Ярополк і стан облоги
Микола Жарких
Інші головні персонажі – люди помітні, поважні, наділені владою. Тільки в такому разі життя людини здатне зацікавити історію. Відкладемо князів Ольгу і Святослава, що померли до початку розповіді і “діють” тільки у промовах інших персонажів, які чомусь слова не можуть сказати, не згадавши щонайменше двох поколінь предків. Почнемо розгляд з Ярополка.
Автор не любить Ярополка і вважає, що київський престол дістався гультяєві:
…Мав він хижу душу, ненависть і помста нездоланно і завжди палили його серце, у своїх діях не зупинявся Ярополк ні перед чим, навіть облудою і лжею […]
Коли до Києва дійшла вість, що князь Святослав загинув у порогах, Олег і Володимир кілька разів посилали один до одного гонців. Правди ніде діти, їм обом не до душі був чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк і вся Київська Гора, що воліли більше загарбати, підкоривши Деревську землю і Новгород.
Проте вони не могли порушити слово отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись між собою, дали Ярополку роту по покону на зброї, обіцяли, що триматимуть з ним дружбу […]
Але ж Ярополк не додержав присяги, заздрість краяла його серце, не міг він стерпіти, що не сам, а ще два брати – і з них один син рабині – управляють землями […]
Він послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кіньми затоптала в сутичці Олега.
Невдовзі прибуває туди Ярополк. Він схиляє коліна перед тілом брата, гірко плаче й бідкається, – за що його вбили.
Що сльози?! Хто їм повірить? Брат убив брата, кров Олега запеклась на мечі князя Ярополка. [с. 60 – 61]
І знов не стикуються якісь підпрограми, й виникає дуже поширена помилка, що зветься декларативністю. Ненависть – невідомо до кого, помста – невідомо кому й за що, хитрість, гордість, чванькуватість, заздрість – всі ці негативні якості приписуються Ярополку автором, а не випливають з вчинків князя. Це можна було б дарувати, якби йшлося про другорядний персонаж, якого ніколи промальовувати докладно, але ж Ярополк – головний… Якщо ж відкинути ці упереджені оцінки автора, то Ярополк постає в цьому уривку визначним князем; справді, він зважився порушити присягу задля збільшення своєї влади, а супротивники його не зважилися, – ну ось і пожинають плоди нерозважливості й дурної вірності, а Ярополк – плоди своєї сміливості та політичної гнучкості. Змову проти Ярополка Олегу й Володимиру вистачило розуму влаштувати, а от довести справу до переможного кінця не вистачило. А коли так, то не вартувало й братися, – Ярополк ділом довів, що він – головний.
І ще зазначимо на майбутнє: кров Олега не запеклася на мечі його брата Ярополка, це риторичне перебільшення. Коли можна сказати, що кров одного борця за владу запеклася на мечі другого борця за владу? Я думаю – тільки тоді, коли достеменно відомо, що ці борці схрестили свої мечі в особистому поєдинку, скажімо, викликали один одного на дуель чи написали один на одного доноси, Наприклад, коли товариш Берія в своєму особистому кабінеті зі свого особистого револьвера особисто застрелив товариша Ханджяна, то тут можна говорити про кров, що десь там запеклася.
А Ярополк? Ярополк не тільки власноручно не вбивав брата, але й навіть не наказував цього робити. В романі сказано тільки: “Послав дружину до Вручая”. Але оскільки Ярополк авторові не подобається, він і нас закликає не дивитись на такі дрібниці, а розглядати справу по суті, щоб побачити, що тут достоту брат убив брата.
Навіть політичну програму Ярополка – об’єднання Русі довкола Києва – автор кваліфікує як “загарбання”. Правильні діла, коди вони робляться неправильними людьми, автоматично стають ділами неправильними. Коли Гітлер знищував опозицію, це було ганебно, коли Сталін знищував опозицію – це було велично. Що попові можна, то дякові зась, – цією політичною філософією керується С.Скляренко.
Наприклад, до Ярополка прибувають посольства від печенігів, візантійців і папи римського, а Ярополк замість того щоб кинутись і всім перегризти горлянки, як одвічним ворогам Русі, веде з ними переговори й укладає союзи:
Меч і щит князя Святослава! Ярополк почув про печенізького кагана Ілдею, стоячи в Золотій палаті під зброєю свого батька. Здавалось, ці мертві холодні речі говорили, кричали, веліли, аби він не говорив з ворогами, які пролили кров його батька […]
Так князь Ярополк заради слави своєї уклав мир з ворогами Русі, так за шматок тлінної фофудії, іржаву кольчугу і отруєну шаблю віддав ворогам-печенігам землі тиверців і угличів, сам він пізніше, в дуже важку годину і вже запізно, зрозумів ціну печенізької любові й зради людям своїм. [с. 62 – 63, виділення тут і далі мої. – М. Ж.]
Ось бачите, – не дивлячись на те, що помста нездоланно ним володіла, він не тільки не бажає воювати з убивцями свого батька, але навіть укладає з ними мир, тобто в обмін на тлінні, іржаві та отруєні цінності продає найголовніше – можливість розпоряджатися, володарювати, знищувати “одвічних ворогів”. Це не що інше, як зменшення влади, тобто зрада.
О, коли б то були живі княгиня Ольга і син її Святослав! Вони знали, що гречини – льстиві, хитрі люди, й одразу б замислились і зрозуміли, чому сли імператорів Візантії з’явились у Києві […] Ярополк дозволяє грецьким священикам поширювати свою віру над Дніпром, – а це вже зрада Русі, князь Ярополк ламає слово батьків, відкриває двері до Русі найлютішому ворогові. [с. 64 – 66]
Що не робить наш дяк, все він робить не так, все в нього зрада виходить. Замість того щоб самому хрестити своїх людей, він дозволяє робити це ніякимось священикам, до того ж іноземцям. Це знову применшення влади, тобто знову зрада.
На цих двох прикладах ми бачимо, що автор своїми яскравими художніми образами прагне вселити нам думку, що при спілкуванні з іноземцями руська людина мусить бути гранично обережною і завбачливою, оскільки мета будь-якого іноземця – занапастити Росію або скоїти їй посильну шкоду. Всі іноземці між собою з’єднані тісним союзом на грунті ворожості до Росії, яка, таким чином, знаходиться у стані безперервної облоги з боку всього іншого світу і тільки мудрість та суворість її вождів якось рятує Росію від повної загибелі. Тема облоги лейтмотивом проходить крізь ввесь роман:
– Там, – відповіла Феофано, стискуючи плечі дочки, – над Евксинським Понтом лежить страшна земля – Русь, мешканці якої дикі, жорстокі люди. Вони живуть у норах, їдять сире м’ясо, не вірять у Христа, моляться своїм дерев’яним богам, і вони завжди, завжди були нашими ворогами, ішли на імперію, їхні кагани стояли під самими стінами священого нашого Константинополя. [с. 32]
– Ми, – закінчує папа Бенедикт 7-й, – пошлемо своїх слів у Київ, а за ними підуть легіони Отона, або ж, навпаки, нехай Отон посилає свої легіони, ми підемо на Русь слідом за ними! [с. 53]
А земля Новгородська й неспокійна – за морем варязьким точать і точать мечі проти Русі свіони, на Ітілі-ріці за Унжею сидять чорні болгари, з полуночі, з Крижаного моря, тільки и пильнуй, – налетять німці, варяги, а то й англійці. [с. 75]
– Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари [с. 94].
Ворожнеча між Володимиром і Ярополком, усобиця в Руській землі надали сил німецьким імператорам. Не власними руками – польський князь Мешко 1-й, що був їхнім слухняним слугою, почувши про брань на Русі, велить своїм полкам вирушати на схід, захоплювати руські городи й землі. [с. 117]
Але не тільки свіонів мусить стерегтися князь Володимир – десь там у полі блукають печенізькі орди, шлях по Ітілю-ріці перетяли й не пускають з верхніх земель до Джурджанського моря купців чорні булгари, на берегах Руського моря гострять ножі ромеї, щось замишляють їхні імператори Василь і Костянтин, знову лізуть з недобитками хозар на Дон херсоніти… [с. 192]
Володимир бачив, що з усіх боків над Руссю нависали чорні хмари – на захід сонця захопила чимало червенських городів Польща, за якою стояв Отон німецький, шлях до Джурджанського моря перетинали й чимдалі все нахабнішали чорні булгари, нижче від них по Ітілю-ріці ворушились недобиті хозари.
Непокоїв князя Володимира і південь – там був одвічний злий і хижий ворог Русі – Візантія [с. 277].
До Києва, здавалося, були прикуті очі всього світу – за короткий час тут побували сли німецького імператора Отона 3-го, свіонського конунга Олафа, датського – Свена Твескегга.
Князь Володимир знав ціну цим словам – хоч ті говорили про любов і приязнь до Русі […] він розмовляв з ними обережно… [с. 376]
Як не дивно, але на темі облоги Росії силами решти світу збудовано немало вчень про велич нашої батьківщини та про її світове значення. Тому якби якісь добрі, але політично безграмотні люди взялися просвітити романіста й показали б йому, що ніхто не думає облягати Русь і що все це лише наслідок гарячкової уяви, – то легко можна передбачити, що наш автор обуриться на цих людей і визнає їх дії прагненням применшити велич Росії. Таким людям, як наш автор, дуже важко погодитись із думкою, що Росія – не пуп землі, а така ж держава, як і всі інші, що русичі – не єдиний добрий та визначний народ на землі, а такий же, як і всі інші. Думка про національну гідність Росії нерозривно пов’язана з думкою про виключність її становища: не буде другого – не буде й першого.
Але думка про постійний стан облоги, про необхідність безперервно підтримувати становище єдиного воєнного табору, крім цих загальних причин, має ще й конкретний політичний приціл: під девізом облоги можна безборонно ходити походом у будь-який кінець світу, захоплюючи все нові й нові землі з метою оборони обложених кордонів. Ненароком про це бовкають і самі персонажі:
– Добре робиш, княже, що ведеш нас визволяти Червенські міста, – запально промовив воєвода Вовчий Хвіст, – всі ми тобі в цьому підпора.
– Підемо потім в тобою й на в’ятичів, радимичів, примучимо їх до Києва, – підтримав воєвода Слуда. [с. 242]
Оскільки в’ятичів ще ніхто не захопив, то й визвольна демагогія не потрібна. Автор до того захоплюється створеною в його уяві картиною боротьби всього світу проти Росії, що навіть звичайнісінькому хлопству приписує надзвичайну здатність розлючуватись при першій звістці про похід неприятеля:
…Волостелин Кожема, разом з посадником Гордієм, зібрав любечан, кликав їх на брань з ромеями.
І люди, це слід сказати, як їм не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вість…
– Імператори ромеїв – вороги наші, вони загубили множество руських воїв, збираються йти на Русь, одягти ярма на виї наші! – кричав Гордій.
Ромейські ярма на виях руських людей? Ні, тяжко жити нині в рідній землі, тяжко працювати на князів, волостелинів, посадників, але многократно важче, страшно носити ярмо Візантії, бачити, як загибає рідна земля.
– За Русь! Ми підемо, віддамо за неї життя й сили. [с. 307]
Диви, як тая вража Візантія допекла нашим неборакам, надто ж тим, хто тяжко працює на волостелинів і навіть на той бік Дніпра ніколи не їздив! Дарма що імператорам ромеїв два місяці кіньми треба скакати, щоб того Любеча дістатись, дарма що жоден із 109 імператорів так і не відвідав Любеч, – все одно любечани нічого їм не забули і не дарували…
Але за цими міркуваннями ми загубили Ярополка. Дальші його вчинки уже прямо продиктовані прагненням до більшої влади:
– У Візантії тільки один імператор, він – заступник бога на землі і єдиний господар, василевс всієї імперії.
Юлія вцілила в саме серце Ярополка – порівняння з імператором було не на його користь. Ярополку дуже далеко до бога, він не є господарем всієї Руської землі […]
– Не можемо ми терпіти, аби в землі Руській, у городі Новгороді, був ще один князь, – каже Ярополк на світанні у Золотій палаті. – Кличу Володимира до Києва, нехай у Новгороді буде тільки посадник!” [с. 70, 78]
Війна, відомо, річ складна і важка, але якщо вона обіцяє збільшення обсягу влади, то можна потерпіти. Володимир, якому автор співчуває, всіляко підігрує і вигороджує у слизьких ситуаціях, пропонує Ярополкові помиритися; той відповідає: “Не буду розмовляти з сином рабині” (забуває, неборака, що в політиці важливо не хто чий син, а у кого в руках більше сили). Побили його військо, а він торочить: “Сидіти на одному столі, бути під рукою Володимира – ні за що!” Вигнали його з Києва в Родню, а він все своє:
Палаючий Київ відступав усе далі, чорні береги тікали за обшивкою насада, і такі ж чорні думки пропливали в його голові: він ненавидів світ, проклинав брата Володимира, мріяв про люту помсту.
Ярополк був певен, що повернеться сюди. О, він буде безжальний і немилосердний до свого брата, він зітне голови тисячам людей, що прийшли з верхніх земель і нині подолали Київ, о, як затремтить і здригнеться Руська земля, коли він повернеться сюди! [с. 148]
Звичайно, з таким принциповим борцем нічого іншого не лишається робити, як тільки вбити, і Володимир, перемігши брата, саме це й робить. Але автору чомусь не хочеться, щоб Володимир опинився таким же братовбивцею, як і Ярополк, і він говорить: Володимир особисто не виймав меч і не просадив ним брата – це зробили якісь два воїни, котрих він і покарав; тому він, Володимир, ніяк не винний, Та згадаємо, що Леоніда Ніколаєва теж покарали; згадаємо – Ярополк завинив тим, що почав війну проти Олега і тому став братовбивцею. Так чим же відрізняється від нього Володимир? Вбивство брата – це ж логічний кінець тієї війни, яку вів Володимир – війни за збільшення особистої влади. Тому я й кажу, що автор підіграє Володимирові.
Отже, ми простежили все життя київського князя Ярополка у викладі Семена Скляренка. Усе коротке, але яскраве життя цього князя було присвячене великій справі – зміцненню необмеженої особистої влади (орлиної влади, за висловом популярної сучасної пісні), і не дивлячись на те, що таких орляток у нас мільйони, ми пам’ятаємо князя Ярополка і пишаємось ним.