Я не роблю жодного відкриття...

Микола Жарких

Кілька вражень від статті В. М. Стецюка “”. – Євшан-зілля, 1988 р., № 3, с. 13 – 49.

Багатолітнє життя в умовах тоталітарної ідеології виробило-таки н нас – правди ніде діти – звичку жити чужим розумом, у всьому звірятись начальству і різним “компетентним особам”. Гасло “фюрер мислить за нас”, хоч і не виголошене, було основою суспільної думки. Одні компетентні особи виморили на самій тільки Україні і в самому тільки 1933 році більше людей, аніж Чінгіс-хан за ціле своє довге життя, сповнене напруженої праці по знищенню своїх ворогів. А ми мовчали і тільки мовчки чухали чуби, коли нам другі компетентні особи пояснювали, що “жить стало лучше, жить стало веселеє”. Треті компетентні особи збудували найнадійніший в світі Чорнобильський атомний самовар, – а ми знов мовчали й знову мовчки чухали чуби, коли четверті компетентні особи пояснювали нам, що після Чорнобильського вибуху ми навіть поздоровшали. Ці приклади можна множити і множити, але ясно й так, що основною рисою сучасних “компетентних осіб” є повна некомпетентність, неспроможність не те що грунтовно розібратись у питаннях, якими вони “завідують”, а бодай зграбно збрехати (тобто так, щоб хоч кого-небудь обдурити).

У таких умовах людина, не причетна до мафії “компетентних осіб”, а озброєна лише здоровим глуздом, може зробити безліч відкриттів у найрізноманітніших галузях науки, суспільного життя, адміністрації. Завдяки своєму здоровому глуздові така людина не буде пишатись цими відкриттями, бо вона розуміє – щоб зробити їх, досить просто роззути очі й дивитись на речі не з мафіозної, а з людської точки зору.

І тут прикладів безліч. Хтось пише до газети: “Не треба забороняти людям працювати на землі, якщо вони того хочуть”, а наші газетярі-перебудовники волають щосили: „Ой, дивіться, який талановитий у нас народ! Як гостро й сміливо він ставить питання! Якого державного розуму сповнені його пропозиції! Ми тут по столицях думали, якщо забороняти людям працювати, то від того буде всього до біса, а тепер ми зрозуміли… І хто ж зробив таке визначне відкриття? Не академік, не професор, не секретар обкому, а простий робітник (інженер, письменник…). Ой, який же талановитий наш народ!”

Особливо ж легко зараз робити відкриття в галузі суспільних наук. Тут принцип здорового глузду творить прямо-таки казкові чудеса. “Утворилась нова історична спільність людей – радянський народ”, – повчає нас компетентна особа. “Добре, – міркує собі Грицько з Гуляйполя, – п’ятдесят років в одній державі прожили й утворили нову спільність. А Золота Орда – ген 180 років проіснувала. Чи ж утворився там золотоординський народ? А річпосполитський народ? А де австро-угорський народ?” І шле свої запитання Грицько до компетентних осіб, і не отримує жодної відповіді, бо що ж тут можна відповісти, окрім: “Дурні були тії Узбеки, та й Джанібеки од них були не розумніші – не збагнули, навіщо потрібна брехня, котра нікого не обдурює, – от і не додумалися до золотоординського народу”. І тут приклади можна помножувати й перемножувати…

Такі враження самі собою виникли у мене при знайомстві зі статтею д.Стецюка. Дійсно, прислів’я – масовий матеріал, що якнайкраще відповідає потребам статистичних методів дослідження, – як же ми цього не помітили? Куди дивилися компетентні особи? По яких розселинах земних вони ховалися, чекаючи, поки прийде д.Стецюк і своєю працею виголосить потребу створення нової науки – математичної фольклористики? Що Номис такого не виголосив, то йому теє проститься, бо в його часи потрібних методів не було, але тепер, коли від публікації К.Пірсона про критерій хі-квадрат збігло мало не століття – тепер чого ж чекати? Чи не можна викласти сюжет народної казки мовою теорії графів? – звісна річ можна! Чи не потрібно створити банк даних “Українська народна пісня”? – авжеж, потрібно! Чи не вжити нам кластерний аналіз для визначення ступеня близькості варіантів текстів? – чом не вжити! Чи не порівняти нам за методикою д.Стецюка фольклорний комплекс Номиса з аналогічнім сучасним комплексом, щоб визначити напрямок розвитку окремих рис національного характеру? – давайте… Висловлюючи все це, я не претендую на жодне відкриття – необхідність, можливість і важливість таких праць самоочевидні для кожного, хіба що окрім “компетентних осіб”.

Перше, на що мені хотілося б звернути увагу – це надійність висновків у пропонованій методиці. Скажімо, вивчаємо ми кількість білих кульок у множинах чорних кульок: якщо в одній білих кульок 10 відсотків, а в другій 20, то така різниця нам завжди уявляється істотною, якщо ж в одній множині маємо 19.96 відсотків, а в другій – 20.04, то таку різницю ми схильні вражати неістотною. Але це побутове враження треба перевіряти математичною статистикою, бо якщо перший висновок опертий на обстеження 10 кульок, то він може виявитись випадковим, а якщо другий висновок опертий на обстеження 1 млн. кульок, то ця незначна різниця може виявитись дуже істотною.

От і щодо висновків д.Стецюка виникає питання – чи спостережені ним розбіжності у кількостях прислів’їв певних класів відбивають закономірність, чи можна їх пояснити статистичним характером процесів творення, побутування й фіксації прислів’їв? Щоб відповісти на нього, застосуємо критерій хі-квадрат.

Цей критерій призначений для встановлення подібності розподілу імовірностей, що спостерігається в експерименті (емпіричного розподілу) до заздалегідь визначеного теоретичного розподілу. Обчислюється він за формулою

де M – число класів, α_i, β_i – відповідно імовірності теоретичного та емпіричного розподілів, N – число об’єктів, на основі спостереження котрих визначено емпіричний розподіл. За теоретичний розподіл нехай править розподіл українських прислів’їв, а за емпіричний – розподіл російських. Тоді загальне число об’єктів – 29000 (д.Стецюк відмічає, що у Даля прислів’я повторюються, а отже, не всі з цих об’єктів – статистичне незалежні; в цьому відношенні збірка Номиса більше відповідає сучасним вимогам, а збірка Даля потребує перекласифікації; та оскільки ця перекласифікація потребує чималої роботи, то зараз ми відповідних поправок вносити не будемо, зауваживши тільки їхню бажаність).

Число ж класів можна взяти по-різному – можна три класи, позначені у статті числами 1, 2, 3, можна 9 класів, позначених 1А і т.д.

Таблиця 1. Збіжність розподілів
українських та російських прислів’їв по 3 класах:

χ² = 399.3; число ступенів свободи 2; рівень значності критерію 10^-17311.

Таблиця 2. Збіжність розподілів
українських та російських прислів’їв по 9 класах:

χ² = 1222.5; число ступенів свободи 8; рівень значності критерію 10^-162246.

До них таблиць зробимо такі зауваження: по-перше, запроваджена у статті класифікація охоплює не всі прислів’я, а лише 83 відсотки українських та 78 відсотків російських; тому краще визначати долю кожного класу відносно не всіх прислів’їв, що є у збірці, а відносно тих, що охоплені класифікацією (ці долі позначені в таблицях під назвою “виправлені”);

По-друге, велетенські значення критерію χ² і відповідно нульові рівні значності показують, що ніякої подібності в цих розподілах немає (тобто можна наполягати, що це один і той же розподіл, який внаслідок випадкових причин набув розбіжностей, але імовірність такого твердження дуже маленька – саме така, як той рівень значності).

По-третє, такий високий рівень надійності обгрунтування висновків є наслідком масовості використаного матеріалу; наведені розрахунки показують, що без найменшої шкоди для надійності обсяг вибірок можна скоротити у 10 або 20 разів і відповідно полегшити їх обробку. Практично це можна здійснити, занумерувавши всі незалежні фольклорні одиниці збірок по порядку і потім за допомогою таблиці випадкових чисел формувати статистичну вибірку потрібного обсягу.

Отже, як би не ставитись до висновків д.Стецюка про риси національного характеру, незаперечний факт, ним спостережений, полягає в тому, що структура фонду прислів’їв українського и російського народів відмінна. Як пояснювати цей факт – то вже інша річ, але обминути його після статті д.Стецюка вже неможливо, бо інакше буде не наука, а фальсифікація.

Що ж до пояснень цього факту, то найпростіше було б сказати, що це факт буржуазно-націоналістичний і як такий потребує не вивчення, а “викриття й знищення”. Буржуазно-націоналістичним є також інтеграл імовірностей хі квадрат (адже добре відомо, що інтегралі бувають пролетарські та буржуазні), а вже його фундатор К. Пірсон – то є безперечний буржуазний націоналіст, зловорожість якого ще досі не була викрита. Ой, який же мудрий був Трохим Денисович Лисенко, коли в серпні 1943 р. говорив В. С. Немчинову, що теорія імовірностей запроводжує в науку випадковість, а ми, радянські вчені, повинні випадковостей позбуватися й запроваджувати закономірність! Як чудово він розумів, що математична статистика заважає брехати!

Розбіжність структури своду прислів’їв яскраво показує абсурдність теорії “злиття” або “єдиного радянського народу”. Вливатись та утворювати щось єдине можуть тільки внутрішньо подібні складники, а змішуючи внутрішньо відмінні частини, ми одержимо не єдність, а вінегрет. Ви скажете, що це й так добре відомо – звичайно, відомо, та я ж і кажу, що не роблю ніякого відкриття. Адміністративно-поліцейське “злиття” здатне тільки зруйнувати всі національні культури. Я підкреслюю – всі, бо подекуди ще думають, начебто від русифікації виграє російський народ.

Здатність російського народу до асиміляції і розчинення інонаціональних елементів далеко не така велика, як гадають прибічники русифікації. Погляньмо хоча б на тюркські та угро-фінські народи Поволжя, що, будучи з давніх давен політично підпорядкованими Московській державі, прецінь не утворили “єдиного велико-князівсько-московського народу”. Або погляньте на сучасну поп-музику: навіть якщо тексти в ній промовляється російською мовою, то за суттю своєю ця музика аж ніяк не є російською і упродовж вже 30 років, упродовж життя цілого покоління, зберігає свою окремішність, свої виразно імпортні риси.

Такі приклади можна помножувати й помножувати, проте ясно й так: якщо здійсниться угрюм-бурчеївське марення і всі національні елементи нашої держави будуть старанно злиті й перемішані – загине російський народ. Тому патріоти російського народу, які бажають зберегти його національну культуру, мусять виступати за його окремішність, проти “злиття” та бюрократичної “єдності”. Але і в цьому я не роблю жодного відкриття…

2 грудня 1988 р.

Вперше опубліковано : Євшан-зілля (Льв.), 1989 р., т. 4, с. 39 – 44.