Науково-дослідне пустословіє

Ластовський В. : політичний міф початку 17 ст. – Переяславський літопис, 2018 р., вип. 14, с. 5 – 11.

Професор Валерій Ластовський присвятив ряд статей історії Терехтемирівського монастиря (їх можна побачити на на сайті Academia.edu). В одній з них він навіть процитував мою монографію (оцю, яку ви зараз читаєте) [Ластовський В. : питання часу функціонування та статусу. – «Церква-наука-суспільство: питання взаємодії», К., 2017 р., с. 28 – 29]. Я не вважав за потрібне відгукуватись на цю маленьку замітку – думав і думаю, що кожен читач зможе сам порівняти написане мною та В. Л. і самостійно зробити висновки.

Але про статтю 2018 р. треба сказати кілька слів. Наступні мої зауваження йдуть в тому порядку, в якому цитовані тези уміщені у статті В. Л.

1. «До теми зв’язку Трахтемирівського монастиря із процесом формування українського козацтва в історичній науці зверталася досить значна кількість істориків, починаючи ще від 17 ст. Однак, треба відмітити, що в їхніх працях (за виключенням Андрія Стороженка) переважно відбувалася лише констатація «загальновідомого факту», що не піддавався сумніву і детально не аналізувався (с. 5).

А де ж книга Миколи Жарких, опублікована за 5 років до даної статті В. Л. і про яку він, незаперечно, знав? Це виходить, що і я тільки «констатував» і нічого «не піддавав сумніву»? Це неправда, тут В. Л. покривив своєю науково-дослідною душею.

2. «Є досить сумнівним існування Зарубського монастиря, як такого в часи [Київської] Русі. Прямих доказів для такої думки насправді немає, лише побічні» (с. 6).

Справді? А руїни двох мурованих храмів – це не доказ? [Каргер М. К. и летописный город Заруб. – Советская археология, 1950 г., т. 13, с. 33 – 62.] Якщо це – не доказ, то що взагалі може переконати пана В. Л.?

3. «Ніхто і ніколи з дослідників не зміг довести локалізацію Трахтемирівського (Зарубського) монастиря (чи монастирів), показати спадковість у хронологічному вимірі від давньоруського часу до 18 ст.» (с. 6).

Я розумію, що не можна нічого довести людині, котра не сприймає раціональних аргументів, але для інших людей спробую пояснити цю цілком очевидну річ.

Як встановлюється спадковість, наприклад, населених пунктів? От у наступних парах давньоруських / сучасних назв: Глухів / Глухів, Сосниця / Сосниця, Уненеж / Ніжин, Вручій / Овруч, Возвягль / Звягель?

Вона встановлюється на підставі тотожності (близькості) назви. Територіальна близькість тут бажана, але не має вирішального значення. Так, у парі Галич (давньоруський) / Галич (сучасний) віддаль між географічними об’єктами становить 5 км, і вони розділені досить широкою смугою незабудованого простору.

Тим не менше в усіх названих та численних інших випадках ми не сумніваємось у спадковості (а пан В. Л. ще не встиг захитати нашу впевненість).

А як бути з монастирями? А монастирі переважно не мають власних унікальних назв і отримують назви від того населеного пункту, де вони знаходяться, або від найближчого пункту. Звичай додавати до географічної назви монастиря його посвяту (Батуринський Миколаївський монастир і т. п.) – відносно пізній, мабуть не давніший за 18 ст. Принаймні, звична для нас назва «Печерський Вознесенський монастир» (жіночий) не вживалась у Введенському синодику 2 пол. 17 ст., який містить кілька десятків згадок про «Печерський дівочий монастир» (або «паненський») [Жарких М. І. Введенський синодик. – К. : 2018 р., розділ «Печерське містечко»].

Тому монастир на дніпровському півострові звався Зарубським, коли найближчим помітним пунктом був Заруб, і став зватись Терехтемирівським, коли Заруб перетворився на маленьке село (якщо не селище-урочище), а помітним пунктом став Терехтемирів.

От і вся проблема.

4. «Що ж до Трахтемирівського монастиря, то специфіка наявної інформації стосовно нього наприкінці 16 – на початку 17 століть проявляється у відсутності релігійно-церковних, соціальних чи господарчих елементів. Натомість ми бачимо його фігурування у виключно політичних документах. Це не може не насторожувати і не ставити під сумнів сам факт існування цієї обителі як реальності у цей час» (с. 6).

Чи справді можна підходити до наших монастирів з такими вимогами? А де господарська документація Межиріцього монастиря (біля Острога), чи Зимнівського монастиря, чи Манявського скиту, чи свято-Юрського монастиря у Львові? А якщо її нема, то виходить (за В. Л.), що й вони не існували?

Про переважну частину наших монастирів ми маємо принагідні згадки, і на це нема ніякої ради. Хто хоче їх досліджувати – мусить працювати з тими документами, які є, а не вимагати (від кого?) неможливого.

5. «Цими обставинами і можна пояснити відсутність конкретного документу, підписаного Стефаном Баторієм на розміщення у Трахтемирові реєстрового козацтва. Це було рішення виключно старости черкаського Михайла Вишневецького як представника королівської влади. Роль короля ж у даному ж випадку звелася до мовчазної згоди на це» (с. 6).

Повторю те, що уже написав у монографії: немає такого документу, написаного М. Вишневецьким. А де немає документу – немає й історичного знання, є припущення (фантазії), тобто художня література, а не наука.

Далі, козацький реєстр 1581 року не знає козаків із Терехтемирова. І поема «Epicedion» (1585 р.), найбільше присвячена саме останнім рокам діяльності М. Вишневецького, теж нічого не знає про Терехтемирів.

Далі, кожен, хто хоч трохи знає державні порядки Речі Посполитої (хоча б читав «Історію України-Руси» М. Грушевського), знає, що ніяке надання землі не то старостою, але й королем не вважалось дійсним без згоди сейму. А такої згоди ми не маємо.

Словом, усі запитання, на які В. Л. хотів відповісти своєю статтею, докладно розібрані в моїй монографії, і стаття В. Л. нічого не додає до мого аналізу.

І якщо моя монографія погана, то чому В. Л. не вказав, що в ній неправильно? А якщо вона правильна, то чому би В. Л. не відзначити це?

Ігнорувати монографію, прямо і цілком присвячену темі, обраній В. Л. – це не науковий підхід. Думаю, над паном професором тяжіє імператив «друкуйся або пропадай». От і доводиться друкувати пустопорожні «статті» заради підтримування свого статусу.

Доповнено 14 квітня 2019 р.

Пустословіє ++

Ластовський В. . – «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні», К., 2019 р., вип. 28, с. 196 – 198.

В цій статті, зокрема, читаємо:

Постанова щодо взяття козаків на службу до Стефана Баторія була підписана королем у Львові 16 вересня 1578 р. Її опублікував Андрій Стороженко у 1904 р. [с. 197]

І не Андрій, і не Стороженко, і не в 1904 році. І навіть не 16 вересня. Взагалі, «труди мої читати треба», як казав професор Вибігайло. І в даному випадку це, на жаль, не жарт…

Гарна традиція професора Ластовського – ігнорувати мою монографію – тепер збагачена ще й ігноруванням справжньої першої публікації (1881 р.). Хто прослідує за цим посиланням – побачить навіть, що там зазначено передрук А. Стороженка.

Всі висловлені вище оцінки «наукової праці» пана Ластовського залишаються, таким чином, в силі. Але я не слідую його звичаю і не ігнорую його статті. Навпаки, кожного разу сподіваюсь: а може, цього разу… але містерії наукової новизни поки що не бачу.

Доповнено 28 грудня 2019 р.

Можна подивитись також додаткову статтю «Терехтемирословіє».

Доповнено 30 січня 2021 р.

Віталій Козюба, Дмитро Іванов, Анна Костомарова . – Простір в історичних дослідженнях (Переяслав), 2025 р., вип. 6, с. 35 – 65.

Резюме статті обіцяє нам «результати першого етапу зі збору, локалізації і вивчення топонімів і мікротопонімів району Трахтемирівського півострова […] У статті розглянуто час і походження назв місцевих населених пунктів, проаналізовано окремі групи топонімів та окремі назви» [с. 35]. В тексті обіцяна навіть «база даних топонімів регіону» [с. 36], щоправда, без жодної деталізації – що це буде за база даних.

В основному стаття присвячена збиранню топонімів 19 – 21 ст. Це мене мало цікавить, зауважу хіба, що в таблиці (с. 55 – 61) всі назви подано сучасною українською мовою. Мабуть варто було подати і ті написання, які зафіксовані у самих джерелах.

Інтерес для мене становить спроба дослідників «розглянути час і походження» назви Терехтемирів:

Перша згадка про Трахтемирів належить до 1535 р., коли Остафій Дашкевич заповів Печерському монастирю Трахтемирів із Зарубським «монастирком» і прилеглими землями, і король Сигізмунд І затвердив цю передачу. Про це повідомляє Е. Руліковський із посиланням на суммаріуш метричних книг Великого князівства Литовського з колекції його приятеля К. Свідзінського (Rulikowski, 1892, s. 453). Ойконім має кілька форм свого написання – Терехтемирів, Трактомирів; походження цієї назви не з’ясовано [с. 45 – 46].

«Якби ви вчились так як треба…» Розкриваємо «Архив юго-Западной России», частина 7, т. 1 на сторінках 98 – 99. Там надруковано (в уже далекому 1886-у році) опис Канівського замку 1552 року, і на зазначених сторінках йдеться саме про Терехтемирів (дослівно Телехътемирово – якщо наші автори справді цікавляться топонімікою). Там і посилання є: Литовська метрика, книга переписів № 6. Оце й є джерело невідомого в наш час сумаріуша Свидзинського.

Скажу більше: якби Руліковський учився так, як треба, то він міг би зазирнути в цей том сам – він-бо був надрукований за 6 років перед його статтею. Але не зазирнув. Історики взагалі мало цікавляться історією.

Звичайно, ніякого 1535-го року в документі немає – це здогад Руліковського, який думав, що знає рік смерті Дашкевича ( подає 1536 р.). так що сенсація скасовується.

Висновок: я знаю, що я знаю про Терехтемирів усе, а наші автори не знають, що їм ще довго треба учитись, аби зрозуміти, що вони нічого про Терехтемирів не знають.

Рекомендації:

Товариші історики! Ширше використовуйте надруковані у позаминулому столітті історичні джерела у своїх роботах!

Товариші археологи! Не мішайтесь зі своїм археологічним шевством в історичне кравецтво!

Товариші терехтемиро-знавці! Глибше і грунтовніше вивчайте книгу Миколи Жарких «Терехтемирів» і складайте заліки з її знання!

Доповнено 18 січня 2026 р.