Обмежена демократія
Микола Жарких
Кажуть, що монархія була би найкращою формою правління, якби не випадковість народження. І тому, мовляв, немає альтернативи демократії.
Я згоден, що демократія була би найкращою формою правління – якби не випадковість виборів. А обираюь часто таких людей, котрим не можна довірити навіть ста гривень, не те що управління державою.
Я навіть не маю на увазі історію з вибором зеленої плісняви в Україні. Одне тільки обрання Трампа в США здатне захитати віру в демократію у кого завгодно. А США – не тільки найбільш тривала і розвинена демократія в світі, а й опора демократичного ладу по всьому світу.
Кажуть, що демократія гарна тим, що один невдалий вибір можна поправити на наступних виборах. Ну, німці, які в 1932 році голосували за Гітлера, теж собі думали: «Якщо він нам не сподобається, ми на виборах 1934 року голосуватимемо інакше». А демократично обраний Гітлер просто скасував ті наступні вибори. От і маєш, Гандзю, книш!
Там, де новообрані начальники не такі сміливі, вибори не скасовуються, але начальники або запезпечують собі автоматичне переобрання (Росія, Білорусія, Казахстан), або на зміну одним популістам обирають інших популістів, часто гірших (Франція, Греція).
Корінна причина неефективності демократично обраної влади – це її популізм. Щоб виграти вибори, треба прихилити якомога більше виборців, а як це зробити?
Універсальний рецепт відкрив той самий Гітлер: треба усім обіцяти усе. І то негайно, бо виборці не здатні планувати своє життя на роки вперед, і той, хто буде обіцяти поліпшення через роки, неодмінно програє. Виборці не здатні зважити, чи справді можна дати хоч комусь оте усе, але їм приємно чути, що хтось обіцяє зробити їх щасливими – без найменшого зусилля з їхнього боку.
Люди, які приходять до влади на хвилі популізму, бувають розумні (дуже рідко) і дурні (дуже часто). Розумні люди, прийшовши до влади, відкидають усі передвиборчі обіцянки і проводять раціональну політику (як вони її собі уявляють). Вони упевнені, що до наступних виборів через 4 – 5 років всі їх попередні обіцянки забудуться і можна буди вийти на нові вибори із новими обіцянками.
Дурні популісти намагаються здійснювати свої нереалістичні передвиборчі обіцянки, і ці спроби тільки погіршують справу. Через кілька місяців їм доводиться повертатись до раціональної політики, пояснюючи виборцям, що обіцянки не виконані або через «попередників», або через «ворогів», або через «попередників, які одночасно є ворогами», або через несприятливі кліматичні умови.
На наступних виборах дурні популісти змушені обіцяти ще більше – і результат бачимо на прикладі Греції, котра залазить у дедалі гірші борги, щоб підтримати непосильний для країни рівень соціальних виплат.
А проблема демократичного представницького правління в тому, що голосують одні, депутатами є другі, членами уряду – треті, а коли доводиться розплачуватись за помилки, то на війні гинуть четверті.
Що робити і чи можна за умов демократії привести до влади тверезо мислячих, відповідальних і далекоглядних людей?
Думаю, що це можливо за умови деякого реформування самої демократії.
Треба відмовитись від загальних і рівних виборів, замінивши їх виборами цензовими і куріальними.
Колись-то давнє грецьке місто-держава Афіни управлялось народними зборами, і оце власне звалось тоді демократією. Тоді не було представницького правління, і кожен громадянин представляв сам себе. Отже, коли йшлося про війну, то кожен розумів, що воювати доведеться не комусь, а йому особисто, і відповідно ставився до справи серйозно. Це не означало, що при такому правлінні не робили помилок, але нарікати за ці помилки афіняни мусили на самих себе.
Для більших держав управління через народні збори було і є неможливим, і щоб зберегти відповідальність виборців за наслідки свого голосування, треба скасувати загальне виборче право і запровадити куріальну систему.
Оскільки я добре розумію, що ця ідея – непопулярна, я навмисно оминаю всі технічні деталі. Кому ідея подобається – той зможе домислити їх сам, а кому не подобається – ці деталі не переконають або стануть предметом кпинів.
Я уявляю собі дві основних курії: курія професійних воїнів, котрі, як і давні афіняни, відповідатимуть за свій вибір своїм життям; і курія багатіїв, котрі сплачують великі податки і відповідають за свій вибір своїми статками. Таким людям є що втрачати, і через те вони мусять відповідально поставитись до кандидатів, яких вони обирають до влади.
Курія воїнів, сподіваюсь, зуміє розпізнати кандидатів, яких не можна налякати. І курія багатіїв зуміє розпізнати кандидатів, яких не можна підкупити.
(Я не думаю так, що курія неодмінно повинна обирати представників зі свого складу; пасивне виборче право, право бути обраним – це не менша відповідальність і там теж потрібен відбір, ценз, без жодної «рівності». От, не хотів у подробиці входити, а довелось…)
І кожна курія повинна мати свій ценз для нових членів. На прикладі курії багатіїв це виглядає найпростіше – право обирати отримує той, хто сплачує податків не менше встановленого рівня.
«Демократична» голота, яка голосує за принципом «хоть поржём», повинна бути відсунута від участі у виборах. Служба у професійній армії стане постійно діючим соціальним ліфтом для всіх, хто бажає набути активне виборче право (десь так, як набували рицарські права у середньовічній Європі).
Переваги такої системи – значні й очевидні. Перш за все, зникнуть політичні партії у звичному для нас вигляді (мабуть, будуть заступлені якимись куріальними організаціями, бо курія виборців – це сама в собі партія). Зникне одвічна проблема всіх партій в усіх країнах світу – де взяти гроші на партійну роботу, і відповідно зникне (чи сильно скоротиться) політична корупція, при який грошовиті люди купують собі потрібну кількість партій як у себе в країні, так і в інших країнах.
Далі, оскільки число виборців буде становити невелику частку загального числа громадян, зникне потреба в масовій політичній агітації, в отих постійних телевізійних істериках «Хто завгодно, тільки не Порошенко!»
А це має не таке мале значення, з огляду на те що навіть США не можуть знайти протидію російським інформаційним атакам як на громадську думку, так і прямо на хід виборів. І цю нездатність бачать інші вороги демократії і роблять свої висновки.
Зникне проблема олігархічного впливу на демократію, або маскування олігархічного ладу під демократію. Якщо олігархію не можна перемогти, її треба узаконити, ввести в рамки закону і сказати, що саме цього ми й хотіли.
Проблем з такою реформою теж немало, бо це означає по суті повернення від суспільства загальної рівності до станового суспільства, до суспільства шляхтичів і бидла.
Але чи справді усе щастя в загальній рівності? Чи справді бидло, яке ховається від мобілізації, яке пишається тим, що чотири рази ігнорувало повістки із військового комісаріату, яке називало Україну порно-актрисою – повинно мати такі самі права, як наші воїни, які виборюють наше право на незалежність і платять за це своєю кров’ю? Можливо, все ж таки є сенс перших записати в бидло, а других – у шляхту?
Хочу вірити, що після війни саме наша шляхта, народжена у битві з москалями, стане провідною верствою в Україні. Не знаю, у якій формі це може статись, але так має бути. Леви мусять керувати мільйонами зайців, а не зайці – мільйонами левів.
Чи запровадження отакої обмеженої демократії можливе?
Ні, неможливе.
Неможливе через те, що гарантом демократичного устрою в усьому світі є США, і поки це так – ніякі істотні зміни виборчого права неможливі.
Виборча система в самих США потребує ремонту, але оскільки вона не мінялась чверть тисячоліття – то вона закостеніла до такої міри, що ніякі реформи неможливі.
Коли ми маємо гумовий стрижень і намагаємось його зігнути – він згинається, але зберігає свою цілісність, залишається все тим самим стрижнем. Коли ж ми намагаємось зігнути скляний стрижень – він спочатку не піддається жодній деформації, а потім раптово ламається, втрачаючи свою цілісність, і його уламки – це вже не той самий стрижень.
У випадку виборчої системи США ми маємо справу зі скляним предметом, котрий може зруйнуватись, але не може змінитись.
І от пригадуючи собі знову історію 1917 – 1918 років, коли всі провідні монархії світу зламались упродовж неповних двох років, можна побоюватись, що така сама доля може спіткати й демократію, котра повинна змінюватись, але не здатна це зробити.
І це буде таки «Кінець історії», тільки знову повторю – можливо, не зовсім такий, як його собі уявляють гарвардські ліберали. І можливо, не всім оцим лібералам він сподобається.
15 червня 2022 р. в Києві.