Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Князь Ростислав Михайлович

Микола Жарких

Князь Михайло Всеволодович мав тільки двох дітей, що дійшли повноліття – доньку Марію (старшу) і сина Ростислава (молодшого). Про міфічних «синів Михайла», вигаданих в 16 ст., я ще говоритиму пізніше. Також до наступного розділу я відкладу розмову про Марію Михайлівну, а зараз хочу поговорити про князя Ростислава.

Що ми про нього знаємо?

1. Наприкінці квітня 1229 року Михайло прибув із Чернігова до Великого Новгорода (Т-102).

2. Десь улітку 1229 р. Михайло узяв участь у виборі нового новгородського архієпископа, і при цій нагоді уперше згадано і Ростислава (Т-103), котрий, виходить, прибув до Новгорода разом із батьком.

3. Орієнтовно восени 1229 р. Михайло повернувся до Чернігова, залишивши Ростислава в Новгороді (Т-104).

Виходить, Михайло не мав іншого виходу, як залишити Ростислава символом своєї влади у Новгороді. Крок був дуже незручним, і це швидко з’ясувалось.

4. Орієнтовно в червні 1230 р. Михайло знову приїхав до Новгорода, зробив постриг сину Ростиславу, проголосив його новгородським князем та повернувся до Чернігова (Т-105).

Олексій Мартинюк у своїй короткій, але дуже змістовній статті на підставі цього запису вираховує орієнтовний рік народження Ростислава як 1227-й [Мартынюк А. и почему важна эта дата. – Ruthenica, 2020 г., т. 16, с. 16 – 29]. Він спирається на 5 відомих випадків постригу княжичів, котрі усі відбувались не пізніше п’ятого року життя.

Погоджуючись із його аргументами, я хотів би внести маленьку поправку на користь 1226-го року. Окрім епізоду 4, для якого ми маємо певні аналогії, маємо ще епізод 2, коли дитина витягає жереб майбутнього архієпископа. Для такої екзотики аналогій немає, і мені важко собі уявити, що дитина у два роки, котра ледве починає говорити, може виконати досить складну інструкцію із жеребом. Три роки – уже інша справа. Дитина в цьому віці розвивається дуже швидко, і я припускаю, що її можна зацікавити такою грою, як жеребкування.

О. Мартинюк цілком слушно припускає, що дитина ще не мала ніяких особистих уподобань і її жеребкування могло сприйматись як прямий вияв божої волі. Ну, а Михайло, йдучи на такий безприкладний крок, міг розраховувати на те, що новообраний архієпископ, ким би ві не був, стане добрим опікуном для маленького княжича.

Але цей розрахунок не справдився. Обставини були сильніші за можливості архієпископа (навіть якщо припустити, що він щиро обставав за Ростиславом – а джерела про це мовчать). Звання новгородського князя не було синекурою, з усієї історії Новгорода в 13 ст. ми бачимо, що князь постійно очолював новгородське військо у численних війнах. Недаремно новгородських князів цього часу порівнюють із кондотьєрами – найманими полководцями італійських республік. І як наслідок –

5. Уже 8 грудня 1230 р. новгородці вигнали від себе княжича Ростислава і закликали на стіл князя Ярослава Всеволодовича – традиційного суперника Михайла (Т-109). Слід думати, що Ростислав повернувся до батька. Імен опікунів малого княжича наші джерела не знають, подають тільки імена новгородських бояр – прихильників Ольговичів. Мотивом такого вчинку новгородський літописець виставив розчарування новгородців у Михайлі, котрий обіцяв був повести їх на якусь війну ще у вересні 1230 р., але не додержав цього. Формальний чотирирічний «князь» не міг особисто очолювати військо, так що пояснення виглядає цілком переконливо.

На цьому новгородський епізод біографії Ростислава було вичерпано, і він випав з поля зору новгородського літопису.

6. На початку квітня 1231 р. Ростислава згадано при батьку як учасника з’їзду князів у Києві (з нагоди висвячення ростовського єпископа Кирила, Т-115). Чи стояла за цією згадкою якась політика – неясно. Безсумнівно, що весь опис церемонії висвячення і з’їзду князів зроблено зі слів єпископа Кирила. Він, безумовно, знав княгиню Марію, старшу сестру Ростислава, і може проявляв якийсь інтерес до родини Михайла, тому й занотував присутність Ростислава.

Так чи інакше – маємо цінне свідоцтво (здається, унікальне) про участь малих княжичів у політичних заходах дорослих князів. Це була своєрідна школа для майбутніх правителів.

Надалі Ростислав зникає з наших джерел до 1237 року. Все наступне, що знали на Русі про нього – ми знаємо виключно з хроніки Романовичів.

7. Орієнтовно влітку 1235 року Михайло вокняжився у Галичі (Т-126). Про Ростислава немає згадки ані при цій нагоді, ні при викладі пізніших подій – аж до 1237 року.

8. Орієнтовно влітку 1237 р. хроніст Романовичів занотував безуспішний похід волинських князів Данила і Василька на Галич – на Михайла та Ростислава (Т-133). Згадка Ростислава при батьку мала би підкреслити, що княжич уже відігравав якусь самостійну роль, але яку саме – невідомо. Однозначно це не було князювання в якомусь меншому місті Галицького князівства.

9. Орієнтовно на початку 1238 р. Михайло і Ростислав забрали у Данила Перемишль (Т-135). Знову бачимо Ростислава неначе співправителем свого батька. Я думаю, що в цих двох епізодах Михайло міг би упоратись і сам, без допомоги сина-підлітка, а хроніст відзначив участь останнього з огляду на пізнішу роль Ростислава як систематичного ворога Романовичів.

10. Орієнтовно влітку того ж 1238 року (у липні – серпні) Михайло перейшов княжити до Києва, а в Галичі залишив княжити сина Ростислава (Т-143). Оце вперше на Ростислава, який ще не вийшов з підліткового віку, звалився тягар самостійного правління, і то не в місті, де його рід правив традиційно, а в місті ворожому чи принаймні неприхильному, де його батько княжив заледво три роки.

11. Орієнтовно восени того ж 1238 року Данило Романович, скориставшись виїздом Ростислава із Галича, захопив місто. Ростислав від’їхав до Угорщини (Т-144, докладніше – в Науковому підгрунті). Від цього час його доля буде тісно пов’язана із Угорщиною. О. Мартинюк слушно зауважив, що в цьому епізоді цілком дорослий Данило (37 років) переміг підлітка Ростислава.

І справді, таку перемогу інакше як героїчною називати не випадає, тим більше що ніяких бойових зіткнень не відбулося і князі-суперники навіть не зустрічались (ну, не зближувались настільки, щоб можна було пізнати). І саме так описує цю подію панегірист Романовичів.

Фактично із цієї пригоди можна вивести тільки хитке становище Ростислава у Галичі. Захоплююча галицька політична гра в анархію, котра полягала в балансуванні між Угорщиною, Польщею, Волинню та Києвом, продовжувалась – уже 40 років поспіль. Але гра була можлива тільки за умови відсутності сильного зовнішнього ворога, за умови приблизної рівності сил учасників. І коли у гру включився новий потужний гравець в особі татар, розклади цілком змінились…

12. Далі хроніст Романовичів із великою зловтіхою записав, що угорський король Бела не погодився віддати свою дочку за Ростислава. Орієнтовно це було навесні 1240 року (Т-152).

О. Мартинюк знову слушно зауважив, що Ростислав на той час не дійшов ще повноліття – і тільки це було причиною. Я думаю, що в цей час було погоджено умови майбутнього шлюбу і відбулися публічні заручини – і ця вість дійшла до нашого хроніста.

Послідовність подій можна відбудувати так: Ростислав приїхав до Угорщини і здобув прихильність короля Бели (кінець 1238 р.) ⇒ Михайло утік із Києва до Угорщини (кінець 1239 р.) ⇒ Михайло із Белою домовились про шлюб своїх дітей (весна 1240 р.). Політичним підгрунтям такого династичного союзу, я думаю, була все та сама галицька спадщина. Михайло та / або Ростислав виступали претендентами до неї, але не мали великих сил. Король Бела мав більші сили, але після досвіду попередніх оборотів анархії міг переконатись, що ані він сам, ані його сини не можуть претендувати на владу в Галичі. Тобто одна сторона планованої коаліції мала матеріальні активи, а друга – тільки нематеріальні, але дуже важливі.

13. Орієнтовно з весни чи літа 1240 року маємо звістку, що Михайло із Ростиславом пішли до Конрада Мазовецького (Т-153). Михайло утік з Києва до Угорщини орієнтовно восени 1239 року (Т-149) і звідти разом із сином поїхав до свого вуя Конрада.

Слід думати, що метою візиту була не одна тільки родинна гостина, але й спроба приєднати сили Мазовії до планованої коаліції. Думаю, що метою союзу була галицька спадщина, а не боротьба проти татар. Географія говорить: Галич ⇒ 450 км ⇒ Естергом ⇒ 530 км ⇒ Плоцьк ⇒ 520 км ⇒ Галич. Цей характерний трикутник із боком в 500 км був добре відомий всім учасникам боротьби за Галич. Де перебували на той час головні сили татар – невідомо, якщо припустити, що десь на Дону проти Волгограда – це 1400 км від Галича, тобто далеко за межами наступальних можливостей будь-якої коаліції. Наступ, зрештою, був неможливий з тієї простої причини, що на Русі не мали ніякого поняття про розташування татарських сил та про їх наміри.

Але на той час до спільних дій планованої коаліції з невідомих нашим джерелам причин не дійшло, і як наслідок –

14. Орієнтовно влітку 1240 р. Данило та Василько Романовичі помирились із Михайлом, при цьому Ростиславу надали Луцьк (Т-154).

Не думаю, що це було надання на повному княжому праві, скоріше Ростислав отримав можливість користуватись доходами з Луцька та його волості. Зрештою, примітивна соціально-юридична термінологія давньої Русі не розрізняла таких нюансів. Прецінь у Луцьку Ростислав провів не більше як півроку (що в умовах анархії становить не надто малий строк).

15. У грудні 1240 чи на початку 1241 р. Михайло та Ростислав, дізнавшись про захоплення Києва татарами, втекли назад до Конрада, а далі – до Сілезії, де їх пограбували (Т-155). Після цього Михайло (і, слід думати, Ростислав) знову повернувся до Конрада, уже втретє (Т-156).

16. Орієнтовно влітку 1241 р. Михайло та Ростислав вирушили із Мазовії на схід – через Володимир і Пінськ на Київ. Михайло залишився на острові під Києвом, а Ростислав пішов до Чернігова (Т-157). Отже, шляхи батька й сина розійшлися.

Чи знав Ростислав, що Чернігів був зруйнований татарами, як це знаємо ми тепер – невідомо. Можливо, він мав намір (чи доручення від батька) розглянутись на місці – що там до чого. Я припускаю, що результат його інспекції був невтішним – місто сильно зруйноване, і всі бояться татар. Так воно, зрештою, було і в Києві, і наші джерела не знають нічого про спроби Михайла та / або Ростислава організувати відбудову цих столиць.

Отже, до з’ясування ситуації з татарами не можна було нічого починати. А татари воювали собі в Угорщині й самі на той час не знали, коли і як закінчиться оця війна.

17. Орієнтовно восени 1241 року Ростислав із допомогою болохівців та декого з галичан зробив безуспішну спробу захопити Бакоту (Т-158). При цій нагоді Данилів печатник Курило добряче вибештав Ростислава – останній, мовляв, забув про всі благодіяння данила, і зокрема про те, що «і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали» (Іпат-65).

Це – дуже важливе свідоцтво компетентного учасника подій, з якого видно: у Михайла була тільки одна дружина, ота загадкова сестра Данила і Василька, і вона була матір’ю Ростислава, а отже і Марії. Але і при цій дуже гарній нагоді Курило не назвав Данила вуєм Ростислава, а його – небожем Данила. Чому так – невідомо.

Програвши битву, Ростислав відступив за Дніпро (Т-159).

За Дніпро? Так стоїть у хроніці Романовичів. Тільки звідки хроніст міг знати про цей рубіж, якщо контакт із силами Ростислава було втрачено після його відступу? Найближча до Бакоти ділянка Дніпра (між Києвом та Ржищевом) лежить за 340 – 350 км на північний схід, і я думаю, що Дніпро тут виступає тільки як орієнтир для напрямку руху, бо хроніст не знав ніяких інших об’єктів у цьому напрямку та / або не знав із певністю шлях Ростислава. Думаю, що Ростислав відступив на територію своїх союзників – болохівців (це орієнтовно 130 – 150 км на північний схід від Бакоти).

При цій нагоді треба зауважити – в числі сил, які очолював Ростислав, виступають болохівці, галичани, угорці та поляки, але ніколи – не чернігівці і не кияни. Ніякої опори в цих регіонах Ростислав не мав, і цим розглядувані події рішуче відрізняються від попередніх. До 1239 року політична роль чернігівських князів грунтувалась на могутності їх князівства. А після того як татари знищили князівство – колишні чернігівські князі перетворились на волоцюг, які шукали собі притулку і пропонували різним зовнішнім політичним силам свої послуги (ну, щось як «Державний центр Української народної республіки в екзилі» чи лондонський уряд Польщі в 1939 – 1990 рр.).

18. Орієнтовно навесні 1242 року Ростислав із прихильними собі галичанами захопив був Галич, але Данило з Васильком негайно його вигнали. Ростислав, відступаючи до Угорщини, натрапив на якийсь татарський загін. Татари розігнали його військо, а сам Ростислав щасливо уник полону (Т-161 – Т-163).

Здається, це був перший і останній випадок у житті Ростислава, коли він мав нагоду ближче познайомитись із татарами (тобто утікати від них).

19. Орієнтовно у 1243 р. Ростислав оженився із Анною, дочкою короля Бели (Т-165). Про такий рік можна думати, оскільки далі Ростислав діяв уже як зять короля Бели.

Я навіть думаю, що в другий раз Михайло приїздив до Угорщини (Т-173) власне на весілля сина (якщо взагалі приїздив).

20. Орієнтовно у 1244 р. Ростислав пішов з угорським військом на Перемишль, у битві на невідомій нам річці Січниці переміг був військо Данила, але Данило таки вигнав Ростислава назад до Угорщини (Т-166 – Т-168).

21. Орієнтовно влітку 1244 р. Ростислав знову взяв загін вояків свого тестя Бели і пішов з ними по Польщі, де знайшов ще допомогу – на цей раз у княгині Гремислави (Т-169).

Гремислава (кін. 12 ст. – 1258) – руська княжна, щодо походження якої висувають різні гіпотези (простою мовою, воно невідоме). Вона була дружиною краківського князя Лешка Білого, і в цьому шлюбі 1226 року народився княжич Болеслав, майбутній краківський князь Болеслав 5-й (Сором’язливий, правив у 1243 – 1279 рр.). Лешко Білий загинув наступного року (1227), і його брати-поляки одразу ж заходилися виганяти удову з малим сином із Кракова (все це дуже нагадує пригоди удови князя Романа із малими Данилом та Васильком). І першим претендентом на Краків був рідний брат Лешка – Конрад Мазовецький.

Енергійна Гремислава не змирилась з утратою Кракова і діяльно інтригувала на користь свого сина, якого зрештою і возвела на стіл його батька. Але й надалі вона зберегла свій вплив – уже при повнолітньому сині-правителі.

Мабуть, із цих міркувань хроніст Романовичів занотував, що Ростислав здобув допомогу власне у «Лестькової», і тільки принагідно згадав «Лестьковича».

Ми пам’ятаємо, що Михайло антешамбрував був у Конрада, ворога Гремислави. При Михайлі тоді був і Ростислав, котрий у такий непрямий спосіб теж потрапив у вороги Гремислави. Але вона, як бачимо, не стала пригадувати це (а може й не знала про перебування чернігівських вигнанців у Конрада) і надала Ростиславу допомогу. Про роль Конрада в цьому епізоді наше джерело мовчить, а з наступного стало видно, що якраз Данило з Васильком сподівались на його допомогу проти Ростислава.

22. 17 серпня 1245 р. Ростислав зі своїм військом (русь, угри і ляхи – зазначив хроніст) приступив був до міста Ярослава, але був розбитий, утік до Польщі, де залишив був свою жінку, і далі поїхав з нею до Угорщини (Т-171 – Т-172).

Оце стільки ми дізнаємось про Ростислава із хроніки Романовичів.

Дальші діяння Ростислава аж до його смерті в 1262 (? 1264?) році належать до історії Угорщини, де він, як зять короля, зумів посісти поважне становище. Але на Русі про це нічого не знали.

Із королівною Анною Ростислав сплодив двох синів і чотирьох дочок. Його сини були вельможами в Угорщині, але нащадків не залишили. І на цьому вигас колись численний і славний рід чернігівських Ольговичів.

Хто ж переміг у битві під Ярославом?

Традиційно вважається, що князь Данило Романович розбив усіх своїх ворогів, твердо опанував Галичину і на цьому закінчилась сорокалітня війна за галицьку спадщину.

Чи справді так? Інакше враження складається, якщо підрахувати число згадок різних міст у двох частинах хроніки Романовичів.

Спеціально для з’ясування заданого запитання я узяв текст хроніки у перекладі Л. Махновця, видалив із нього всі глоси перекладача (подані в квадратних дужках) і поділив текст на дві частини – від початку хроніки до кінця опису битви під Ярославом і від цього місця (від 6758 року) до кінця тексту. Чому використано переклад, а не оригінальний текст? – Щоб не мати проблем з різним написанням однієї назви.

Показник Частина 1 (до 6758 р.) Частина 2 (після 6758 р.) Разом
Літер 97 848 (40 %) 145 918 (60 %) 243 766
Слів 16 314 (39.7 %) 24 798 (60.3%) 41 112
Галич + галицький 128 + 30 = 158 (94 %) 7 + 3 = 10 (6 %) 168
Перемишль + перемишльський 15 (75 %) 5 (25 %) 20
Звенигород + звенигородський 10 (100 %) 0 (0 %) 10
Холм + холмський 11 (33 %) 22 (67 %) 33
Чернігів + чернігівський 10 (83 %) 2 (17 %) 12

Результати підрахунку говорять самі за себе: після битви під Ярославом хроніст Романовичів (а отже, і його князі) втратив інтерес до Галицької землі. Три головних її міста (Галич, Перемишль, Звенигород) згадані в першій частині 183 рази, в другій – 15 разів. З урахуванням того, що друга частина довша, контраст виходить ще виразнішим: в першій частині вони згадуються в середньому один раз на 89 слів, у другій – один раз на 1653 слова. Натомість зростає частота згадок Холма, де Данило заклав свою нову столицю.

Чому так сталось? Чому саме в той момент, коли ворогів розігнано, переможець втрачає інтерес до предмету багатолітніх зусиль? Чому Данило не став княжити в Галичі, а переключився на розбудову нової столиці?

Нарешті, чому Ростислав полишив подальші спроби посісти Галич? Ну, побили його під Ярославом – «» Це ж була тільки третя спроба, а чому не було четвертої і подальших спроб? Чому Ростислав не сказав словами класичного героя:

Я кликну клич из края в край,

Полки я снова соберу…

Мені здається, що на всі ці запитання можна дати відповідь, якщо пригадати стару приповідку: де двоє чубляться, третій виграє. Я припускаю, що цим третім, хто отримав овочі з битви під Ярославом, були татари (Батий) – і це одне припущення дозволяє задовільно відповісти на всі поставлені запитання.

Через рік після битви під Ярославом, восени 1246 року, стались дві значимі події: в Орді було вбито за наказом Батия князя Михайла Всеволодовича і до Батия було викликано князя Данила Романовича. Що говорив Данилу Батий – хроніст не подав (може, й сам не знав), але підрахунки дозволяють припустити щось на кшталт: «Знай своє волинське шевство, а у галицьке кравецтво не мішайсь». І вбивство Михайла було тут найсильнішим аргументом (ultima ratio), зрозумілим навіть без перекладу: Батий не мав наміру жартувати. Кумис пий, а діло розумій.

От на виконання такої інструкції Данило і був змушений відступитись від Галицької землі і відділити собі володіння в західній частині Волині, хоча природним поділом здобичі мало би бути: Данилові – Галичина, Василькові – Волинь.

Так само і Ростислав зрозумів: він не міг би володіти Галичем, не залагодивши відносин із Батиєм. А нести свою голову до Батия, щоб той наказав і її відрізати, як голову його батька – Ростиславу якось не хотілось. На відміну від героїв комп’ютерних ігор, у нього було тільки одне життя, і він знав, що воно – одне.

Такий самий висновок із загибелі Михайла вивели й інші претенденти до галицького княжіння – і тому всі поховались так, що нікого більше й не було. І ті бджоли, яких треба було передушити в 1231 році, через 15 років зникли з історичної арени, і пізніше ми ніколи вже не чуємо про якихось галицьких бояр – ані про крамольних, ані про вірних.

Я не думаю, що всі галицькі бояри загинули, але очевидно, що Романовичі, розпрощавшись із Галичиною, могли більше не журитись їх інтригами. Уже не треба було вишукувати, на кого з бояр можна спертись і проти кого з бояр боротись.

Тому можна вважати, що татари знищили не тільки Чернігівське, Переяславське і Київське князівства, але також і князівство Галицьке, хоча і в менш брутальний спосіб. Але результат був той самий – у Галичі уже ніколи пізніше ні один князь постійно не жив, отже, і не княжив.