Яголдаєва тьма

Микола Жарких

Яголдаєва тьма з ярликів – це справжня притча во язицех.

Перша особливість цього запису полягає в тому, що він присутній в абсолютно всіх ярликах – від 1461 до 1574 років, без жодного винятку. Один тільки Київ показує таку саме стабільність і названий в усіх ярликах, в той час як інші об’єкти, навіть великі міста, можуть з’являтись, зникати і знову з’являтись.

Але Київ у ярликах значиться постійно, і це означає, що обидві сторони договорів надавали йому важливе значення.

І от таке саме важливе значення показує оця загадкова «тьма». Що ж в ній могло бути такого, що змушувало укладачів ярликів ретельно пильнувати, щоби вона була зазначена, нікуди не поділась? Що могло бути в ній рівнозначного Києву?

Тексти ярликів

В ярликах маємо такі записи:

– tumyen Szaraiewicza Jagalta wyssuyu (1461);

– tumien Sarayewcza państwa Jakaltemskie (1472);

– Сараева сына Егалтаеву тму (1507);

– Сарѧева сына Егалтева тма (1513);

– Сараева сына Аголдаева тьма (1514);

– Сараева сына Екалтаево со тмою (1517);

– Еголдаев повет Сараева сына (1520);

– Сараева сына Ечалтаева со тмою (1532-1);

– Сараева сына Егалтаева со тмою (1532-2);

– Сареевич Якгалдай со тмою (1535);

– tumenz Saraiowicza – Jekaltańskie państwo (1539);

– Сараевич Якгалдай со тьмоною [!] (1541);

– tumen Sareyewycza – Jakateńską ziemię (1542);

– тмен [!] Сараукгул Яколътай тьмень (1552);

– Saraacul Jarn telmon (1560);

– Якголта и тинε [!] (1574).

Порівняння дає одразу кілька висновків:

1, формула запису, мало зрозуміла уже в 1461 році, зазнає надалі постійного систематичного псування, стає чимдалі гіршою і все менше зрозумілою.

2, ярлики ранньої та пізньої груп вживають термін «тумен», ярлики середньої групи – «тьма» або «повіт».

3, у текстах кирилицею один із компонентів імені завжди має форму патроніма – «Сараїв син». А в текстах латинкою все стоїть «Сараєвич» – а це не конче має бути патронім.

4, другий компонент імені має переважно форму присвійного прикметника: Яголдаєва (тьма) і тільки зрідка – форму власного імені (1461, 1535, 1541).

5, тільки один раз (1520) другий компонент імені поставлено на першому місці.

Отже, структура запису досить стійка і варіації є в граматичній формі та в огласовці.

Що ми знаємо про Яголдая

Найдавніша 3-я книга записів Литовської метрики починається із довжелезного блоку дуже коротких записів про пожалування різним людям. Цей блок не розбитий ніякими внутрішніми заголовками. Тут маємо запис:

(А) Кн[я]зю Еголдаю в Рославли Свеслав. Пан Довкгирд [LM 3, p. 35].

Записи в цьому блоці лише зрідка мають індикти, а переважно ніяк не датовані і не справляють враження упорядкованих хронологічно. Тільки загально цей блок записів можна відносити до початку правління великого князя Казимира.

Далі маємо запис у 4-й книзі, у реєстрі пожалувань, розпочатому у Вільні 24 квітня 1486 р.:

(Б) Князю Яголъдаю 10 коп грошей з мыта путивльского [LM 4, № 1.5, p. 33].

Наступний запис з 19 березня 1497 р. з огляду на його важливість я наведу цілком:

(В) Сам Александр, Бо[жо]ю м[и]л[о]стью.

Били нам чолом бояре киевские Дебър Каленикович а Михайло Гагин, а Федко Голенчич, а Кунца Сенькович, а поведали нам, штож дядко жон их княз Роман Яголдаевич одну дочку в себе мел и тая дочка была за кн[я]зем Юрем Борисовичем Вяземъским, и княз Роман записал был той дочце своей именья свои отчинъные на имя Мужеч а Милолюбль, а Оскол, а Ядреевцы, а Берково в Киевском повете а в Путивльском, и кн[я]зя Романова дочка з мужом своим зъехали до Москвы. Ино тые именья вси кн[я]зя Романовы спали были на нас, на г[о]с[по]д[а]ра.

И били нам чолом Дебр Каленикович а М[и]хайло Гагин, а Федко Голенчич, а Кунца Сенъкович, абыхмо тые именя дядка жон их кн[я]зя Романовы им дали по близкости жон их.

И мы то, з ласки нашое, вчинили: тые именя кн[я]зя Романовы – Мужеч а Милолюб, а Оскол, а Ядреевицы, а Берково – по близкости жон их дали чотыром им по делницам вечно со всим по тому, как кн[я]зь Роман держал и што к тым именьям здавна прислухало, и их жонам, и их детем, и потом будучим их счадком.

А на твердость того и печат нашу казали есмо приложите к сему нашому листу.

П[и]сан у Витебску, в лет 7005, м[е]с[е]ца марца 19 день, индикт 15. Пр[авил] воев[ода] вил[еньский] пан Мик[олай] Ради[вил], кан[цлер] [LM 6, № 220, p. 156].

Князь Юрій Борисович Вяземський справді опинився в Москві ще під час війни 1487 – 1494 рр., як видно із клопотання московського дяка Федора Курицина до литовського посла пана Литавора:

(Г) Били нам челом слуги наши, вяземские князи, Юрий княж Борисов сын, да княгиня Мария княж Андреева з детьми, а сказывают, что деи в Смоленске положили свои състатки у смоленского владыки у Иосифа, да у Васки у Полтева; и они де им статков их не отдадут; и князь бы великий [литовський] велел [бы] нашим [московським] слугам те их състатки отдати [Сборник Русского исторического общества, т. 35, № 28-9, с. 154].

Це прохання було виставлене у серпні 1494 р. при укладенні миру Литви із Москвою. Далі за це майно уже не було згадок, мабуть його таки повернули.

Далі маємо підтвердження давніших надань на користь Видубицького монастиря в Києві, виставлене королем Сигізмундом 1-м у Вільні 5 березня 1541 р. Воно було облятоване в книзі Люблінського головного трибуналу 13 серпня 1613 р. і надруковано з цієї копії. Підтвердження 1541 р. не містить повних текстів раніших надань, а тільки викладає їх зміст. Зокрема, там сказано:

(Д) Зеновъевая Егелдаевая Яцковича придала к тому ж монастырю Выдубицкому селищо на Стугне, на имя Игнатово […] Зеновъевая Еголдановна Яцковича Елцевича придала на тот же монастырь селищо на Стугне на имя Игнатово.

Село Ігнатово нині невідоме. Село з подібною назвою – Гнатівка – лежить на Ірпіні, не на Стугні, і нам не підходить.

Енциклопедія вважає, що це – сучасне місто Українка. Не бачу для цього ніяких підстав. Назва Українка дана поселенню в 1923 р., перед тим воно мало імперсько-патріотичну назву Столипіно (1912 – 1923), а перед тим – зовсім не патріотичну назву Злодіївка (1709 – 1912). І тільки.

Цікава нам жінка один раз названа «Егелдаевая» (від імені свого чоловіка), а другий раз – «Еголдановна» (від імені свого батька), що вносить додаткову інтригу.

Коли було це надання – з документа не видно. Там підсумовано одразу 4 надання на користь монастиря, і не можна думати, що всі вони стались одночасно, тим більше – в 1541 році.

Оце все, що ми знаємо про Яголдая та його рід.

Яголдаєве городище

Десь у 1592..1594 рр., в Москві було складено «Роспись польским дорогам», де читаємо:

(Е) Да от Ливен же до Оскола до Еголдаева городища через Муравскую дорогу и через речку Опочки езду 2 дни. А от Еголдаева городища до Муравской дороги до верх Оскола езду верст с 40. А верховье Оскольское у Муравской дороги […]

А только бежать от тех мест [усть Сажново Донца или усть Липового Донца] к Еголдаеву городищу через Изюмскую ж дорогу. И бежать до Еголдаева городища пол-2 дни. А от Еголдаева городища бежать до Ливен пол-2 дни о дву конь наскоро. А бежати меж дорог Муравской и Кальмиюской и перекинутца через Муравскую дорогу на Кщеневе или где будет мочно, и бежать к Ливнам [Бурцев И. Г., Дедук А. В. Два описания южных земель Русского государства конца XVI в. – Историко-географический журнал, 2023 г., № 3, с. 93, 96].

Ці записи докладно прокоментував Олег Хоруженко [Хоруженко О. И. Метрические данные Росписи польским дорогам и локализация Еголдаева городища. – Вестник РГГУ. Серия: История. Филология. Культурология. Востоковедение, 2008 г., № 4, с. 302 – 311]. Він визначив, що «день шляху» в цьому документі має довжину 55..60 км, а «день бега наскоро, о дву конь» – від 75 до 117 км, в середньому 92 км. Це, ясна річ, швидкість руху гінця з важливими вістями.

Отже, маємо для визначення місця городища три виміри: 120 км від Лівен, 40 км від витоку р. Оскол і 120 км від гирла Сажновського Донця. Тепер беремо карту Google і починаємо креслити:

Ставимо цифру 1 на Лівни і креслимо блакитне коло радіусом 120 км.

Ставимо цифру 2 на виток р. Оскол (біля с. Погожее Тимського району Курської області) і креслимо зелене коло радіусом 40 км.

Ставимо цифру 3 на гирло Сажновського Донця біля с. Сажное Яковлівського району Білгородської області і креслимо малинове коло радіусом 120 км.

Перетин усіх трьох кіл заливаємо прозорим жовтим кольором. «Щоки» цієї області (західна і східна червоні дуги) – геометричне місце точок, які найкраще відповідають поставленим умовам.

О. Х. запропонував городище біля села 1-е Подгородище Советського району Курської області (цифра 4 на картосхемі), хоча його розрахунки для мене незрозумілі. Так, О. Х. нарахував від цього місця до Лівен 120 км, тоді як у мене вийшло тільки 85; також до витоку Оскола в нього – 38 км, а я бачу тільки 23 км.

Інакше прокоментував ці записи Дмитро Чурсін:

Название Еголдаева городища часто искажается в источниках: так, в пространной разрядной книге сообщается, что в 1596 году «на Оскол государь послал города же ставить на Волдаеве городище воеводу князя Ивана Андреевича Сонцова-Засекина да голову Ивана Микитина сына Мясного». Видимо, место для постройки оказалось неудобным, поскольку крепость была заложена на 800 метров южнее городища – «усть Оскол[ьц]а, против Тюляфины поляны» [Разрядная книга 1475–1605 гг. / под ред. и с предисл. В.И. Буганова. – Т. III. – Ч. III. – М.: Наука, 1989., с. 113].

В воеводском отчёте 1639 года указывалось, что «от Покровских ворот до Стрелецких водяных ворот, что над Осколом рекою, верхом по мере от Голдаива городища до Стрелецких ворот 260 саженей» [Никулов А. П. Переписная книга 1646 года [текст и комментарий] / Оскольские древности. – Ч. III. – М.: Изд-во РОСА, 2017, с. 129]. Таким образом, версию Олега Хоруженко о расположении Еголдаева (Волдаева, Голдаева) городища в Курской области [Хоруженко, op. cit., с. 308] следует признать ошибочной.

В действительности незначительное по своим размерам (не более 0,2 га) Еголдаево городище локализуется в центральной части Старого Оскола, на надпойменной террасе неподалёку от перекрёстка Коммунистической и Революционной улиц [Чурсин Д. «Еголдаева тьма» и её волости по данным исторических источников. – История. Общество. Политика. 2021 г., № 2 (18), с. 100].

Позначаємо Старий Оскол цифрою 5 і бачимо, що він лежить навіть трохи ближче до східної «щоки» накресленої області, ніж Підгородище.

Таким чином, обидва пункти, між якими – 45 км, приблизно відповідають заданим віддалям, але на користь Старого Оскола говорять документи 1596 і 1639 років.

Разом з тим швидка зміна написання назви: Єголдаєве-1592 – Волдаєве-1596 – Голдаєве-1639 – говорить, що назва не була поширена. Цілком може бути, що вона і в попередній час коливалась так само швидко і виникла десь у 2-й половині 16 ст.

Оце та сукупність фактичних даних, якими оперує сучасне яголдає-знавство. Варто подивитись, як розумні люди їх інтерпретують і чи можна мені на цьому тлі сказати щось додаткове.

Історіографія

Юзеф Вольф (1895 р.)

Він звернув увагу на записи (А) та (Б) і зробив з них помилковий висновок про існування татарського вихідця князя Ян-голда, ім’я котрого означає «новий прибулець». Його нащадками буцімто були відомі в 1 пол. 17 ст. князі Інгілдієви (Янгілдієви, Енгілдієви, Онгілдієви) [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 150]. Ані в одному з документів ім’я Яголдай не містить отієї характерної літери -н-, котра з’являється в реконструкції.

Федір Петрунь (1928 р.)

Петрунь повністю сприйняв помилкові висновки Вольфа і використав документ (В). На його підставі Ф. П. зарахував до складу «Яголдаєвої тьми» Милолюбль, Мужеч, Оскол і думав, що вона збереглась у такому складі до кінця 15 ст. [Петрунь Ф. О. Ханські ярлики на українські землі: до питання про татарську Україну. – Східний світ, 1928 р., № 2, с. 177 – 178].

Оцю комбінацію – Мужеч + Оскол + Милолюбль – я далі буду скорочено називати трійцею (трикутником) МОМ.

Станіслав Кричинський (1934 р.)

Він опублікував статтю про початок князів Глинських [Kryczyński S. Początki rodu książąt Glińskich. – «Prace historyczne opracowane w 30-lecie działalności profesorskiej S.Zakrzewskiego», Lw., 1934, s. 399 – 410], про яку я забув, коли писав про Глинських. Ця стаття основана на повній довірі до московської родовідної книги кін. 16 ст. – тексті пізньому і сповненому неймовірних фантазій [докладніше: Жарких М. І. Князі Глинські. – К.: 2023 р., розділ «Родова легенда Глинських»].

Для нашої вузької теми цікава вказівка на золотоординського бека Ягалтая, згаданого серед свідків венеціансько-ординських договорів 1347 і 1358 рр. [с. 404 – 405].

Нині ці договори кілька разів передруковані, зокрема, у роботі Віктора Талаха «Полдень и сумерки Великого Края» [К.: 2018 г.]: ярлик хана Джанібека для венеціанців з 26 грудня 1347 р., ярлик хана Бердибека для венеціанців з 13 вересня 1358 р. Також до них треба долучити ярлик хана Бердибека для митрополита Олексія з 12 листопада 1357 р., про який С. К. не знав.

Стефан Кучинський (1934 р.)

Кучинський процитував Ю. Вольфа і поставив під сумнів реконструйоване ім’я Ян-Голд. Також він слушно відкинув спорідненість Яголдая 15 ст. з Інгілдеєвими 17 ст. [Kuczyński S. Jahołdaj i Jahołdajewicze siewerscy. – Miesięcznyk heraldichzny, 1934, № 3, s. 33 – 35]. Далі С. К. використав (В) і виснував із нього (незалежно від Петруня), що Яголдай володів величезним масивом землі між Курськом на півночі, Осколом на сході, Хотмишлем на півдні та Мужечем на заході (де саме знаходився Мужеч – не конкретизовано). С. К. навіть назвав це володіння «удільним князівством»!

Стефан Кучинський (1936 р.)

У своїй наступній роботі С. К. в кількох місцях повертався до яголдає-знавства [Kuczyński S. Ziemie czernigowsko-siewerskie pod rządami Litwy. – Warszawa: 1936, s. 78 – 80, 184 – 185, 251].

Щодо трійці МОМ С. К. вагався – чи вони у 2 пол. 15 ст. підлягали владі путивльського намісника, чи стали «тьмою» – володінням князя Яголдая Сараєвича [с. 78]. Статус цього володіння С. К. окреслював як «удільну волость, а не тільки великокнязівське намісництво». За здогадом С. К. володіння створив великий князь литовський для захисту Сіверщини від татарських нападів. Територію цього володіння С. К. окреслював як південно-східну сіверську височину, з якої беруть початок ріки Сейм, Псел, Ворскла, Сіверський Донець та Оскол. Ба більше – із того, що в 2 пол. 15 ст. невідомі ніякі литовські намісники в Курську, С. К. витягнув припущення, що й Курськ належав до «Яголдаєвої тьми» [с. 79]. На карті, доданій до книги, показана «Яголдаївшина», тільки без Курська і без верхів’їв Оскола.

Далі таким же методом – із мовчання джерел – С. К. видобув припущення, що князь Ю. Б. Вяземський (В) перед 1494 роком жив разом із дружиною у своєму сіверському «князівстві» і був курським намісником [с. 80].

Для генеалогії С. К. подав згадку про «князя Сарая, Урусахова сина», який брав участь у нападі Едигея на Москву в грудні 1408 р. [с. 184; С. К. посилався на Никонівський літопис – ПСРЛ, т. 11, с. 205, а звістка ця походить із Троїцького літопису, який закінчився на повісті про Едигея: Приселков М. Д. Троицкая летопись. Реконструкция текста. – М.: 1950 г., с. 468; в Єрмолінському літописі помилково «Усахов сын» (ПСРЛ, т. 23, с. 142)].

Також С. К. подав згадку про «князя Усеина Сараева», який брав участь у битві при Бельові в 1437 р. [С. К. посилався на Воскресенський літопис – ПСРЛ, т. 8, с. 107; природно, що ця звістка є й у ранішому зводі 1492 р.: ПСРЛ, т. 25, с. 260]. С. К. вважав цього Усеїна сином Сарая-1408, а Яголдая – братом Усеїна. У генеалогії С. К. поставив проти імені Яголдая дати 1440 – 1486 рр. Перша з них, як на мене, ніяк не обгрунтована.

І от Яголдай десь після 1438 року, по мислі С. К., перейшов у ВКЛ і для нього великий князь Казимир створив «Яголдаєву тьму». Надання (А) не означало, що Яголдай мусив перебувати у наданому маєтку, а означало тільки допомогу Яголдаю, котрий володів безлюдними полями над Ворсклою та Осколом [с. 185].

Володіння Яголдая С. К. упевнено назвав «князівством» і на підставі (В) закінчив історію цього «князівства» в 1497 р. [с. 251].

Таким чином, заслуга С. Кучинського у дослідженні теми дуже значна. Він зібрав більшість джерельних звісток і зробив на їх основі струнку реконструкцію, щоправда, значною мірою довільну.

Арсен Насонов (1940 р.)

Насонов присвятив нашій темі половину сторінки у вигляді підрядкової примітки [Насонов А. Н. Монголы и Русь. – М.-Лг.: и-во АН СССР, 1940 г., с. 28]. Книга була закінчена в 1934 р., ще до виходу робіт Кучинського, але надрукована уже після їх виходу.

А. Н. використав статтю Петруня і ярлики 1507 та 1541 рр. (у А. Н. орієнтовно датований 1540 р.). А. Н. зазначив, що ярлик 1541 р. суперечить складу «Яголдаєвої тьми», запропонованому Петрунем, також відкинув припущення про належність Курська до «Яголдаєвої тьми». Також А. Н. звернув увагу на документ (Е).

Висновок А. Н. цілком негативний:

Мы не знаем, существовал ли Еголдай в эпоху литовского владычества и был ли он выходцем из Золотой Орды, посаженным Литвою на землю; неизвестно, равным образом, отражает ли данное название отношения древнего (до-литовского) времени […] Нет оснований предполагать образования местных феодалов-землевладельцев из татар по порубежью Литвы и Московского государства помимо политики этих государств.

З усім цим можна погодитись, а от позитивного трактування – чим же була «Яголдаєва тьма» – у Насонова нема.

Бертольд Шпулер (1943 р.)

Він у своїй оглядовій праці зреферував справу Яголдая на підставі робіт Кучинського і Петруня:

Мало того, что Улуг-Мухаммеду не был подвластен Крым, так еще в районе Курска на Быстрой Сосне предположительно в 1438 году также возникло небольшое государство, которым правил Яголдай (по-польски: Jahołdaj), сын Сарая и внук «Урузаха». Он признал над собой власть великого князя литовского; таким образом, впервые татарин сам отделил часть территории Золотой Орды и передал ее под власть иностранного государства [Spuler B. Die Goldene Horde: die Mongolen in Russland 1223 – 1502. – Leipzig: O.Harassowitz, 1943, S. 160 – 161; я скористався російським перекладом: Шпулер Б. Золотая Орда. Монголы в России. 1223-1502 гг. Перевод с немецкого языка и комментарии М.С. Гатина. — Казань: Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2016 г., с. 189].

Про Бистру Сосну ніхто з його попередників не писав, це власна помилка Шпулера. Істотно те, що «удільне князівство» Кучинського під пером Шпулера виросло уже до «невеликої держави» і до переходу частини території Золотої Орди під владу іншої держави. Ці формулювання – явно помилкові.

Олена Русина (2001 р.)

Русина Е. В. Яголдай, Яголдаевичи, Яголдаева Тьма. – Славяне и их соседи, 2001 г., вып. 10 (Славяне и кочевой мир), с. 144 – 152.

О. Р. проаналізувала історіографію теми, починаючи від Ю. Вольфа.

Согласно наблюдениям Ф. Петруня, упоминание о Яголдаевой “тьме” содержалось в первоначальной, времен Тохтамыша, редакции ярлыков, т.е. сама она существовала уже в конце XIV в. [с. 146]

Існування такої редакції само є гіпотетичним, але це припущення повністю руйнує ілюзорну стрункість побудови Кучинського. Адже якщо Яголдаєва тьма вже існувала наприкінці 14 ст., то сам Яголдай жив тоді ж, або й раніше, і він ніякою мірою не може бути Яголдаєм з документів (А) та (Б). Отже, треба припустити, що було кілька Яголдаїв, кожен з яких мав свою власну «тьму», і так далі…

О. Р. так і робить:

Если патроним “Яголдай” мог выступать как родовое прозвище, нет необходимости отождествлять и Яголдая 1440-1455 гг. с Яголдаем Сараевичем татарских ярлыков [с. 146 – 147].

Коментуючи документ (В), О. Р. розглянула додатковий документ (Д). Ім’я дарувальниці тлумачили різно:

П. Клепатский идентифицировал эту дарительницу как Зиновию Ельцовую, супругу Яголдая Сараевича и мать Романа Яголдаевича, Н. Яковенко – как неизвестную по имени дочь Романа Яголдаевича, бывшую замужем за Зиновием Яцковичем Ельцом. Думается, что и в первом, и во втором случае прочтение имени было ошибочным: на самом деле речь шла о дочери Зиновия Яголдаевича, выданной за Яцка Ельцевича; при этом Зиновий был, очевидно, братом Романа Яголдаевича [с. 147].

Можу тільки повторити: «З інфантою все невиразна справа» і додати ще й своє тлумачення: Яголдаївна – це все ж таки дочка Яголдая, а не Романа Яголдаєвича чи Зиновія Яголдаєвича. А Яголдаєва – це дружина Яголдая, і тільки.

Територію «тьми» О. Р. бачить як трійцю МОМ, а щодо процесу її формування – навела думки Петруня і Насонова, залишивши питання відкритим.

Дмитро Чурсін (2021 р.)

Чурсин Д. «Еголдаева тьма» и её волости по данным исторических источников. – История. Общество. Политика. 2021 г., № 2 (18), с. 96 – 119.

Д. Ч. скористався вказівкою Р. Беспалова на Введенський синодик і видобув із нього «Кн. його (?) Адая, іменем Дмитра Єсараєвича» [Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. К.: 2007 р., с. 19]. Д. Ч. відкинув не потрібного йому Адая і сміливо відкрив князя «Еголдая-Дмитрия Сараевича» [с. 97]. Чому не Усеїна-Дмитра? Він у нас також Сараєвич.

Вивчаючи «Перелік князя Костянтина», я прийшов до висновку, що в основі його списку у Введенському синодику лежав протограф, складений в Москві десь в середині 16 ст. [Жарких М. І. Введенський синодик. – К.: 2018 р., розділ «Князі чернігівські»]. Адай-Дмитро (??) Єсараєвич поставлений в цьому переліку 177-м із 184 записів, тобто в самому кінці. Отже, маємо дві можливості: або останній блок із 11 невідомих імен (174 – 184) був доданий у самому кінці роботи над протографом, тобто в середині 16 ст. – або він доданий уже при переписування протографа до Введенського синодика в 1654 р. Також думаю, що цей Єсараєвич не має стосунку до князя Сарая-1408, це – інша особа.

В якості Свеслава (А) Д. Ч. вказав на деревню Сеславль у Дубровському районі Брянської області, у 37 км від Рославля. З цим слід погодитись. А от чому Д. Ч. думає, що це пожалування дано не пізніше 1443 р. [с. 96] – невідомо. Вважаю здогад безпідставним.

Є у статті й непотрібні фантазії:

По-видимому, до присоединения к Литве территория будущей «Еголдаевой тьмы» долгое время находилась в составе ордынского улуса Менкермен (Манкерман) […] Вероятно, присоединение Мужеча, Оскола и Милолюбля к Литве следует связать с военным походом великого князя Витовта к реке Дон, согласно Хронике Яна Длугоша, имевшим место в 1397 году [с. 97].

«Похід 1397 р.» належить до історичного баснословія, в чому автор міг би переконатись, зазирнувши в мою статтю «Баснословний «похід Вітовта на Дон» [К.: 2017 р.]. Вона легко доступна в Мережі, але… щось перешкодило нашому високо ерудованому автору.

Також я не написав ніякої статті про цілком міфічний «улус Манкерман», якого не знає жодне джерело.

Д. Ч. приймає, що «Яголдаєва тьма» складалась із трійці МОМ. Його спостереження над кожним із складників я розглянув вище.

Берково із (В) Д. Ч. розв’язує як Берковець – колишній хутір на західній околиці Києва. Із цим можна погодитись, а три точних відповідники (у Вітебській, Владимирській та Тверській областях) відхилити.

Ядріївцям із (В) поталанило менше. Д. Ч. знайшов у путивльських документах 2 пол. 16 ст. кілька згадок про Івана Ядреєвського, але де він мав маєток (якщо мав) – з них не видно [с. 103].

Думаю, що в обох випадках маємо простонародне псування імені Андрій. Два села Андріївці маємо в Білорусії, а далі сіл із назвою Андріївка маємо дуже багато, в одній тільки Київській області їх п’ять.

Ці Андріївки оточують Київ з усіх боків – з півночі, заходу, південного заходу, півдня та сходу – на віддалі 40..90 км, зупинитись на якійсь одній я не можу.

Тлумачення документа (Д) [с. 104] випало у Д. Ч. нещасливо. Надання Єголдаєвої нема підстав датувати 1541 роком, це – дата підтвердження одразу чотирьох надань (отже, само надання могло статись значно раніше). Ігнатово з цього документу Д. Ч. вважає сучасною Українкою (безпідставно).

Решта статті (с. 105 – 113) присвячена загальній політичній історії Путивльщини і прямого стосунку до Яголдая не має.

Отже, безспірна заслуга Д. Чурсіна – це ретельно складена хрестоматія звісток, що стосуються Яголдая, і деякі слушні припущення. Нових матеріалів йому залучити не вдалося. Стаття дає підсумок попередніх студій і становить гарну основу для подальших студій.

А вони потрібні, ці подальші студії? Мені здається, що потрібні.

Топонімія

Розглянемо топоніми, котрі можуть стосуватись яголдає-знавства.

Д. Чурсин відзначив наступні топоніми, що можуть стосуватися теми:

– деревня Старое Еголдаево у Ряжському районі Рязанської області [с. 103]. Енциклопедична довідка пов’язує виникнення цього поселення з реформою сторожової служби 1571 р., тобто приблизно 4-ю чвертю 16 ст. (не знаю, наскільки це обгрунтовано). Але назва незаперечно утворена від власного імені Єголдай, який мабуть першим поселився в цьому місці;

– село Карманово (Железногорський район Курської області), де був струмок Єголдай (Еголдать), який впадає у струмок Сеславец (Сеслава, Сеславль) [с. 97];

– деревня Голдаевка на річці Голдаевка (Поповка) в Знаменському районі Орловської області, нині невідома [с. 103];

– слобода Голдаевка (Егалдаевка), нині частина села Урыв-Покровка Острогозького району Воронізької області;

– Голдаевка – частина села Голиково Єлецького району Липецької області;

– село Сараевка у Солнцевському районі Курської області [с. 103];

До цього я додам ще такі місця:

– Старий Сарай – городище столиці Золотої Орди біля села Селітрене Харабалінського району Астраханської області;

– Новий Сарай – городище столиці Золотої Орди біля села Царев Ленінського району Волгоградської області;

– Сарай – містечко поруч із Сумгаїтом в Азербайджані.

– Сарайки – село у Воротинському районі Нижегородської області;

– Сарайкино – деревня у Граховському районі Удмуртії;

– Сарайли – село в Сармановському районі Татарстану;

– Сарайли – деревня у Благоварському районі Башкирії;

– Сараєво – столиця Боснії;

– Сараєво – село село в Алшеєвському районі Башкирії;

– Сараєво – село у Кичменгсько-Городоцькому районі Вологодської області;

– Сараєво – деревня у Вологодському районі Вологодської області;

– Сараєво – деревня у тому самому Вологодському районі (21 км на північ від попередньої);

– Сараєво – село у Приволзькому районі Івановської області.

– Сараєво – деревня у Мещовському районі Калузької області;

– Сараєво – село у Нерехтському районі Костромської області;

– Сараєво – деревня у Палкинському районі Псковської області;

– Сараєво – деревня у Сонковському районі Тверської області;

– Сараєво – деревня у Переславському районі Ярославської області;

– Сараєво – деревня у Рибінському районі Ярославської області.

Картосхема їх виглядає так:

(Можливо, цю картосхему зручніше переглядати в окремому вікні: google.com.)

Що ж дає нам ця картосхема?

1, згадки про Яголдаєвичів виразно тяжіють до Києва.

2, усі топоніми з основою Єголдай знаходяться в чорноземній смузі сучасної Росії на південь від Москви.

3, топоніми з основою Сарай виразно концентруються в середньому і нижньому Поволжі.

4, топоніми Сараєво виразно походять від антропоніма Сарай. Ці назви в Боснії та Болгарії, мабуть, слід пов’язувати із минулим пануванням тут турків.

Натомість виразна група цих назв на північ від Москви уся складається з мізерних деревень, які отримали свої назві від перших поселенців на ім’я Сарай. Носіїв такого імені було чимало, і серед них не було князів, всі вони належали до селян, і засновані ними поселення залишились незначними. Можливо, ім’я Сарай було побутовим прізвиськом, а в документах вони значились Іванами, Петрами, Василями – так само як численні Зайці та Лосі було засновниками не менш численних поселень Зайцево та Лосево.

Жодна із цих назв не має відношення до князя Сарая-1408.

5. В на території сучасної України немає жодного топоніма з основою Яголдай (Єголдай) чи Сарай.

Отже, маємо у зменшеному вигляді повторення ситуації, котра простежена із князями Глинськими: на тій території, де відома активність Яголдаєвичів, немає жодного топоніма з основою Яголдай, а на території, де є такі топоніми – немає жодного свідчення активності князя Яголдая та / або його нащадків [детальніше: Жарких М. І. Князі Глинські. – К.: 2023 р., розділ «Картосхема діянь князів Глинських»].

Топоніми з основою Єголдай мають виразне походження від антропонімів, але носії цього імені не мали стосунку до князів Яголдаєвичів і жили десь в 16 ст. чи й пізніше, коли почала заселятись чорноземна смуга на південь від Москви.

Спроба раціонального тлумачення

Основним недоліком попередніх студій було некритичне складання всього «яголдайства» в одну купу. А воно – даруйте за каламбур! – явно не тримається купи, і тому «сукупні» трактування виходять непереконливими.

До яголдає-знавства у стислому значенні належать процитовані вище ярлики і документи (А – Д).

Натомість трійцю МОМ треба відділити в окремий сюжет. Чому?

Ця трійця виступає в СГС в позиціях 64 – 66: Oskol + Milolubl + Muszecz cum multis districtibus. Але в СГС немає ніякого Яголдая. Отже, таке групування цих об’єктів (чим би вони не були і де б вони не знаходились) походить з часу перед згадкою Яголдая (А).

Трійця була, а Яголдая не було. Така от справа.

Припущення Ф. Петруня, що трійця МОМ є деталізацією поняття «Яголдаєва тьма» – безпідставне і його треба відкинути (попри те, що воно стало аксіомою всього попереднього яголдає-знавства).

В найдавнішому і найважливішому для нас ярлику 1461 р. цієї трійці нема, є Midzass (42) + Uspuł (35б) + Starodub (47). Те саме маємо і в ярлику 1472 р. В ярлику 1507 р., який потрапив у поле зору Петруня, після «Яголдаєвоі тьми» (41) іде ця трійця (44, 45, 35б), але в наступних ярликах 1513 – 1532 рр. між «тьмою» (41) і Милолюблем (44) вклинюється в позиції 43 Радогощ, в ярликах 1532 і 1535 рр. між Мужечем (45) та Осколом (35б) потрапляє Стародуб (47а), в ярликах 1535 – 1542 рр. між «тьмою» (41) і Радогощем (43) вставлено Путивль (19б).

Хтось може сказати, що пізні ярлики були некомпетентні в цій справі, але звідки видно, що ярлик 1507 року був компетентним?

Якщо слідувати «методу» Ф. Петруня, то в ярлику 1461 р. після Києва (1) йде Луцьк (7), Смоленськ (8) та Поділля (11) – але їх чомусь не вважають за складові частини «київської тьми». Так само часто в ярликах після Пскова (76) йде Великий Новгород (78) та Рязань (79 – 80) – але й їх не розглядають як «псковську тьму». Цілком не розумію, чому для Яголдая маємо зробити виняток.

Я реконструюю події так.

Десь в середині 15 ст. князь Яголдай із маленькою групою своїх татар (тьмою) утік з Орди (мабуть, із Сарая) до Великого князівства Литовського.

Звідки видно, що група була маленька (10 чи 15 душ)? З того, що цей загін ніякою мірою не збільшив воєнну потугу ВКЛ і не проявив себе в жодній із численних кампаній 2 пол. 15 ст. Нема слідів цієї «тьми» і в переписі литовського війська 1529 року, де ретельно занотовано – хто ставиться на службу з двома кіньми, а хто – навіть із одним. Отже, «Яголдаєва тьма» як воєнна одиниця на той час уже розпалась.

У нас вірять, що тумен або «тьма» позначає загін у 10 тисяч вояків. Я не бачу, з яких конкретно джерел це видно, але не заглиблююсь у це питання. Якби Яголдай мав під своєю владою кілька тисяч вояків – навіщо йому було би емігрувати? З такою силою він міг би собі й далі перебувати у степах, де на той час діяло 4 чи 5 ханів, жоден з яких мабуть не мав оцих сакральних десяти тисяч вояків.

Еміграція такої значної сили, як кілька тисяч татр, значно змінила б співвідношення сил у східній Європі на користь ВКЛ, чого ми зовсім не бачимо. Новгород в 1471 р. марно сподівався на допомогу від ВКЛ – і був завойований Москвою. Хан Ахмат на Угрі в 1480 р. марно сподівався на допомогу від ВКЛ – і остаточно втратив вплив на Московію. Я вже мовчу про численні візити татар на територію сучасної України, на які уряд ВКЛ просто не звертав уваги – не через свою байдужість, а через відсутність сил для реагування [Жарких М. І. Напади татар на Україну: 1438 – 1478 рр. – К.: 2022 р.].

Але тьма / тумен Яголдая був малочисельним, і уряд ВКЛ не мав ніякого клопоту із його розквартируванням: Яголдай отримав маленький маєток на границі Смоленщини і Брянщини – і тільки.

Коли це могло статись? Непогана нагода була в 1455 році, коли хан Сеїд-Ахмет утік був до Києва [Жарких М. І. Напади татар на Україну: 1438 – 1478 рр. – К.: 2022 р., розділ «Падіння Сеїд-Ахмета»]. Звичайно, звістки про цю подію нечисленні і не згадують нікого з його супутників. Зупиняюсь на цій даті тільки тому, що вона відносно близька до наступної, краще датованої звістки.

Цей маєток був пожалуваний Яголдаю не на вічність, а на якихось тимчасових умовах. Не видно, щоби його син Роман володів цим маєтком.

Далі бачимо, що Яголдай виконував якусь невідому нам службу на користь великого князя литовського і одержав у 1486 р. винагороду в 10 кіп (= 600) грошей. Це – середнє за розміром пожалування, в реєстрах, записаних до 4-ї книги Метрики, бачимо як менші, так і більші суми. Знову повторюся: якщо ця сума йшла на всю Яголдаєву ватагу (тьму), то ця остання ніяк не могла бути численною.

Пожалувано цю суму з путивльського мита. Ніякою мірою не можна думати, що це вказує на місце служби / проживання Яголдая. Наприклад, маємо запис про київську службу Колонтаєвичів: Федьку дано 12 кіп з корчом ошмянських, а його брату Сеньку – 8 кіп з корчом медницьких [LM 4, № 1.1, s. 27]. Запис цінний для нас вказівкою на місце служби, але від Києва до Ошмян – 540 км, а до Медників – 560 км.

Наступний запис 1497 р. (В) вимагає деяких пояснень. Подивимось спочатку на описані там події з повною довірою до сказаного. Тоді виходить так:

1, у князя Яголдая (покійного на той час) були два сини – Роман і його брат N, невідомий на ім’я.

2, Роман мав одну дочку, а N – чотирьох дочок.

3, Роман володів маєтками в Київському та Путивльському повітах.

4, Роман віддав свою дочку за князя Юрія Борисовича Вяземського.

5, Роман записав свої маєтки своїй дочці – мабуть, зробив такий заповіт.

6, Роман помер (він в документі не діє, тільки згадується його запис).

7, його брат N так само помер (і він в документі не діє).

8, Романівна зі своїм чоловіком переїхала до Москви.

9, маєтки, якими володів був Роман, були з цієї нагоди конфісковані владою.

10, і от київські бояри, оженені із дочками N, заявили про своє право близькості до цих маєтків – і отримали на цій підставі надання великого князя.

Всі ці події треба втиснути в 11 років, бо в 1486 р. Яголдай був ще живим.

Чи справді так було, чи може хтось збрехав?

Почнемо з обставин переходу Вязьми до Москви:

В то же время [у перші місяці 7001-го вересневого року, у вересні – грудні 1492 р.] посылал князь великий Иоан Васильевич воевод своих под город под Вязьму ратию князя Данила Василевича Щеня да князя Василия Ивановича, княжа Иванова сына Юриевича. Они же, шедше, Вязьму град взяша и к целованию приведоша, а вяземских князей и панов приведоша на Москву. И князь великий их пожаловал их же вотчиною, Вязьмою, и повеле им себе служити [ПСРЛ, т. 28, с. 158; цитую Літопис від 72-я язик старшого ізводу, доведений до 1497 р., як близький в часі до події].

Серед цих князів, схоплених москалями і примушених до служби, був, як видно із (Г), і цікавий нам князь Юрій Борисович. Він, як полонений, міг би розраховувати на співчуття з боку литовського начальства, але воно (в особі великого князя Олександра), здається, не робило зусиль щодо повернення полонених (як це робив його наступник Сигізмунд [детальніше: Жарких М. І. Князі Глинські. – К.: 2023 р., розділ «Обмін людьми (1509 – 1512 рр.)»])

Нещастя, яке спіткало князя Вяземського, було щастям для київських бояр, котрі скористались нагодою і розхапали його маєтки. Вони навіть представили цю справу як добровільний перехід князя Вяземського до Москви, тобто зраду – щоб переконати начальство, що тепер воно володіє маєтками зрадників і може ними розпоряджатись.

Не знаю, чи знали канцлер Миколай Радзивіл і сам великий князь Олександр про долю князя Юрія Вяземського, але вони затвердили зручно складену кляузу, і так князь Юрій опинився не тільки полоненим на собачій службі в Москві, а ще й пограбованим своїми ж земляками. (Ланцюговий собака теж служить, бо втекти не може. Отака була й примусова служба литовських полонених у Московії.)

Також думаю, що згадане литовське начальство нічого не знало про маєтки Романівни, і Олександр довідався, що він ними володіє, тільки з самої грамоти (Г).

Далі, якщо всьому написаному вірити, вийде, що князя Романа не було в живих уже в 1492 році, бо його маєтки, записані дочці, до нього не повернулись. В тому, що князь Юрій висватав собі наречену аж у Києві, за 600 км від Вязьми, ще нічого неможливого нема, але я не вірю, що Роман віддав усі свої маєтки дочці як віно, а сам залишився без нічого. Передача маєтків (якщо вона взагалі мала місце, а не була вигадана хитрими київськими боярами), думаю, могла статись за заповітом Романа.

Чи приїжджав князь Юрій, як опікун своєї дружини, до Києва, щоби перебрати заповідану спадщину – ми знати не можемо, але володів він нею дистанційно, бо перебував у своїй Вязьмі.

І оце дистанційне – по суті безгосподарне, нічийне володіння і стало предметом зазіхань київських бояр.

Чи справді існував князь N, брат Романа? Якщо він існував, то він був би кращим спадкоємцем, аніж його зяті. Хіба припустити, що він помер ще раніше, ніж утворився вакуум володіння, тобто перед 1492 роком. Але чому він не був названий в грамоті на ім’я?

Далі, немає нічого неможливого в тому, що ані Роман, ані його брат не мали синів, а тільки дочок. Можна повірити і в те, що цей N мав чотирьох дочок. Але віддати князівен заміж не за князів, а за якихось там бояр – це була дуже невигідна комбінація, велике пониження соціального статусу родини. І так було не один раз і не два, а цілих чотири?

Думаю про дві можливості: або вся комбінація із безіменним братом Романа і його дочками була повною вигадкою, або (максимально) один тільки Дебр був зятем N і свояком Романівни, отієї теоретичної «власниці» маєтків. Інші ж учасники комбінації тільки підшивались під зятів, щоби собі дістати кусочки.

Далі, самі маєтки – предмет захланності київських бояр – описані в грамоті дуже невиразно. Перелічено 5 об’єктів, які знаходились у Київському та Путивльському повітах. Якщо поділити ці 5 на дві частини, то перші три з них, а саме трійцю МОМ, слід відносити до Київського повіту, названо першим, а два останніх – до Путивльського повіту.

Але дослідники на це не зважають і відносять МОМ до Путивльського повіту, а Берково вважають за Берковець у Київському – усупереч тексту коментованого документа. Що ті бояри у своєму 15-у столітті могли знати!

Далі, перелічена у грамоті здобич не поділена між новими власниками, натомість сказано загально «дали чотыром им по делницам вечно». Самий факт надання однією грамотою п’яти об’єктів одразу чотирьом новим власникам, котрі не є близькими родичами – виглядає дивно. Я думаю, що канцлеру й самому великому князю ця справа була цілком байдужою, не зачіпала нічого з того, що вони знали і чим управляли. Ну хочуть якісь бояри одержати якусь грамоту на якісь місця – надаймо, і буде їм щастя (а нам спокій від чолобитчиків).

У грамоті (Г) немає ніякої «Яголдаєвої тьми», є тільки трійця МОМ. В грамоті не зазначено, у який спосіб Роман став власником усіх перелічених об’єктів і чому він вважав, що може їх комусь передавати. (Зауважу в дужках, що передача великих маєтків за правилами того часу потребувала затвердження великим князем. В даному випадку ми такого затвердження не маємо.)

Думаю, що трійця МОМ потрапила в грамоту із якогось документа, похідного від СГС. Повторюся: ярлики, видані перед 1497 р., не знають трійці МОМ, натомість знають «Яголдаєву тьму». Остаточно: вважаю, що з документа (Г) не можна витягнути підтвердження припущення Петруня про склад «тьми».

Далі, чи можа говорити, що хтось (чи то «банда чотирьох» київських бояр, чи то князь Роман, чи його дочка, чи її чоловік князь Юрій Вяземський…) володіли трійцею МОМ?

Для того, щоби «приобресть имущества не мечтательные, но существенные», як хотів собі Павло Іванович Чічіков, не досить затвердити документ про володіння. Ознаками реального володіння можуть бути:

– власник живе у своєму маєтку;

– власник несе службу або сплачує податки зі свого маєтку;

– власник зумів заселити надані йому порожні землі;

– власник здатен захистити свою власність від ворогів зовнішніх (побудовою укріплень) та внутрішніх (обороною в судах).

Нічого із переліченого в нашому випадку немає. Ані один із потенційних «власників» не те що не жив чи побудував якийсь замочок на цій території, але навряд чи мав виразне поняття – де вона є.

Документ (Г) можна вважати проектом територіальної експансії, а перелічених бояр – засновниками «Ост-Індської компанії» для освоєння нових земель (яке – повторюся – тільки планувалось, а реально нічого ще не було зроблено).

Але через три роки Путивль захопила Москва, і тим перекреслила всі плани колонізації.

Далі бачимо, що згаданий Михайло Гагин не надто розжився на пожалуваних маєтностях. Пізніше він отримав додатково двір Можейковський у Жолудському повіті (Мажэйкава в Лідському районі Гродненської області Білорусії – у 13 км на північ від Жалудка Щучинського району тієї ж області). Потім він захопив сусідній двір Бікушки, і новий великий князь Сигізмунд наказав був йому повернути незаконно захоплене. Але Михайло почав жалітися, що його маєтки в Путивлі, котрі він одержав по жінці, захоплені Москвою, маєтки біля Києва знищені татарами, а в Можейковському дворі він не має з чого жити – і от 2 вересня 1506 р. Сигізмунд змінив своє рішення і надав Михайлу двір Бікушки [LM 8, № 177, p. 175]. Таким чином, спритний боярин зумів обміняти свою чисто паперову, «мечтательную» власність – на власність дійсну, «существенную».

Але й на Гродненщині Михайло Гагин місця собі не нагрів – від пристав до виступу князя Михайла Глинського і разом з ним емігрував до Москви. 7 червня 1508 р. Можейково та Бікушки були передані Льву Тишкевичу [LM 8, № 315, p. 257], а 14 грудня 1508 р. – князю Василю Полубенському [LM 8, № 379, p. 287].

Документ (Г) був записаний до Литовської метрики не на марно. З того часу уряд ВКЛ довідався, що він, виявляється, «володіє» трійцею МОМ, і в 1507 році ця трійця була вписана у черговий ярлик – з тим, щоби переписуватись далі у всі наступні ярлики аж до 1541 року. Можливо, на визначення місця цієї трійці в загальному переліку якось вплинув збіг імен: «Яголдаєвої тьми», яка уже стояла в раніших ярликах, та «Яголдаєвича» з грамоти (Г).

Отак канцелярська комбінація послужила дослідникам притокою для фантазій про «удільне князівство» чи навіть «невелику державу»!

Але у який спосіб «Яголдаєва тьма» потрапила у найперший ярлик 1461 р.? Я уявляю собі цю справу наступним чином.

Десь у середині 15 ст. (в 1455 р.?) Яголдай зі своїми товаришами (тьмою) утік із Орди до ВКЛ. Це не сподобалось кримському хану Хаджі-Гірею, котрий із невідомих нам мотивів вважав, що «Яголдаєва тьма» має стояти під його владою. І так він вимагав від короля Казимира, щоби йому було передано тих людей. Казимир запитав, про якого саме Яголдая йдеться. Хаджі-Гірей відповів: про того, що утік був із Сарая, тобто Сараєвича (це катойконім, як москвич, тверич, пскович…). Казимир сказав: «Не дам» – і наказав записати «Яголдая Сараєвича із його тьмою» в проект ярлика, який мав затвердити Хаджі-Гірей.

І от Хаджі-Гірей якось погодився на таке формулювання і зрікся своєї претензії на людей Яголдая. В такому складі його ярлик 1461 року дійшов до нас.

А далі почало діяти добре відоме з дипломатичної практики «правило прецедента»: якщо вже раз вдалося вирвати від кримського хана згоду на приналежність чогось до ВКЛ, то за це щось треба цупко триматись і пильнувати, щоб свого не упустити. Це діялось цілком незалежно від того, чи мали проектанти нових ярликів поняття про оте щось, чи ні.

«Яголдаєва тьма» зникла невдовзі (можливо, ще за життя самого Яголдая і безсумнівно – після його смерті), але в паперах вона продовжувала своє канцелярське існування. Пізніші писарі з обох боків все гірше й гірше уявляли собі, що вони пишуть, і так дійшло до цілком безглуздого «Якголта и тинε» в 1574 році.

«Яголдаєва тьма» ніколи не позначала ніякої території, а тільки групу людей, підпорядкованих Яголдаю. Таке іменування ми постійно зустрічаємо і пізніше. Наприклад в Зборівському козацькому реєстрі 1649 року є сотні, названі за сотенними містечками, а є й сотні, названі іменами сотників. Кожна така сотня є точним аналогом нашої «тьми». Так само 25-у Чапаєвську дивізію в 1919 році ми бачили на ріці Урал, а в 1941 році – при обороні Одеси від німців. Чи можна з цього виводити, що «Чапаєва тьма» знаходилась на Уралі (чи в Одесі)?

Раніший Ягалтай-1347 (1358) і пізніше Єголдаєве городище кінця 16 ст., так само як інші топоніми з основою Єголдай – не мають стосунку до «нашого» Яголдая та його «тьми».