Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Терехтемирів / Висновки

Терехтемирів

Висновки

Микола Жарких

Відповідно до обсягу виконаної роботи і висновки будуть обширними. Я буду наводити як свої усі висновки, які я зробив на підставі самостійного аналізу джерельного матеріалу. В деяких випадках мої висновки співпадають з уже оприлюдненими раніше в науковій літературі. В таких випадках читач мусить розуміти: я не приписую собі чужих заслуг і не збагачуюсь коштом чужого розуму. Я верифікую такі результати шляхом незалежного розгляду першоджерел.

Гіпотетична передісторія Терехтемирова

Передісторія – це те, що передує першим письмовим звісткам. Для Терехтемирова вона охоплює час з 2 пол. 13 до 1 пол. 16 ст. Всі судження щодо цього періоду виводяться з ретроспективних згадок у пізніших джерелах і є гіпотетичними.

1. Назва Терехтемирів є адаптацією в українському мовному середовищі татарського імені Терек-Темир (з можливим значенням «залізне здоров’я»). Цей топонім походить від антропоніма (імені людини, засновника або першого поселенця).

2. Ця назва вписується у значну серію виразно татарських топонімів довкола Канева, таких як Кагарлик чи Каратуль.

3. Час заснування всіх цих поселень можна визначити в межах 2 пол. 13 – 1 пол. 14 ст. – в час функціонування золотоординського адміністративного центру в Каневі.

4. Зарубський монастир (на території сучасного села Монастирок) функціонував безперервно з давньоруського часу й упродовж усіх темних віків історії Подніпров’я.

5. У 15 ст. (здогадно, у час правління київського князя Симеона Олельковича, 1455 – 1470) монастир одержав значні земельні надання – не менше трьох сіл та інші угіддя. Ці села були зруйновані під час нападів кримських татар в 4 чверті 15 – 1 пол. 16 ст.

Реальна історія Терехтемирова

Наступні судження – вже не гіпотези, а доведені твердження.

1. Історія Терехтемирова 2 пол. 16 – 18 ст. виразно ділиться на реальну, основану на джерельних даних, і фантастичну, вигадану в основних рисах в 2 чверті 17 ст. і пізніше широко спопуляризовану в історіографії.

2. Реальна історія Терехтемирова була відома в історичній літературі тільки в окремих епізодах і вперше реконструйована (в межах збереженої джерельної бази) в моїй роботі.

3. Найбільші заслуги у з’ясуванні реальної історії Терехтемирова належать Е. Руліковському (1892 р.) та А. Стороженку (1904 р.).

4. В час, коли Остафій Дашкович був канівським старостою (1508 – 1535 рр.), він одержав Терехтемирів у приватну власність від великого князя Сигізмунда 1-го.

5. Своїм заповітом О. Дашкович передав село Києво-Печерському монастирю, який володів ним дуже недовгий час і обміняв на інше володіння. Терехтемирів повернувся у фонд державних земель і належав до Канівського староства.

6. Десь у не визначений точно час між 1590 і 1594 роками Терехтемирів став власністю козаків. Нам не відомо, коли саме і в якій формі це сталось. Ми припускаємо, що це була займанщина (самовільне захоплення), на яке польська влада просто закривала очі.

7. Ніяких політичних подій, пов’язаних з козацькими повстаннями кінця 16 – 1 пол. 17 ст., в історії Терехтемирова джерелами не зафіксовано.

8. В 1596 р. як кару за повстання Наливайка сейм Речі посполитої ухвалив відібрати Терехтемирів у козаків (не згадавши при цьому, як вони його набули). Це була перша сеймова постанова щодо Терехтемирова. Всього в період 1590 – 1717 років сейм сім разів приймав різні постанови щодо Терехтемирова.

9. Терехтемирів було передано (здогадно, в тому ж 1596 р.) у доживоття Григорію Гуляницькому, котрий володів ним до смерті (орієнтовно – 1614 р.).

10. Не пізніше 1615 р. (можливо, що в кінці 1614 р.) козаки повернули собі Терехтемирів, що було санкціоновано постановами Житомирської (1614 р.) та Ольшанської (1617 р.) комісій.

11. В період 1615 – 1622 рр. козаки енергійно розширяли свій терехтемирівський маєток, захоплюючи сусідні села, що викликало скарги шляхти. Ці скарги лишались у той час без наслідків.

12. На звільненій у такий спосіб від польської влади території перебував і давній монастир, який від 1590 р. звався не Зарубським, а Терехтемирівським. В цей час його очолив перший відомий на ім’я ігумен – Єзекиїл Курцевич (керував монастирем у 1615 – 1624 роках), з персональним титулом архімандрита.

На маргінезі: Єзекиїл Курцевич народився не в 1589 р., як подають довідники, а значно раніше, здогадно в 1570 – 1575 роках.

13. Я припускаю, що план створення постійної воєнної бази козацтва у Терехтемирові був розроблений Петром Конашевичем-Сагайдачним. Документально зафіксовано, що козаки обгрунтовували перед польською владою ці заходи потребою мати шпиталь для поранених та немічних товаришів. Фактичні відомості про функціонування цього шпиталю вкрай скупі.

14. В 1620-х роках Терехтемирівський монастир відігравав певну політичну роль (його двічі – в травні 1620 та в січні 1621 років – відвідав єрусалимський патріарх Феофан; його ігумен Курцевич був висвячений на володимирського єпископа; тут було ув’язнено в 1622 р. уніатських ченців, котрих козаки заповзялися вигнати з Києва; в січні 1625 р. в монастирі відбулась зустріч претендента на турецький престол Яхії з митрополитом Йовом Борецьким, внаслідок якої посланці Яхії були відряджені до Москви).

15. В лютому 1638 р. у Терехтемирові була проведена повторна реєстрація козаків (після поразки виступу Павлюка в 1637 р.). В кінці року було запроваджено ухвалену сеймом ординацію козацького війська, згідно якої Терехтемирів було відібрано у козаків і перетворено на резиденцію польського комісара над козаками. Села, які козаки приєднали були до Терехтемирова, були передані канівському старості С. Лащу.

16. Ординація 1638 р. передбачала дислокацію козацької артилерії у Терехтемирові, але виконати це рішення виявилось неможливим. Козацька артилерія ніколи в Терехтемирові не перебувала.

17. У період 1590 – 1648 років козаки володіли Терехтемировом загалом 30 років (1590? – 1596, 1615 – 1638), що становить 50% часу. Решту часу він належав полякам.

18. З початком революції Б. Хмельницького Терехтемирів став сотенним центром Канівського полка. Відомості про цю сотню вкрай рідкісні.

19. У Терехтемирові зберігся надгробний хрест козака Івана Мухи (+ 1652 р.), згаданого у реєстрі 1649 р. Це тим більше важливо, що переважна частина сотенних містечок не можуть похвалитись ніякими пам’ятками доби козацтва, а тим менше – пам’ятками доби Хмельницького.

20. В 1650 р. король Ян-Казимир в рамках підтвердження Зборівського миру надав Війську Запорозькому привілей на володіння Терехтемировом. Подібні привілеї він надавав у 1652 р. (після Білоцерківського миру) та в 1659 р. (після Гадяцької угоди). Ані попередні, ані наступні польські королі таких привілеїв не видавали.

21. В 1654 р. під час переговорів у Москві (при обговоренні Березневих статей) українські посли підняли питання про царську грамоту для Терехтемирова. Царський уряд відхилив цю вимогу, і жоден російський цар привілеїв для Терехтемирова не надавав і не затверджував.

22. В 1660 році терехтемирівський ігумен Іоасаф Крехівський очолював посольство до Москви з певними політичними дорученнями. При цій нагоді він намагався (безуспішно) отримати царську грамоту на певні маєтки. Іншими важливими пунктами були прохання надати біле залізо (жесть) на дах для церкви та фарби на ікони – непряме свідчення наявності іконописної майстерні в монастирі.

23. Починаючи з 1661 року, Терехтемирів неодноразово ставав місцем боїв і переходив з рук в руки в ході боротьби лівобережних і правобережних гетьманів.

24. У вересні 1678 р. турецькі й татарські загони зруйнували Терехтемирів і монастир. Канівський полк було евакуйовано на лівий берег Дніпра і розформовано; від нього збереглася тільки Терехтемирівська сотня, котра від 1678 р. займала кілька сіл на лівому березі Дніпра і належала до Переяславського полка.

25. Вічний мир 1686 р. між Росією та Річчю посполитою зобов’язав сторони не заселяти правий берег Дніпра, в тому числі й Терехтемирів.

26. У зв’язку з організацією в 1700 році Переяславської єпархії гетьман І. Мазепа та цар Петро 1-й видали ряд документів, якими передавали Терехтемирів у власність єпископської кафедри. Але реальних наслідків ці документи не мали – містечко лишалось незаселеним.

27. Після остаточної передачі правобережної України під контроль польського війська (травень 1714 р.) Терехтемирів у 1715 році було передано у приватну власність польському пану А. Трипольському, і надалі упродовж всього 18 ст. він переходив від одного польського пана до іншого.

28. Терехтемирівський монастир було відновлено в 1717 р. як уніатський, але він був незначним і занепав бл. 1789 р. Документи про його функціонування наразі невідомі.

29. Після 2-го розбору Польщі (1793 р.) Терехтемирів став приватною власністю російських поміщиків Гудим-Левковичів. Спроб відновити монастир російська влада не робила.

Фантастична «історія» Терехтемирова

Фантастична історія Терехтемирова (терехтемирівська легенда) є складовою частиною більшої легенди – баторіанської (легенди про реформування козацького війська королем Стефаном Баторієм). Баторій справді дбав про поліпшення організації козацького війська, і самий факт реформи є реальним. Легенда ж полягає в тому, що під цей реальний факт підтягаються такі зміни, які були запроваджені значно пізніше, наприклад, 6-тисячний реєстр чи поділ на територіальні полки. Від цих явно помилкових моментів баторіанської легенди сучасна історіографія звільнилася, натомість терехтемирівська її складова продовжує повторюватись.

Терехтемирівська легенда зводиться до наступних помилкових тверджень.

1. Король Стефан Баторій надав Терехтемирів козакам.

Оскільки це твердження є центральним в цілій легенді, розглянемо його помилковість докладніше.

– Грамоти С. Баторія, якими була здійснена реформа, збереглися, але вони не містять згадок про Терехтемирів.

– В грамоті 1578 р. начальником козацького війська визначено черкаського старосту М. Вишневецького, а пунктом організації війська – Черкаси, що повністю виключає будь-яку роль Терехтемирова.

– Операції козацького війська в добу Баторія добре (наскільки дозволяють джерела) простежені, і жодного разу не зафіксовано його перебування у Терехтемирові.

– Реєстр козацького війська 1581 року рясно подає відомості про місця походження козаків. В ньому зареєстровано немало жителів Черкас та Канева, але немає козаків з Терехтемирова.

– Польський хроніст Йоахім Бельський подав докладний опис козаків на підставі розповідей Яна Оришовського – довголітнього (з 1578 року) козацького старшого. Оришовський нічого не знав про Терехтемирів і не згадав його у своїй розповіді.

– Поема «Epicedion» з описом життя й діянь черкаського старости М. Вишневецького, надрукована в 1585 р., не згадує про Терехтемирів.

– Польські історики та географи – сучасники С. Баторія – подають в цілому немало даних про козацьке військо, але не згадують про Терехтемирів.

– В листі С. Кішки (1601 р.) є згадка про грамоту С. Баторія для козаків у справі відумерщин (1582 р.) – тобто документи, які реально існували, згадувались пізніше. Але ми не маємо таких згадок про документ щодо Терехтемирова.

– Король Ян-Казимир надав козакам три універсали про Терехтемирів (1650, 1652, 1659 рр.). В жодному з них немає згадки про попереднє надання С. Баторія, а згадки про «королів-антецесорів», які нібито видавали такі грамоти, є діловодним шаблоном без реального змісту.

– Звістка про надання Терехтемирова Стефаном Баторієм вперше з’явилась в 1645 році в хроніці П. Пясецького у складі найбільш розвиненого тексту баторіанської легенди, вигаданого Пясецьким.

Отже, дане твердження з’явилось значно пізніше часів С.Баторія, і ми маємо всі підстави твердити: ніякий Стефан Баторій ніякого Терехтемирова ніяким козакам ніколи не надавав.

2. Терехтемирів – замок, фортеця.

Ніяких свідчень про існування укріплень у Терехтемирові не виявлено.

3. До Терехтемирова належав цілий повіт.

Оповідання про належність якогось повіту (пів-повіту) до Терехтемирова є викривленим і перебільшеним відголоском козацького володіння на Терехтемирівському півострові (1614 – 1638 рр.).

4. Терехтемирів – місце проведення козацьких рад.

Немає жодного свідчення про проведення таких рад у Терехтемирові.

5. Терехтемирів – місце перебування козацького уряду, гетьмана.

Немає жодного свідчення про перебування гетьмана чи когось із генеральної старшини у Терехтемирові.

6. Терехтемирів – місце перебування козацької залоги (місце зимівлі козаків).

Немає жодного свідчення про перебування козацької залоги в Терехтемирові. Також немає свідчень про те, що в Терехтемирові колись зимувало все козацьке військо.

7. Терехтемирів – козацький арсенал, місце перебування козацької артилерії.

Немає жодного свідчення про перебування арсеналу чи артилерії у Терехтемирові.

8. Терехтемирів – місце збереження козацьких клейнодів, скарбниці.

Немає жодного свідчення про зберігання козацьких клейнодів у Терехтемирові чи про складання там здобичі з походів.

9. Терехтемирів – збірний пункт козацьких повстань.

Немає жодного свідчення про хоч якусь активну роль Терехтемирова у козацьких повстаннях.

Отже, всі перелічені тези нині повністю спростовані. Їх давно пора здати до комори історичних небилиць.

Реальна історіографія Терехтемирова

Для з’ясування реальної історії Терехтемирова найбільше значення мають роботи Е. Руліковського (1892 р.) та А. Стороженка (1904 р.). Вся наступна історіографія не дала нічого істотного, перемішуючи невелику кількість реальних фактів з великою кількістю фантастичних тверджень.

Наступним кроком у вивченні реальної історії Терехтемирова є моя робота.

Фантастична історіографія Терехтемирова

1. Встановлено, що у початковій, нерозвиненій формі терехтемирівська легенда містилась у творах Й. Рутського (1626 р.), Я. Собеського (1646 р.) та Г. Боплана (1651 р.). Зроблено припущення, що спільним джерелом було усне оповідання, яке побутувало у польських урядових та військових колах. Зроблено припущення, що це оповідання було відголоском плану П. Сагайдачного – створити воєнну базу козацтва у Терехтемирові. Встановлено, що звістки з перелічених творів не мали впливу на подальшу історіографію.

На маргінезі: спростовано помилкове твердження, буцімто баторіанська легенда сформувалась в українських колах і від них була запозичена польською історіографією.

2. Встановлено, що в найбільш просторій і досконалій формі це усне оповідання було опрацьоване П. Пясецьким у його хроніці (1645 р.). Встановлено, що це оповідання, віднесене до часів С. Баторія без конкретної дати, містить згадки про морські походи козаків 1614 і 1616 років, про зміни козацького устрою, запроваджені після Куруківської угоди 1625 р.; тобто дане оповідання є узагальненим нарисом козацького ладу і тільки механічно віднесено до часу С. Баторія.

3. Встановлено, що оповідання П. Пясецького мало значний вплив на польську, німецьку та французьку історіографію 2 пол. 17 ст.

На маргінезі: встановлено, що гравюра «Терехтемирів», включена до видання «Cyaneae» (Аугсбург: 1687 р.), є результатом фантазії гравера з Аугсбургу і не має ніякого відношення до реального Терехтемирова.

На маргінезі: встановлено, що звістки про Терехтемирів у тексті «Cyaneae» запозичені з П. Пясецького.

На маргінезі: встановлено, що ці звістки повторено у книзі «Theatrum Cosmographico-historicum» (Аугсбург: 1688 р.).

4. Встановлено, що питома українська історіографія 2 пол. 17 ст. (Літопис Самовидця) не містить ніяких згадок про Терехтемирів.

5. Встановлено, що ерудитська українська історіографія 18 ст. містить оповідання та звістки про Терехтемирів, запозичені з польських та частково німецьких джерел – П. Пясецького, С. Твардовського, С. Пуфендорфа.

6. Встановлено, що терехтемирівська легенда міститься у творах С. Савицького (1718 р.), С. Величка (1720 р.) та Г. Грабянки (1719 р.). З них перші два твори не мали впливу на подальшу історіографію, натомість третій твір мав чисельні наслідування й переробки.

На маргінезі: встановлено, що «Действие презельной брани» Г. Грабянки не могло бути завершене раніше 1719 р., оскільки в ньому згадано російський переклад твору Хюбнера (Гібнера), надрукований в 1719 р.

7. Встановлено, що упродовж 18 – 1 пол. 19 ст. оповідання Грабянки псувалося все новими й новими фантазіями пізніших авторів.

8. Найбільша заслуга у критиці баторіанської (і разом з нею терехтемирівської) легенди і у з’ясування її походження належить А. Стороженку (1904 р.).

9. Наступна «наукова» історіографія не сприйняла важливих правильних висновків Стороженка і продовжує повторювати давно спростовані легенди. Тому виникла необхідність у моїй роботі, в якій більшість висновків А. Стороженка знайшла підтвердження й додаткове обґрунтування.

Сфальшований універсал Баторія – Хмельницького

1. Встановлено, що було три спроби фальшування «грамоти С. Баторія для козаків». В 1715 р. А. Трипольський сфальшував (здогадно, на підставі хроніки Пясецького) «грамоту С. Баторія на Терехтемирів», яка була визнана сеймом 1717 р. за дійсну. В 1751 р. запорозькі козаки сфальшували «універсал Баторія – Хмельницького» (скорочено УБХ), який не був визнаний російським урядом. В 1820-х рр. автор «Історії русів» включив до своєї праці третю вигадану грамоту С. Баторія для козаків; вона не розгляд уряду не подавалась.

2. Встановлено, що всі ці спроби є бічними відгалуженнями загальної баторіанської (терехтемирівської) легенди

Оскільки запорозький «універсал» найбільш відомий, в роботі він розглянутий докладніше.

3. Встановлено, що російський уряд в 1743 – 1746 рр. вимагав від запорожців письмових документів на ті землі, якими вони володіли; запорожці не мали таких документів і писали виправдання з цього приводу, зокрема, довідку 1745 р. з описом границь. Отже, в цей час УБХ ще не існувало.

4. Встановлено, що перша спроба подати УБХ на розгляд російського уряду мала місце в 1752 р., тому датувати написання УБХ слід 1751-м роком.

5. Встановлено, що форма УБХ не відповідає формі автентичних документів Б. Хмельницького:

– у титулі гетьмана немає слів «його царського величества», котрі є обов’язковими в його титулі від 1654 року;

– у титулі гетьмана є слова «обох сторін Дніпра», котрих немає в жодному справжньому документі Б. Хмельницького (але так титулувались гетьмани від І. Мазепи до К. Розумовського);

– в адресі стоять слова «панам генеральній старшині», які не вживаються у жодному справжньому документі Б. Хмельницького (генеральна старшина як корпорація на той час ще не сформувалась);

– в тексті стоїть слово «дириговать», яке не вживаються у жодному справжньому документі Б. Хмельницького (це канцелярський вираз 18 ст., невідомий у 17 ст.); вживаються вирази «Військо Українське», «народ український», «Військо Запорозьке і Українське», котрі не вживаються у жодному справжньому документі Б. Хмельницького;

– у вихідних даних немає дієслова «дан», а місце видачі документу поставлене після дати; обидві особливості суперечать вихідним даних автентичних документів Б. Хмельницького;

– немає підпису гетьмана, який є обов’язковим елементом оригінальних документів Б. Хмельницького і постійно переписувався під час їх копіювання.

Всі ці порушення форми універсалу повністю виключають можливість його походження з канцелярії Б. Хмельницького. Разом з тим загальна структура документу відповідає формі гетьманських універсалів.

На маргінезі: встановлено три форми титулування Б. Хмельницького в залежності від політичної обстановки.

На маргінезі: визначено 4 типи адресації документів Б. Хмельницького; вживання різних типів я пов’язую з особами писарів, які їх оформляли.

На маргінезі: визначено 6 типів вихідних даних документів Б. Хмельницького.

6. Встановлено, що текст «документу С. Баторія», включений до УБХ, не має навіть віддаленої подібності до автентичних документів цього короля. В розпорядженні автора УБХ ніяких королівських грамот не було.

7. Встановлено, що джерелами для написання УБХ були якийсь гетьманський універсал, довідка 1745 р., інструменти російсько-турецьких розмежувань 1740 й 1742 рр., постанова сейму 1717 р. зі згадкою про грамоту С. Баторія та історичний твір Г. Грабянки (або «Короткий опис Малоросії», заснований на творі Грабянки).

8. Затвердження королівської грамоти слугою короля (гетьманом його королівської милості, як титулувався Б. Хмельницький) є абсурдом і не зустрічається серед справжніх документів Б. Хмельницького.

9. Історичні реалії УБХ суперечать як часам С. Баторія, так і часам Б. Хмельницького і відповідають тільки середині 18 ст.:

– «кошовий Дем’ян Барабаш» вигаданий автором УБХ на підставі згадки Грабянки (1658 р.); в часи С. Баторія кошових не існувало;

– «гетьман Яків Богдан» вигаданий автором УБХ на підставі згадки Грабянки (1575 р.)

– «гетьман Прецлав Лянцкоронський» запозичений автором УБХ з Грабянки без змін;

– ногайці переселились у північне Причорномор’я в 1-й третині 18 ст., тому вираз «ногайські степи», актуальний для середини 18 ст., не міг вживатись у 16 – 17 ст.

– границі володінь Запоріжжя в УБХ співпадають з фактичними межами їх володінь, встановленими російсько-турецькими розмежуваннями 1740 і 1742 рр., що стає особливо очевидним при нанесенні їх на карту.

10. Написаний у такий спосіб універсал (я припускаю, що його автором міг бути П. Калнишевський) упродовж 1752 – 1775 років не менше 6 разів подавався на розгляд різних урядових інстанцій Росії. Відомо не менше 13 копій УБХ – всі вони написані у зазначений проміжок часу. Відомо також не менше 11 згадок про УБХ в діловодстві; всі вони належать до цього ж проміжку часу.

11. Російську урядові інстанції ніколи не визнавали УБХ як чинний документ. В останній раз у 1775 р. експертний висновок щодо УБХ написав історик Г. Ф. Міллер, який визнав його сфальшованим.

12. Критичну аргументацію Г. Ф. Міллера розвинув А. Стороженко (1904 р.), який правильно вказав на залежність УБХ від літопису Грабянки.

13. Не дивлячись на те, що фальшування УБХ було цими працями незаперечно доведено, в сучасній історіографії, особливо у краєзнавстві, цей «документ» продовжує користуватись авторитетом, у зв’язку з чим проведена мною багатослівна й докладна критика УБХ видається своєчасною.

Картографія Терехтемирова

На маргінезі: виявлено три традиції зображення течії Дніпра у європейській картографії, започатковані картами Б. Ваповського (1526 р.), В. Гродецького (1558 р.) та Г. Боплана (1648 р.).

1. Встановлено, що карти першої традиції зображення Терехтемирова не мають. Карти другої традиції співіснували з картами першої традиції у 2 пол. 16 – 17 ст.; у 18 ст. вони повністю витісняються картами третьої традиції.

2. Встановлено, що Терехтемирів уперше з’явився на карті Великого князівства Литовського Т. Маковського – М. Радзівіла 1613 р. (вона належить до другої традиції). Характерною помилкою цієї карти є позначення «Монастир», розміщене на правому березі Дніпра нижче гирла Тясмина. Це, безсумнівно, зображення Терехтемирівського монастиря на неналежному місці.

3. Карта Т. Маковського була спопуляризована включенням до голандських атласів 17 ст. Інформація з неї переносилась на інші карти, де зображено Подніпров’я, зокрема, на карти Малої Татарії.

4. Правильне зображення Терехтемирова і монастиря дано на карті Дніпра Г. Боплана (1639 р.), нарисованій на підставі його особистих спостережень. Ця карта була надрукована в атласі Й. Блау 1662 р. і у 18 ст. правильна інформація Боплана витісняє помилкову інформацію Маковського.

5. Терехтемирів можна побачити практично на всіх генеральних картах, на яких відображено середнє Подніпров’я: це карти України, Великого князівства Литовського, Речі посполитої, європейської частини Російської імперії, Таврики (або Малої Татарії), карти Дніпра. Це свідчить про значну вагу, яку надавали цьому пункту картографи 17 – 18 ст.

6. В 19 ст. Терехтемирів зникає з генеральних карт і відображається тільки на крупномасштабних картах Київщини, що свідчить про зменшення його значення в цей час.

7. Карти 17 ст. дозволяють однозначно ствердити, що Терехтемирівський монастир знаходився на території сучасного села Монастирок, а не в самому Терехтемирові, який зображався окремо вище за течією від монастиря.

Висновки з висновків

Починалось все просто – Дмитро Вортман замовив мені статтю «Трахтемирів» для «Енциклопедії історії України». Я собі подумав: ось прочитаю Вікіпедію, ще пару статей – і за два дні резюме для енциклопедії буде готове.

Але дійсність виявилась не такою райдужною. Я витратив на написання цієї роботи 9 місяців – від січня до вересня 2013 року, приділяючи їй щодня не більше двох годин. Тобто максимум витрат міг становити 540 людино-годин, але я думаю, що реально їх було менше, не більше 300 людино-годин. В результаті утворилась ціла «книга» на 32 цифрових аркушів, і продуктивність можна оцінити десь в 10 людино-годин на аркуш.

Якби я працював в Інституті історії, то при річній нормі в 4 авторських аркуші на рік я виконав «восьмирічку за дев’ять місяців» і міг би сім років і три місяці на найзаконніших підставах нічого більше не робити й одержувати заробітну плату, подаючи в якості звітів розділи цієї праці.

Але я – на біду для себе і на добро для науки – ніякої заробітної плати за це не отримував. При заробітній платні провідного наукового співробітника в 4 тис. грн. на місяць виконання цієї роботи казенним коштом винеслось би на 384 тис. грн. «Продешевив! Пропало сорок гривень!!»

Кожному своє. Хто може писати науку – той пише науку, а хто може тільки отримувати заробітну плату – той нехай отримує її.

Ученый сверстник Галилея

Был Галилея не глупее…

…Считал, что делает карьеру,

А между тем губил ее.

Тепер ми бачимо, що для отримання документально обґрунтованої та критично вивіреної «Історії міст і сіл України» оцю мою роботу треба повторити 32 тисячі разів – по числу міст і сіл. Для бажаючих цим зайнятись я навіть написав методичні рекомендації.

А якщо подивитись на всю цю «науку» з другого боку:

Да зачем уж так стараться,

Долго ль думой надорваться?

Скільки зараз є прекрасних місць, де за 150 грн. вам напишуть на будь-яку тему (і не за 9 місяців, а за 5 – 7 днів).

можна купити готовий диплом кандидата наук всього за 9500 грн. (В якій області? – В Донецькій, зрозуміло…)

Той, хто вже має диплом кандидата (у той чи інший спосіб) – можуть прикупити всього за 14500 грн.

А ми все розмірковуємо – звідки беруться «дипломовані фахівці» при тих несусвітних вимогах, які виставляє ВАК, і чому при такій кількості дипломованого докторья у нас немає науки…

Ми пам’ятаємо, що купівля шляхетських дипломів уже привела одну (принаймні одну!) країну до загибелі. Коли замість дійсної воєнної служби французи почали розмірковувати: ну навіщо оті всі страждання – учитись фехтувати та стріляти, щодня у цьому вправлятись, потім іти походом у бог зна які далекі країни, терпіти голод і всякі невигоди, шукати собі ворогів, далі битись із ними, ризикувати своєю шкурою – і все заради чого? Заради аркуша паперу (а бодай і пергаменту) з підписом короля? Навіщо це все, коли цей аркуш можна купити без будь-якого ризику і страждань?

І от коли замість Атосів та Арамісів у дипломовану еліту налізли Тартюфи та Журдени, для яких шляхетство було не стилем поведінки, а лише коштовною іграшкою – Французька держава скрахувала.

От і наша «еліта» залюбки купує собі різні «дипломи», вбачаючи в них не обов’язок, а лише іграшку – аби була не гіршою, ніж у сусідній пісочниці. Не вдаючись у пророцтва щодо значення цього явища для нашої держави, наголошу: наука – це мусить бути важко!

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 848

Модифіковано : 13.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.