Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Тільки смілива людина може мати талант / “Збирайте металобрухт!”

Тільки смілива людина може мати талант

“Збирайте металобрухт!”

Аркадій Белінков

Всі міркування про мову художника якось одразу втрачають для мене ціну, коли стає ясним, що вони не йдуть далі міркувань про мову. Мова – це вираз свідомості, думки, і мізерна мова виражає мізерну думку. Люди, що говорять чахлою, мізерною, змученою, сухотною, миршавою й зляканою мовою, це люди чахлої, мізерної, змушеної, сухотної, миршавої й зляканої думки, життя, долі. І вчити цих людей треба не стилістиці, а порядності.

Олеша ще нічого не розуміє. Він не розуміє, що трапилось і куди завела його влада великого розуму.

Він вдається до способу, дуже поширеного в історії російської інтелігенції: до переоцінки цінностей. “Я став думати, – казав він, – що те, що мені видавалось клейнодом, насправді є злиднями” (Олеша Ю.К. Промова на першому з’їзді письменників. – Первый съезд советских писателей. – М.: 1934 г., с. 235).

З відчуттям глибокого внутрішнього задоволення письменник намагається показати, як жахливо він неправий і як далеко зайшов у своїх помилках.

Він вимагає звернути на нього особливу увагу. Він підкреслює необхідність врахувати всю серйозність аргументації, яку він наводить як доказ власної ницості.

Юрій Олеша умів і любив здаватись. В нього це так добре виходило, тому що репутація його була в прекрасному стані, виробнича характеристика у повному порядку, а якщо художник починає робити зненацька щось таке, то ми всі розуміємо, що це не він, а редактор, тяжкі обставини, голодні діти, хвора дружина. Деякі при цьому додають: а також слабка людська воля художника.

Коли у професійному, претендуючому на порядність тексті з’являється металобрухт, то не можна сумніватись, що художник подає сигнал біди. “Це не я! – кричить художник. – Це редактор, тяжкі обставини, голодні діти, хвора дружина”. Деякі додають: а також слабка людська воля художника.

Тоді я згадую полонених есесівців.

На допитах есесівці говорили, що вони гарні, нікого не ображали і поспішно витягали папірця.

Радісно і впевнено дістає есесівець папірця і кладе його перед майором.

На папірці написано:

“Справка. Выдана оберштурмбанфюреру СС Шпурре. Настаящим удаставеряю, што каспадин шкура атнасился ка мне очень даже замичатильна. Студентка 5-го курса Всесоюзной сельскохозяйственной академии Татьяна Кострова”.

Студенти, агрономи, медсестри, селянки, які закінчили й які не закінчили академії та школи, писали одні більш, другі менш грамотно, але ніколи – рідною мовою: людина без заздалегідь обдуманого наміру, який виникає під цівкою автомата, не напише “атнасился ка мне очинь даже замичатильна”.

“Очинь даже замичательна” в Олеші вимушені. Якби йому були створені соціальні умови, що стимулюють розвиток порядності, то Олеша б цього нізащо не зробив.

Але оскільки ці умови не були створені, то він зробив:

… Майбутнє світу будується у нас… Яке повноцінне усе життя нашої країни… Він загинув, рятуючи соціалістичну власність… Нехай це буде книга про славу, до якої нас привели російські брати… З кожним днем все більше переконуєшся у тому, що молодь нашої країни зростає…

Він думав, що як Тетяну Кострову, яка написала, що вона студентка 5-го курсу, його врятує підпис: “Юрій Олеша”.

Адже будь-кому зрозуміло, що Юрій Олеша так писати не може, не стане.

І цей підпис рятував його. Принаймні в оцінці тих, хто робив ще мерзеннішу справу.

Це не він написав. Це редактор, тяжкі обставини, хвора дружина, голодні діти, слабка, хиренна його воля, боягузтво й душа раба, тяжка й гірка доля російського художника […]

Юрій Олеша діткнувся однієї з найрозробленіших у світовій літературі тем і запропонував свій варіант.

Юрій Олеша запропонував зробити навпаки. Нехай природа і цивілізація будуть у гарних стосунках. Подивимось, що з цього вийде.

Нічого визначного з цього не вийшло.

Річ у тім, що природа й цивілізація цікавили світову літературу не самі по собі, а лише як умовні позначки зовсім інших речей.

Цими зовсім іншими речами були природне право і глибоко ворожі йому станова монархія, церква, традиція, історичний прецедент, ієрархічна драбина, соціальна несправедливість.

А природа і цивілізація були тільки прапорами різних кольорів у боротьбі між людьми, які прагнули свободи, й абсолютизмом.

Був спір двох епох. Тези й гасла великої революції готувалися в кабінетах людей, які прагнули свободи.

Протиставлення природи цивілізації було таким значущим, тому що стверджувало суспільну боротьбу, свободу, рівність і братерство, гідність людини і неспростовну правоту санкюлотів, а згода вела лише до поважного міркування, що негаразд сидіти, склавши руки.

В усі епохи розкладу і розпаду, коли філософія знищена, економіка зруйнована, моральність замінена святенництвом, коли вже немає концепції, а є тільки релігія, в яку ніхто не вірить, люди, які стоять при владі, знищують все живе й мисляче, посилаючись на історичне право. А загнана, вигнана, розчавлена, вже зовсім, здавалось би, знищена жива й мисляча, ледь розрізнювана, здавалось би, назавжди зникла частина суспільства протиставляє тиранії, лицемірству, невігластву і самозакоханості природне право.

Але головним був не спір на історико-літературні теми.

Головним було те, що високий і чистий художник, а не підлабузник, збагнувши, задля чого він складав вільну хвалу, які висловлював почуття, і про що говорив мовою серця, втік від людей до звірів. (Є така соціологія).

Всі літератури світу порівнювали, хто кращий: людина чи звір.

Ситуація, в якій виникало таке питання, передвирішувала відповідь: звір кращий.

Звір кращий, тому що людина була ще гіршою.

Але з двох зол завжди стараються вибрати менше.

Про це розповідає античний міф, перський епос, арабська поема і європейський роман.

Рішучу перевагу звірові віддає Хакслі в романі “Мавпа і сутність”.

Були й інші твори, в яких засвідчена позитивна роль мавпи.

Еволюція знаменитого радянського письменника Юрія Олеші була дуже складною.

Юрій Олеша хотів бути свободною і чистою людиною (1924-1928) і якщо він когось обдурював, то лише себе самого (1928-1934), поки не збагнув, що бувають такі обставини, за яких краще обдурювати тільки інших (1934-1960).

І тому, коли у “Суворому юнаку” він дуже хвалив щось, що вийшло хиренним, злочинним і мерзенним, то зробив він це, злякано намагаючись запевнити себе в тому, що ці хиренні, злочинні і мерзенні речі насправді й є істинна і висока правда.

Закінчивши “Суворого юнака”, він перестав обдурювати себе. Він почав обдурювати інших.

Трагічна доля російського письменника. Коли йому стає дуже зле, він стріляється, йде вночі через вікно з дому, спивається, перестає писати.

Особливо тяжко несуть свій хрест ті, хто так старався, так старався завжди йти в ногу в часом (та ще при цьому навшпинячки).

Найнеприємнішим було те, що доводилось надто часто змінювати ногу. Але ж не всі можуть це робити легко й швидко, гуляючи, приспівуючи, граючи, наспівуючи, танцюючи, чвиркаючи і сякаючись […]

Юрій Олеша ніяк не міг стати по-справжньому метким автором, він часто плутав моду і забарвлення даного сезону, він не вмів зграбно лапати мимобіжне торжество і зривати квіти ефемерного успіху. І не зглядаючись на великі зусилля в цій ділянці, так до кінця йому і не вдалося порозкошувати.

В 1924 році він вірив у те, що “…всі ми будемо вільними” (“Три гладуни”).

В 1927 році він вірить у те, що “…цей новий світ, що будується, є головним, торжествуючим” (“Заздрість”).

В 1932 році Юрій Олеша твердо переконаний в тому, що “…попереду блискуче майбутнє” (Необходимость перестройки мне ясна: ответ Ю.Олеши кружку Дворецстроя. – 30 дней, 1932 г., № 5, с. 67).

В 1934 році Олеша вірить у те, що країна стоїть на порозі безкласового суспільства:

На 16 з’їзді партії, влітку 1930 року, було поставлено у порядок денний питання про безкласове суспільство.

Ці слова глибоко запали у мене в серці.

Я приходжу до 17 з’їзду партії з роботою, над якою стоїть натхненна ідея безкласового суспільства (мається на увазі “Суворий юнак” – А.Б.).

Безкласове суспільство уявляється мені як художнику суспільством, де людина живе поза грошовою залежністю від іншої людини (Олеша Ю. Литература – общее дело писателя и рабочего. – “Писатели 17 партсъезду”, М., 1934 г., с.166 – 167).

Нашорошено й занепокоєно розмірковує письменник про те, що таке безкласове суспільство.

Отже, ви згодні, що соціалізм – це нерівність?

– Це фашистське висвітлення комунізму.

Так сперечаються в “Суворому юнаку”.

Через десять років після роману про революцію, в рік, коли був написаний “Суворий юнак”, у вирішальний для історії російської літератури і тому – російської суспільної думки рік 1934 Юрій Олеша сказав:

“Влада генія… Це прекрасна влада…”

Повільно і незвично повертається на осі десятиліття в книгах Юрія Олеші.

Він повірив у те, що влада генія – це прекрасна влада.

Принаймні повірив у те, що в це необхідно вірити.

Він докладав величезні зусилля для того, щоб вірити. І часто вірив не без успіху.

Віра, острах, звичка, відраза до необхідності закреслити своє минуле, переляк перед самотою, боязнь злиднів, тремтіння перед тюрмою, надія на те, що все це, може, й не так, а коли так, то, може, вдасться перетерпіти, незвичайні і нечувані успіхи, штучна й безвихідна альтернатива – або ти радянський художник, або ворог, все це утворювало ситуацію, коли ще без гидливості можна було сказати (ледь прикидаючись, ледь злякавшись, ледь вірячи), що влада великого розуму – прекрасна.

Але йшли роки, і вийшло, що такою дрібкою обмежитись вже не можна.

На жаль, багато письменників вважало, що треба все більше писати про те, яка незвична, дивна, захоплююча, примітна і видатна влада великого розуму, який карає, знищує, добре розуміє, що творить, відкидає країну назад, руйнує її господарство, розкладає її суспільство, змітає її інтелігенцію, розтоптує її демократію, звісно ж, в ім’я процвітання її господарства, благоденствування її суспільства й розквіту її демократії. І чим більш кривавою і руйнівною була ця влада, тим щиріше й густіше слід було писати про те, що вона – прекрасна.

Повільно й невідворотно довгими язиками сповзала брехня.

Вона могла злизати громадську думку, проникнути в людське серце, залити, затопити країну, тому що проти неї не було виставлено ніякого з’єднаного опору.

Більш за все переслідувався саме з’єднаний опір.

Йшла методична та цілеспрямована розправа з усіма, хто думав інакше, аніж великий розум. І чим більше було знищено тих, хто думав інакше, тим більше нагромаджувалося влади в його руках.

Але люди ще не знали, як обрушиться на них ця лавина влади. Вони у щось вірили, у щось не вірили, боялися повірити, примовляли: “Подумати тільки, Петра Миколайовича сьогодні вночі узяли. І професора Буйновського також. І Семку-водопровідника. Просто в голові не вміщається. Щоб професор Буйновський також?.. Але з іншого боку, мене ж ось не беруть?” Наступної ночі узяли.

Люди не наважувались повірити у злодіяння, тому що воно здавалося безглуздим, тому що розповіді про нього були скомпрометовані джерелом – буржуазною пресою, тому що люди бачили, що у царській Росії не було нафтопереробної промисловсті, а тепер вона є, тому що літали краще всіх, вище всіх, тому що більше нічого не лишалося, як бути безмежно щасливими.

Люди готові були змиритися багато з чим, тому що в Європі фашизм обрушувався на тих, хто цінував свободу, зневажав громадську думку, розправлявся з будь-якими спробами опору, знищував євреїв, розстрілював письменників, розбещував інтелігенцію, закривав театри, забороняв книги, фільми, опери й симфонії. […] Налякані безвихідністю, люди думали:

У нас… весь рисунок суспільного життя надзвичайно злютований… Всі частини рисунку злютовані, залежать одна від одної і підпорядковані одній лінії (Олеша Ю.К. Великое народное искусство. – Литературная газета, 1936 г., № 17).

Боязнь знайти за допомогою одного ґанджу деякі інші змушувала шукати й знаходити виправдання тому, що само по собі, без зв’язку з іншими частинами малюнку, видавалося б несправедливим і неправильним.

Але брехня явилася не одразу на весь зріст і загриміла не одразу на весь голос. Вона зростала й роздувалася день у день, рік у рік, від перемоги до перемоги. Вона преподносилася, подавалася, просовувалася, всовувалася, втелющувалася, накидалася, просотувалася й вкручувалася не раз назавжди, як одноразова допомога, а як щомісячний заробіток за вірну службу.

Все це відбувалося не в один день, й ніколи соціологічні зміщення такої значущості не відбуваються в один день. Для цього мусило пройти стільки часу, щоб одні забули істину, другі ще не встигли її узнати, треті захиталися, а четверті були зайняті не істиною, а головним чином забарвленням даного сезону.

Повільно й невідворотно сповзали загальне захоплення й святкування. І невтолимо зростала впевненість у тому, що опиратися цьому неможливо.

Але ще раннім ранком епохи почали прокидатися люди, готові захоплено прийняти похмуре немовля, ентузіасти й доброхоти, годувальники й мейстерзінгери несправедливості.

Але залишалися люди, які намагалися опиратися або хоча б не брати участі в цій несправедливості.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1411

Модифіковано : 18.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.