Трагікомерція

Микола Жарких

Ми простежили, як трагедія доби римських гонінь на християн поступово перетворювалась на комерційне підприємство. У 20-у й на початку 21-го століть змінювались тільки прийоми монетизації цієї християнської «корисної копалини», які становлять певний інтерес.

Після революції 1917 р., коли почалася боротьба більшовицького мракобісія (комуністичної релігії, яку дуже часто, але цілком помилково називають «атеїзмом») із старорежимним мракобіссям християнським, Михайлівський Золотоверхий монастир було зліквідовано, а більшість його споруд – зруйновано. Переважна частина виробів з дорогоцінних металів, які століттями нагромаджувались у монастирі (в тому числі і на пошану «св. Варвари»), була конфіскована більшовиками, відправлена до державного скарбу і витрачена на підготовку «світової революції» (тобто агресивної загарбницької війни проти всіх країн світу).

Мощі «св. Варвари» не можна було переплавити, тому вони більшовиків не цікавили. Вони були вивезені з монастиря і після мандрів по київських церквах знайшли собі пристановище у Володимирському соборі. Питання, як ставилась до цього влада, залишається не вивченим.

Таким чином, спадщина київського акціонерного товариства «Св.Варвара» була розподілена між пайщиками (більшовиками та церковниками) за принципом: тобі млинці – мені корінці. При цьому кожна із сторін отримала те, що в її очах становило істотнішу цінність.

Вдячна тема обдурювання трудящих мас фальшивими мощами, до якої мощі «св. Варвари» прекрасно надавались, не була використана комуністичною пропагандою. Пропагандисти самі були щирими мракобісами й самі нічого про це фальшування не знали, оскільки їхня освіта обмежувалась першими рядками «Маніфесту Комуністичної партії», а там – як і в цілому «Маніфесті» – про св. Варвару нічого нема.

Ба навіть більше – комуністи самі перейнялися ідеями християнського мракобісія і почали створювати культ своїх, комуністичних мощів. Першим з цих новітніх святих, нетлінні мощі якого мали стати маяком «прогресивному людству», став В.І.Ленін. Після його смерті влада ухвалила не віддавати його землі, а набальзамувати тіло і виставити його для всенародного поклоніння у спеціальному храмі (мавзолеї Леніна, який слід було б звати Леніней, бо Мавзолей – це гробниця царя Мавзола).

Для підтримки цієї святині було сформовано комуністичний монастир у складі підрозділу охорони (роти, здається), підрозділу, який займався збереженням набальзамованого тіла та якоїсь дирекції, яка займалась допуском відвідувачів у Леніней.

Поклоніння «нетлінному» тілу вождя було важливим елементом обрядів комуністичної релігії. В 1977 році я в складі групи українських студентів – переможців фахових олімпіад – відвідав Москву. В плані нашої поїздки стояло відвідання Ленінею. Потік відвідувачів був організований так, що ми йшли неквапливим кроком, але без жодної зупинки чи затримки. На вході стовбичили два істукани – солдати з гвинтівками і примкнутими штиками. Розвод цих солдатів на караул любили показувати в радянському кіно, а сама варта Ленінею вважалась «постом № 1», тобто найважливішим з усіх. Але інструкція вимагала від цих солдатів стояти струнко і навіть очами не кліпати, чому я й назвав їх істуканами.

Реальну охорону здійснювали не вони, а молодики в цивільному, які швидкими поглядами обмацували прибуваючих. На вході їх, здається, стояло четверо, та й потім по всьому шляху всередині Ленінею їх було немало.

Опудало товариша Леніна було накрите прозорим ковпаком. Ложе було не горизонтальне, а злегка піднімалося від ніг до голови. Для голови було влаштовано якийсь додатковий валик, так що оглядати тіло було досить зручно. Опудало було убране у чорний костюм і білу сорочку, так що з усього тіла було видно тільки кисті рук та голову. В центральній камері Ленінею панувала півтемрява, в якій дуже виразно світилися голова і кисті рук опудала.

Оскільки ми, фізики-теоретики, чудес не визнаємо і у фаворське світло не віримо, залишається тільки припустити, що ці частини тіла були зроблені з напівпрозорого матового скла і підсвічувались зсередини. Виглядало все це досить ефектно, тільки на грішне людське тіло зовсім не схоже (тому я й називаю предмет, виставлений в Ленінеї, опудалом).

Зрештою, всім добре відомо, що ніяке бальзамування не в змозі зупинити природні процеси деструкції біополімерів, з яких складається тіло людини. Бальзамування (так само як і заморожування) може тільки уповільнити цей процес. Найбільш радикальний спосіб збереження останків – це висушування (секрет, яким користувались давні єгиптяни і після них – християни). Звичайно, біополімери в контакті з киснем атмосфери (від якого нікуди не подінешся) продовжують руйнуватись навіть при мінімальній вологості (яку теж ніколи не можна видалити повністю), але бажане уповільнення руйнації досягається.

Отже, якби більшовики здогадались висушити тов. Леніна вакуумною сушкою, то, можливо, нетлінні мощі більшовицького Христа і збереглися б до 1977 року. Але біда була в тому, що, 1, виглядають такі мощі досить непрезентабельно; 2, надто вони вже схожі на мощі неправдивих християнських святих. Тому, висловлюючись музейною термінологією, було вирішено замінити справжні останки з незначною експозиційною цінністю муляжем (опудалом).

А комуністам – так само як і християнам – все одно чому поклонятись: аби було назначене від начальства місце, де можна лоби розбивати. От радянське бидло і розбивало…

Тема опудала тов. Леніна у Ленінеї була під суворою цензурною забороною, і за весь радянський (та й пострадянський) час я не пригадую собі конкретних описів – що власне виставлено у Ленінеї і як погодити збереженість цього предмету із законами природи (оголосити тов. Леніна надприродно нетлінним комуністи не наважились, бо це знову був би плагіат з християнської практики).

Так чи інакше, з тіла тов. Леніна було зроблено предмет священного поклоніння. Коли в 1953 році помер тов. Сталін, з ним було вчинено у відповідності до прийнятого порядку: набальзамовано і покладено у Ленінеї поруч із тов. Леніним. Ця практика показала, що процес утворення пантеону комуністичних мощів було затверджено найвищим керівництвом імперії зла (СРСР). Згідно цього плану, Леніней поступово мав заповнитись опудалами покійних вождів (точнісінько так, як недалекий Архангельський собор у Московському кремлі заповнено гробницями російських царів).

Яку практичну користь розраховували отримати керівники СРСР від цієї колекції мертвих душ – я сказати не вмію. Теоретики «комуністичного будівництва» воліли цієї слизької теми не торкатись. Так само лишилось не висвітленим співвідношення віри у чудодійну силу комуністичних мощів із офіційно проголошуваним матеріалізмом.

Після смерті тов. Сталіна в політичному керівництві СРСР зайшли зміни, які зламали план подальшого поповнення пантеону. В 1961 році було проголошено десталінізацію, і останки тов. Сталіна винесли з Ленінею і віддали землі. Лишили тільки опудало тов. Леніна. Тобто ідея реформи полягала не в тому, що не личить матеріалістам поклонятись тлінним матеріальним решткам вождів, а лише в тому, що тов. Сталін на переатестації 1961 року не дотягнув за якимись показниками до рівня справжнього святого. Не ГТО (готовий до труду і оборони) тов. Сталін – і тільки.

Наступні керівники СРСР були такі нездалі, що бальзамування їх тіл служило б тільки на глум комуністичній ідеї. Нарешті, в 1991 р. державний статус комуністичної ідеології був скасований, імперія зла відмовилась від подальшої розробки свого власного мракобісія, а невдовзі і розпалася. Новопосталі на її уламках держави власного державного мракобісія не пропонують, тому вільне від нього місце поступово знову заповнюється мракобісієм християнським. Логічним завершенням цього процесу в Росії буде проголошення тов. Леніна християнським святим і оголошення нетлінності його опудала проявом «божественної благодаті». Імператора Миколу 2-го святим уже проголосили – то чому б і тов. Леніна не проголосити? Підстави ті самі…

Україна в радянський час не подбала про власні комуністичні мощі, тому ми не маємо опудал ні тов. Скрипника, ані тов. Кагановича. Внесення могили тов. Щербицького до списку національних святинь (Постанова Кабінету міністрів України № 928 від 3.09.2009 р.) – це паліатив, який ніякої нової релігії не створює.

Натомість у 2006 році українське мракобісіє таки спромоглося на гідну асиметричну відповідь мракобіссю комуністичному. З нагоди 1700-ліття св. Варвари (306 – 2006) Українська православна церква організувала гастролі мощів св. Варвари містами і селами України. Важке запитання, перед яким зупинився Павло Іванович Чичиков – «як то – мертві у господарстві?» – знайшло чітку конкретну відповідь.

Зараз у нас не 19-е століття, і церковні бюджети становлять велику таємницю. Тому я не можу доповісти, скільки грошей було витрачено на організацію поїздки, скільки коштів отримано і яка рентабельність цього способу комерційної експлуатації мощів.

Тепер і комуністам треба, щоб не пасти задніх, повезти опудало тов. Леніна у навколосвітовий круїз через поля і гори, моря та океани – щоб мобілізувати трудящих усього світу на боротьбу за перемогу нашого мракобісія над усіма іншими варіантами обскурантизму.

Своїм, не залежним ні від кого шляхом пішли американці і в 1959 р. запропонували світові ляльку Барбі (Barbie, справедливо розсудивши, що довга назва на кшталт Saint Barbara не надається до торговельної марки). Ця зручна і красива лялька продавалась (і продається) у міліонах примірників і тріумфально підкоряла країну за країною і континент за континентом.

В 1991 році Барбі напала на Радянський Союз і завоювала його, не дивлячись на те, що могутня імперія зла могла виставити проти кожної ляльки один бойовий літак, два танки та три гармати (і це не рахуючи половини балістичної ракети!). Це було останнє чудо святої Варвари…

Причиною комерційного успіху ляльки, який переходить у релігійний, було правильне планування. Творці ляльки цілком свідомо відмовились від будь-яких спроб зв’язати її із християнською святою, акцентуючи виключно корисність (usability) та елегантність свого витвору. І лялька принесла своїм творцям значно більше американських доларів, ніж опудало тов. Леніна та мощі св. Варвари разом узяті.

Здеградована з богині

нині давня християнська мучениця, яка однією тільки першою половиною свого імені (Барбі) наводить жах на ворогів (недаремно Іран заборонив цю ляльку, мало покладаючись на свої танки та гармати).

На закінчення цієї досить сумної статті про фальсифікаторів історії та їхні фальсифікації хочеться подати щось оптимістичне, життєстверджуюче.

В 1969 р. римський папа Павло 6-й видав енцикліку «», в якій було упорядковано шанування святих у загальному католицькому календарі. Цим документом скасовано загальноцерковне шанування ряду святих, в тому числі і св. Варвари – з причини сумніву в історичності її легенди (зокрема, тому, що навіть місце її мучеництва не можна визначити з певністю).

Звісна річ, якби з такою міркою було приступлено до Ісуса Христа, то і від нього, мабуть, мало що залишилося би. Тим не менше такою є колективна думка католицької церкви (а для католика ця думка, висловлена папою, є ще й непогрішимою істиною).

Отже, раціоналізм та атеїзм поступово опановують християнський світ, і тільки наш рідний Київ твердо й непорушно тримається давнього мракобісія.