Історіографія

Микола Жарких

Тепер, коли висновки мого дослідження сформульовані, можна братись за читання історіографії по темі – вона вже не становить небезпеки вирішального впливу на мої думки.

Розпочати я хочу з цінної історіографічної статті А. Дедука [Дедук А. В. «Список русских городов дальних и ближних»: история изучения. – «Русский книжник – 2014», М., 2015 г., с. 129 – 141]. Зокрема, там розглянуто ранні (до 1952 року) думки дослідників про СРГ – всі вони побіжні і не спирались на вивчення СРГ як цілості. Пізнішу історіографію я розгляну сам, керуючись статтею Дедука тільки як бібліографічним довідником.

Висновки А. Дедука такі:

В историографии сложились два взгляда на дату создания СРГ: во-первых, он восходит к 12 – 13 вв. и затем редактировался в более позднее время; во-вторых, он создавался в 14 в. и отражал реалии той эпохи.

Невыясненным остаётся, с одной стороны, где мог быть составлен СРГ (+),

и с другой – вероятные причины его составления (+).

Большинство проблем изучения СРГ пока остаётся без ответов. Отсутствует издание памятника с привлечением различных списков; не прослежено функционирование памятника в русской средневековой письменной традиции;

не установлены текстологические связи между списками (+);

не выявлено существование или отсутствие редакций памятника (+).

Без решения данных проблем невозможно изучение памятника [с. 138; знаками (+) я відмітив ті моменти, які я спробував висвітлити у своїй роботі].

Михайло Тихомиров (1952 р.)

Новий етап дослідження СРГ почався з публікацією дуже цінної статті Михайла Тихомирова (1893 – 1965) [Тихомиров М. Н. Список русских городов дальних и ближних. – Исторические записки (М.), 1952 г., т. 40, с. 214 – 259. Стаття перевидана у збірнику праць: Тихомиров М. Н. Русское летописание. – М.: Наука, 1979 г., с. 83 – 137, 357 – 361 – з післямовою В. А. Кучкіна та додатковими міркуваннями з архіву М. Т., далі скорочено ТМН2. Мабуть, він сподівався повернутись до цієї теми і дати нову редакцію статті, але до цього так і не дійшло.]

В статті подано системний огляд об’єктів СРГ – і в цьому її велике значення (на противагу випадковим зауваженням з приводу окремих об’єктів, котрі переважали перед тим). Моя перевірка підтвердила цілий ряд запропонованих у статті локалізацій (що відзначено вище на відповідних місцях), хоча ряд інших припущень М. Т. мені довелось відкинути.

Але системність дослідження не була поширена на визначення дати СРГ:

Составление «Списка русских городов», несомненно, относится к первому, а не ко второму периоду господства Мирчи над Добруджей, т. е. к 1390 – 1391 гг., так как в числе болгарских городов еще указаны Тырнов и Видин [ТМН2, с. 86].

Це слушно (якщо слушно – я не перевіряв) лише щодо «Болгарської» групи, але ніякою мірою не щодо СРГ в цілому.

Далі на підставі згадки кам’яних укріплень Порхова М. Т. пропонував дату – не раніше 1387 р., а на підставі згадки Коложе (1406 р.) виводив дату – не пізніше 1406 р. (Але Тмуторокань зникає з джерел після 1094 року, а мурований замок в Орші вперше згадується в 1432 р. Тобто з таких датувань взагалі не можна вивести ніякої дати). Не вважаю за доцільне вдаватись у дріб’язкову критику кожного аргумента М. Т., волію нагадати про подане вище системне дослідження хронології СРГ.

Попри повну нестійність аргументації М. Т. щодо датування упевнено накреслена в статті дата – між 1387 і 1392 роками – увійшла в подальшу літературу і справила велике враження на споживачів інформації з СРГ, котрі вважали питання датування розв’язаним.

Як розуміти поняття «руські городи» в заголовку СРГ?

В основу определения того, что считать русскими городами, был положен принцип языка. Молдавские (волошские) города вошли в «Список» вместе с русскими, украинскими и белорусскими ввиду общности того языка, на котором велась письменность Молдавии и Валахии в средневековье […] что отражает представление автора «Списка русских городов» о единстве русских, украинцев, белорусов, молдаван, болгар [ТМН2, с. 88].

Нагадаю – це писалось в 1952 р., після того як Червона армія в 1944 році захопила Румунію та Болгарію. От і довелось нашому автору писати історію методом обертання сучасної політики в минуле. Але ілюзія пояснення все ж таки в статті є.

Щодо мети складання СРГ М. Н. обережно припускав роль торговельних поїздок новгородців та / або паломницьких маршрутів [ТМН2, с. 89].

Наведено картосхему об’єктів СРГ, серед яких спеціально виділено кам’яні укріплення. На півдні картосхема закінчується на середині Чорного моря і (дивним?) чином не включає добре відомого Єрусалима – так, неначе його і зовсім не було в СРГ. Натомість на картосхемі показаний невідомий город Кошкин (432 – на південний захід від дуже мало відомого Вышегорода).

Кінцевий висновок звучить так:

«Список русских городов дальних и ближних» – замечательный историко-географический памятник XIV в., который до настоящего времени находился в забвении и пренебрежении только потому, что историки не дали себе труда исследовать его в целом виде, а пользовались им отрывочно, составив заранее неправильное представление о его недостоверности [ТМН2, с. 90].

Євген Наумов (1974 р.)

Майже через чверть століття, уже після смерті академіка М. Тихомирова, з’явилась стаття іншого московського дослідника – Євгена Наумова (1932 – 1990) [Наумов Е. П. К истории летописного «Списка русских городов дальних и ближних». – «Летописи и хроники. 1973 г.», М., 1974 г., с. 150 – 163].

В ній автор розглянув два питання – 1, яким ярмісом в СРГ з’явились болгарські та молдавські городи; 2, коли СРГ було включено до складу літописів.

Розглядаючи перше питання, Є. Н. слідував ідеї Арсена Насонова (1961):

Он [Насонов] подчеркнул общерусские претензии московско-киевского митрополита, церковное происхождение самого Списка и, наконец, наиболее важный в данной связи факт – наличие церковного подчинения Молдавии в конце XIV – начале XV в. польско-русскому галицкому митрополиту, подчиненному в свою очередь всероссийскому митрополиту Киприану [с. 154].

На мою думку, ця триповерхова система церковного управління (Москва → 1148 км → Галич → 676 км → Тирново) ніколи в дійсності не існувала і не діяла. Навіть якщо не думати про детальне, щоденне управління, неможливе на таких віддалях, а думати тільки про призначення начальників, то ми рівно нічого не знаємо про призначення галицьких митрополитів з Москви, а про призначення болгарських ієрархів із Галича знаємо ще менше.

Є. Н. процитував грамоту патріарха Антонія з січня 1397 р., якою той виразно заборонив московському митрополіту Кипріану втручатись у справи Галицької митрополії і Болгарії; також згадано, що молдавський митрополит Ієремія був призначений в 1394 р. в Константинополі, зовсім не в Галичі і навіть не в Москві. Менше з тим, Є. Н. написав:

Таким образом, именно в данный период (т. е. в 1394 – 1396 гг.) создалась в представлениях некоторых деятелей православной церкви схема такого последовательного подчинения Болгарии, Молдавии, Галича и Киева в смысле канонической церковной юрисдикции, нашедшая свое отражение в Списке русских городов […]

Список был, несомненно, составлен по инициативе Киприана, использовавшего для подкрепления собственных притязаний (заметим, отвечавших и планам экспансии Польши и Литвы на юге) и названную схему канонической зависимости, и неурегулированность церковных отношений в Галиче, Молдавии и Болгарии, и слабость и непрочность власти Константинопольской патриархии в этих новых ее митрополиях [с. 157].

На це можу тільки повторити: ніякого найменшого натяку на якусь церковну юрисдикцію в СРГ нема. І паки повторити – все це може стосуватись (з великою натяжкою) тільки «Болгарської» групи списку, а не СРГ в цілому.

В запропонованій вузькій даті також є певна суперечність: Григорій Цамблак писав, що мощі св. П’ятниці були в Тирнові до 1393 р., а далі їх перенесли до Видина. Якщо приймати запис про ці мощі буквально, то це вказувало би на дату перед 1393 роком.

Міркування Є. Н. про час включення СРГ до літописів спираються, з одного боку, на застарілу і відкинуту нині схему Шахматова з його «Поліхроном Фотія», а з другого боку – на датування інших статей, які супроводжують літопис. Дати цих статей можна було би прийняти до уваги, якби було встановлено постійний склад цього збірника статей, котрий переписувався у незмінному вигляді з літопису в літопис. Ця робота поки що не виконана, і що вона покаже – нам невідомо.

Все это, видимо, позволяет предполагать, что Список городов (вместе с перечнем золотоордынских ханов, европейских королей, новгородских посадников, вероятно, и русских князей, иерархов) вошел в число дополнений уже к летописному своду 1409 г. Заметим, что и свод этот, и Список городов были результатами концепции Киприана; поэтому наиболее вероятно включение Списка в свод 1409 г. и как документа церковной политики Киприана, и как сочинения, отражающего идейную направленность свода (объединение всех русских земель, в том числе входивших в состав Литовского княжества) [с. 163].

Дозволю собі зауважити, що звід 1409 р. до нас не дійшов (якщо взагалі існував), тому його склад та спрямованість – це чисті припущення.

Не заперечуючи деякого значення статті Є. Н., думаю, що вона не внесла нічого переконливого у наше знання про СРГ.

Олександр Подосинов (1978 р.)

Наступну статтю написав московській історик Олександр Подосинов (нар. 1950 р.) [Подосинов А. В. О принципах построения и месте создания «Списка русских городов дальних и ближних». – «Восточная Европа в древности и средневековье», М., 1978 г., с. 40 – 48].

Тема статті повністю окреслена в її назві. Більшу її частину займає констатація напрямку переліку. Загалом О. П. побачив тут рух спочатку з півдня на північ, а потім (після «Смоленської» групи) – зі сходу на захід:

Можно, кажется, говорить о том, что у составителя Списка был определенный принцип в описании «русских» городов. Этот принцип заключается в систематическом перечислении трех больших групп городов – Юго-Западной, Северо-Восточной и Северной Руси, причем каждый раз в одном порядке: от городов, наиболее удаленных на юге, западе, востоке и севере к расположенным ближе к Смоленску, куда сходятся векторы всех перечислений и который занимает, как мы видели выше, особое положение в общей системе Списка (см. карту). Знаменательно, что принцип этот отражен уже в самом названии Списка – «А се имена всем градом рускым далним и ближним».

На основании этих наблюдений можно предположить если не прямо смоленское происхождение Списка, то по крайней мере какую-то близкую связь его автора со Смоленском [с. 47].

Карта, додана до статті, є варіантом карти М. Тихомирова, і кам’яні укріплення в ній так само відзначені трикутниками (хоча про укріплення в статті не йдеться), і Кошкин – на тому самому місці. Рамка карти зменшена, так що на півдні немає не тільки Єрусалиму, але й Болгарії, навіть дельти Дунаю; на півночі карта обрізана на середині Онезького озера, так що Північна Двіна не показана.

Карта натомість доповнена кривими лініями зі стрілками, котрі мають показувати загальний напрямок переходів в СРГ. Подекуди ці криві роблять цілі кола, так що принцип переходу можна було би сформулювати так: після даного об’єкта рух до наступного може йти в будь-якому напрямку. Це рівнозначно відсутності принципу.

Ця поверхова стаття, повністю залежна від статті Тихомирова, вносить тільки баламутство у дослідження теми.

Валентин Янін (1998 р.)

Московський археолог Валентин Янін (1929 – 2020) присвятив життя вивченню археології та історії Великого Новгорода. Для нашої теми цікава його стаття «К вопросу о дате составления обзора «А се имена градом всем русскым, далним и ближним» [Янин В. Л. Новгород и Литва: пограничные ситуации XIII – XV веков. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1998 г., с. 61 – 70].

Там можна прочитати:

В 1406 г. литовской ратью Витовта был разорен псковский город Коложе, в дальнейшем так и не возобновленный; но он еще упомянут как существующий в «Списке» .

На це слід зауважити, що в СРГ згадано й Тмуторокань (остання згадка – 1094 р.), і якщо йти за цією логікою, то СРГ слід датувати ранішим часом. Я уже відзначав і можу повторити: немає ані одного року, коли б усі об’єкти, згадані в СРГ, існували одночасно.

Розглянувши групу об’єктів СРГ у Ржевській землі, В. Я. виснував:

Остаются нелокализованными Мелечя, Ерусалим, Белобережъе, Самара, Броницарев (Брони, Царев?), Копорье на Пороге, Карачев. Однако и без уточнения их местоположения очевидно, что территория Ржевской земли показаниями «Списка» значится за Литвой.

Тобто на думку В. Я. Єрусалим таки належав до Литви! Це мало би застерегти від прямолінійного і бездумного використання некомпетентних заголовків СРГ для цілей політичної географії – але, як бачимо, не застерегло.

Далі в короткому нарисі історії Ржеви В. Я. слушно визначив, що від 1381 р. Ржева на Волзі належала до Москви, і на цій підставі визначив, що СРГ було складено між 1375 р. (мур у Пскові) та 1381 р.

Оскільки така рання дата суперечить іншим даним СРГ, В. Я. вдався до наступної незручної елюкубрації:

Сведения «Списка» о наличии каменных крепостей в городах Яме и Порхове, сооруженных соответственно в 1384 и 1387 гг., могут быть трактованы как результат элементарной коррекции протографа новгородским редактором, прекрасно знавшим о современном ему состоянии указанных городских фортификаций.

Ця вигадана ad hoc «корекція» суперечить бритві Оккама, і її слід відкинути.

Отже, невдала спроба В. Л. Яніна уточнити дату СРГ заснована на вивченні малого фрагмента переліку і на повній довірі до його нездалої рубрикації.

Томас Баранаускас (2003 р.)

Baranauskas T. Lietuvos medinės pilys rašytinių šaltinių duomenimis [Литовські дерев’яні замки за даними письмових джерел]. – Lietuvos archeologija, Vilnius, 2003, t. 24, p. 57 – 106.

Читати по-литовські мене «не умудрил господь», як казав пушкінський Варлаам, до того ж повний текст, обіцяний у наведеному вище змісті тому, чомусь зараз (25 вересня 2024 р.) недоступний.

На щастя, фрагмент статті (с. 67 – 68), де Т. Б. пише про датування СРГ, він сам переклав російською мовою. Ось ключовий момент:

Не учитывается то, что в условиях средневековья составить синхронный список замков всей Восточной Европы, отражающий новейшее положение, вряд ли возможно. Результаты применения такого метода в случае Литвы дают парадоксальные результаты.

По историческим источникам завершение строительства Тракайского Островного замка датируется около 1408 г. (Ivinskis, 1941), а «Список русских городов» уже упоминает каменный Тракайский Островной замок. Кроме того, в Полуостровном Тракайском замке указываются две каменные стены, хотя еще в 1414 г. посетивший Тракай Жилибер де Лануа в полуострове видел лишь старый деревянный замок (Lannoy, 1866, p. 448–449). Это показывает, что датировка списка замков более ранним временем, чем других приложений Новгородской первой летописи, является необоснованной. Упоминаемые в списке замки отражают положение в конце правления Витаутаса.

Хоча Т. Б. не займався нашим переліком спеціально і лише принагідно дав свої спостереження над невеликою частиною СРГ, його висновок щодо дати узгоджується з моїми системними спостереженнями. Я би тільки вніс маленьке уточнення: СРГ не міг бути написаний раніше зазначеної дати (але це не виключає можливості його написання дещо пізніше).

Едуард Зайковський (2015 р.)

Зайкоўскі Э. М. «Список городов русских дальних и ближних»: датыроўка протографа. – Княжа доба: історія і культура (Львів), 2015 р., вип. 9, с. 273 – 289.

Початок статті не обіцяє нічого доброго:

Паколькі ў “Спісе…” гарады падзелены на 8 груп паводле палітычнай прыналежнасці… [с. 273].

Заголовки СРГ не позначали й не могли позначати політичної приналежності, як показано в моєму системному аналізі вище.

Сліпа довіра до заголовків СРГ приводить Е. З. до датування СРГ 1330-и роками (не вдаюсь у дріб’язкову критику аргументації автора, відзначу тільки, що навіть відсутність тверських городів Е. Г. вважає наслідком татарської руїни 1327 р. [с. 286]).

Щоб вив’язатись зі згадок безспірно більш пізніх об’єктів, Е. З. вдався до такої ж елюкубрації, що й раніше В. Янін – оголосив їх доповненнями, зробленими пізнішим редактором. Це не можна прийняти, це не засвідчено жодним конкретним текстом, а тому не можна прийняти і раннє датування СРГ, запропоноване автором.

Цілком помилкова стаття, котра тільки вносить баламутство.

Володимир Кучкін (2015 р.)

Кучкин В. А. Датировка списка «А се имена всѣм градомъ рускым далним и ближним». – Древняя Русь: Вопросы медиевистики, 2015 г., № 3 (61), с. 70 – 72.

Це коротке повідомлення (тези доповіді) містить цілий ряд важливих положень, до яких я додумався незалежно, але охоче віддаю пріорітет В. Кучкіну (ну, якщо ці міркування і спостереження можуть становити предмет пріоритету).

Дві групи списків СРГ В. К. називає «редакціями», додаючи третю редакцію – збірника 1602 року, і відзначає наявність спільного протографа.

Розглядаючи назву «Онузе» (241), В. К. виснував:

Очевидно, что источником Списка послужила поздняя летопись. СІ и НIV имели общий источник – Новгородско-Софийский свод 30-х годов XV в. Это означает, что сам памятник «А се имена градом всѣм рускым далним и ближним» появился между 30-ми годами XV в. и 1451 г. [с. 71].

Як бачимо Новгородський Карамзінський літопис чомусь проігноровано, та й існування зводу 1430-х років визнають не всі дослідники. Але дата цілком слушна і співпадає з виведеною мною на тих самих підставах.

Разом з тим є й сумнівні тези:

Приведенные данные наряду с употреблением в заголовке раздела польского слова «гроди» указывают на то, что Список составлялся не в Новгороде, не на Северо-Востоке, а в Южной Руси, скорее всего, в Киеве, в среде православного духовенства [с. 71].

На підставі одного слова (можливо, випадкової описки) визначати місце складання усього дуже неоднорідного СРГ необережно. Далі В. К. пише про війну Казимира 4-го за Ржеву в 1448 – 1449 рр., під час якої

15 декабря 1448 г. иерархи восточных епархий Русской митрополии избрали митрополитом Киевским и всея Руси Иону. Иерархи западных митрополий на выборы приглашены не были. Стало ясно, что в Русской митрополии произошел раскол. В этих условиях в Киеве и был составлен Список русских городов дальних и ближних, определявший, какие города должны быть подведомственны Ионе, а какие – западным епископам. Тверские города в Список не были внесены, поскольку за них шла война между Литвой и Тверью. Таким образом, время составления Списка – после 15 декабря 1448 г. и до весны 1449 г. [с. 71 – 72].

З цим, ясна річ, погодитись неможливо. І не через моє бажання усе заперечувати (знаю за собою такий гріх), а через сам СРГ, котрий не містить жодних «єпископів» ніже «границі між Іоною та західними єпископами» (ну, Ісидором, котрий залишався митрополитом всієї Русі, не зрікався цього титулу).

Робота важлива вказівкою на літописи як джерело СРГ і правильним окресленням загальної дати СРГ 1430-40-ми роками.

Вячеслав Носевич (2016 р.)

Носевич В. Л. О датировке и обстоятельствах создания летописного «Списка русских городов дальних и ближних». – Беларускі археаграфічны штогоднік (Мінск), 2016 г., вып. 17, с. 169 – 180.

З одного боку, висловлена твереза думка про метод укладання СРГ:

Предположение о записях на разрозненных листках, которые могли уточняться независимо друг от друга, делает ошибки более понятными.

З другого боку, розглядаючи литовський блок записів СРГ і відзначаючи його численні непослідовності, В. Н. витратив немало зусиль, щоб кожен такий запис пояснити спеціальною, знайденою ad hoc причиною.

І от маємо наступні висновки (процитую їх цілком):

1. Непосредственной причиной создания Списка послужило желание митрополита Киприана очертить оптимальную в его представлении территорию метрополии Всея Руси: полностью или частично православные города Великого Княжества Владимирского, Великого Княжества Литовского, Великого Новгорода и Пскова, Польского королевства, Молдавского и Валашского господарств (с временно подчиненной последнему частью Болгарии).

2. Наиболее вероятным временем составления чернового варианта Списка представляется период княжения в Киеве Скиргайлы Ольгердовича (последняя четверть 1394 – самое начало 1395 г.), а местом – киевский двор митрополита, где была возможность ознакомиться с перечнем подвластных Скиргайле киевских городов.

3. Список составлялся образованным и хорошо ориентирующимся в географии исполнителем, вероятно – монахом или священником достаточно высокого ранга, который опирался на все доступные ему летописные и актовые источники и осуществлял по мере сил их актуализацию. Его возможности в этом были все же ограничены, чем и объясняется ряд хронологических несоответствий, в основном в отношении малоизвестных либо давно исчезнувших поселений.

4. В целом продуманный, но неоднократно нарушаемый порядок перечисления городов позволяет предполагать, что составитель пользовался не картой, а неким подобием картотеки, в которой некоторые записи в процессе работы перепутались.

5. Можно полагать, что уже составленный список просматривался и редактировался лично Киприаном, который наверняка останавливался в своем киевском дворе по дороге в Галич в 1395 г. Этот момент следует считать датой окончательного оформления Списка, после чего он больше не подвергался намеренным правкам вплоть до своей фиксации в предполагаемом летописном своде 1409 г.

6. Несмотря на ряд неточностей, Список является ценнейшим источником по исторической географии Руси конца XIV века.

Нестійність цієї елюкубрації очевидна після всього написаного мною, тому в детальне критику не вдаюсь. Автора знову (як і ряд його попередників) підвела сліпа довіра до заголовків СРГ.

Слід згадати ще дві роботи, які я не міг прочитати:

Шеков А. В. О времени упоминания средневековых верхнеокских городов в обзоре «А се имена всем градом рускым, далним и ближним». – «Верховские княжества. Середина XIII – середина XVI в.», М., 2012 г., с. 57 – 87.

Аверьянов К. А. Загадка завещания Ивана Калиты. История присоединения Галича, Углича и Белоозера к Московскому княжеству в XIV в. – М.: Центрполиграф, 2018. – 319 с.

Я переважно не включав у свій огляд робіт, котрі містять тільки принагідні зауваження щодо СРГ, але в оцій книзі на с. 198, кажуть, написано:

Источником данных для первоначальной версии «Списка…» послужил составленный около 1375 года документ, регламентировавший сбор ордынской дани с различных местностей («дефтерь»).

На жаль, не можу сказати, як К. А. обгрунтовує це твердження, бо його книги, як і статті Шекова, немає в Мережі. Виходить, обійдеться циганське весілля без марципанів.

Натомість у Мережі доступні дві чисто мережеві роботи по темі:

1, стаття у російській Вікіпедії цінна своїм переліком літератури, який постійно доповнюється і містить, серед інших, і найновіші статті по темі. Оскільки історіографія часто зводиться до бібліографічного переліку, то цю анонімну (як завжди у Вікіпедії) статтю слід вважати цінним внеском у дослідження теми. Я активно використовував її вказівки. Інші мовні версії цієї статті – без жодної вартості.

2, в російському Інституті загальної історії (Институт всеобщей истории) розроблена інтерактивна карта за матеріалами СРГ.

На карті різними умовними знаками показані поселення різних блоків (до річок наука поки що не дійшла). Нічого надзвичайного тут нема, зокрема, немає Єрусалима. В основі карти, здається, лежить стаття Тихомирова, хоча й є деякі елементи самодіяльності, наприклад, Глинськ показано на місці Золотоноші (всупереч Тихомирову), а Кошкин – на захід (і трохи на північ) від Вишегорода, немає Городця (363), який у Тихомирова показаний на Молозі, і так далі.

Ніякої додаткової інформації про показані об’єкти карта не дає, також не дає сучасних населених пунктів, так що орієнтація по ній – справа не проста. Ну, можна сподіватись, що колись-то дійдуть руки до створення більш наповненої карти.

Таким чином, перше системне дослідження СРГ провів М. Тихомиров, друге – я.

Дослідників переважно цікавив час складання СРГ і меншою мірою – мета його складання і місце написання. Великим недоліком студій було фрагментарне дослідження маленьких частин СРГ (якщо таке дослідження приводило до датування, то тільки даного фрагменту, а не СРГ в цілому). Другий прикрий недолік – сліпа довіра до заголовків СРГ і намагання побачити в блоках записів якусь політичну географію.

Найважливіший внесок у дослідження СРГ внесли М. Тихомиров та В. Кучкін. На цьому тлі я почав більше шанувати свою роботу, котра вносить багато нового в методику дослідження переліків географічних об’єктів і в конкретні тлумачення назв, та також у ряд інших не прояснених до цього часу питань. Ну, сам себе не похвалиш – ніхто й не здогадається це зробити.