Мотивація видачі ярликів
Микола Жарких
Аренга ярлика 1461 р. дуже коротка, і при тому незрозуміла:
Як перед тим брат наш старший на коні потному до великого князя Вітовта до Литви в гості приїжджав і великі почесті мав… [D. K., № 1, p. 529].
Ніякого рідного «старшого брата Хаджі-Гірея» історичні джерела не знають, і по всякій імовірності його не було. «Братство» тут може бути тільки політичним, у сенсі попередника на владній позиції. Приблизно так думає В. Гулевич (див. розділ «Історіографія»), і я з ним згоден.
Думаю, Хаджі-Гірей не вказав його імені свідомо, аби не визнавати – хоча б у такий непрямий спосіб – факту його панування і тим самим – права його нащадків на його, Хаджі-Гіреєве, ханство. Як кожен самопроголошений (self-made) правитель, Хаджі-Гірей відчував певну незручність, коли треба було пояснити, з якої рації він – хан.
Його син Менглі-Гірей мав у цьому плані уже більший простір для маневру і міг би просто сказати, що він успадкував свою владу від батька-хана. Але так не було зроблено. Ярлик Менглі-Гірея 1472 р. вносить додаткову плутанину:
Jako przodkowie nasi: wielki car brat nasz, i wielki car Adzigirei, ociec nasz potnyme koniem swym do wielkiego kniazia Witulta do Litwy w gościnę przyjeżdżał, i wielką uczciwość mieli, z łaski swojej w głowach Kiiow z wielą państw podali. I teraz te państwa bratu naszemu kniaziowi Kazimirzowi ku Litwie dajemy, za wielkimi prośbami Panów Rad. I na prośbę tośmy uczynili, jako przedtym pierwej [dziad] nasz car Thochtomysz, i wielki car brat nasz starszy… [D. K., № 4, p. 539].
«Наш брат» переїхав із попереднього ярлика механічно, але тепер він мав би означати Нур-Девлета, який був «великим царем» перед Менглі-Гіреєм. Приїжджати в гостину до Вітовта – хоч на спітнілому коні, а хоч на звичайному – він не міг, оскільки народився (по всякій імовірності) уже після смерті Вітовта. Ярлик Нур-Девлета 1467 р. відомий [D. K., № 2, p. 534 – 535] – в ньому немає переліку наданих міст і нема згадки про Тохтамиша.
Ця остання згадка відбиває стремління Менглі-Гірея підшитись у родичі добре відомого золотоординського хана Тохтамиша і таким чином проголосити себе наступником його влади і його прав. Д. Колодзейчик у своєму коментарі цілком слушно відкинув пряму спорідненість династії Гіреїв із Тохтамишем і вказав, що слово dziad означає тут тільки «антецесор, попередник на владному становищі».
Тохтамиш був першим золотоординським ханом, який утік зі свого ханства до сусідньої держави (їхав на потному коні, як евфемістично висловлюються ярлики). Зазнавши поразки на ріці Терек від Тимура в 1395 р., він утік до ВКЛ, до Вітовта. Ця інформація із ярлика відповідає іншим джерелам, ближчим за часом до самої події.
Я можу зреферувати справу так:
– безспірно, що Тохтамиш в 1395 р. зазнав поразки у битві на Тереку;
– безспірно, що Тохтамиш після цього утік до Литви;
– безспірно, що Тохтамиш був люб’язно прийнятий Вітовтом;
– безспірно, що Тохтамиш спокусив Вітовта перспективою експансії на південь, якою Вітовт бавився в 1397 – 1399 рр., аж поки хан Тимур-Кутлуг не поклав край цим панським жартам, розгромивши литовське військо на Ворсклі (1399 р.) [Жарких М. І. Натиск на південь: три роки політики Вітовта. – К.: 2017 р.];
– може бути, що укладаючи плани експансії, Вітовт домовлявся із Тохтамишем, і ця домовленість була усною і тому дуже короткою і простою. Найкращий час для її укладання припадав на 1396 рік, перед початком походів на південь;
– малоймовірно, щоби ця домовленість була зафіксована письмово, що Тохтамиш видав ярлик (тобто наказ хана-правителя своєму підлеглому – Вітовту) – я не бачу потреби в такому припущенні. Ми не маємо ані її тексту, ані виразних згадок про існування такого документу;
– вважаю неймовірним, щоби ця домовленість могла торкатись питань територіального розмежування, розподілу шкури ще не вбитого ведмедя;
– пригадка імені Тохтамиша в ярлику Менглі-Гірея 1472 р. має загальний характер; вона зроблена десь через 75 років після імовірної угоди Тохтамиша з Вітовтом, і ніякою мірою не може бути, щоб у цей час (через сім десятиліть із гаком) у Криму був живим якийсь впливовий соратник Тохтамиша, котрий був утаємничений в домовленість Тохтамиша з Вітовтом;
– навіть якщо силоміць витягати із ярлика 1472 р. «свідчення» про існування ярлика Тохтамиша – таке «свідчення» буде відбивати тільки уявлення Менглі-Гірея про те, що діялось за три покоління до нього. Але й для такого уявлення текст не дає підстав.
Загальні згадки про Тохтамиша як «нашого предка» містяться в ярликах Менглі-Гірея 1507 р. [D. K., № 9, p. 568], 1513 р. [D. K., № 10, p. 580; № 11, p. 590], 1514 р. [D. K., № 15, p. 613; № 16, p. 620]; далі в ярликах Магмет-Гірея 1516 р. [D. K., № 17, p. 624], 1520 р. [D. K., № 20, p. 653]. Я не розглядав ці ярлики, оскільки в них немає переліків міст. В подальших ярликах ім’я Тохтамиша безповоротно зникає. Жоден із розглянутих документів не містить виразної згадки про ярлик (письмовий документ) Тохтамиша, – скрізь маємо згадки одного тільки імені.
Отже, про «ярлик Тохтамиша» пишуть «оплошно и не справясь с делом».
Аренга ярлика того ж Менглі-Гірея 1507 р. стилізована ретельніше:
Даем вам ведати, штож великий цар, дядя наш, и великий цар Ачъжикгирей, ѡтец наш, коли их потные кони были, до великого князя Витовъта до литовъское земли в гостиное поехали, и за то пожаловали Киевом в головах и многие места дали. Ино по тому ж литовъское земли великий княз Казимир, брат наш, со литовъскими князи и паны просили нас, и мы их прозбу ухвалив… [D. K., № 8, p. 556].
Старший брат Хаджі-Гірея з ярлика 1461 р. тут правильно перетворений на «дядю нашого», але імені його й тут нема і по всій імовірності в 1507 році ніхто в Криму й не пам’ятав, хто би це міг бути. Також правильно сказано, що це вони – дядя та батько Менглі-Гірея – «гостювали» у Литві, а не сам Менглі-Гірей і не його брат Нур-Девлет. Тобто в ярлику 1507 р. пересказано аренгу ярлика 1461 р., не ярлика 1472 р.
Аренга ярлика Менглі-Гірея з 1513 р. [D. K., № 12, p. 595] повторює документ 1507 р., з цікавим додатком: «ино мы на тыи ярлыки посмотривши, по тому ж и мы пожаловали, великому королю Казимеру и великому князю ярлык дали есмо».
В ярлику 1514 р. опущена згадка про брата Хаджі-Гірея [D. K., № 14, p. 605]. Ярлик 1517 р. готувався від імені царевича Богатир-султана і дуже недбало: ім’я Хаджі-Гірея в ньому механічно замінене на Магмет-Гірея (Богатиревого батька), і так вийшло, що Магмет-Гірей гостював у Вітовта. Далі в текст стоїть «отец мой Менгли-Гирей», хоча він був дідом Богатиря [D. K., № 18, p. 634].
Ярлик Магмет-Гірея 1520 р. слушно іменує Хаджі-Гірея дідом хана, але через недбалу стилізацію виходить, що Хаджі-Гірей гостював і у Вітовта, і у Казимира [D. K., № 19, p. 642].
Ярлик 1532 р. – це заново випущений ярлик 1517 р. (№ 18), з повторенням гостювання Магмет-Гірея у Вітовта [D. K., № 24, p. 682]. Ця помилка повторена і в проекті ярлика, який мав видати Сахіб-Гірей в 1535 р. [D. K., № 27, p. 702].
Ще загальніше (і тому з гіршими помилками) написано ярлик Сахіб-Гірея 1539 р., з якого виходить, що «отець наш Менглі-Гірей цар, і старший брат наш Магмет-Гірей цар, і дід наш Хаджі-Гірей цар» – всі вони приїжджали і до Вітовта, і до Казимира [D. K., № 28, p. 712]. Це – не виклад історії, а загальна пригадка предків, котрі укладали подібні договори.
У проекті ярлика 1541 р. аренга взагалі опущена [D. K., № 29, p. 722]. У ярлику Сахіб-Гірея 1542 р. маємо спрощення формули з ярлика 1539 р. – імена предків хана опущено [D. K., № 31, p. 732].
Ярлик наступного хана Девлет-Гірея 1552 р. очікувано спирається на ярлик 1539 р.:
Мы то явне чиним, што предки наши, цари: великий цар Меньли Кгереи цар, а брат наш старший небощик Магмет Киреи цар, Сагап Киреи цар, предкове наши, дед наш Ач Киреи цар, коли конѧ своего потного, тогды приехал до великого кнѧзѧ Витовъта, и до великого королѧ Казимира к Великому Паньству Литовъскому у гостину, в тот час великую учъту и почътливость мели… [D. K., № 32, p. 740].
По силі цього тексту виходить, що всі чотири названих хани приїжджали як до Вітовта, так і до Казимира, і у всіх коні були спітнілі; Хаджі-Гірей був прадідом, а не дідом Девлет-Гірея, Мухамед-Гірей був старшим братом Сахіб-Гірея, а Девлет-Гірею він був стриєм, і т. д.
Наступний ярлик того ж Девлет-Гірея 1560 р. викладає справу раціонально: як покійний предок наш цар Менглі-Гірей видав ярлик Казимиру, а далі Сигізмунду – так і ми чинимо [D. K., № 33, p. 753]. «Спітнілим коням» нарешті дали спокій.
Однак ці спітнілі коні знову (очікувано) з’являються в ярлику Девлет-Гірея 1574 р., який має взірцем ярлик 1552 р. [Вихованець T. Документальна збірка «Папери Пісочинських» Дзиківського архіву Тарновських як історичне джерело. – Острозький краєзнавчий збірник, 2017 р, вип. 9, № 8, с. 54].
Таким чином, причина надання територій вперше окреслена в ярлику 1461 р., і далі маємо тільки варіації на її тему, не завжди щасливі.
Але ця причина сформульована формально і не пояснює мотивів дій Хаджі-Гірея. Ну, тікав до ВКЛ якийсь претендент на владу в Орді, зазнавши поразки, ну, прийняли його у ВКЛ – але яке було діло Хаджі-Гірею до цієї пригоди? Це ж не він тікав і не йому було надано притулок, тому й до почуття вдячності він не був зобов’язаний.
Думаю, що вся історія зі спітнілими конями була вигадана, щоб хоч якось мотивувати видачу ярлика. Насправді ініціатором був король Казимир, а Хаджі-Гірей тільки погодився на його пропозицію.