Загибель князя Михайла Всеволодовича
Микола Жарких
Князя Михайла Всеволодовича ми залишили були на острові під Києвом, куди він приїхав, згідно зроблених припущень, десь влітку 1241 року.
Далі хроніст Романовичів випустив його з поля своєї уваги, і наступна звістка про нього з’явилась кількома роками пізніше. Його син Ростислав таки оженився із дочкою угорського короля Бели (Т-165). Її імені хроніст традиційно не називає, дослідники називають її Анною (мабуть для цього є угорські джерела – я не заглиблювався в цю справу). Також вважається, що це сталось в 1244 році. Шлюб укладено без участі Михайла, але довідавшись, що його сину добре ведеться в Угорщині, Михайло утік до Угорщини (Т-173).
Так подає хроніст Романовичів – «утік» (бѣже). Звідки утік, від кого утік, чому утік – хроніст, своїм звичаєм, не подає. Оскільки ця друга утеча до Угорщини поставлена у зв’язок зі шлюбом Ростислава, слід думати, що вона сталась десь в 1242 – 1243 роках – якщо вона взагалі мала місце.
Річ у тому, що саме на 1244 – 1245 роки припадає насичений подіями і докладно описаний у хроніці етап боротьби Ростислава за Галич – і там жодною мірою не згадується Михайло. Він не брав участі в цій боротьбі, і залишається зовсім неясним, коли угорський король вкупі з Ростиславом устигли не показати честі Михайлу і в чому полягала нанесена йому образа. Складається враження, що хроніст не мав доброї інформації про Михайла і занотував чутки або власні здогади.
Мені здається, що цю проблему можна якоюсь мірою залагодити, якщо переставити шлюб Ростислава на 1243-й рік (трохи докладніше про це – в розділі «Князь Ростислав Михайлович»). Михайло приїхав гостем на цей шлюб і…
В чому могла полягати образа для Михайла (якщо вона не є вигадкою ворожого до Михайла хроніста?).
1. Можливо, Михайло з’ясовував, чи не може він з допомогою угорців відвоювати собі Галич. І вийшло, що король Бела зробив ставку в цій війні на свого зятя Ростислава, а для Михайла в цій комбінації не було місця.
2. Можливо, Михайло просив постійного притулку в Угорщині у формі пожалування території чи посади (десь так, як в 1247 році було утворено провінцію Мачва для Ростислава). Але і це не було зроблено.
3. Можливо, що неповагу до Михайла хроніст Романовичів просто вигадав, щоби пояснити, чому Михайло не залишився в Угорщині.
4. Найбільше мені подобається припущення, що оцей другий візит Михайла до Угорщини є просто відлунням, повторенням звістки про поїздку 1240 р. Про другу поїздку хроніст не вмів розповісти ніяких спеціальних подробиць.
Незалежно від усіх цих елюкубрацій слід визнати: якщо Михайло дійсно їздив до Угорщини вдруге, він покинув її в тому ж 1243 році і в наступній боротьбі за Галич участі не приймав.
Побачивши, що йому нема місця в Угорщині, Михайло повернувся до рідного Чернігова – але повернувся не як князь-правитель, лише як волоцюга-дідовод. І тут він з’ясував, що не можна бути князем у Чернігові без дозволу татар. Подробиць – як була поставлена така вимога – наші джерела не подають, так само як не пояснюють цей момент в історії князів владимирського дому, котра відома нам відносно краще.
Я не думаю, що князі їздили до Орди з одного тільки бажання пити кумис чи подивитись на шатро Батия. Був примус, необхідність, непереможна сила – їхати на поклон до Батия, але в якій формі це було виражено – абсолютно невідомо. А такі вимоги були наслідком уже виробленої в уряді Батия політики управління підкореними територіями – політики, про яку ми можемо здогадуватись тільки за її зовнішніми проявами. (Мабуть, на цьому місці можна було би порівняти політику Батия із заходами з управління іншими країнами, завойованими татарами, але я не можу в це заглиблюватись.)
Із Чернігова Михайло Всеволодович вирушив у свою останню (як з’ясувалось) поїздку – в ставку Батия. Цей епізод його життя відбитий у трьох незалежних джерелах, і маємо рідкісний випадок, коли можна ясно бачити шлях передачі інформації й ствердити, що вона походить від людей, які стояли близько до самої події.
Запис Лаврентіївського літопису (Лавр-46) зроблено зі слів самого ростовського князя Бориса Васильковича (онука Михайла) або когось із його почту – вони були в Орді в момент загибелі Михайла. Запис хроніки Романовичів (Іпат-71) зроблено зі слів князя Данила Романовича або когось із його почту – вони побували в Орді через 3 – 4 місяці після загибелі Михайла. Запис Іоана із Плано Карпіні (§ 3-1-2) відбиває відомості, зібрані особисто Іоаном під час його поїздки із Ліона через волзьку Орду до Каракорума і назад. Із його запису не видно, чи він отримав інформацію під час поїздки до Каракорума (на Волзі перебував орієнтовно у квітні 1246 р.), чи під час повернення (орієнтовно на початку 1247 р.).
Всі три джерела розповідають загалом однаково: Михайло приїхав до Орди, від нього вимагали виконання якихось незрозумілих християнам обрядів, він відмовився їх виконати і був убитий 20 вересня 1246 р. Це – інваріант, спільний для всіх джерел скелет.
Кожне джерело подає його з різним набором подробиць, які дещо збагачують картину подій.
Звідки приїхав Михайло? Хроніка Романовичів зазначає виразно – з Чернігова. Владимирський літописець цього не зазначив, але назвав Михайла «Чернігівським» (думаю, по старій пам’яті, ігноруючи його нетривалі відскоки на інші столи) і – важливо! – записав, що він приїхав до татар разом зі своїм внуком Борисом. Цей Борис був добре відомий літописцю – він був ростовським князем, сином князя Василька Костянтиновича і Марії, дочки Михайла. Чи треба розуміти це так, що Михайло поїхав до Ростова, а звідти вони разом вирушили до татар, чи навпаки Борис обрав дуже незручний шлях через Чернігів, чи (найбільш імовірно) вони зустрілись десь на татарській землі чи прямо в ставці Батия, а в літописі записано спрощено?
Іоан назвав Михайла «одним з великих князів Русі» (qui fuit vnus de magnis ducibus Russiae), а де було його князівство – не записав (можливо, отримав суперечливі дані й вирішив не заглиблюватись у цю справу. Покладатись на компетентність Іоана у руських справах не випадає).
Куди приїхав Михайло? Хроніст Романовичів та Іоан пишуть однаково: до Батия. Владимирський літописець пише: «в Татари» і слідом згадує Батия. Часто доводиться читати й бачити на історичних картах, що це діялось у Сараї. Великоруські літописи не знають ніякого Сарая (ні Старого, ні Нового – зовсім ніякого), а з Рубрука і навіть з далеко пізнішої повісті про загибель Михайла Тверського видно, що Батий (пізніше Узбек) перебували у своїх кочових ставках, а не в головному місті, котре в 1246 році могло тільки що зароджуватись.
Рубрук двічі побував у ставці Батия над Волгою: 16 вересня 1253 р. він вирушив із неї на схід, згідно моїх міркувань, десь із района сучасної Волгоградської ГЕС [Жарких М. І. Гійом де Рубрук. – К.: 2012 р., розділ «Східна Європа»]; рівно через рік, 16 вересня 1254 р. він знову прибув до Батия на Волгу, але значно північніше, десь на північ від ріки Єруслан [Жарких М. І. op. cit., розділ «Зворотній шлях»]. З цього можна зміркувати, що у вересні кочова ставка Батия перебувала на лівому березі Волги, десь між Самарською лукою на півночі і початком Ахтуби на півдні. Між ними – майже 600 км, але визначити місце точніше неможливо – бракує орієнтирів. Джерела про загибель Михайла ніяких орієнтирів не подають.
Навіщо Михайло приїхав до Батия? Про це знає тільки хроніст Романовичів: «Поїхав він [Михайло до] Батия, просячи волості своєї у нього». Іоан написав загально: «Когда он [Михайло] отправился на поклон к Бату», а навіщо – Іоан не знав. Владимирський літописець про цей момент взагалі не згадав, мабуть, вважаючи самоочевидним, що до Батия їздять для затвердження на княжому столі.
З чим приїхав Михайло? Загальна рекомендація бравого солдата Швейка – «не ходи до обер-лейтенанта з порожніми руками, візьми хоча би п’ять бляшанок від консервів» – якось автоматично перетворилась у наших істориків на аксіому: жодного кроку в Орді не можна було зробити без приносів, подарунків чи виплати данини. А між тим усі наші джерела про відносини руських князів із Ордою одностайно мовчать про данину, дуже рідко згадують подарунки, і тільки від кінця 14 ст. починаються скупі згадки про «ординський вихід» (данину). Для ранішого часу і таких згадок немає, і звідки історики дізнались, що данина виплачувалась, та ще й регулярно – невідомо.
Мені дуже хотілось написати: от лихі сілезькі німці пограбували Михайла, і в нього не лишилось нічого цінного на подарунки в ставці Батия. В історичному романі, мабуть, так і слід написати, але наші джерела зовсім не цікавляться такою прозою життя і нічого не говорять про матеріальний бік відносин Михайла з Батиєм. Тому і мені не випадає фантазувати на цю тему.
У чому татари звинувачували Михайла? Ні в чому не звинувачували. Всі джерела одностайно мовчать про якісь жалі, чи невдоволення, чи скарги на Михайла. Таке мовчання тим виразніше, що князя Андрія Чернігівського звинуватили у крадіжці коней (Іоан, § 3-1-3), тобто його страта хоч якось мотивована. А у випадку з Михайлом геть нічого нема.
Що відбувалось у ставці Батия? Про переговори Михайла з представниками татарської влади наші джерела нічого не пишуть. Натомість всі три автори пишуть, що Батий поставив Михайлу вимогу – виконати якийсь татарський обряд. Навіщо було його виконувати і що мало би відбутись, якби Михайло його виконав – джерела одностайно мовчать.
Сутність обряду викладена у кожному джерелі інакше, і я думаю, тут мало місце непорозуміння (у найстислішому значенні цього слова). Сторони говорили різними мовами (у буквальному смислі і ще більше – у смислі належності до цілком різних культурних традицій) і не зуміли знайти ніяких спільних понять, від яких можна було би відштовхнутись. Татари, мабуть, дивувались – ну, ми завжди так чинимо, і нічого нам не робиться, ми не розуміємо, чого це русини гороїжаться через такі звичні речі. А русини, ледве розбираючи, що їм говорять, мусили приймати доленосне (в прямому смислі слова) рішення.
Уявіть собі нашого мандрівника Миколу Миклухо-Маклая, який схотів би пояснити папуасам Нової Гвінеї сутність християнського обряду причастя. Вона-то й для природжених християн мало зрозуміла (пити кров бога?), а тут проповідник устиг вивчити десяток папуаських слів, а папуаси не знали жодного слова із жодної з мов, якими говорив Миклухо-Маклай. А головне – навіть при досконалому знанні мови в уявленнях папуасів не було нічого подібного до такого обряду і тих понять, які він символізує.
Або вам задають задачу, і в разі неправильного розв’язання вам відрубають голову. В умова задачі стоїть слово нірвана. Ви запитуєте – а що таке нірвана? А вам відповідають: ну як що таке? ну, нірвана – це… це нірвана й є, що ж тут неясного? От і розв’язуйте так ясно сформульовану загадку! А між тим буддійську науку вивчали сотні європейських вчених, написано багато книжок – і все-таки це ключове поняття так і залишається незрозумілим, так що доводиться його передавати запозиченим словом.
Бар’єр між культурами тим гірший за чисто мовний бар’єр, що в одній культурі немає понять, притаманних іншій культурі, а тому і в мові немає відповідних слів.
Хроніст Романовичів виступив адвокатом Михайла і склав гарну промову в його оборону: «Коли бог передав нас і землю нашу за гріхи наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх і твоєму [Батия] богонечестивому повелінню – не кланяємося». Це справді була корисна пропозиція в дусі євангельського «богові – богове, а кесареві – кесареве». І вона могла стати і, здається, таки стала основою подальших взаємин руських князів із татарськими царями.
Тільки Михайла вона врятувати не могла з багатьох причин. По-перше, формула була складена уже після його загибелі, як осмислення нової ситуації; по-друге, формула апелювала до християнської картини світу і християнських цінностей, яких Батий зовсім не знав (його наступники мабуть уже трохи уявляли собі, що таке християнство, але Батий за кілька років кочування уздовж Волги не міг здобути богословську освіту); по-третє, потрібні були немалі зусилля вчених людей (філософів і богословів) з обох сторін, аби формула стала однако зрозумілою всім. А таких зусиль ми зовсім не бачимо, і формула залишилась для внутрішнього вжитку руських князів на виправдання їх підкорення татарам.
А перед Михайлом, який і сам не був філософом, стояв – як носій волі Батия – татарський філософ у чині фельдфебеля, котрий з усієї руської мови знав тільки слово «бігай!». От і дискутуй тут, пам’ятаючи, що кожен крок може стати фатальним.
Я навіть думаю, що оці обрядові вимоги були не чим більше, як панським жартом з боку Батия, що він безповоротно вирішив убити Михайла, а все інше було тільки формою вбивства. Ну як у радянських політичних процесах 1930-х років загибель звинувачених була вирішена наперед, у той момент, коли приймалось рішення притягти їх до процесу, але просте людожерство не збуджувало апетиту, а от сіль і перець (коли звинувачені «зізнаються», прокурори «звинувачують», адвокати «захищають», а судді «судять») – уже викликали цікавість.
І так Михайла убили. Руські джерела згідно говорять, що його закололи (хроніст Романовичів назвав навіть ката – путивльця Домана). Іоан записав, що Михайла забили ногами, а потім відрізали голову.
Чи існував боярин Федір? Так, безсумнівно існував. Його ім’я і титул назвав хроніст Романовичів, Іоан же згадав про нього як про одного з воїнів Михайла. Обидва джерела згідно говорять, що Федір закликав Михайла до стійкості і був убитий разом із ним.
Це був єдиний за цілі пів-століття чернігівський боярин, відомий нам по імені. Владимирський літописець про нього не згадав.
Коли сталось убивство? Точну дату називає владимирський літописець: 20 вересня 6754 року. М. Г. Бережков проаналізував хронологію Лаврентіївського літопису і дійшов висновку, що в ці роки він скрізь дотримувався березневого літочислення, зокрема і в статті 6754 року [Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. – М.: 1963 г., с. 111 – 112]. Тому рік події треба розв’язувати як 1246-й січневий рік.
У пізніших літописах загибель Михайла поставлена під 6753, 6754 або 6755 роками. Відхилення від дати Лаврентіївського літопису слід вважати хронологічними помилками пізніх літописців. Дата 6753 р. могла виникнути як результат переведення дати 6754 р., яку пізні літописець помилково прийняв за ультра-березневу, на березневу систему. Натомість дата 20 вересня 6755 року є коректним переведенням березневої дати у вересневу або ультра-березневу систему.
Дата 20 вересня стоїть у Лаврентіївському літописі. Разом з тим різні інші (пізніші) тексти про загибель Михайла називають 18, 19, 20, 23 і навіть 24 вересня [Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р.]. Причини такої розбіжності загалом рівнозначних дат незрозумілі. Може бути, що точна дата була додана у Лаврентіївський літопис під час його переписування в 1377 році на підставі якогось із проложних текстів, яких на той час уже відомо кілька.
Де були поховані Михайло і Федір? Про це наші джерела нічого не знають, і слід думати, що їх поховали як злочинців, таємно.
Смерть князя в Орді не була такою рідкістю, і літописи північно-східної Русі занотували кілька випадків, коли тіла померлих були привезені на батьківщину і там поховані з честю. Такі згадки є про князів Ярослава Всеволодовича (1246 р.), Ярослава Ярославича (1272 р.), Бориса Васильковича (1277 р.), Михайла Ярославича (1318 р.) і пізніше. Сюди ж можна додати і князя Олександра Ярославича (1263 р.), який помер у Городці на Волзі по дорозі із Орди.
Отже, перевезення тіла померлого князя було усталеною практикою, і на цьому тлі відсутність такої згадки про Михайла і Федора виглядає показово. Їх могили невідомі.
Значення загибелі Михайла і Федора. Значення було велике, тривале і багатогранне.
1. Аби ніхто не подумав, що князя Михайла убили випадково, жартома чи через недотримання якихось там ритуалів – Батий наказав убити ще й іншого чернігівського князя Андрія (Іоан, § 3-1-3). Від нього не вимагали виконання незрозумілих йому обрядів, а звинуватили у крадіжці коней у татар. «І хоча це не було доведено, – записав Іоан, – його все одно убили».
Про цю (мабуть) подію маємо і літописну згадку (Т-176), де князь названий Андрієм Мстиславичем, а місце його княжіння не зазначене. Зі згадки можна зміркувати дату події – осінь 1246 р., тобто в часі вона дуже близька до загибелі князя Михайла.
Чи справді Андрій жив у самому Чернігові (а де ж тоді жив Михайло?), чи десь в іншому центрі Чернігівщини, чи був він сином Мстислава Святославича, чи Мстислава Глібовича, чи ще якогось невідомого нам Мстислава – можна тільки гадати.
Безсумнівним залишається тільки одне – Батий заповзявся винищити всіх, хто б не називався «чернігівським князем», хоча б його і не можна було відрізнити від розбійника. Татари вирішили не допускати ніякого відродження Чернігівського князівства, і ця постанова поширювалась також на князівства Переяславське та Київське і навіть до певної міри на Галицьке. Просто для інших князівств не знайшлося бажаючих експериментально перевіряти – існує таке рішення чи ні. Досвід чернігівських князів виглядав цілком переконливо.
І так зникло з політичних карт Чернігівське князівство, без якого в попередні роки не чинилось жодного значного політичного підприємства.
2. Загибель Михайла була проявом опору татарському пануванню. Опір цей був з боку Михайла запізнілий і недоладний, але це все ж таки був опір, а не голий порятунок свого життя. Його загибель одразу була зафарбована в колір мучеництва за християнську віру і надалі служила прапором: ми – не вони, а вони – не ми. Об’єднання татар і русинів під гаслом «мышебратья – адиннарот», якщо і було теоретично можливим, через такі випадки не відбулося, і відрубність дедалі посилювалася.
3. Пам’ять про Михайла і Федора поширилась у північно-східній Русі і пізнішому Московському царстві у формі літературних композицій. Я присвятив цій групі творів окреме дослідження, назване вище, і дійшов категоричного висновку, що всі ці твори є відносно пізнього походження, не раніше кінця 13 ст., і в частині фактичних даних повністю залежать від Іпатіївського та Лаврентіївського літописів.
Через відсутність додаткових даних автори різних варіантів Сказання змушені були розбавляти його запозиченнями із Біблії та раніших житій святих. Дослідники, котрі намагаються видобути якісь фактичні дані зі сцени, скажімо, страти Михайла, ніякою мірою не здогадуються, що вона написана за зразком страти святого Якова Персидського. Літературні татари в цілому і літературний Батий зокрема вільно оперують поняттями християнської релігії – якщо не на рівні докторів богословії, то принаймні на рівні випускників духовної семінарії, і так далі.
Через такі анахронізми і літературні штампи я не використав ніяких подробиць зі Сказання.