Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Терехтемирів / Баснословіє / Науково-дослідне пустословіє

Терехтемирів

Баснословіє

Науково-дослідне пустословіє

Микола Жарких

Ластовський В. : політичний міф початку 17 ст. – Переяславський літопис, 2018 р., вип. 14, с. 5 – 11.

Професор Валерій Ластовський присвятив ряд статей історії Терехтемирівського монастиря (їх можна побачити на на сайті Academia.edu). В одній з них він навіть процитував мою монографію (оцю, яку ви зараз читаєте) [Ластовський В. : питання часу функціонування та статусу. – «Церква-наука-суспільство: питання взаємодії», К., 2017 р., с. 28 – 29]. Я не вважав за потрібне відгукуватись на цю маленьку замітку – думав і думаю, що кожен читач зможе сам порівняти написане мною та В. Л. і самостійно зробити висновки.

Але про статтю 2018 р. треба сказати кілька слів. Наступні мої зауваження йдуть в тому порядку, в якому цитовані тези уміщені у статті В. Л.

1. «До теми зв’язку Трахтемирівського монастиря із процесом формування українського козацтва в історичній науці зверталася досить значна кількість істориків, починаючи ще від 17 ст. Однак, треба відмітити, що в їхніх працях (за виключенням Андрія Стороженка) переважно відбувалася лише констатація «загальновідомого факту», що не піддавався сумніву і детально не аналізувався (с. 5).

А де ж книга Миколи Жарких, опублікована за 5 років до даної статті В. Л. і про яку він, незаперечно, знав? Це виходить, що і я тільки «констатував» і нічого «не піддавав сумніву»? Це неправда, тут В. Л. покривив своєю науково-дослідною душею.

2. «Є досить сумнівним існування Зарубського монастиря, як такого в часи [Київської] Русі. Прямих доказів для такої думки насправді немає, лише побічні» (с. 6).

Справді? А руїни двох мурованих храмів – це не доказ? [Каргер М. К. и летописный город Заруб. – Советская археология, 1950 г., т. 13, с. 33 – 62.] Якщо це – не доказ, то що взагалі може переконати пана В. Л.?

3. «Ніхто і ніколи з дослідників не зміг довести локалізацію Трахтемирівського (Зарубського) монастиря (чи монастирів), показати спадковість у хронологічному вимірі від давньоруського часу до 18 ст.» (с. 6).

Я розумію, що не можна нічого довести людині, котра не сприймає раціональних аргументів, але для інших людей спробую пояснити цю цілком очевидну річ.

Як встановлюється спадковість, наприклад, населених пунктів? От у наступних парах давньоруських / сучасних назв: Глухів / Глухів, Сосниця / Сосниця, Уненеж / Ніжин, Вручій / Овруч, Возвягль / Звягель?

Вона встановлюється на підставі тотожності (близькості) назви. Територіальна близькість тут бажана, але не має вирішального значення. Так, у парі Галич (давньоруський) / Галич (сучасний) віддаль між географічними об’єктами становить 5 км, і вони розділені досить широкою смугою незабудованого простору.

Тим не менше в усіх названих та численних інших випадках ми не сумніваємось у спадковості (а пан В. Л. ще не встиг захитати нашу впевненість).

А як бути з монастирями? А монастирі переважно не мають власних унікальних назв і отримують назви від того населеного пункту, де вони знаходяться, або від найближчого пункту. Звичай додавати до географічної назви монастиря його посвяту (Батуринський Миколаївський монастир і т. п.) – відносно пізній, мабуть не давніший за 18 ст. Принаймні, звична для нас назва «Печерський Вознесенський монастир» (жіночий) не вживалась Введенському синодику 2 пол. 17 ст., який містить кілька десятків згадок про «Печерський дівочий монастир» (або «паненський») [Жарких М. І. Введенський синодик. – К. : 2018 р., розділ «Печерське містечко»].

Тому монастир на дніпровському півострові звався Зарубським, коли найближчим помітним пунктом був Заруб, і став зватись Терехтемирівським, коли Заруб перетворився на маленьке село (якщо не селище-урочище), а помітним пунктом став Терехтемирів.

От і вся проблема.

4. «Що ж до Трахтемирівського монастиря, то специфіка наявної інформації стосовно нього наприкінці 16 – на початку 17 століть проявляється у відсутності релігійно-церковних, соціальних чи господарчих елементів. Натомість ми бачимо його фігурування у виключно політичних документах. Це не може не насторожувати і не ставити під сумнів сам факт існування цієї обителі як реальності у цей час» (с. 6).

Чи справді можна підходити до наших монастирів з такими вимогами? А де господарська документація Межиріцього монастиря (біля Острога), чи Зимнівського монастиря, чи Манявського скиту, чи свято-Юрського монастиря у Львові? А якщо її нема, то виходить (за В. Л.), що й вони не існували?

Про переважну частину наших монастирів ми маємо принагідні згадки, і на це нема ніякої ради. Хто хоче їх досліджувати – мусить працювати з тими документами, які є, а не вимагати (від кого?) неможливого.

5. «Цими обставинами і можна пояснити відсутність конкретного документу, підписаного Стефаном Баторієм на розміщення у Трахтемирові реєстрового козацтва. Це було рішення виключно старости черкаського Михайла Вишневецького як представника королівської влади. Роль короля ж у даному ж випадку звелася до мовчазної згоди на це» (с. 6).

Повторю те, що уже написав у монографії: немає такого документу, написаного М. Вишневецьким. А де немає документу – немає й історичного знання, є припущення (фантазії), тобто художня література, а не наука.

Далі, козацький реєстр 1581 року не знає козаків із Терехтемирова. І поема «Epicedion» (1585 р.), найбільше присвячена саме останнім рокам діяльності М. Вишневецького, теж нічого не знає про Терехтемирів.

Далі, кожен, хто хоч трохи знає державні порядки Речі Посполитої (хоча б читав «Історію України-Руси» М. Грушевського), знає, що ніяке надання землі не то старостою, але й королем не вважалось дійсним без згоди сейму. А такої згоди ми не маємо.

Словом, усі запитання, на які В. Л. хотів відповісти своєю статтею, докладно розібрані в моїй монографії, і стаття В. Л. нічого не додає до мого аналізу.

І якщо моя монографія погана, то чому В. Л. не вказав, що в ній неправильно? А якщо вона правильна, то чому би В. Л. не відзначити це?

Ігнорувати монографію, прямо і цілком присвячену темі, обраній В. Л. – це не науковий підхід. Думаю, над паном професором тяжіє імператив «друкуйся або пропадай». От і доводиться друкувати пустопорожні «статті» заради підтримування свого статусу.

Доповнено 14 квітня 2019 р.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 131

Модифіковано : 16.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.