Умови демократії
Микола Жарких
Кінець першої світової війни в 1918 р. знаменував собою не тільки «закат Європи», тобто втрату провідного становища Європи у світі, але й закат доби монархій. Європейські монархії втратили авторитет і, як наслідок, владу.
Люди зробили неприємне для багатьох відкриття, що фарбований лис, який звався «король» чи «імператор», нічим не відрізняється від звичайного лиса. І так не стало монархій, і їх заступили демократичні порядки.
Ліберальні гарвардські професори були у нестямі від радості: ось нарешті весь світ визнав, що нічого кращого за американську модель політичного устрою бути не може, і всі країни переймають цю модель або цілком, або з деякими варіаціями.
Книга Френсіса Фукуями «Кінець історії» стала новим євангелієм, благою вістю, що можна нарешті покинути надзусилля і безкінечно насолоджуватись досягнутим земним раєм.
І демократичні держави скористались нагодою і справді занурились в оце dolce far niente.
А між тим демократія – це не закон всесвітнього тяжіння, котрий діє безвідносно до бажання чи небажання людей. Демократія (представницьке правління) базується на трьох основних положеннях:
1, людина – розумна істота, тобто може будувати свою поведінку у відповідності до вимог розуму;
2, людині властиво прагнути до поліпшення свого життя, а оскільки людина – створіння соціальне і не може жити поза колективом, то їй властиво прагнути і до суспільного блага, не тільки особистого;
3, людині притаманна здатність планувати своє майбутнє і спрямовувати свої дії на досягнення визначених розумом (раціональних) цілей, тобто піднесення особистого і суспільного блага.
Ці положення приймаються як аксіоми, без будь-якого сумніву і без ніяких обмежень. І справді, люди з такими властивостями реально існують, і власне їх треба називати демократами, і власне для них демократичний устрій (формування влади шляхом виборів) є найліпшим.
Але практика показує, що поряд із такими людьми живуть і зовсім інші люди. Наша війна дала цілу велику серію прикладів, котрі наочно спростовують всі три положення.
Жив собі чоловік в Україні і не дуже-то й виділявся на загальному тлі. І от почалась війна і він корегує вогонь Гнило-Солом’яної Орди по тому місту, в якому він сам живе. І такі люди виявили себе скрізь, від Маріуполя до Луцька і Львова.
Хіба можна назвати це раціональною поведінкою, поведінкою, продиктованою розумом? Я ще можу зрозуміти, що чоловік може не любити Україну і любити Гнило-Солом’яну Орду, але навіщо ж доводити оцю любов до руйнування своєї власної хати?
Працівник заводу «Азовсталь» із захопленням виказував пушкіністам місця, де укривались українські воїни, щоб спрямувати туди вогонь лаптів. Руйнувати завод, на якому ти сам працюєш і який забезепечує тебе засобами для життя – це розум?
В тому самому Маріуполі хлоп попався був у 2015 році на коригуванні лапте-обстрілу, загинуло 22 людини. Був спійманий, засуджений, ув’язнений, амністований – і в 2022 році знову узявся коригувати лапте-вогонь. На цей раз лапті, нарешті, вбили його самого і в такий спосіб виправили цю помилку природи. Запитую ще раз: це – раціональна поведінка?
І у таких людей ми запитуємо на виборах, як нам організувати нашу владу? Якщо ми далі будемо так робити, то заслужимо похвалу від гарвардських професорів за свій лібералізм, але не одержимо ефективної влади.
Ну добре, із розумністю так званих «людей» ми розібрались: бувають люди справді розумні, а бувають істоти, зовні дуже схожі на людей, але не відповідні до першої аксіоми демократії.
А як там із другою аксіомою?
Знову наша війна з усією відвертістю розкрила: є люди, а є москалі. Москаль – це істота, зовні досить-таки подібна до людини, але вона сама хоче жити погано і ще більше хоче, щоб усі інші також жили погано. Про стремління до кращого у москалів немає мови і немає навіть поняття – що то воно є, оце «краще».
Москалі крадуть в Ірпіні пральні машини Indesit, переправляють їх до свого Мухосранська – і там із величезним здивувавнням виявляють, що машина не працює! Виявляється, її треба підключити до електромережі.
Підключили до «лампочки Ілліча» – знову не працює! Виявляється, її ще треба підключити до водопроводу, а його в Мухосранську нема. Про лампочку Володимир Ілліч Ленін подбав, а до водопроводу руки не дійшли.
І не кажіть, будь ласка, що для роботи пральної машини її ще треба підключити до каналізації. Всі жителі Мухосранська мають виходки на дворі, а за каналізацію ніхто навіть не чув і не знає, що воно таке.
І якщо москаль дізнається ще й про каналізацію, то він розіб’є ік бісу ту крадену пральну машину і скаже собі: «Не жили добре ніколи – то нема що й починати».
І так в усьому, бо якість життя – то системне поняття, і не можна підняти якість життя в курній хатині установкою там найновішого Mac Book.
Н, і кавоварка не хоче варити москалю каву, бо виявляється – в неї потрібно імпортні зерна кави насипати, а їх нема. І вкрадені комбайни John Deer при кожному вмиканні двигуна запитують через Інтернет у виробника, чи можна включатись. А злобний американський John Deer щоразу відповідає: «Крадене. Увімкнути не можна». Залишається москалям жати хліб прадідівськими залізними серпами, поки не відновили виробництво крем’яних серпів.
Отак стоїть справа із другою аксіомою. Є люди, які хочуть жити краще, а є й такі люди, котрі хочуть жити гірше.
А як стоїть справа із третьою аксіомою – зі здатністю людей планувати своє майбутнє?
З висоти мого дивана мені здається, що з цим справа стоїть найгірше.
Розглянемо найпростіший приклад. Селянин, розмірковуючи, що йому в жовтні місяці робити – йти в поле орати чи відпочити – вибирав надзвичайно тяжку роботу з оранки під озимину і далі засівання тієї озимини. Чому так, чи не краще було би просто відпочити після напруженого господарського сезону? – Не можна, бо як не засієш озимину, на майбутній рік залишишся без хліба. Можна, звичайно, сіяти яровий хліб і навесні, але він і менш урожайний, і менш якісний, ніж озимий.
І от селянин, плануючи своє життя на рік наперед, вилізав із теплої хати на жовтневий холод і сльоту, щоб зорати й засіяти озимину (ну, і поле під паром теж треба зорати – це уже з розрахунку трипільної сівозміни, отже, на три роки вперед).
Не ідеалізуючи і не перебільшуючи далекоглядність нашого селянина, мусимо визнати, що на кілька років наперед він своє життя таки планував.
А тепер? Що далеко ходити – візьму за приклад самого себе. Хліб мені потрібен, а де я його беру? – В сусідній крамниці. – А звідки він у крамниці береться? – А я не маю ніякого поняття (далебі, не перебільшую). – А як у крамниці не буде хліба, як ото воно трапилось у перших числах березня 2022 року, що ти, Микола Жарких, робитимеш? – Ну, сухарі їстиму, он цілий мішечок їх маю. – А як сухарі скінчаться? – Не знаю, мабуть, пропаду.
І от виходить, що глибина передбачення майбутнього у мене та інших городян не перевищує одного дня. Де вже тут три роки! Я вважаю за велике досягнення в частині планування майбутнього те, що я упродовж усього свого життя ані разу не брав гроші в борг, а всі потреби покривав своїми готовими грошима. Отож якийсь запас готових грошей я маю, і всю надію покладаю на те, що зможу за них купити собі хліба. А що буде, коли – побий мене лиха година! – через війну не буде де купувати і що купувати?
Триб життя сучасних городян робить їх страшенно залежними від функціонування цілої системи життєзабезпечення міста. І на це нема ради. «На все життя не напасешся» – каже мені приповідка, коли я обмірковую, чи не зробити той чи той запасець, поки є з чого робити. Оцей режим передбачення майбутнього глибиною в один день фатально позначається на здатності планувати своє майбутнє. Разом з тим саме в містах зосереджена вся цивілізація, і руйнування міст відкидає країну в кам’яний вік. (Москалі, пушкіністи та лермонтоїди, руйнуючи наші міста, власне оцього й добиваються.)
І от тепер люди, котрі не здатні спланувати своє майбутнє хоча б на місяць, ідуть голосувати, і від їхнього голосування залежить майбутнє країни упродовж років і десятиліть. Вони голосують не з раціональних міркувань, а під впливом емоцій, під вливом того, що позавчора говорили по телевізору (учора був день тиші перед голосуванням!). Голосуючи, вони не зважають на те, щоб покращити своє життя і життя своєї країни, а «тільки б не Порошенко», тільки б зробити гірше комусь іншому, якого вони ніколи не бачили, але якого вони ненавидять. Їхнє бачення майбутнього зводиться до славного «Хоть поржём!»
А потім починається війна, і «свідомі виборці» кажуть: «Ми цього не хотіли, ми за це не голосували». А їм на це відповідають: «Дарма! Ви проголосували за зрадницький капітулянтський уряд, і тепер Україна розплачується за це тисячами зайвих жертв». Ну що, товариство, «поржали»? Оті жителі Краматорська, про яких я уже був згадував – чи здатні вони побачити зв’язок між своїм голосуванням і війною, яку вони самі накликали на свою (ну, і мою заодно!) землю?
Отже, демократія дає непогані результати (ефективну систему управління) там і тільки там, де є люди-демократи, які більш-менш відповідають поставленим вище аксіомам.
Там, де таких людей немає, демократія кульгає або вироджується.
Можуть сказати: за умов демократії люди змінюються, поліпшуються і стають більш відповідними до установ демократії. Але з другого боку, коли установи демократії впроваджуються у суспільство, де нема демократів, ці установи теж змінюються і пристосовуються до наявного суспільства.
Так що «Кінець історії» таки може прийти, але прийти зовсім не з того боку і не в тій формі, як собі уявляють ліберальні професори. І може статись навіть так, що цей кінець не всім сподобається.
11 червня 2022 р. в Києві.