Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Синдром владолюбства / Візантійці та болгари

Синдром владолюбства

Візантійці та болгари

Микола Жарких

Подивимось тепер, як поживають у своєму Константинополі багрянородні родичі київських князів:

Один Василь, Василь Жорстокий, Василь Убивця сидів на Соломоновому троні.

Звідки ж з’явилися ці якості – рішучість, безжальність, безсердечність – у людини, яка з юних літ віддавала себе постам, молитві, богу?

Священики й ченці, які денно і нощно оточували імператора Василя, християнська мораль, яку вони прищеплювали йому; саме вони були плодючим грунтом, на якому виріс і викохався імператор.

Святі отці, що навчили його говорити про суєту світу, бренність людського існування, життя потойбічне, самі ж рвалися до влади в імперії і мали цю владу, тримали в руках незчисленні багатства й невпинно їх помножували.

Імператор Василь за все своє життя нікого не полюбив і помер бездітним, він не їв м’яса і не пив вина, ходив у власяниці й спав на твердому дерев’яному ложі… Чернець! [с. 220]

Зачарували його ксьондзи прокляті й переконали, що все в світі суєта, крім влади, тлінне й нице життя людини, якщо не дано їй влади. Нічому іншому візантійські священики навчити не можуть, принаймні в уяві С.Д.Скляренка.

Ні, Василь 2-й не випадково проімператорствував сорок років – він нічого не шкодував для зміцнення своєї влади. Знадобилось для цього скинути проедра Василя – геть Василя, знадобилося знищити ворохобника Варда Скліра руками іншого ворохобника Варди Фоки – давай сюди Варду Фоку, знадобилося знищити самого Варду Фоку – давай запросимо лютих і жорстоких людей, одвічних ворогів Візантії – русичів…

Але з цими найманцями-русичами вийшов у автора такий гаплик, що на ньому варто зупинитися. Перш за все, відправились вони на війну за якихось дивних обставин: ніхто не хотів їх посилати. Візантія, за схемою С.Скляренка, одвічний ворог Русі, як же допомагати одвічному ворогові? Не бажає цього Володимир, не бажають бояри, не бажають самі люди – і все ж таки 6000 найманців зібрали і відправили. І воєводу призначили якось дивно – лютого ворога греків, начебто навмисно для колотнечі з майбутніми союзниками.

Захотілося нашому теляті та вовка з’їсти, захотілося нашим сірякам та онучам білого світу подивитись та золота пригрести, прямо з пущ та боліт за один стіл з імператорами сісти – ну й відправилися за море. Та забули наші простодушні чудо-богатирі, що за морем народ пройдисвіт, з-під живого підошву випоре, рідного батька продасть і купить (навіть С.Скляренко попереджає їх, що гречин льстивий та хитрий), – де вже нашим гречкосіям з ним тягатися!

Ну, прийшли вони до імператора, бажають побалакати, а той їм тільки рукою вимахує – не до вас, мовляв, завтра бій, після бою й поговоримо. Наші телепні й повірили, і пішли у бій робити що наказано, а коли вони своїм ударом зламали хребет армії Варда Фоки (С.Скляренко наших найманців інакше як на головну роль не випускає), їм сказали: “Ну, а тепер ідіть собі в богом”. – “А гроші?” – спитали вражені найманці. – “Які гроші? Проходьте, не при валюті ми сьогодні…” І пішли вони, сонцем палимі, – розповідає С.Скляренко, – в місто-герой Київ скаржитись князю Володимиру на хитрість і зрадливість ромеїв. Ось як нашого брата в Європі дурять!

Чому ж так вийшло? Та тому, що русичі в своїх діях керуються міркуваннями не меркантильними, а рицарськими, чинять не так, як їм вигідніше, а так, як вигідніше начальству, так, як наказано, так, як вони колись обіцяли. Дали слово служити вірно своєму запеклому ворогові – і служать, і не можуть від цього слова відступитися, хоч кожен третій на цій службі загинув і хазяїн їхню службу за ніщо вважає. А треба було тільки згадати перше правило найманця – “гроші вперед” – щоб все стало на свої місця і жодних образ не виникло б. Гроші вперед, або не підемо в бій, – тоді в імператора відразу знайшовся би час вислухати своїх союзників. Можливо, він сказав би, що не при валюті він сьогодні; так тоді нічого не варто послати гінця до Варди Фоки з обіцянкою перейти у вирішальний момент на його бік за тієї ж умови – гроші вперед. Найманець, вірний своєму слову на збиток своїй кишені – це наскільки протиприродне видовище, що тільки лінивий за його рахунок не поживиться. Ні, воювати русичі не вміють. Проливати свою кров вони готові, а от зиск в цього мати – зась.

На темі властолюбства будує автор і долі всіх другорядних персонажів. Наприклад, болгарський князь Самуїл Шишман (14 переходів розповіді, місця 19-21) та його брат Аарон (9 переходів, місця 88-89) – типові другорядні персонажі, але ведуть себе нітрішечки не краще за головних. Самуїл захоплює у ромеїв секретний документ і привозить його братові:

Аарон узяв грамоту, почав її читати, але одразу ж випустив в рук… Це була написана ним самим грамота до Василя, в якій він дякував імператору за те, що той визнав його царем Болгарії і згоден віддати за сина Аарона Іоанна сестру свою Анну, у кінці ж грамоти Аарон писав, що згоден відкрити легіонам Троянові ворота. [с. 274]

Прагнучи більшої влади, Аарон згоден на все, навіть на зменшення влади свого рідного брата, який сам хоче бути царем Болгарії і якому приниження влади гірше смерті. Доля Аарона будується автором за схемою долі невдахи Ярополка: обидва нічого не шкодують, намагаючись добитися більшої влади, та оскільки що не робить дурак – все він робить не так, то ці жертви і вбивства виходять для них непожиточними і тільки дискредитують велику ідею необмеженої особистої влади:

– Брате Самуїле! – впав Аарон на коліна. – То є правда, я писав цю грамоту, не знав, що творю, – винна жона моя, митрополит севастійський, що приїжджав до мене від імператорів… Я вже й так покараний, імператори і їхній митрополит мене обдурили, скривдили…

– Чим же тебе обдурили імператори і митрополит?

– Митрополит привів в жони сину моєму Іоанну не сестру імператорів Анну, а якусь гулящу дівку з Константинополя, за що ми її вбили, а митрополита спалили… Змилуйся, брате! [с. 275]

Навіть обдурюють льстиві греки бідного Аарона точнісінько так, як і Ярополка – підсовують йому під виглядом принцеси просту мужичку (небагатий, далебі, в них набір хитрощів!) і, не зглядаючись на те, що Аарон готовий убивати й спалювати людей направо і наліво, всі ці вбивства виглядають якимись невпевненими, невчасними і не тільки не зміцнюють його влади, а навіть послаблюють. Самуїл вбиває Аарона і його дружину, показуючи тим самим: не вмієш володарювати – не берись!

Тут, як і в історії Володимира з Ярополком, розкривається одна з улюблених ідей автора – якщо кому судилося бути начальником, він обов’язково ним буде, навіть якщо на початку життєвого шляху обставини йому не сприяють; а кому не судилося бути начальником, той в кінці кінців позбудеться влади, навіть якщо народився на багряниці. Коротше кажучи, влада сама обирає того, хто їй потрібен. Тому коли вбивства чинить той, кому судилося володарювати, це виглядає в нього велично, науково обгрунтовано і підносить його авторитет, а коли вбиває той, кому володарювати не судилося, це виглядає мерзенно, злочинно і викликає бажання швидше його прогнати.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1578

Модифіковано : 19.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.