство, а Чечню треба розділити на 5 народних республік: Східно-Чеченську народну республіку, Північно-Чеченську народну республіку, Західно-Чеченську народну республіку, Південно-Чеченську народну республіку та Центрально-Чеченську народну республіку. На чолі кожної із цих 5 республік поставити представника роду Кадирових (мабуть, знайдеться п’ять душ?).

Ці князівства і республіки повинні бути повністю незалежними із обов’язками:

1, ніколи не об’єднуватись між собою;

2, постійно вести війну з усіма сусідами з числа колишніх «суб’єктів федерації».

Чи це можливо?

Авжеж, можливо. Післявоєнний устрій переможеної країни установлюють переможці, в нашому випадку – євроатлантична коаліція на чолі зі США. Досвід уже є: після 2-ї світової війни переможену Німеччину поділили на Німеччину та Австрію (і так один німецький народ має зараз дві держави!), а обрізану Німеччину – на федеральні землі. Федеральний устрій не був притаманний Німеччині, а був нав’язаний переможцями. І – нічого, німці до нього звикли і не збираються міняти. А відносно недавно Німеччина складалась із 300 з гаком князівств та міст-держав – і нічого їй не робилося. Навіть краще було, бо з такої Німеччини не виходило світових воєн.

Гарантами цього устрою, тобто незалежності й територіальної цілісності новоутворених князівств, має стати нова політична організація під співголовуванням США, Великобританії та України. Ця організація має заступити недієздатну Організацію об’єднаних націй. Ця нова організація сформує коаліційні збройні сили, котрі й будуть фактично гарантувати новий лад.

Нагадаю, гарантія в міжнародному праві – це не просто договір, а право держави-гаранта розпочати війну проти порушника гарантованого устрою. Подекуди гарантія означає навіть обов’язок держави-гаранта розпочати таку війну.

Нагадаю – Друга світова війна розпочалася через те, що Німеччина напала на Польщу, незалежність якої гарантували Великобританія і Франція.

Нагадаю – в 2014 році державам, які гарантували незалежність і територіальну цілісність України (тим-таки Великобританії та США) забракло сміливості виступити на боці України на підтримку наданих ними гарантій.

Нам розповідають, що Будапештський меморандум не спрацював через те, що не на тому місці поставили якусь кому. Це – чиста брехня. Якщо немає сміливості виконувати добровільно узяті на себе зобов’язання, ніяка правильна розстановка ком не допоможе.

Отже, нова організація буде мати і право, і обов’язок застосовувати свої збройні сили для того, щоб запобігти буль-яким спробами нових князівств об’єднатися. Україна несе на собі основний тягар війни. Інші держави приєднаються до нас хіба що за п’ять хвилин до остаточної перемоги, щоб не залишитись без своєї частки пирога (і то – ще не факт). Тому Україна найбільше зацікавлена у дотриманні проектованого нового порядку.

Цей новий лад має і певні економічні підстави. Сучасна Росія – країна із сильно централізованою економікою. Потоки імпорта та експорта переважно проходять через Москву – якщо не фізично, то логічно. В Москві укладаються всі скільки-нубудь значні контракти, в Москві знаходяться розрахункові центри і т. д.

«Суб’єкти федерації» отримували імпорт через Москву. А тепер санкції драматично скорочують цей імпорт, і з Москви більше нічого не йде. Отже, й озиратись тепер на Москву регіонам нема чого, а треба шукати нові шляхи.

Те саме і навіть ще гірше з експортом. Він так само потрапив під санкції через безумну політику Москви, і тепер підприємствам, орієнтованим на експорт (ну, хоча б металу) елементарно нема чого робити. Вони можуть закриватись або перетворюватись на кооперативи для спільного вирощування картоплі. Але для таких кроків Москва знову не потрібна, врожай картоплі від неї не залежить.

Отже, санкції руйнують загальноімперський економічний організм, сприяючи виділенню менших економічно самодостатніх регіонів, здатних забезпечити себе як щами, так і лаптями для їх хлебання. Інша справа, що усвідомлення нової економічної реальності приходить повільно і мабуть політичні зміни відбудуться швидше, а економіка буде адаптуватись до нових політичних кордонів.

До речі, утворення нових незалежних князівств – це найпростійший спосіб увільнитись від економічних санкцій, накладених на Росію. Поділити репарації Росії на користь України та зовнішній борг Росії між князівствами – і гайда. Нова держава – нові зобов’язання і нові можливості. І збройні сили нової організації будуть доброю запорукою, що ці гроші таки будуть заплачені.

Вигоду від поділу Росії на окремі князівства відчують одразу всі. Перш за все, ця територія уже не буде джерелом загрози для своїх сусідів. По-друге, зникне підтримка міжнародного тероризму, і останньому доведеться перебудовуватись, шукати собі нових покровителів. Можливо навіть, цей тероризм зникне як глобальне явище, координоване з одного центру в Москві, і залишаться хіба регіональні очаги.

По-третє, зникне проблема війн, експансії та анексій на оцій новій території колишньої Росії. Той самий Китай уже не буде потребувати нічого «захоплювати» ані «анексувати», а тільки розвивати «дружні взаємовигідні відносини» з потрібними йому князівствами.

Африка довгий час буле тереном боротьби держав-колонізаторів і навіть колоніальних війн. Але з ліквідацією колоніальної системи це суперництво і ці війни припинились, і всі розумні люди мають тепер змогу розвивати «дружні взаємовигідні відносини» з окремими африканськими країнами. І за час від 1960 року ні одна африканська країна не завоювала ні однієї іншої, а що вони подекуди там чубляться між собою – то їхні внутрішні африканські справи. Хіба це не є реально працюючим прикладом?

6 червня 2022 р. в Києві.