Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Тільки смілива людина може мати талант / Причина безплідності

Тільки смілива людина може мати талант

Причина безплідності

Аркадій Белінков

Про яких же інтелігентів писав Юрій Олеша і в чому причина суперечливості, двоїстості, незрозумілості, лицемірності й безплідності його позиції?

Юрій Олеша писав про інтелігентів, яким потрібно було, щоб всі думали, які вони благородні, щирі, інтелектуальні і чисті люди, котрі з захопленням сприймають чи з обуренням відкидають тільки за глибоким внутрішнім переконанням.

Це були прості, гарні, чесні представники, і вони, без сумніву, заслужили на найпозитивніші оцінки, тому що не дозволили собі ніяких бешкетів, а були зайняті тим, щоб якось всидіти поміж двома стільцями, “так” і “ні” не говорити, кидати в обличчя шахраям і розкрадачам державної власності виклик, пронести крізь бурі й катаклізми століття високу культуру внутрішньої самоповаги і почуття власної гідності.

Ці люди спочатку нашорошено і несприятливо поставилися до революції, потім змирилися з нею, оскільки більше нічого не лишалося, потім стали виявляти щораз більший ентузіазм. Однак вони резервували за собою право критично ставитись до деяких питань. Наприклад, до політики щодо інтелігенції. Потім вони змирилися з деякими питаннями, але резервували за собою право скептично ставитись до встановлення деяких моральних норм. Потім вони змирилися з деякими моральними нормами, але резервували за собою право саркастично ставитись до переважання вокальної музики над інструментальною. Потім вони змирилися з переважанням вокальної музики над інструментальною, оскільки нічого більше не лишилося, але резервували за собою право сардонічно ставитись до технології виробництва ковбаси. Минув деякий час, і вони змирилися з тим, що в них відняли право резервувати, скептично ставитись, критично ставитись, саркастично і сардонічно, і залишили тільки право беззастережно погоджуватись. От тоді вони збагнули, що створені спеціально для цього.

Це були чудові люди. У них було сумління з усіма вигодами: з сміттєпроводом і роздільним санвузлом.

Такі люди, як легко здогадатись, не народжуються одразу з усіма вигодами.

У подібних випадках слід наполегливо шукати історичний прецедент. Як завжди в історії, це зробити дуже легко: поруч з декабристами, Герценом, петрашевцями завжди були люди байдужі, готові на все, будь-які. Вони мали досить довгу традицію і часто глибокий корінь. Чорні й багряні плями часу виразно проступали крізь їхні вчинки і думки […]

Між тим темним миром, у якому письменник жив, і тим світлим миром, про який письменник писав, існувала сувора і пряма залежність: чим темнішим ставав той мир, в якому письменник жив, тим світлішим ставав той мир, про який письменник писав.

Він плив на баржі епохи і не прагнув перекласти стерно. Він котив у омнібусі вітчизняної словесності й не намагався вплинути на маршрут. Він посміхався із розумінням, коли вимагав час, пританцьовував, коли змушували обставини, кивав, коли диктував історичний процес. І взагалі він жив так, буцімто його самого, його волі, його влади не існувало, а існували тільки: епоха, обставини, закономірність, необхідність, процес. Він не розумів, не хотів, боявся зрозуміти, що вся ця соціологічна імперія була закладена, обнесена могутніми мурами і шанцями, роззявленими ровами задля того, щоб не дати дихнути, обдивитись, замислитись, зазіхнути на священні традиції, сліпучі ідеали, блискучі вершини і величаве минуле.

І він робив приємний вираз обличчя, і робив неприємний вираз обличчя, лапав дзвонарів (“зашморг готовий” для Герцена і його друзів), вискакував на вулицю, вітаючи перемоги, кричав, мовчав, шепотів, свистів, аплодував, виявляв ентузіазм, шаркав ніжкою, сяяв від щастя, гнувся, борсався, розчулювався, ричав, реготав, тріумфував, повзав, висловлював захоплення і обурення, зневагу і схвалення, пошану, гіркоту й очманіння […]

Злочин художника набуває зовсім іншого значення і змісту, коли художник отримує за свій злочин не гроші або добрі стосунки з суспільством, а коли він отримує кулю.

Юрій Олеша на відміну від Валентина Катаєва не отримав грошей і на відміну від Маяковського не отримав кулі.

Юрій Олеша взагалі нічого особливого не отримав за свій злочин. Хіба що можливість надрукувати кілька поганих оповідань, котрих він спочатку соромився, а потім забув, що соромився, змирився, почав захищати їх, почав цінувати їх, боятись і ненавидіти людей, які з тривогою вчитувалися у ці оповідання.

Він був ниций чоловік, і не відчай й не безпорадність, а байдужість привели його до загибелі.

Постріл у груди прощає багато чого, і людина, яка вистрілила собі в груди, одразу перестає бути автором “Стиха не про дрянь, а про дрянцо” і знову стає автором “Облака в штанах”.

Коротка лінія, котру прокреслює куля, перекреслює десяток поганих рядків і підкреслює не один десяток гарних.

Постріл у серце має високі властивості засудження своїх помилок і показує, яка велика різниця між помилками, спокутуваними кров’ю, і брехнею, прикритою вмінням робити вигляд, що все прекрасно і що саме до цього століттями прагнули кращі уми людства.

Художника вбиває не кепське самопочуття, не поганий настрій, не нежить, не гірка неподілена любов, гірше за яку нічого не буває. Художника вбивають не безпросвітні злидні, не статейка, не відсутність статеєк. Художника вбиває завжди, в усі часи вороже до мистецтва суспільство. За шість місяців до своєї смерті, у переддень її, Олександр Блок тричі повторив і один раз написав: “І Пушкіна також вбила зовсім не куля Дантеса. Його вбила відсутність повітря” (Блок А. Собрание сочинений в 12 томах. – Л.: Сов. писатель, 1936 г., т. 8, с. 144). Суспільство вбиває прямо, а не за допомогою якої-небудь нежиті, поганого настрою, безнадійного кохання, петербурзької холери (червень 1831 року) та іншого, що ніяк не може вбити інших, у кого є й нежить, і приступи поганого настрою, і навіть безнадійне кохання, гіршого за яке нічого не буває. І хто при всьому цьому перебуває у гарному соціальному самопочутті і в добрих стосунках з суспільством.

Я так докладно говорю про корінь походження олешинських інтелігентів, тому що заповнюю пробіл. Адже навіть важкій дитині зрозуміло, що історія російської інтелігенції ще чекає на правильне висвітлення, а історія радянської інтелігенції, до суті, навіть не розпочата. Час владно диктує необхідність швидко і безпомильно розрізняти Олену Гончарову от дяді Стьопи.

Для того, щоб стали дещо зрозумілішими вчинки і промови багатьох героїв Олеші, я повинен сказати про різноманітні перетворення їх класичних попередників.

Епохи інтелектуального козацтва виділяють як моральну еліту нікчемних людей, які зрадили все і згодні на все, які розучилися ненавидіти і не люблять нікого на світі, готові падлючити за великі гроші й задарма, не цінують нічого, окрім власного спокою, засмиканих, зневірених невротиків, дрібних зрадників, святенників, підлесників, лицемірів, брехунів, лакиз. Як небагато треба цим людям! Одному треба, щоб всім наказали писати, як у його рідному “Сыне отечества”, або тактовим віршем, і вже тоді він назавжди заспокоїться. Другому треба, щоб у сусіда відібрали дачу або маєток і віддали йому. Третій наполягає, щоб було офіційно проголошено, що в нього чиста совість. Четвертому необхідно, щоб директор департаменту або кіностудії був європейськи освіченою людиною, і край! А п’ятий зовсім втратив будь-яке почуття реальності і задовольниться тільки, коли без будь-яких обмежень дозволять танцювати паданатинер або твіст, не дивлячись на суворі міри, спрямовані проти “гульбы, плясьбы и песен бесовских” (за Сумцовим).

Виглядає епоха з мишоловки свого мистецтва.

Кожне десятиліття має свого поета, і по тому, який це поет, кого висуває час і кого він заштовхує на горище, – можна судити про десятиліття. І якщо одне десятиліття висуває Пушкіна і Баратинського, а друге – Євтушенка і Софронова, то над всім цим слід замислитись.

Концепція покоління 20-х років виявилася надто швидко вичерпаною. Людина 20-х років якось одразу залишилася зовсім без концепції.

Переляканий необхідністю знову щось вирішувати, інтелігент-попередник деяких героїв Олеші змирився з тим, що в нього є кляте питання.

Кляте питання було таким: чи приймати інтелігентові радянську владу чи не приймати.

Але це було ілюзією, фікцією концепції, тому що таке питання завжди виникало тоді, коли вже не можна було і не треба було обирати.

Інтелігент-попередник все життя, як кожна людина з невласним ставленням до життя, нічого не обирав, а тільки повторював за тими, чий досвід здавався йому вдалим.

Він був епігоном.

Інтелігент-попередник ставив кляте питання.

Його не палила жага свободи. Він чув про те, що людина мусить бути свободною (про це мріяли кращі уми), але що значить – бути свободним?

Людина, яка задала таке питання, приречена.

Вона приречена на те, щоб згодитись з тим, що абсолютної абстрактної безумовної повної та інакшої свободи не буває.

Тому вона вважає, що можна бути рабом.

Вся річ у тому, прогресивно це чи не прогресивно.

Можна знати мало. Можна не знати складних речей, на які не вистачає часу, сил і розуму. Але найпростіші і найважливіші думки-заповіді мусять знати всі.

Всі мусять знати, що людина повинна бути свободною.

Але трапляється так, що коли людина з вищою гуманітарною освітою вкраде ложку, то ми кажемо, що це жахливо. Ми кажемо, що це просто огидно, це паскудно і цього ми дарувати не можемо. А коли людина пише статтю “Л.П.Берія, кращий друг грузинського театру” чи захищає дисертацію “Про літературний стиль Й.В.Сталіна”, ми говоримо, що треба поважати чужі погляди.

Я не бачу різниці між злодієм і кандидатом філологічних наук, який захоплюється злочинцем […]

Не надто великі ідеали людей, про яких писав Юрій Олеша, потребували не дуже великого і дуже акуратного світогляду. Цей світогляд був зайнятий пошуком найпростіших шляхів для впорядкування взаємин з оточуючою дійсністю. Ні про які значні концепції, що вступають у суперечність з оточуючою дійсністю, звісно, не могло бути й мови. І тому в більших чи менших кількостях цю люди асимілювали довколишні концепції. В одному з найвживаніших слів десятиліття – “попутник” – певною мірою вловлені взаємини цих людей з оточуючою їх дійсністю. Попутник їхав в одному купе зі справжніми людьми, в одному поїзді з ними і в одному напрямку. Він нічим не відрізнявся від повноцінних пасажирів, окрім надзвичайно складної душевної організації.

Цьому колу хотілося без особливих клопотів переконатись в тому, що світ прекрасний, стрункий, гармонійний і цілісний. Інакше все перетворюється на жахливу помилку. Для того, щоб помилки не було, довелося вирішити, що “ми повинні ідеалізувати”. Якщо ж гарно влаштованого світу не знаходилося, то його треба було вигадати. У створенні картини вигаданого світу відповідальну роль відігравала метафора.

Для висловлювання цих ідей і цих сподівань метафора так необхідна, тому що вона з’єднує лінії, що ростуть і рухаються самостійно, у єдиний малюнок життя. Соціологія метафори Юрія Олеші пов’язана із задачею переконати в тому, що ніякої помилки не трапилось, що історія розвивається саме так, як вона повинна розвиватись, що саме такий розвиток і був передбаченим.

Лише малий і тихий мир у літній сонячний день без вітру і краще раніше, до ранкових газет, той мир, який вони повинні, вони змушені ідеалізувати, можна при ускладненій глухотою сліпоті представити в якості чогось такого, що інколи здатне викликати у дуже відкритих радостям життя людей щось на зразок надівпосмішки і видатись співрозмірним і зв’язаним у частинах, як це має місце в метафорі […]

Моє визначення таке: соціалістичний реалізм – це мистецтво, яке зрозуміле і подобається керівникам партії і уряду в періоди між пленумами з ідеологічних питань.

Я не претендую на те, що це визначення вичерпує всю многовидність і грандіозність явища. Але я вважаю, що воно має, як мені здається, необхідну наукову строгість і повноту, щоб слугувати не одному поколінню естетиків і широких мас, які зайняті справді науковою розробкою теорії соціалістичного реалізму […]

Щодня, в труді і клопотах виконуючи і перевиконуючи план по дрібній і великій брехні, людство було змушене якось впорядкувати цю справу.

У процесі різницювання і центрифугування з’ясувалося, що є гарна і є погана брехня.

Брехня може бути прекрасною.

Пушкін написав трагедію, в якій людина, щоб стати царем, вбиває дев’ятилітнього хлопчика.

Нічого подібного ця людина не робила, але істину твору це не порушує.

Але брехня може бути прекрасною лише тоді, коли художник у неї вірить, коли він не знає, що вона брехня.

Тому “Страсті за Матфеєм” були геніальним твором, а урочиста увертюра “1812 рік” – дуже потрібним.

Треба вірити у те, що робиш. І люди, які робили революцію, вірили у те, що вони робили.

Кажучи про прекрасну брехню, я маю на увазі лише деякі її переваги перед огидною брехнею.

За будь-яких обставин, коли є вибір між найпрекраснішою брехнею і найскромнішою правдою, я віддаю перевагу найскромнішій правді.

Але, вибираючи між людиною, яка обдурює інших, і людиною, яка обдурює тільки себе, я впевнено віддаю перевагу другій.

Юрій Олеша писав все гірше, тому що все менше вірив у те, що писав.

Тому я бачив свою задачу не в тому, щоб говорити про маленьке мистецтво Юрія Олеші, але про те, що мусило трапитись, щоб величезна національна культура виділила в якості своєї інтелектуально-моральної еліти ницих людей, які зрадили все і на все згодні, розучилися ненавидіти і не люблять нікого на світі, які готові плазувати за великі гроші й задарма, які не цінують нічого, окрім власного спокою, засмиканих, зневірених невротиків, дрібних зрадників, плазувальників, лицемірів, брехунів і блюдолизів […]

Юрій Олеша не став великим художником, тому що поняття “великий художник”, “велике мистецтво” беззастережно мають на увазі не тільки свіже сприйняття світу, але й незалежне ставлення до нього. Юрій Олеша був прекрасним автором метафор. Цього недосить для того, щоб стати прекрасним художником.

Для того, щоб стати великим письменником, треба побачити світ, рішучо відсунувши виставлені перед істиною шумні дрібниці, призначення яких в тому, щоб істину приховати. Треба побачити й зрозуміти світ так, як бачить і розуміє його новий живопис, що відкриває за площинами і об’ємами першого плану, який покликано сховати все інше, старанно приховану істину. Великий письменник повинен бути добрим, нещадним, хоробрим, самовідданим і вольовим, щоб зневажливо відкинути думку порадника, який почепився за його вухо.

Він був талановитим і обережним, в мистецтві його все співвіднесене з обставинами.

Як багато людей його душевної конституції, він робив гарне, коли це не заборонялося, й не дуже гарне, коли це стимулювалося.

Він не був кращим, талановитішим і сміливішим за інших: він був розумнішим.

Тому він не дозволяв собі більше ентузіазму, ніж це вимагалося, і тому його падіння не було надто шумним і надто помітним, як в інших. Він був людиною з добрим смаком, легко ранимою душею і обережно прискаленим оком.

Юрій Олеша є одним з кращих представників загону творчої інтелігенції. Він віддав багато сил її перемозі, і він, не відмовляючись, ніс відповідальність за її поразки.

Він міг би стати ще кращим. Але йому не вистачило рішучості.

Треба бути мужньою людиною, щоб мати талант.

Спроквола і непомітно і без найменшої підстави прийшла і захопила владу легенда про гнаність, про невизнаність, про тяжку долю Юрія Олеші.

Все це вигадка сусідів письменника. І цю вигадку треба спростувати без коливань.

Гнаності, невизнаності, тяжкої долі не було.

Найгірше, що витерпів Юрій Олеша, були злидні. Звичайні, пересічні, геть нічим не визначні звичні злидні російського письменника […]

Юрій Олеша прожив не дуже погане життя. Він прожив своє життя у поганому настрої.

Було створено літературний образ, перевтілення. Юрій Олеша жив у художньому образі людини, поета, який прожив дуже важке і благородне життя, сповнене боротьби і страждань.

Найголовніше, що треба зруйнувати у так скоро і гарно складеній легенді, – це літературну традицію, що лягла в її основу, за якою російський письменник – це людина, яка неодмінно потерпіла за свої переконання.

Юрій Олеша не був людиною, яка потерпіла за переконання, тому що його переконання ніколи і ні в чому не розходилися з думками всіх радянських людей.

Переконання він мав такі, які треба було мати. І перш ніж надбати їх, довідувався у поінформованих людей, які нині переконання.

Не було конфлікту з оточуючою дійсністю в Юрія Олеші.

А коли в художника немає конфлікту з оточуючою дійсністю, то значить, що художник ниций, тому що він або не бачить ґанджів цієї дійсності, або замовчує їх. І це значить, що він сліпий і брехливий.

Юрій Олеша такий важливий, такий потрібний, такий болісно дорогий для серця інтелектуального представника, тому що створив довершений зразок і робочі креслення шляхів розвитку радянської інтелігенції певного прошарку. Відзнакою представника цього прошарку є те, що оскільки переглядати свій світогляд хочеш – не хочеш, а все одно мусиш, то вже краще це робить як слід, тобто не кидатись одразу, як свиснуть, непристойно давлячи всіх, з геть недоречним вищанням і улюлюканням, а прийти у слушний момент і сказати, що ось так, мовляв, і так. Говорити треба з підкупаючою щирістю, з повагою і відчуттям внутрішньої свободи, і в той же час з найглибшими переживаннями, з блискучими метафорами (для літературних працівників) і цитатами (для всіх без винятку). Все це слід робити уміло, а не тяп-ляп, вивчивши досвід попередників у цьому давньому промислі, із вражаючою людську уяву ерудицією, а не абияк, розумненько, а не з доброго дива, глибоко збагнувши закон перетворення слонів у мастодонтів за різних обставин, з блиском, майстерністю і підкупаючою принадливістю […]

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1140

Модифіковано : 21.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.